Хотимир

Поселення Хотимир (місцева назва — Хоцемир або Коцемир (польською — Хоцімєж) згадується вперше в письмових джерелах 27 травня 1437 р.[2]; в XV ст. воно мало статус містечка. У податковому реєстрі 1515 року село немає податків через розорення татарами[3].

В 1578 році дідичами Хотимира були 4-ро осіб: 3 представники роду Хотимирських (Хоцімірських[4]) власного гербу, один — Пстроконських.[5]

У польському Географічному словнику згадано, що римо-католицька парафія була заснована в Хотимирі Войціхом Хоцімірським гербу Граблі 1602 р.

У XIX столітті Хотимир (на той час містечко) мав власну печатку з такою символікою: сніп хліба, обабіч якого — ціп, коса, граблі й серп (відбиток цієї печатки, датований 1870-ми рр., зберігся в архіві А.Шнайдера).

Земля — чорнозем, загалом урожайна: навіть при низькій рільничій культурі досить видатна. Селяни загалом, усі разом, мали менше орної землі як один дідич. Тим-то, таки селянин мав 20 моргів землі, то вважався за багача, але то траплялося дуже рідко. Ліс цілком належав дідичеві. За переказами ліс, а також більшість поля давно дісталися в панські руки різними незаконними маніпуляціями.

Місцеві люди працювали коло землі, були хліборобами, і тільки як побічна робота для декого із них було доморобне ремесло — столярство, стельмаство, кушнірство та будівництво. Торгівля переважно була в руках жидів.

Цікаве явище становлять найрізноманітніші поля: Городище, Сільце, Калиняк, Вовча Гора, Вишнячка, Берестки, Єгрищі (Ігрища) і Триголовка. Про останні дві назви хочу сказати трохи більше. Назви ці збереглись ще з давніх поганських часів. Ігрища мали відбуватись на широких полях на горі, недалеко від села Жабокруків. Недалеко було поле зване Триголоватка. Десь у другій половині XIX століття там знайдено кам'яну фігуру поганського бога «Триглава» з трьома обличчями. Частково розбиту. її забрано до музею. Той дослідник, що досліджував горби, яскині й копалини був поляк на прізвище А. Г. Кіркор. З боку гори, де колись відбувались якісь ігрища була яскиня (велика печера). Вхід до неї був невисокий — треба було згинатися, щоб увійти. Увійшовши, можна вже було дорослій людині йти вільно, не згинаючись. При вході до тої печери була ціла купа потовчених черепків. Сміливіші дорослі люди з електричними ліхтариками заходили досить далеко і через кілька десятків метрів натрапили на старі жорна.

Люди оповідали про ту печеру різні історії, що ніби вона йшла аж під дзвіницю в селі Чортовець, що хтось пускав у ту печеру півня і той півень ніби перейшов на другий кінець тієї печери і піяв під дзвіницею. Розуміється усе це був витвір людської фантазії, проте та печера тягнеться під землею досить далеко; під час наїздів різних кочовиків місцеві люди зносили до неї своє майно и самі переховувались у ній, поки .кочовики не відходили.

У зовсім протилежному напрямі близько трьох кілометрів на захід є поле, що тягнеться аж до ліса і називалося «Сільцем», У лісі під горою мала бути церква. Старі люди пробували показати дві чи три сходинки. Які на думку одних вели колись до церкви, а на думку інших — до вівтаря. Побіч тих сходів мала бути криниця, засипана тепер землею й камінням; з неї сльозилася вода. У ту криницю вкинули колись і дзвони з тієї церкви. Ще й досі затрималася в людях повір'я, що вранці на Великдень праведні люди можуть, як ті дзвони дзвонять.

Були й новішого походження назви піль, як ось Чеський лан, Молочний горб, чагри і ін.

Північний кінець Хотимира мав так званий ринок у формі квадрата, довкола якого були хати, майже виключно єврейські, а на східній стороні того квадрата був цегляний шкільний будинок, зруйнований під час війни у 1916 р. і досі не відбудований. На північному розі стояв римо-католицький костьол. Ціла південна частина — то було велике розлоге село, де тут і там були поодинокі жидівські хати, в яких були різні крамниці, чи верстати праці — кравець, кравчиня, швець, скляр, гендляр кіньми (ліверант) тощо.

