Процюк Степан Васильович

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1991 року з літгурту «Нова деґенерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Наступного року була надрукована їх перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (з передмовою Юрія Андруховича). На думку літературознавців, на початку 90-х літгурту «Нова деґенерація» вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Згодом з'явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (Ужгород, 1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (Львів, 1999). Згодом автор припинив писати вірші, перейшов на прозу й есеїстику. 17 січня 1995 року Степан Процюк став членом Національної спілки письменників України.

1996 року вийшла збірка есеїв Степана Процюка «Лицарі стилосу і кав'ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 року тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності», що викликала різні відгуки та рецензії. У повісті «Шибениця для ніжності» домінує єдина оповідна форма — сповіді головного героя Дем'яна. Приводом для її розгортання став лист колишньої коханої, написаний через двадцять років після того, як їх стосунки завершилися. Структурно повість складається із двох частин та епілогу. Перша частина починається зі спогадів про дитинство Дем'яна, розповідає про навчання в школі й перше кохання. Провідною композиційною рисою повісті є сюжетна дискретність. Життєвий шлях персонажа переказаний непослідовно, автор зупиняється на найбільш екзистенційно значимих подіях, що дозволяють глибше усвідомити еволюцію характеру. Друга частина розпочинається спогадами про навчання Дем'яна в інституті. До особистої історії додаються суспільні узагальнення, що віддзеркалюють специфіку радянського суспільства. Центральною в другій частині є історія взаємин Дем'яна й Зоряни. Поруч із життєвою історією головного героя фрагментарно згадуються історії його батьків, дядька, що став жертвою тоталітарної системи, брата Сашка — також жертви, тільки ще безглуздішої і жахливішої системи. Композиція повісті традиційна для ранньої творчості Степана Процюка: колажність, фрагментарність картин, репортажність, полеміко-публіцистичні авторські відступи.

У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує збірку повістей «Серафими і мізантропи». У ній, за спостереженнями критиків, посилюються декадентські кольори, а також інтерес до зображення межових невротичних станів людини. Стильово повісті Степана Процюка поєднують творчі практики експресіонізму й екзистенціалізму, містять посутні постмодерні вкраплення. Для автора характерний тип героя — рефлексуючого інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій упізнається туга за Богом.

2002 року Степан Процюк дебютує як романіст — львівська «Піраміда» друкує «Інфекцію». Як зазначено в анотації, це книга «про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби». Олег Соловей твердить, що «Інфекція» стала заявкою на опанування рідкісним нині жанром соціально-психологічного роману. Центральною в цьому творі є ідея інфікованості українства чужою мовою, культурою, способом життя. Композиційно роман складається з восьми частин, переважає оповідний наратив зі вставними критичними відступами. Автор об'єднує в одне ціле кілька сюжетних ліній. Перша — історія вихідця з Черкащини Сави Чорнокрила, який одружується з Іванкою — донькою галицького дисидента Лоб'юка. Згодом у молодого подружжя народжується донька, вони переїжджають до Києва, де мешкають в однокімнатній квартирі на Троєщині. Чорний і білий ангел борються в покаліченій душі Сави. У нього з'являється коханка, діячка української організації Мар'яна. Родинне життя Сави колапсує. Іванка знаходить спокій у греко-католицькій церкві, а чоловік збирається на заробітки. Через колізії Савиної долі автор порівнює дві частини України — Центральну й Західну, виокремлюючи Київ, — на побутовому й психологічному рівнях. Другою сюжетною лінією є розповідь про вихідців із західноукраїнського села — братів Остапа й Назара Кисільчуків. Остап закохується в доньку генерала, киянку Ірен. Прагнучи досягнути успіху, завоювати столицю, він відмовляється від свого галицького походження й родини. Остап Кисільчук втілює галицьку мімікрію і здатність пристосовуватися до будь-якого середовища. Другий брат Назар — антипод Остапа, стає молодіжним політиком і презентує новий тип українського діяча. Оцінки критиків варіювалися — від тверджень про появу роману «національної честі» до роздратування, що справжній українець не має так жорстко критикувати національні негаразди й ментальні недоладності. 2003 року за цей роман Степан Процюк був номінований на здобуття Шевченківської премії.

