Історія Албанії

25 грудня 1918 р. на конгресі в Дурресі албанці сформували тимчасовий уряд, який призначив вибори до законодавчих зборів — Албанського Національного конгресу. Новий парламент зібрався 21-31 січня 1920 р. в Люшні і сформував уряд. Навесні уряд і парламент перебралися до Тирани, яку незадовго до цього (11 лютого 1920 р.) оголосили столицею Албанії. Була створена Вища рада з чотирьох осіб. Верховним органом влади стала Національна рада (Сенат) у складі 37 осіб. Була випущена державна позика, а також вжито заходів щодо створення армії та громадських установ. Італійські війська в районі Влери після атак албанців були змушені відступити, на північному сході серби також зазнали поразки.

17 грудня 1920 р. Албанія, за підтримки Англії, була прийнята до Ліги Націй. Однак питання про кордони залишалося відкритим. У жовтні 1921 р. сербські війська знову здійснили напад і були відведені тільки після сильного дипломатичного тиску з боку Англії і ряду інших держав. 9 листопада 1921 р. на конференції послів чотирьох держав (Англії, Франції, Італії та Японії) в Лондоні знову була підтверджена незалежність Албанії в кордонах 1913 року. На початку 1922 р. останні сербські війська були виведені з цієї країни. До 1924 р. в Албанії залишався невеликий контингент грецької армії.

Налагодити політичну співпрацю між представниками різних регіональних, суспільних і релігійних кіл, що входили до Прогресивної і Народної партій, виявилося вкрай нелегким завданням. У Прогресивній партії, що відображала інтереси консервативної частини суспільства, тон задавали мусульманські землевласники і переважала тенденція до встановлення політичної рівноваги. Народна партія представляла різнорідну коаліцію середнього класу, передусім православних лібералів на чолі з Фаном Нолі (1882—1965), православним єпископом Дурреса, який здобув освіту в Гарвардському університеті, і націоналістично налаштованих мусульманських чиновників та військових на чолі з Ахметом Зогу (1895—1961), сином вождя громади.

Нолі і Зогу входили до складу народного уряду, сформованого в грудні 1921 р. На початку 1922 р. Зогу роззброїв племена в центрі і на півдні країни, придушив заколот на півночі. 2 грудня 1922 р. він став прем'єр-міністром. Однак незабаром його справи викликали невдоволення лібералів на півдні країни, які вимагали проведення земельної реформи, націоналістів на півночі, сербів, що виступали проти контролю над областю Косово, а також місцевих вождів, які ревно охороняли традиційну автономію своїх районів. Зогу зазнав поразки на виборах у січні 1924 р., подав у відставку в лютому, а в червні подався за кордон. Незважаючи на сильну протидію, Фан Нолі 16 червня сформував уряд. У нього були ідеалістичні плани провести модернізацію Албанії шляхом таких реформ, як передача землі селянам і ліквідація протекціонізму в адміністративному і судовому апаратах. У грудні 1924 р. за фінансової і військової допомоги сербів експедиційний корпус на чолі з Зогу вторгся в Албанію. Нолі і його прибічникам довелося залишити країну.

Зогу зміцнив своє становище, відправивши на заслання і заарештувавши своїх основних опонентів. 21 січня 1925 р. Албанію було проголошено республікою, а 31 січня 1925 р. Національні збори обрали Зогу президентом на семирічний термін. 7 березня було оприлюднено нову конституцію країни, що надала президенту диктаторських повноважень. 1 вересня 1928 р. новообрані Установчі збори оголосили Зогу королем албанців Зогом I. Монархічна конституція, прийнята 1 грудня, розширила повноваження короля, насамперед, у сфері зовнішньої політики.

Дотримуючись авторитарних позицій, Зогу, як раніше Фан Нолі, хотів провести модернізацію Албанії. Він досягнув успіхів у боротьбі з бандитизмом і у викорененні традицій кровної помсти, сприяв об'єднанню роз'єднаних племен шляхом будівництва доріг, лікарень і шкіл, направляв студентів до європейських університетів, створив систему адміністративного розподілу, запровадив відповідальність чиновників перед Міністерством внутрішніх справ і використав європейські зразки при розробці кодексів карного, цивільного і торгового права. Реформи потребували фінансової підтримки і технічної допомоги, які Зогу отримував з Італії. У 1925 р. італійським компаніям були надані права на розробку родовищ корисних копалин, а Національний банк, що знаходився під італійським контролем, почав випускати албанські гроші і виконувати функції казначейства. У Римі було засновано товариство з економічного розвитку Албанії, яке фінансувало будівництво доріг, мостів та інших суспільних об'єктів.

