Сінгури

Існує аматорська легенда: територія, де зараз розташоване село, належала польському графу Гурі. Там же проживав його син. Він був дуже заможний і перед смертю всі свої скарби заховав неподалік свого маєтку — у лісах. Всіх, хто брав у цьому участь також було поховано на тому ж місці. Із тих часів селище назвали СинГури. В місцевих жителів існує інша легенда. У володаря земель був син — звали його Гурі, в 16 років він втопився в місцевому ставку, от в честь його батько і назвав село Син Гурі.

Щоправда, родина Синкгурів дійсно володіла цими землями.

Приписне село під назвою Рудники (назва походить від струмка Гнила Рудка, притоки Гуйви), де проживало 9 чоловік, згадується 1471 року в інвентарі міста Житомира під час люстрації Київської землі князівством Литовським.[4]

На початку XVI століття землі в окрузі Шумська та Троянова переходять у власність Грицька Воронича, а в середині століття – Василю Тишкевичу.[5]

1584 року в Книзі Київського підкоморського суду у Житомирському повіті зустрічається пан Андрій Тимофійович Синкгур з сином Іваном, власник замку (маєтку) Рудники, граничного з селищем Прєжовом, Семена Івановича Прєжовського.[6] Рід Синкгурів –тюрського походження[7].

В актах Житомирського городцького уряду 1588 року згадується власник села – шляхтич Іван Андрійович Сингур з дружиною Пелагеєю та донькою Марією (дружина Григорія Кочурського).

Документальна згадка під назвою Сингури 16 квітня 1665 року, в заяві старости Житомирського Яна-Остафія Тишкевича (польськ. — Jan Ostafi Tyszkiewicz) про те, що отриманий ним по заставі маєток Сингури, придбаний у невістки[8] Олени Воронич (донька Федора Олександровича), вдови Кшиштофа за 400 злотих, спорожнів внаслідок міжусобної війни. Млин та двір зруйновані, від греблі лишився лиш слід.[9]

Також згадується 22 лютого 1701 р. в скарзі Олександри Головинської (у дівоцтві — Воронич) з Шумська на Мартина і Михайла Микульських, дядька її Філона Олександровича (також дядько Олені Тишкевич) та сина його Михайла Вороничів, які відмовлялися повернути їй взяті у неї гармати та мортири, якими вони зміцнювали оборону свого замку в Сингурах під час козацьких смут.[10]

В актах інвентарного опису села 1736 року, у власності Франциски Глембоцької (у дівоцтві — Горайська, праонука Кшиштофа Тишкевича) вказано двір на два будинки з пічками та будинком для челяді з коморою, фільварок, стару винницю. Війт Тарас. Повинності підданих селян — по дню панщини управителю, по мотку пряжі випрясти. Млин один в Сінгурах, другий — на річці Гуйві, орендовані корчмарем.

У 1746 році на кошти прихожан в селі була побудована церква Воздвиження честного Хреста. Пізніше з'явилась церковно-приходська школа.

На 1754 рік село у власності Брацлавського підстолія (1746—1770 рр.), стольника Київського (1770—1784 рр.), дворянина Феліціана Глембоцького (польськ. — Głębocki Felicjan), сина Антонія та Франциски (польськ.— Antoniego i Franciszki z Gorajskich). Близько 1768 року, по смерті Ядвиги Воронцович, втратив землі та виплатив кошти на користь спадкоємиці Воронич. Проте, суд зобов'язав повернути землі Коденського ключа та частину Солотвина Феліціану і його спадкоємцям.[11]

Відносилось до Житомирського повіту Київського воєводства.

З 1793 року у складі Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії Російської імперії.

У 1839 році частину Сінгурів у дворянина Ігнація Антоновича Трипольського (польськ. — Ignacy Trypolski, його мати Катерина Йосипівна з Глембоцьких — племінниця Феліціана)[12], викупив Адам Андрійович Вітошинський (польськ. — Adam Witoszyński).[13]

Станом на 1860 рік селом володіли Вітошинський (81 десятина 1200 сажнів), Розенберг (133 десятини 2161 сажнів), Уляницький (263 десятини 704 сажні) та Яновський (415 десятин).[14]

Наприкінці XIX століття Сінгури належали двом родинам — Єзерським та Трипольським.[15]

У 1906 році в селі проживало 616 чоловік.

На 1913 рік працювали бакалійна та винна лавка, паровий млин Бубнова А. І.

Землями села володіли Вержбицька Я. К., Карпович Є. А., Чайковський А.[16]

У 1928 році чотири класну школу переведено у будинок Бубнової — садибі першої чверті ХІХ ст, а згодом школа стала семирічною.[17] Церкву зруйнували, а на її місці влаштували склад. Із дерев’яного матеріалу церкви було побудовано амбар склад для зерна і у зовсім іншій стороні села. І досі можна бачити намальовані ліки святих на дошках з церкви.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932—1933. За даними Державного архіву Житомирської області, під час голодомору померло 89 чоловік.[18]

На фронт пішло 227 жителів села, 120 з них загинуло.

Під час окупації німецькі солдати влаштували в приміщенні школи стайню.

Село звільнене від німців 31 грудня 1943 року.

У 1957, 1959 та 1962 роках на братських могилах встановлено пам'ятники: могила поблизу школи (23 чол.), також — дві на кладовищі (13 чол. та 126 чол.) та на околиці села (44 чол.).

У 1974 році поблизу районного Будинку культури встановлено пам'ятник воїнам-односельчанам, які загинули.

У 1978 році збудовано нове приміщення школи.