Другий роман «Жертвопринесення» (надрукований спочатку в журналі «Кур'єр Кривбасу», а в 2007 року у видавництві «Тіповіт») став своєрідною відповіддю на питання, чому Степан Процюк припинив писати поезії. У центрі романної дії — поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко, який не знаходить місця в брутальному суспільстві, що живе за законами «ринкової економіки». На думку Олега Солов'я, «Жертвопринесення» — це передовсім «твір про загублену українську людину в часи новітньої постколоніальної історії» і "поза всяким сумнівом, це роман про поразку — клясичний, сказати б, його варіянт. Про персональну, а можливо, й ширшу національну поразку українського літератора. Головне у романі — дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення таємниць свідомості. Складна психологічна партитура, плетиво натяків та алюзій висвітлює основний філософський аспект — болісне усвідомлення нікчемності буття Поета в нашій державі. Зображена ситуація мимоволі проектується на сучасну суспільну атмосферу, в якій некомфортно почуваються неординарні, талановиті люди.

У 2005 році вийшов третій роман «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація й неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії. Актуальні проблеми роману: ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, нездорова фетишизація пристрасті. У романі переплітаються кілька сюжетних ліній: залежний від психотропних ліків Віктор знущається над матір'ю, по-садистському поводиться із закоханою в нього Владиславою, пробує накласти на себе руки. Батько хлопця шукає вихід із особистого нещастя в перманентних адюльтерах, до яких давно втратив смак та інтерес. Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в національній ідеї і поволі спивається. Навіть успішний бізнесовець і спортсмен Микита Крещук не може вирватись із заклятого кола невпевненості в собі та інших, тому так болісно й довго, через долання взаємної недовіри визріває любов між ним і Владиславою. Ця єдина справді оптимістична сюжетна лінія по-своєму показова: від «великої антинебесної імперії деградації» люди прагнуть сховатись у приватне життя, поведінкою персонажів керує єдиний справжній тотем — пошук любові.

У 2007 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» видало збірку есеїв Степана Процюка «Канатоходці». «Найважливіша прикмета нашого часу — це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Ці слова — лейтмотив збірки «Канатоходці». Туга за справжнім проглядає у всій книжці. Автор веде боротьбу проти напівправди і симулякрів: «Відважити дати ляпаса своєму симулякру, який подарований кожному разом із серцем та шлунком, зможуть лише ті, що понад усе бояться одного сльотавого ранку чи усміхненого золотого вечора загубити людське, надто людське». Противагою штучності виступає безпафосна героїка, позбавлена гламуру й позірної вишуканості. Рефлексії над життям і смертю юнаків з УПА, без усілякого зайвого компліментаторства, оживлюють ці фрагменти історії. Есеї Степана Процюка поєднують достовірність життєвих фактів (притаманну щоденнику); узагальнення, що межують із філософією; образність, пластичність, що безпосередньо пов'язані з белетристикою. Канвою сюжетних ліній письменник вибирає щоденник, тому в тексті відчувається потужний автобіографічний струмінь, що об'єднує й підживлює цікавість читача. Темами оповідей-есеїв стають родовід автора, його поетична юність і письменницька зрілість, сучасний літературний процес. Письменник безжально зриває маски й руйнує камуфляжні уявлення про сучасну літературну ситуацію, шукає аналогій у минулому, не боїться оприлюднювати негатив.

Ще одна грань письменницького таланту Степана Процюка — література для підлітків. У 2008 році в київському видавництві «Грані-Т» побачила світ трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга історія Марійки і Костика), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика). Події книги розгортаються в маленькому українському місті Старомихайлівка. Герої живуть своїм цікавим життям: зустрічаються, ведуть романтичні розмови, зізнаються в коханні. У цьому ж році і в цьому видавництві в серії «Життя видатних дітей» вийшла книга «Степан Процюк про Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Карла-Густава Юнга і Ніку Турбіну». Повісті для підлітків Степана Процюка критика вважає одними із найчитаніших у цій жанровій ніші. У київському видавництві «Грані-Т» готується до друку повість для старшокласників «Вітроломи», адресована читачам трилогії «Марійка і Костик», які, за словами автора, за час, що пройшов від виходу останньої книги трилогії, виросли і по-новому осмислять написане.