У селі при шляху (шосе) була мурована церква святого Миколая і при ній садиба священика, приходство, як вона звалася в Галичині. Друга церква стара під покровом Пречистої Богородиці. Вона була дерев'яна і стояла в західній частині села на скелі, у так званих Берегах. Ця церковця справді була стара, бо одна стіна була ще з XII століття. Обидві церкви і костьол згоріли під час війни у 1916 р. їх запалила німецька артилерія, що обстрілювала російське військо, розташоване в селі. Недалеко за містечком, на північ були російські позиції, а далі під селом Озеряни були німці. Вони й стріляли в село та спалили всі три святині, зруйнували багато хаті в і від тієї стрілянини загинуло багато цивільних людей. Тоді саме 8 липня 1916 р. загинув батько автора цих рядків.

Церкву в берегах не відбудовано, а на місці отої нової кам'яної перед Другою світовою війною у 1924 р. збудовано велику муровану церкву за проектом інженера Володимира Гринева з Долини Товмацького повіту. У ній не була закінчена тільки голена баня, а покрита провізоричним дахом. Під час війни у 1944 р. і ця церква зазнала чималої руїни, бо німці і москалі тримали в ній коні, а стіни були пошкоджені гарматним обстрілом. Коли більшовики запровадили православ'я на московський лад, то богослужіння відбувалися в будинку римо-католицького ксьондза. А коли згорів двірський палац, де містилася школа, то школу перенесли до того ксьондзівського будинку, а люди мусіли ходити до церкви в сусідньому селі Жабокруках, а за останніми відомостями — до іншого сусіднього села Живачева за 5 км. Мова як в українців-греко-католиків, так і в римо-католиків була українська, а в жидів був жаргон: у стосунках із нежидами — ламана українська мова.

Школа була трикласна з чотирма відділами. Вона мала власний цегляний будинок, покритий плитою. Цей шкільний будинок був знищений (згорів) під час війни у 1916 р. і по війні його вже не відбудовували, а для школи громада наймала залі по різних хатах. Мовою навчання була польська, а українську мову вчили як окрему дисципліну.

1921 року вчителька, що народилася в Хотимирі і стала учителювати в місцевій школі, серед шкільних паперів знайшла наказ австрійської влади, що ця школа мала б бути ультраквістичною, тобто польсько-українською порівну. А завідувачі школи, що ними завжди були поляки, тримали той наказ в тайні, а місцеві люди за тим не впоминалися, то й школа довгі роки незаконно була тільки польська, із польською мовою навчання.

Коли то виявилося, тоді деякі громадяни з місцевим священиком, який був греко-католиком о. Григорієм Дурделло почали домагатися від влади виконання згаданого указу. Завдяки цьому були відкриті паралельні відділи з українською мовою навчання і тоді було призначено кілька учительок українок для українських відділків.

Зал для школи відступив згаданий священик у священичому будинку. Та з різних причин ті українські класи проіснували недовго, бо польська влада ліквідувала їх. Священик не дуже обороняв ту справу, щоб не мати клопоту з тією школою і дітьми у своїй хаті.

Був у Хотимирі і великий народний дім. Перед ним був менший народний дім, що його збудував приблизно 1910 року о, У.Котів. Цей священик хоч і був москвофілом, але працював для народу і своїх політичних однодумців у Хоимирі не мав.

Щодо грамотності, то серед старших людей було менше письменних, а серед молодших більше. Чужа школа й чужий учитель не могли причинитися до піднесення освіти населення.

Село видало певне число людей із високою чи середньою освітою, а саме:

• брати Мануляки, із них один був священиком (помер у молодому віці, залишив вдову з трьома дітьми), його брат учитель гімназії
• Герула (Ґерула) закінчив гімназію і вступив на медичний факультет університету, але незабаром помер від туберкульозу легенів
• брати Клодницькі: старший Клодницький Володимир закінчив Віденський університет і здобув докторат політичних наук; молодший брат Клодницький Осип — автор цієї хроніки — вступив на медичний факультет у Відні й Познані (Польща), здобув докторат медицини
• Броніслав Кобилянський, сирота, виховувався у свого діда, пізніше закінчив університет у Відні і здобув ступінь доктора філософії, тепер професор у Львові
• Євген Пона, син Антона Пони, закінчив університет у Познані і здобув докторат медицини — помер у відносно молодому віці після операції підшлункової залози. Його молодший брат Іван-Мечислав закінчив університет у Кракові із дипломом магістра права
• Атаназій Дурделло (1909—1980), син священика, закінчив Політехніку в Чехії і здобув диплом інженера.

Кілька жінок здобули середню освіту, а саме:

• Осипа, донька Стефана Пони та Олена Дурделло, дочка священика, закінчила учительську семінарію
• Олена Пона, донька Стефана Пони, сестра Осипи, закінчила університет у Львові з дипломом магістра формації.

