Соледар

Розташоване за 18 км від Бахмута, за 3 кілометри від залізничної станції Сіль та за 2 кілометри від залізничної станції Деконська (дизель) та при впадінні річки Мокрої Плотви в Бахмутку (притока Сіверського Дінця).

Населення 13 151 мешканців (перепис 2001). Основна промисловість — видобуток солі, комбінат будівельних деталей та сумішей. Статус міста з 1965 року. У цьому ж році до нього приєднано селище Білокам'янське. До 5 липня 1991 року місто називалось Карло-Лібкнехтівськ на честь Карла Лібкнехта. У 1999 році до складу Соледара включені селища міського типу Дворіччя (у народі — Свердловка) і Сіль.

До 8 вересня 2016 р. входило до складу Бахмутської міської ради. Було передане до складу Бахмутського району з присвоєнням категорії міста районного значення.

Історія Соледара тісно пов'язана з розвитком Бахмутських соляних промислів. В останній чверті XVII ст., коли в районі річки Бахмутки почали видобувати сіль, навколо соляних промислів виникло село Брянцівка. Першими його мешканцями були козаки Ізюмського полку й переселенці з північних областей України. На початку XVIII ст. соляні промисли перейшли у відання царського двору. Проте в умовах кріпосництва, за браком робочої сили, соляна промисловість розвивалася дуже повільно.

За даними 1859 року Михайлівка (Диконівка, Деконська), панське село, над Мокрою Пліткою, 25 господ, 170 осіб.[2]

Становище змінилося після реформи 1861 року. У 1877—1878 рр. в районі Бахмута поблизу села Брянцівки, на правому березі річки Мокрої Плотви, інженер Н. Г. Іванов провів розвідувальні роботи для виявлення запасів кам'яної солі. Він пройшов бурову свердловину завглибшки 292 метра і відкрив 9 соляних шарів, у тому числі найбільший (39,5 м) Брянцівський шар.

У 1879 році на цьому місці приватна промислова компанія, яку очолював Н. Н. Литуновський, розпочала будівництво першої соляної шахти, назвавши її Брянцівською копальнею. У 1881 році вона видала на гора понад 4 тис. тонн солі. У 1884—1885 рр. в Бахмутському повіті стало до ладу 5 рудників: Нова Величка, Харламівський, «Петро Великий», Деконсько-Покровський і Пшеничний. На Брянцівському і Девонському рудниках у 1884 році налічувалося близько 800 робітників. Неподалік від села Брянцівки було знайдено також поклади кварцитів і вогнетривкої глини. На їх базі в 1897 році акціонерне товариство Ковальського спорудило Девонський алебастровий завод. У 1901—1903 рр. харківські купці Богомолов і Косич поблизу станції Деконська купили в німецьких колоністів 6 га землі і збудували ще три алебастрові заводи.

Навколо рудників і заводів виросли робітничі селища Нова Величка і Девонське, які входили до складу Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Наприкінці XIX ст. в них мешкало понад 1,5 тис. чоловік.[3]

Видобуток солі

Серед соленосних регіонів особливе місце посідає південно-східна частина Донбасу, де на місці мілководної затоки древнього Пермського моря близько 250 млн років тому утворилися величезні поклади кам'яної солі. Історики свідчать про те, що ще до нашої ери люди могли отримувати цей життєво важливий мінерал шляхом випаровування його з солоної ропи Торських та Бахмутських озер, розташованих на місці розвіданого згодом Артемівського родовища кам'яної солі. Але лише у XVI столітті видобуток виварювальної солі на Донбасі став регулярним.

Залізнична станція Сіль

Із розвитком соляного виробництва нерозривно пов'язана історія усього Донбасу. Виробництво виварювальної солі вимагало все більшого спалювання деревини, що привело до знищення навколишніх лісів. Потрібний був новий енергоносій, яким і стало виявлене близько 300 років тому в Донецькому краю кам'яне вугілля. Його використовували перш за все для збільшення виробництва солі, а вже згодом — для розвитку металургії та інших індустріальних потреб.

Припущення про наявність у районах Бахмута і Тора багатих покладів кам'яної солі окремі дослідники висловлювали ще в середині XVIII століття. Але лише у 1880 році видатний російський учений-геолог О. П. Карпінський зробив точні науково обґрунтовані розробки з цього питання і довів наявність величезних соляних запасів у краю, через який століттями пролягав знаменитий чумацький шлях за сіллю до Криму.