2010 року у видавництві «Грані-Т» була видрукувана збірка есеїв «Аналіз крові». Книжка складається із 20 замальовок-роздумів на різноманітні екзистенційні, літературні та політичні теми. Єднає їх застосування класичного психоаналізу. Цей текст є втіленням концепції письма як психотерапії в прямому сенсі цього слова. Автор озвучує низку «вічних» питань. Для чого ми живемо? Що додає магії й чару нашому життю? Чому нерідко сміємося там, де варто плакати, а плачемо тоді, коли можна усміхнутися? Де шукати справжні причини наших найпарадоксальніших вчинків, слів, думок? На яскравих прикладах із власного життя, а також історіях, що трапилися з відомими письменниками, художниками, психоаналітиками, автор демонструє свою майстерність психолога. Між рядків присутні ненав'язливі натяки на Зигмунда Фройда, Фрідріха Ніцше, Ірвіна Ялома, часто застосовуються спеціалізовані психологічні терміни. Есеї Степана Процюка насичені численними літературними, філософськими алюзіями й ремінісценціями. Як приклади чи авторитети в збірці фігурують Е.Гемінґвей, А.Камю, Ж. П. Сартр, Г.Чхартішвілі, В.Стефаник, Ж.Батай, М.Уельбек, М.Монтень, П.Тичина, Д.Гуменна, І.Бунін, С.Далі, Т.Шевченко, О.Олесь, А.Тесленко, П.Куліш… Центральними є три великі есеї, присвячені психоаналітичній тематиці: «Наодинці з порожнечею», «Terra incognita», «Нарцисизм і страждання». Решту обсягу заповнюють невеличкі публіцистичні твори, які автор називає «шкіцами». Степан Процюк майже не дає відповідей на питання, які ставить перед собою й читачем. У цьому знадинка збірки — читач мусить замислитися, застосувати «аналіз крові» до самого себе, адже «хто пізнає себе, той пізнає весь світ». «Аналіз крові» — гідна вдячності й прочитання розмова на теми, що торкаються рушійних сил розвитку людини, її страхів і неврозів, які можуть підштовхнути і до творення, і до руйнування.

2010 року у видавництві «Академія» вийшов роман «Троянда ритуального болю»; друге видання вийшло у 2021 році. Це одна з перших спроб серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника як людини й творця.

Образ Стефаника подано в нестереотипних для українського літературного канону життєвих ситуаціях. У першу чергу письменника цікавили особливості психотипу героя, його загадковий внутрішній світ, трагедія душі.

«Я навіть не намагався скрупульозно відтворити всі віхи життя свого героя, — зазначає Процюк. — Мене цікавила передовсім його психобіографія, оті таємниці його довгого мовчання, витоки його експресіоністичного трагізму».

Процюк створює біографію Василя Стефаника, пропустивши сухі історичні відомості крізь призму психоаналізу. Такий підхід дозволяє уникнути створення хрестоматійного образу митця. «Троянда ритуального болю» вибудувана із 85 відносно коротких розділів, розташованих без урахування принципу хронологічної побудови сюжету.

У творі чимало йдеться про загублені кохання головного героя, його пошук Жінки свого життя, болісні втрати найдорожчого і їхні можливі причини. Автор висвітлює стосунки з Євгенією Бачинською, Євгенією Калитовською, Ольгою Гаморак, менш відомі — з Ольгою Кобилянською й Софією Морачевською. Також у романі відображено взаємини Василя Стефаника з його колегами й сучасниками: Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною, Станіславом Пшибишевським, митрополитом Андреєм Шептицьким, Вацлавом Морачевським. Є міркування про політичну діяльність персонажа й тонкі проникнення в його творчу лабораторію.

Створюючи образ Стефаника, Степан Процюк експериментує, подає свій творчий підхід до зображення основних віх життя видатної особистості, її світовідчуття, стосунків з оточенням. У романі щільно переплетені реалістичні й алегорично-символічні картини й образи.

