Сєвєродонецько-Лисичанська агломерація

У 1721 році в Лисичій Балці рудознавець Григорій Капустін відкрив перше в Російській Імперії родовище кам'яного вугілля. У 1796 році в Лисичій Балці почав роботу перший на Донбасі кам'яновугільний рудник. В 1892 році тут розпочав роботу завод «Донсода» (у майбутньому «Лиссода»). Індустріальний регіон остаточно сформувався в 1937 році з будівництвом і здачею в експлуатацію Лисичанського азотно-тукового комбінату, який став найбільшим на той час хімічним комбінатом в СРСР і Європі (у майбутньому «Азот»). При комбінаті утворилось селище Лисхімстрой, що перетворилось потім на місто Сєвєродонецьк.

При будівництві хімічних підприємств агломерації використовували працю в'язнів, багато з яких потім тут осіли[3].

В період виникнення, у 1950-ті — 1960-ті роки, агломерація отримала назву Лисичансько-Рубіжанської — за двома тоді найбільшими містами. Попри те, що вже в 1960-х роках Сєвєродонецьк випередив Рубіжне, як за чисельністю населення, так і за обсягом виробленої промислової продукції, таке іменування зберігалося до Незалежності України. З 1990-х років і до економічної кризи у Лисичанську 2010—2012 років агломерацію називали Лисичансько-Сєвєродонецькою. Нині ж найбільшим за населенням містом агломерації та головним її промисловим центром є Сєвєродонецьк[2].

Через свою поліцентричність Сєвєродонецько-Лисичанська агломерація відома також як Троєград[1]. Зокрема, таку назву носить спільне для трійки міст-ядер літературне об'єднання письменників.[5]

Влітку 2014 року Лисичанськ та Сєвєродонецьк були захоплені сепаратистами. Сепаратисти обладнали позиції на панівних висотах і встановили блокпости у населених пунктах. Ці міста стали ключовими в системі оборони так званої «ЛНР». 9 липня 2014 розпочалася загальновійськова операція українських сих. Українські батальйонно-тактичні групи 95-ї та 51-ї бригад та сили добровольчого батальйону «Донбас» узгоджено зайшли з різних сторін на околиці Лисичанська, взяли під контроль мости і виставили свої блок-пости. Оскільки сил для повного оточення Лисичанська не вистачало, місто звільняли поетапно. Противник чинив запеклий опір, однак не зміг зупинити наступ українських військ, і 24 липня міста були остаточно звільнені. Звільнення Лисичанська та Сєвєродонецька дозволило відновити контроль над кількома районами Луганської області, в результаті чого, коли наприкінці серпня на територію України вторглися регулярні російські війська, їм так і не вдалося здійснити прорив у глиб країни у цьому напрямку[6][7].

Нині агломерація є найважливішим центром суспільного життя Луганської області. Перенесення в 2014 році обласної державної адміністрації та ряду інших обласних закладів у Сєверодонецьк, зумовлене війною на Донбасі, дало поштовх для розвитку. У населені пункти Троєграду протягом останніх років пересилилися десятки тисяч людей з окупованих територій, було перенесено низку виробництв і соціальних закладів.

Водночас під час активної фази бойових дій було зруйновано велику кількість об'єктів виробничої та соціальної інфраструктури, пошкоджено дороги, деякі поселення втратили значну частину свого населення. Околиці прифронтових поселень потребують розмінування.

Схема агломерації

Сєвєродонецько-Лисичанська агломерація має складну структуру та включає близько 47 населених пунктів, у тому числі 8 міст, 10 селищ міського типу.

Приміську зону агломерації формують такі населені пункти:

• підпорядковані Сєвєродонецькій міській громаді:

  Воєводівка, Лісна Дача, Павлоград, Синецький, Борівське, Боброве, Осколонівка, Сиротине, Воронове, Метьолкіне, Смолянинове, Новоохтирка, Олександрівка, Пурдівка;

• підпорядковані Лисичанській міській громаді:

  Новодружеськ, Привілля; Вовчоярівка, Малорязанцеве, Білогорівка, Мирна Долина, Тополівка, Лисичанський, Рай-Олександрівка, Троїцьке, Устинівка, Шипилівка;

• підпорядковані Рубіжанській міській громаді:

  Булгаківка, Варварівка, Голубівка, Затишне, Климівка, Крутеньке, Кудряшівка, Михайлівка, Півневе, Скаргівка, Пристине, Прогрес, Шевченко;

• належні до Сєвєродонецького району:

  Гірське, Золоте, Кремінна, Стара Краснянка, Житлівка, Червонопопівка та інші.

Межі Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації визначені з урахуванням одно-півторагодинної доступності населених пунктів до центрів агломерації, себто відстань до яких від Сєвєродонецька, Лисичанська та Рубіжного не перевищує 30 км.

Серед населених пунктів агломерації, окрім центрів-ядер, можна виділити три категорії:

• Супутники: Новодружеськ, Привілля, Гірське, Золоте, Кремінна.

  Ці міста спеціалізовані на вугільній промисловості, є старопромисловими та монофункціональними, мають ознаки депресивності.

• Сателіти: Борівське, Сиротине, Воронове, Метьолкіне та інші.
• Контрмагніти: до своєї окупації Первомайськ, нині немає.