Здобули середню освіту також і чоловіки:

• Володимир Кіт, син Миколи Кота, закінчив гімназію, служив у більшовицькій армії, а потім у польській, як кадровий майор;
• Василь Пона, син Федора, закінчив гімназію у Тлумачі;
• Гриць Пона склав магістратуру в учительській семінарії.

Крім згаданих, декілька осіб закінчили по кілька класів гімназії в довколишніх містах.

Місце народження австрійського філософа і соціолога Лео Кофлера (Leo Kofler) (1907–1995), українського мовознавця Броніслава Кобилянського (1896–1986).

Після окупації Галичини поляками Хотимир утратив статус містечка. У 1934 р. Хотимир став адміністративним центром об'єднаної сільської ґміни Хоцімєж Тлумацького повіту.

У 1939 році в селі проживало 3 060 мешканців, з них 2 150 українців-грекокатоликів, 700 українців-римокатоликів, 50 поляків, 160 євреїв. Також до села належала польська колонія Ігрища, в якій польська влада поселила 160 польських колоністів міжвоєнного періоду[6].

Величезну більшість населення до 1939 року становили українці-греко-католики і римо-католики, частину їх у переписах записано поляками. Усі вживали тільки української мови. Іншої мови ніхто не знав. Польською мовою говорив тільки польський ксьондз, дідич і учитель. Після першої світової війни, під впливом учителів, трохи більше римо-католиків почали вживати каліченої польської мови, головно з дітьми.

Указом Президії Верховної Ради УРСР 23 жовтня 1940 р. Хотимирська сільська рада передана з Отинянського району до Обертинського району.

Хотимир — неофіційний символ боротьби Української Повстанської Армії у Тлумацькому районі. Під час каральних операцій НКВС було знайдену повстанську криївку (одну з останніх в районі). При спробі захоплення повстанець, що в ній знаходився, відмовився здаватися і підірвав себе ручною гранатою, щоб не датися живим. Цю подію зафіксовано у народній пісні, складеній хотимирцями.

В 1970 р. в Хотимирі всього 1554 осіб людності. В давніші роки жидів у Хотимирі було багато більше, але вони попереселялись до Товмача, Отинії й Коломиї.

• Ксенофонт Климкович (1835—1881), син священика — був письменником, перекладачем і журналістом. Перекладав твори чужих письменників на українську мову, а твори Шевченка, Марка Вовчка на німецьку. Співпрацював в українських періодичних виданнях у Львові й Відні.
• Отець-доктор Клодницький Володимир (*1891 — †1973) — український православний священик, громадський і церковний діяч, письменник-мемуарист, вояк УГА.
• 16 травня 1961 року газета "Свобода", яка видається у США з 1893 року розповіла про людину, яка виділила зі свого сімейного б'юджету чотири тисячі доларів США на спорудження у Вашингтоні пам'ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Це була найбільша пожертва серед українців на ту пору. Кореспондент щоденного україномовного видання виїхав до Детройту, що знаходиться на кордоні з Канадою, де мешкав 71-літній Василь Олійник. Бідний українець, який, як він повідомив, народився у селі "Коцемир у Товмацькому повіті Західної України". Тепер це село Хотимир Тлумацького району Івано-Франківської області. До З'єднаних Стейтів В. Олійник приїхав у пошуках заробітку 1911 року. Як і ще його троє братів. Два з них отаборилися в Канаді, а Василь і ще один із них попрямували до Детройта. Всі роки Василь Олійник важко працював. Заробив пенсію у 150 доларів США. Скромно живе без сім'ї, знімає кімнатку. Вільний час проводить в українському клубі. А практично всі за життя зібрані гроші віддав на благородну пожертву, бо завжди йому допомагав у боротьбі з труднощами своєю полум'яною, патріотичною поезією саме великий поет Тарас Шевченко...

• Круховський Іван — селянин, політичний та громадський діяч Галичини середини XIX століття століття, посол (депутат) до Австрійського парламенту 1848 року.
• Нарешті, можна згадати про одного, що схибив із правдивого життєвого шляху й пішов не туди куди треба. То був ксьондз Яловицький, нащадок українського роду, що спольщився. Він народився в Україні і молодим хлопцем приїхав до Хотимира з мамою й братом, бо його батько помер у дорозі до Хотимира. Коли він виріс, був польським ксьондзом у Теребовлі. Там помер він у 30-х роках.
• Катерина Козак (14 лютого 1897) — найстарша жінка України (на 15 лютого 2014 р.)[7]