Ірина Славінська переконує, що разом із романом Степана Процюка «Троянда ритуального болю» в Україну прийшов новий жанр — міфобіографія, тобто текст-біографія, в якому переважає образ, а не точність відтворення історичних і культурних реалій, не «археологічна» історія.

У контексті української біографічної прози роман «Троянда ритуального болю» — твір нетрадиційний, новаторський. Степан Процюк виходить за рамки традиційної моделі біографічного роману, створивши паралельну історію символів у житті митця та дослідивши трагедію індивідуального неврозу.

Наприкінці жовтня 2010 року у видавництві «Ярославів вал» вийшла остання частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка — роман «Руйнування ляльки» (першодрук — у журналі «Кур'єр Кривбасу»). Це специфічний зразок філософської прози, не роман дій, а роман ідей, твір більше публіцистично-есеїстичний, аніж власне художній, в якому більше психології, аніж інтриг і пригод. Степан Процюк гостро розкриває проблеми нашого індивідуального й колективного буття. У романі концептуально гостро зведені умоглядні Архе і Лялька. Архе — це пам'ять про першопочатки й елементарні істини, що гарантують людині людське життя. Лялька — це привид, симулякр (за Бодріяром), фальшивка, порожня голоґрама, що водить людину плутаними манівцями, плекаючи гріх, а відтак — довічну юдоль печалі. Під концептуальним руйнуванням Ляльки треба розуміти передовсім руйнування комплексів — свідоме, жорстке й болюче. У центрі твору — дві історії нещасливих людей. Перша історія — про Івана та Анну Сороченків, друга — про Василя Величка. Головна проблема роману — безсенсовість людського буття. Описані Процюком психічні стани розкривають екзистенцію з різних сторін. Герої цього роману живуть на помежів'ї. Екзистенційний вибір, еруптивна кардіограма людських шукань, самотність людини, її скутість спрутами комплексів — це осердя Процюкових персонажів. Але на тлі інфернального, загуслого гріхом людського існування іноді все ж проростає квітка чистоти, вдягнена в шати любові. На цих контрастах автор формує психоландшафт людського буття, показуючи енергетику гніву й любові. Степан Процюк — письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти людського життя.

У 2011 році у видавництві «Академія» побачив світ психобіографічний роман Степана Процюка про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно». Автор рішуче виходить за межі жанрів нарису, літературного портрета, есе-біографії, що зазвичай лягають в основу художньої біографістики, а подеколи абсолютно копіюються, і пропонує оригінальну версію психоаналітичного прочитання біографії одного з найбільш суперечливих і найцікавіших українських письменників XX століття. Перед читачем постає образ письменника-новатора європейського рівня і разом з тим — ексцентричного невротика з драматичною долею. Степан Процюк послідовно й логічно вибудовує систему життєвих і суто психологічних координат митця. Джерельною базою роману став епістолярій і щоденники В.Винниченка. Одним з цікавих моментів роману є історія стосунків В.Винниченка з Є.Чикаленком, де письменник відтворив дружбу двох чоловіків, що стали заручниками більшовицької анексії. У властивій С.Процюкові стильовій манері із художньою вишуканістю заявлені колізії свідомого й несвідомого, виповнені філософією життєві концепти, вишукана метафорика й глибока символіка, таємниці внутрішніх структур людського єства, ускладнений наратив, що сприяють художньому відтворенню буттєвого і позабуттєвого, матеріального й нематеріального, українського й космополітичного, закономірного й парадоксального, особистого-національного-вселюдського, а все разом — допомагає осягнути складний процес переживання письменником України… Глибинне занурення у внутрішній світ В.Винниченка і його творчу лабораторію, цікаве поєднання документалізму і домислу, яскрава метафоричність і метафізичність, соковита мова — все це робить роман помітним явищем сучасного літературного процесу.

