Тишковичі (Володимир-Волинський район)

Перша письмова згадка про село датується 31 грудня 1450 року — великий князь литовський Свидригайло у Луцьку надає довічно своєму слузі Миткові, небожу луцького старости Немирі Різановича, наступні угіддя: в Перемишльському повіті село Липа, а в Володимирському села: Будятичі, Тишковичі, Дубровицю, Лішню і Стяги.[1]

Перша згадка про рід луцького старости Немирі стосується 1413 року, коли у Городлі князь Литовський Витовт і король Польщі Ягайло підписали Городельську Унію, котра підтвердила відокремлення інституції «великого князя» у Литві, котрий вибирався за допомогою польських панів. Унія впровадила спільні польсько-литовські сейми і з'їзди, подібний адміністративний поділ, надання литовським боярам польських гербів. Між іншим джерела згадують, що староста луцький Немиря був прийнятий до гербу «Ястребець».

3 січня 1452 року у Вільні король Польщі Казимир IV Ягеллончик підтверджує надання Миткові тих же земель, виключаючи із них село Стяги.[2]

Наступний документ, у якому зазначені Тишковичі, датується 24 квітня 1490 року коли король Казимир IV, взамін за угіддя Тростяниця, котре було подароване князю Сангушку попереднім королем, дає його синам Олександру і Михайлу Сангушкам села: Фалемичі, Братулівське, Заєчичі, Камчинське та Тишковичі у Володимирському повіті.[3]

Із документу від 20 вересня 1521 року складеного у Володимирі відомо, що єпископ Володимирський і Брестейський Йона підтверджує, що його попередник владика Пахнотей обмінював із князем Василем Михайловичем Сангушком-Ковельським церковне село Сядмарти на батьківське село князя Тишковичі.[4] Два роки пізніше 12 квітня 1523 року Зигмунт І підтверджує заміну Тишкович на Сядмарти. У документі зазначається, що батьківське володіння Тишковичі із двадцятьма трьома мешканцями передається владиці Йоні у замін на село Сядмарти лише із трьома мешканцями і пустими землями.[5]

У 1710 році у Володимирський магістрат прибула сотня козаків на чолі з обозним Війська Запорозького, полковником Полтавського полку Григорієм Черняком. Він прибув з універсалом гетьмана України Івана Скоропадського про надання йому земельних угідь на Володимирщині. Так був започаткований «Черняківський фільварок». До земель якого входили села: Тишковичі і Стара Лішня. Дружиною Григорія була Євдокія, донька генерального хорунжого Івана Сулими.

Першу згадку про рід Черняків знаходимо у листі волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького брацтва від 1619 року. Серед відомих діячів Волині таких як Лаврентій Древинський і Іван Виговський — майбутній гетьман України, значиться ім'я підчашника Григорія Черняка. Його нащадок Федір Черняк був соратником гетьмана Богдана Хмельницького і командував Чигиринським полком під час козацько-польської війни. Помер у 1650 році. Леонтій Черняк був командиром Полтавського полку протягом 1680—1682 та 1689 років.

Найвідоміший з цієї козацької родини був Іван Леонтійович Черняк, котрий також був полковником Полтавського полку в 1708—1714 та 1717 роках. Заповіт полковника полтавського Івана Леонтійовича Черняка був написаний 12 лютого 1722 році. В документі розподілив усі свої маєтності між рідними, при чому наперед визначив кому мало відійти майно, яке відписав дружині, тим самим позбавивши її права що-небудь продавати чи дарувати. В тому ж році заповідач помер беручи участь у будові Ладозького каналу, а ще у 1744 р. його дружина була жива й володіла 41 двором та 3 млиновими колами. Похований у Полтаві.

По тому командувачем полку став його син Яків Іванович Черняк. Разом із Яковом, також у чині полковника служив його родич, згаданий вище Григорій Черняк — власник Тишкович, котрий збудував у селі кам'яну Іоанно-Зачанівську церкву.

У 1865 році власником земель був Іван Іванович Черняк, якого царський уряд за причетність до польського повстання примусив продати частину земель російському надвірному раднику Олександрові Дунікову тім Тишковичі і Стару Лішню.

Останній з роду Черняків Іван Іванович мав дві доньки Євдокію та Юлію. Перша вийшла заміж за литовського поміщика Льва Станіславовича Фабриця і переїхала до Литви. Від так було вирішено продати земельні угіддя і осередок маєтку статському радникові Григорію Кириловичу Богуславському, що працював суддею у Володимирі-Волинському. Частину землі купили селяни, котрі переїхали сюди із Сокальського повіту. Так завилася колонія Нова Лішня.