Ряд населених пунктів агломерації (Гірське, Золоте) розташовані на так званій «лінії зіткнення» або «лінії розмежування», яка представляє собою буферну зону між підконтрольними Україні населеними пунктами та окупованими територіями. У цій зоні органи державної влади України здійснюють свої повноваження не у повному обсязі.[8]

У 1960-ті — 1970-ті існував проєкт об'єднання міст агломерації в одне під назвою Менделєєв[3] або Менделєєвськ. Сучасною пропонованою назвою для об'єднаного міста є Світлоград[4].

Питання щодо створення єдиного міста досі актуальне, оскільки вирішення ряду економічних проблем розвитку Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації ускладнене законодавчою невизначеністю в Україні міської агломерації як адміністративно-територіальної одиниці. Поточна адміністративна роздробленість унеможливлює узгоджений комплексний розвиток[8].

Площа Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації складає 872 км², з них 357,4 км² знаходиться під населеними пунктами, у тому числі 187,36 км² — під містами обласного підпорядкування: Лисичанськом, Рубіжним та Сєвєродонецьком[1]. Питома вага агломерації в площі Луганської області — 3,3 %.

Протяжність агломерації з північного заходу (с. Червонопопівка Кремінського району) на південний схід (смт. Нижнє Попаснянського району) складає 54 км; з північного сходу (с. Нова Астрахань Кремінського району) на південь (м. Золоте Попаснянського району) — 48 км; із заходу (Лисичанський НПЗ, м. Лисичанськ) на схід (с. Новоохтирка Новоайдарського району) — 42 км[2].

Нині Сєвєродонецько-Лисичанська агломерація має середню чисельність населення. Але в 1970 році вона була одним із найбільш густонаселених районів Донбасу. Густота населення сягала 462,1 люд/км² та перевищувала густоту області в 4,5 рази, а України — в 9 разів.

Чисельність населення з 1960 по 1981 рік збільшилась на 133,1 тис. (56 %). Основний приріст стався у період з 1959 по 1970 роки — на 98,3 тис. осіб (у Сєвєродонецьку на 56,7, а в Рубіжному на 23,2 тис. осіб).[3]

За даними Всеукраїнського перепису населення, у межах агломерації станом на 2001 рік проживало 411 736 осіб, з них 392 905 осіб — у міських населених пунктах (95,4 % всього населення). У 2015 році міське населення агломерації складало 344,7 тис. осіб (15,6 % населення Луганської області). Себто за 2001—2015 роки чисельність міського населення агломерації зменшилася на 48 191 особу (темпи приросту населення склали -12,3 %)[2].

Спостерігається масовий приплив внутрішньопереміщених осіб. Станом на 1 січня 2017 року на контрольованій українською владою території Луганської області мешкало 292 031 переселенців (17,7 % їхньої загальної кількості в Україні). Переважна їх більшість проживає в населених пунктах Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації[8].

Сєвєродонецько-Лисичанська агломерація є поліфункціональною, однак при цьому велика частина поселень у її складі монофункціональні.

Промисловість

Сєвєродонецьке об'єднання «Азот».

Промислові центри (міста-ядра) і пункти (селища міського типу) формують Сєвєродонецько-Лисичанський промисловий вузол, що є складовою частиною Донецького промислового району.

Основними галузями промислової спеціалізації Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації є хімічна, нафтопереробна, вугільна і машинобудівна.

У 1960—1970-ті роки тут функціонувало більше ста підприємств, а основна маса населення видобувала вугілля й працювала в хімічній промисловості[3].

У пострадянський період агломерація зазнала обвального скорочення промислового потенціалу. Особливо це стосується міста Лисичанськ, у якому впродовж 2010—2016 років об'єми реалізованої промислової продукції зменшилися в 16 разів. За 1991—2011 роки у Лисичанську було ліквідовано 6 шахт. У 2016 році в місті повноцінно працювала лише 1 шахта, ще 3 — у режимі відкачування шахтних вод. Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть були закриті всі 3 шахти у Кремінній, ще по 1 шахті — в Золотому та Тошківці.

Унаслідок окупації значної частини Донбасу та різкого скорочення зовнішньоекономічних зв'язків з Російською Федерацією зменшився ринок збуту для місцевих підприємств.

Хімічна та нафтохімічна промисловість, головна спеціалізація агломерації, перебуває в глибокій кризі.

Оскільки наразі Луганська область відокремлена від єдиної енергосистеми України, спостерігається нестача електроенергії для хімічного виробництва. Також у зв'язку зі зменшенням постачання з Росії гостро постала проблема сировини для виготовлення азотних добрив[8].

У 2020 році область була під'єднана до єдиної енергосистеми.^{[відсутнє в джерелі]} Потужність «Азоту» була збільшена на 60%.[9].

Високий рівень розвитку промисловості обумовлює значне забруднення навколишнього середовища. Закриття великої кількості промислових підприємств знизило антропогенний тиск на довкілля. Проте одночасно з'явилися нові екологічні проблеми техногенного характеру, пов'язані з неналежним виконанням технічних проєктів закриття вугледобувних підприємств.

Нехтування в ході закриття шахт вимогами техногенної та екологічної безпеки створило загрозу зміни якості підземних й поверхневих вод, створило небезпеку підтоплення й заболочування територій, засолення та забруднення річок, просідання земної поверхні тощо. Гострими є проблеми підтоплення територій закритих шахт та з відходами гірничих підприємств, присутній дисбаланс між відпрацьованими та рекультивованими землями на гірничодобувних підприємствах[8].

• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.