Також 2011 року у видавництві «Твердиня» вийшла книга есеїстики Степана Процюка «Тіні з'являються на світанку». Страх смерті, неврози безсенсовності й абсурдності життя, любовні залежності, самотність, глибинні внутрішні конфлікти — це неповний перелік того, про що пише автор, і що становить коло екзистенційних проблем сучасної людини. Есеїстика Степана Процюка, на думку багатьох критиків і читачів, наділена енергетичним магнетизмом. Збірка «Тіні з′являються на світанку» розпочинається екзистенційним натуралізмом, а завершується химерними алегоріями з багатошаровим змістом. Книга структурована в п'ять розділів. Перший розділ представляє твори глибоко інтимні для автора й, відповідно, найвагоміші: «Тіні з'являються на світанку» (тут йдеться про невроз безсенсовості; автор міркує про різні його формати, першопричини й наслідки боротьби із цим неприємним для людини відчуттям, звертаючи увагу і на майже екзотичні форми), «Страх смерті», «У передпокоях Лабіринту», «Тричі виконаєш, тричі засумніваєшся»… Письменник не зациклюється на особистісному досвіді, часто підтверджуючи міркування прикладами з біографій яскравих особистостей, які наочно ілюструють вияви невротичних «відхилень». До цього переліку потрапляють письменники М. Коцюбинський, В. Винниченко, В. Маяковський, О. Пушкін, М. Цвєтаєва, Г. Горенко (Ахматова), диктатори А.Гітлер, Й.Сталін, американський професор Дж. Кеворкян, окремі есеї присвячені Ф.Ніцше, А.Шопенгаверу. Есей «Двадцять чотири ритуальні часточки» присвячений темі кохання і, у певному сенсі, може вважатися повістю. У другому розділі зацікавлюють короткі тексти мемуарного змісту, присвячені рідним і знайомим автора. До них тематично приєднуються есеї про Ф.Ніцше й А.Шопенґавера «Кров і сльози Фрідріха Ніцше» та «Невротик у мантії генія». Третій розділ розпочинається із міркувань про жіночу істерію, автор також пропонує поміркувати про стани людської психіки, позначені метафізичною неперехідністю: мазохізм, біль і гнів, депресію та мізантропію. Четвертий розділ присвячений розмислам про різні, часто майже утилітарні речі, п'ятий складається з трьох невеличких есеїв, в яких письменник вдається до алегорії. Як письменник-експресіоніст, Степан Процюк оминає примітив реалістичного зображення, віддавши перевагу вираженню глибоко-інтимного та остаточно невивчено-потаємного в людській свідомості. Домінуюча екзистенційна спрямованість цієї книги Степана Процюка засвідчує, що автор поволі долає буттєві провалля на шляху наближення до себе, духовного зростання, спроб подолати порожнечу, самотність, страх.

Наприкінці 2011 року на сторінках журналу «Кур'єр Кривбасу» була надрукована повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни» — про непрості стосунки батька, який помирає, і сина, який намагається його зрозуміти. Автор витримав цю повість на найвищому регістрі почуттів і переживань. На думку літературного критика Є.Барана, тут є «багато з того, що неодноразово апробовано Процюком в інших його повістях та романах: психоаналітики, надриву, гротеску, натуралізму із звичними алегорично-символічними відступами та пасажами. Але все тут на місці, все витримано, все працює на кінцевий результат. Партія Івана і Свирида Кирилків виписана за законами античної трагедії». Головне завдання повісті — збагнути й художньо відобразити підґрунтя складних взаємин батька і сина. Для цього Степан Процюк звертається до психоаналітичного «інструментарію», поєднуючи власне художній та психологічний матеріал. Тричленна структура повісті віддзеркалює три змістові концепти (зрозуміти, пробачити, відпустити минуле), разом із тим це проекція трьох часових площин: перша — минуле, передісторія, що проказує розгортання батьківсько-синівських стосунків, друга — сьогодення: сім днів «відходу» і прощання з батьком; третя — проекція майбутнього, що містить алегоричні картини, які натякають на очищення і незворотні внутрішні зміни. Художня реальність повісті розгортається у двох вимірах: «видимому» і «невидимому», реальному й уявному, профанному та ідеальному. Перший пласт зображення має реально-автобіографічне підґрунтя (у повісті маємо чимало лейтмотивних деталей, що фігурують у романах та есеїстиці письменника: історія батька, репресованого тоталітарним режимом, смерть братів, страдницька доля матері…). Друга площина — це світ снів, алегорій, архетипів. Повість «Бийся головою до стіни» сприймається як фінальний акорд «психіатричної» тетралогії, своєрідний підсумок другого періоду творчості Степана Процюка.