Тишковичі у різні історичні періоди перебували у межах різних територіальних одиниць, різних державних утворень:

• із 1320 по 1386 рік у межах Об'єднаного Польського Королівства;
• із 1386 по 1795 рік у межах Володимирського повіту Волинського Воєводства Корони І Речі Посполитої;
• у 1793 році у межах Володимирської землі Володимирського воєводства І Речі Посполитої;
• із 1795 по 1917 рік Тишковичі перебували у складі Володимир-Волинського повіту Волинської губернії Російської імперії;
• із 1917 по 1918 у межах Волинської землі Української Народної Республіки;
• із 1918 по 1920 рік у складі Волинської губернії Української Держави;
• із 1921 по 1939 рік у межах Володимирського повіту Волинського Воєводства ІІ Речі Посполитої;
• із 1940 по 1962 у межах Іваничівського району Волинської Області Української Радянської Соціалістичної Республіки;
• із 1962 по 1966 у межах Володимир-Волинського району Волинської Області Української Радянської Соціалістичної Республіки;
• із 1966 по 1991 у межах Іваничівського району Волинської Області Української Радянської Соціалістичної Республіки;
• із 1991 року у межах Іваничівського району Волинської Області України.

Після ліквідації Іваничівського району 19 липня 2020 року село увійшло до Володимир-Волинського району[6].

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 516 осіб, з яких 234 чоловіки та 282 жінки.[7]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкала 581 особа.[8]

Іоанно-Зачатівська (Заготієвська) церква належить до храмових споруд кінця XVII початку XIX століття. Точна дата побудови невідома, можливо споруджена була на кошти полковника Полтавського полку Григорія Черняка. Храм є однією із небагатьох ротонд споруджених на Волині. Церква будувалася окремо від дзвіниці, що знаходилася на відстані 5 метрів від неї. У 1834 році Текля Черняк власними коштами збудувала стіни, завдяки чому церква і дзвіниця стали єдиним архітектурним ансамблем. Після смерті Григорій Черняк був похований у підземеллі храму, а його дружина, спорудивши Петропавлівську церкву у Новосілках була похована у ній.

Окрім цієї церкви, у документі від 9 грудня 1622 року згадується Спаська церква у Тишковичах, священиком якої був отець Ієремія.[10]

Споруді однонефна, однобанева. На висоті трьох метрів у ротондній частині з півночі і півдня знаходяться два вікна. У галереї, що утворена між дзвіницею і ротондою по парі вікон із кожної із сторін. Ззовні до ротонди із півночі і півдня примикають декоративні колони, із східного боку прибудовано прямокутну вівтарну частину. Дзвіниця храму двоярусна, перекрита восьмигранною покрівлею.

За часів УСРР та в роки «войовничого атеїзму» у храмі, хоч і не регулярно, але відбувалися богослужіння. Під час воєн споруда також не була пошкоджена.

До наших днів дійшли фрагменти старовинних царських воріт, виконаних у стилі бароко, котрі зараз служать як ікони на стінах. Можна припустити, що це фрагменти іконостасу встановленого тут ще за часів Григорія Черняка, так як у той чай в мистецтві переважав стиль «козацького бароко».

У 2002 році над входом до храму, на місці давньої фрески, був розміщений новий образ Івана-Хрестителя. У 2004 році проводився капітальний ремонт храму: відремонтовано перекриття, укладено нову підлогу, встановлено нові ікони.

Священнослужителі у храмі за час його існування змінювалися дуже часто. Найдовше службу у ньому провадив отець Володимир Понагайбо. Зараз настоятелем храму є отець Михайло Лагуняк.

У 2001 році церква перейшла під юрисдикцію Української Православної Церкви Київського Патріархату, а громада змінила свою назву на Святого Пророка Предтечі Хрестителя Господнього Іоана. Судова тяганина за храм тривала більше двох років.[11] Незначна кількість осіб, котрі були не задоволені таким рішенням, створили окрему Свято-Іоано-Зачатіївську громаду і проводять свої зібрання у іншому приміщенні.

• 
  Загальноосвітня школа у Тишковичах поч. ХХ ст.
• 
  Учні сільської школи у Тишковичах поч. ХХ ст.
• 
  Хор сільської молоді 24.10.1938 року
• 
  Іоанно-Зачатівська церква
• 
  Іконостас Іоанно-Зачатівської церкви
• 
  План Іоанно-Зачатівської церкви
• 
  Іоанно-Зачатівська церква 2004 рік
• 
  Хрест встановлений у 1960 році на честь вояків які загинули у Другій Світовій Війні по за кордонами держави і не були поховані на Батьківщині
• 
  Словацьке поховання на сільському цвинтарі
• 
  Вид на церкву із сторони цвинтаря 2011 рік
• 
  Старовинні надгробки на сільському цвинтарі у переважній більшості належать родині Приступ
• 
  Вид на церкву із заходу
• 
  Вид на яблучний сад колишнього колгоспу

• Tyszkowicze, w dokum. Teszkowicze // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1892. — Т. XII. — S. 727. (пол.) — S. 727. (пол.)

• Погода в селі Тишковичі