Здійснена у 1876—1880 роках гірничим інженером П. І. Івановим проходка так званої «Урядової свердловини» біля села Брянцівка, за 10 верст від Бахмута, показала наявність у земній товщі 9 соляних пластів, у тому числі найпотужнішого — Брянцівського, товщина якого становила близько 40 метрів.

Це сенсаційне відкриття привернуло увагу промисловців, які розгорнули у регіоні інтенсивне будівництво соляних шахт.

Для перевезення солі й інших вантажів довелося побудувати залізничну станцію Сіль, станцію Деконська і депо станції Сіль. У 1881 році була введена в експлуатацію перша шахта, що належала приватній промисловій компанії генерала Н. І. Летуновського.

У подальших роках уведені в експлуатацію ще п'ять соляних копалень, що сприяло значному зростанню видобутку мінералу і насиченню соляного ринку.

З 1926 року робітниче селище називають ім'ям Карла Лібкнехта.

У 1889 р. було засноване католицьке село Деконська, до 1917 р. — Катеринославська губернія, Бахмутський повіт, Іванівська волость; у радянський період — Сталінська/Донецька область, Артемівський район. Мешканці: 401 272/249 німці (1926).[4]

У центрі Соледара встановлений пам'ятник академіку О. П. Карпінському — вчений-геолог, що в 1880 році довів існування соляних запасів у цих краях. Поряд — сквер із пам'ятником трьом воїнам-інтернаціоналом, які не повернулись з Афганістану.[7]

За даними перепису 2001 року населення міста становило 13182 особи, із них 60,10 % зазначили рідною мовою українську, 39,43 % — російську, 0,11 % — вірменську, 0,09 % — білоруську, 0,05 % — циганську, 0,02 % — молдовську та болгарську, 0,01 % — грецьку, польську, румунську та караїмську мови[8].

У місті діють 3 дитячих дошкільних установи, 2 загальноосвітні школи, професійно-технічне училище, музична школа, спортивний комплекс із плавальним басейном, 5 бібліотек, палац культури, Центр дитинства та юнацтва.

Гірнича виробка у соляній шахті Соледара, Донецька область

Найвідомішим у місті є державне підприємство «Артемсіль». Це об'єднання випускає якісну та широко відому в світі кам'яну сіль. У відпрацьованих соляних шахтах на глибині 300 м відкрито спелеосанаторій «Соляна симфонія» для профілактики та лікування астми, захворювань дихальних шляхів. Тут лікують бронхіальні астми та хронічні бронхіти, запалення легенів, алергію, шкірні та неврологічні захворювання.

Колективне підприємство воїнів-інтернаціоналістів «Память» проводить екскурсії, під час якої є змога спуститися на глибину 300 метрів у справжню соляну шахту для того, щоб побачити скарби Соледара: музей, діючу підземну церкву, соляні скульптури, самородний кристал солі розміром із людський зріст. Ці визначні пам'ятки дозволили Соледару потрапити в книгу рекордів Гіннеса. В одній із виробок проводяться концерти симфонічної музики.

Також у місті є гіпсовий комбінат «KNAUF» — підприємство-філія німецького концерну «KNAUF».

У місті працює єдиний в Україні розплідник із промислового вирощування блакитних і сріблястих ялин.

• Білокам'янський вогнетривкий завод
• Державний розплідник «Ялинка» — вирощуються хвойні дерева і чагарники: ялівець, туї, сосни, ялини. У розпліднику 70 тисяч саджанців, а його загальна площа — 146 гектарів.[7]

Уродженцем міста є:

• Бездвірний Анатолій Андрійович (1922—1952) — Герой Радянського Союзу.
• Федоров Петро Миколайович (1951 р.н.) — астроном, лауреат Премії НАН України імені Є. П. Федорова.
• Меденцев Олександр Миколайович (1985—2019) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

• Соледар — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР Архівовано 19 жовтня 2014 у Wayback Machine. (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)

• Сили АТО увійшли в місто Соледар Донецької області
• Туристичний путівник Соледаром: як доїхати, де зупинитися, як розважатися у місті
• Соледарське озеро

• Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
• Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с. Архівовано 20 грудня 2016 у Wayback Machine.
• Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.
• Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.