Окремою книгою повість вийшла у березні 2013 року в луцькому видавництві «Твердиня» в одній книжці разом із повістю «Гілочка і Муркотасик». Деякі критики відзначали необарокові стилістичні впливи у цій повісті[1].

2012 року івано-франківське видавництво «Тіповіт» опублікувало романи Степана Процюка «Інфекція», «Жертвопринесення» й «Тотем» під однією обкладинкою. Ошатно оформлену книгу обрамляють передмова літературознавця Людмили Скорини «Замовляння зачаклованого лабіринту» й післямова відомого письменника та літературного критика Олега Солов'я «Оборонні бої», в яких автори осмислюють та інтерпретують романи, не боячись опинитися «віч-на-віч із порожнечею». 562 сторінки книги — ніби натягнутий канат «поміж натуралістичним душезнавством та екзистенційним гуманізмом». На думку Людмили Скорини:

«ці твори читати непросто. Особливо для тих, чиї уподобання обертаються в річищі примітивно-розважальної масової літератури. Неприкрите відображення суспільних проблем і катаклізмів, відразливі картини моральної деградації, натуралізм окремих сцен, потужна сугестія — ці та інші риси індивідуальної манери Степана Процюка здатні шокувати. Але це шок заради катарсису. Екзистенційно-експресіоністська проза цього автора дає шанс на внутрішнє очищення й оздоровлення. Реакція критики на презентовані романи охоплює всю амплітуду емоцій — від панегіриків і навіть апологетизації до цілковитого несприйняття. Одні шанують Степана Процюка за екзистенційну сміливість, експресію і гуманізм; інші дорікають фізіологізмом і пафосністю. Кожному — своє. Романи Степана Процюка — багатовимірні, тож кожен читач матиме змогу взяти з них те, що буде важливо саме йому, у конкретній екзистенційній ситуації буття „тут і зараз“».

Підсумовуючи розмисли про «психіатричну трилогію», Олег Соловей називає Степана Процюка «останнім із могікан серйозного ставлення до літератури. Літератури, апріорі не призначеної для великих накладів, позаяк суспільство уже ґрунтовно відучене від серйозного читання й осмислення своєї доби, життя, смерти, чести, добра, зла, пам'яти та інших, таких вагомих колись у людському житті, понять».

У січні 2013 р. у київському видавництві «Академія» вийшла заключна частина психобіографічної трилогії — роман «Чорне яблуко», присвячений наймолодшому класику української літератури Архипу Тесленку. Увага Степана Процюка сконцентрована на трьох змістових домінантах. Перша — історія платонічного кохання Архипа до Оленки. У долі юнака вона відіграла подвійну роль — то завдавала нестерпного болю думками про неможливість особистого щастя, то підтримувала у хвилини випробувань. Друга лінія — участь А. Тесленка в революції 1905—1907 років. Молодий ідеаліст, захоплений ідеєю побудови справедливого суспільства, брав активну участь в організації селянської спілки, влаштовував мітинги і демонстрації, захищав права і свободи селян. Це призвело до арешту, заслання і передчасної смерті у віці 29 років. Третя домінанта — історія непростих стосунків братів Архипа і Яреми, що розгорталися під знаком протистояння, почасти навіть — братоборства. Поміж тим читач знайде в романі інформацію про батьків і дитинство персонажа, його навчання й заробітки у нотаріуса Кисловського, любов до театру і стосунки з Б. Грінченком і Є. Чикаленком… Ідейним осердям твору є думка про обраність Архипа Тесленка, коротке життя якого було насичене ідеалістичною боротьбою за справедливість і творчістю. Роман написаний у формі спогадів Архипа Тесленка, що переплітаються з картинами сновидінь та авторськими відступами. Така наративна стратегія дозволяє автору глибше проникнути у внутрішній світ персонажа і створити психологічно достовірне художнє полотно.

Нова книга Степана Процюка «Трикутник» вийшла в квітні 2014 року. До неї увійшли, як повідомив сам автор, нова редакція роману «Інфекція», нові есеї та інтерв'ю. Книгу видав «Український пріоритет».

В романі розгортаються три долі, три сюжетні лінії: діда, батька й онука. Різні покоління, різні держави, різні суспільні устрої — від сталінського геноциду до часів Незалежності. Роман, з одного боку, антитоталітарний, з іншого — глибоко філософський. Людина у своїй проблемності завжди перед вибором: життя / смерті, любові / ненависті, вірності / зради, стоїчного спокою / гедонізму насолоди… Зрештою тоталітаризм прибирав подобу не лише певних «ізмів», як-от комунізм, тоталітаризм і нині випробовує людину, тільки в інших формах і змістах, як-от «ринковий тоталітаризм» з філософією споживацтва і вічної гонитви за успіхом і прибутком. Доля кожного з героїв — по-своєму важка, у чомусь трагічна. Зрештою, чи можна ставити питання у кого доля важча: чи у того, хто пройшов концтабір, чи у того, кого випробовувало КГБ, чи у того, хто не народить своє дитя як нащадка роду? Тоталітаризм радянський чи споживацький — кожний по-своєму нищить людину. І тільки від людини залежить, чи зуміє вона не зламатися під тиском життєвих випробувань. Щоправда, й ціна за вибір — відповідна. Доля одного Роду — як дзеркало долі України у ХХ столітті. І тільки богиня Астарта — символ любові і смерті -залишається невблаганною…

В кінці квітня 2015-го року роман «Під крилами великої Матері» вийшов у видавництві «Discursus».

На думку літературного оглядача Христини Букатчук, цей роман — «один з перших підводних землетрусів сучукрліту, який може викликати потужне літературне цунамі в сенсі психологічно-екзистенційного аналізу українства»[2].

Літературний критик Олег Соловей зауважує:

«Новий роман С.Процюка позначений помітною стилістичною легкістю, себто прозорістю. Таке відчуття, що він ступив крок (або й кілька) назустріч ширшим читацьким масам. Не йдеться про примітивізацію стилю, радше про його викшталтування… Будучи яскраво вираженим експресіоністом, Процюк не гребує порпатися у біологічних та спадкових, хворобливих і клінічних виявах людського, занадто людського. Людина буває різною, але треба її любити. Цю істину Процюк засвоїв давно…»[3]

У 2016 році видавництво Теза випустило повість для підлітків «Варвари». Дія цієї повісті Степана Процюка відбувається під час радянського періоду історії України, і твір базується на темі підліткового кохання та проблем, з якими стикаються підлітки. Окрім того, як зазначає Тетяна Качак, ця психологічна повість використовує постколоніальну тему для аналізу періоду радянського тоталітаризму, показуючи «страшні часи ідеологічного насилля, фізичного й психологічного терору, розправ з неблагонадійними й „пособниками наймитів імперіалістичних розвідок“»[4].

Роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» вийшов восени 2017 року у новоствореному видавництві «Легенда». Роман набуває значної популярності серед читачів — за його мотивами були зняті буктрейлер і короткометражний фільм «70-ті», презентований у вересні 2017 року[5].

Як і «Десятий рядок», «Травам не можна помирати» значною мірою базується на проблемі радянського тоталітаризму. Зокрема, у романі значну роль грає опис методів діяльності каральних органів — «кагебістських провокацій і каральної психіатрії», як зазначено в анотації роману[6]. Серед тем, які аналізує «Травам не можна помирати», — вплив тоталітаризму на свідомість людини, заплутана любовна історія зради, а також роль митця в тоталітарній системі (її висвітлено на прикладі образів Крилатого і Крислатого).

У 2020 році у видавництві «Дискурсус» вийшла книжка есеїстики Процюка про письменників і суспільство під назвою «Відкинуті і воскреслі». Основна частина книжки складається із невеликих есе про відомих українських письменників, класиків української літератури 19-20 століття. Крім цього, книжка містить нариси про сучасне українське суспільство, а також кілька інтерв’ю з автором[7].

«Відкинуті і воскреслі» увійшла до всеукраїнського рейтингу «Книжка року» як одна із найкращих у номінації «Есеїстика».

Роман «Пальці поміж піском» вийшов наприкінці 2020 року у київському видавництві «Наш Формат». Дії роману розгортаються на тлі радянської України 1950-их років[8].

У романі є три сюжетні лінії, що частково перетинаються. Перша лінія — історія любові одруженого композитора Федора та актриси Оксани. За описом автора, «це важкі почуття, із частими розлуками, сильними пристрастями та важкими зигзагами долі». Друга лінія — історія маленької патріотичної організації, учасники якої не злякалися боротися за українські ідеї всередині тоталітарної держави. Зрештою, протягом цілого роману присутній Сталін і його близьке оточення, висвітлюються епізоди життя тогочасного радянського вождя.

У 2021 році у видавництві «Дискурсус» вийшла книжка есеїстики Процюка про письменників і суспільство під назвою «Відкинуті і воскреслі». Основна частина книжки складається із невеликих есе про відомих українських письменників, класиків української літератури 19-20 століття — Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Олександра Довженка, Ольгу Кобилянську, Степана Руданського, Максима Рильського та багатьох інших. Крім цього, книжка містить нариси про сучасне українське суспільство, а також кілька інтерв’ю з автором[9].

• Процюк С. На вістрі двох правд // Нова дегенерація / Вступ. стаття Ю. Андруховича.

• Процюк С. Апологетика на світанку. — Ужгород, 1996.

• Процюк С. Завжди і ніколи. — Львів, 1999.

• Процюк С. Переступ у вакуумі. — К., 1996.

• Процюк С. Шибениця для ніжності. — Тернопіль: Джура, 2001.

• Процюк С. Серафими і мізантропи. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2002.

• Процюк С. Тотем. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2005. — 190 с.

• Процюк С. Інфекція // Кур'єр Кривбасу. — 2002. — № 149. — С. 3–68.

• Процюк С. Жертвопринесення. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. — 207 с.

• Процюк С. Руйнування ляльки. — К.: Ярославів Вал, 2010. — 280 с.

• Процюк С. Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника. — К. : ВЦ «Академія», 2010. — 184 с.

• Процюк С. Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка. — К.: ВЦ «Академія», 2011. — 304 с. (Серія «Автографи часу»).

• Процюк С. Бийся головою до стіни: повість // Кур'єр Кривбасу. — 2011. — № 264—265 (Листопад — Грудень). — С. 3–93.

• Процюк С. Інфекція. Жертвопринесення. Тотем — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2012. — 562 с.

• Процюк С. Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка.;— К.: ВЦ «Академія», 2013. — 192 с. (Серія «Автографи часу»).

• Процюк С. Бийся головою до стіни: психологічна проза / С. В. Процюк. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. — 200 c.

• Процюк С. Пальці поміж піском / С. В. Процюк. — Київ: Наш Формат, 2020. — 224 c.

• Процюк С. Лицарі стилосу і кав'ярень. — К., 1996.

• Процюк С. Канатохідці. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. — 302 с.

• Процюк С. Аналіз крові. — К.: Грані-Т, 2010. — 150 с.

• Процюк С. Тіні з'являються на світанку: Есеїстика. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. — 216 с.

• Процюк С. Відкинуті і воскреслі: Есе про письменників і суспільство — Дискурсус: Брустурів, 2020. — 216 с.

• Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Густава Юнга, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну / С. Процюк. — Київ: Грані-Т, 2008. — 96 с. — (Серія «Життя видатних дітей»).  ISBN 978-966-465-155-1.

• Процюк С. Марійка і Костик. — К. : Грані-Т, 2008. — 63 с.

• Процюк С. Залюблені в сонце. Друга історія Марійки і Костика. — К. : Грані-Т, 2008. — 63 с.

• Процюк С. Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика. — К. : Грані-Т, 2008. — 64 с.