У 1926 р., після ослаблення становища Зогу, внаслідок потужного повстання на півночі, Італія почала активно впливати на зовнішню політику Албанії. 27 листопада 1926 р. в Тирані Італія та Албанія підписали Договір про дружбу і безпеку, а через рік Договір про оборонний союз терміном на 20 років, після чого з Італії надійшло озброєння і прибули інструктори для модернізації албанської армії, що нараховувала на той час 8 тис. осіб. Проте у 1932 р. Зогу відхилив пропозицію про встановлення митного союзу з Італією і вислав багатьох італійських військових радників, а в 1933 р. закрив італійські школи. Маневри італійських військових суден поблизу Дурреса в червні 1934 р. не допомогли отримати нових концесій в Албанії, і, оскільки Італія вела війни в Ефіопії та Іспанії, Муссоліні дотримувався більш примирливого курсу у відносинах з Албанією до 1939 року.

Території Албанії під час Другої Світової

Курс на стабільний розвиток, проголошений Зогу в 1925 р., був припинений у квітні 1939 р., після окупації Албанії Італією. Зогу відхилив вимоги про перетворення Албанії на італійську колонію і втік до Греції, а потім до Лондона. Албанську конституцію скасували, була організована місцева фашистська партія, а албанську армію у 1940 р. включили до складу італійської. Зберігалися Народні збори Албанії, було сформовано і місцевий уряд. Обидва цих органи підпорядковувались італійському віце-королю і його чиновникам.

Італія заручилася підтримкою частини населення Албанії, відстоюючи її домагання на деякі райони Югославії і Греції. У жовтні 1940 р. контингент албанських допоміжних військ у складі 12 тис. осіб взяв участь у кампанії Італії проти Греції. Після захоплення Югославії і Греції державами «Осі» у 1941 р. Албанії були повернені область Косова і деякі райони західної Македонії, що належали Югославії, а також округ Чамерія в північно-західній Греції. Тим часом, за підтримки Англії і СРСР, розгорнувся рух Опору проти маріонеткових режимів на окупованих територіях. Окремі групи албанських комуністів, що підбурювалися югославськими комуністичними емісарами, 8 листопада 1941 р. заснували свою партію, секретарем якої став Енвер Ходжа (1908—1985), вчитель у минулому, який здобув освіту на Заході. Комуністи організували партизанські загони, насамперед серед тоскських селян і інтелігенції. Влітку 1942 р. вони виступили проти італійців.

У вересні 1944 р. націоналістичні антиіталійські групи об'єдналися з комуністами і створили Національно-визвольний фронт, в якому домінуючі позиції зайняли комуністи. Суперницька організація «Бали комбтар» («Національний фронт») була заснована в листопаді 1944 р. Вона розробила ультранаціоналістичну прозахідну програму, спрямовану проти Зогу, яка включала вимогу повернути Албанії область Косова.

Британські офіцери зв'язку, що з'явилися на початку 1943 р., намагалися налагодити співпрацю Національно-визвольного фронту, що налічував 8-10 тис. бійців, з «Бали комбтар», надаючи їм зброю і фінансову підтримку. У міру розпаду італійської армії німцям вдалося внести розкол в рух Опору, взявши курс на передачу області Косово Албанії, що залучило на їхній бік багатьох членів групи «Бали комбтар». Затаврувавши своїх головних суперників як зрадників, комуністи здійснили похід з тоскських земель на північ. У травні 1944 р. вони сформували Антифашистську національно-визвольну раду, наділену правами тимчасового уряду на чолі з Енвером Ходжею, реорганізували армію і направили зброю проти своїх суперників. У жовтні 1944 р. почався відступ німців з Албанії. 28 листопада 1944 р. комуністи увійшли до Тирани.

Комуністи намагалися узаконити своє правління шляхом проведення 2 грудня 1945 р. виборів до Установчих зборів. Контрольований комуністами Демократичний фронт Албанії, наступник Національно-визвольного фронту, здобув 93 % голосів виборців. 11 січня 1946 р. Народні (Установчі) збори оголосили Албанію республікою, а 14 березня цього ж року ухвалили Конституцію Народної Республіки Албанія (НРА). Уряд країни очолив Енвер Ходжа.

29 квітня 1946 р. Югославія першою визнала комуністичний уряд, її приклад наслідував СРСР. Велика Британія і США готувалися визнати новий албанський уряд за умові участі в ньому і опозиційних політичних партій. Однак цього не сталося. У серпні 1946 р. Англія і США протидіяли прийняттю Албанії в ООН, і тільки 15 грудня 1955 р., в результаті угоди між Сходом і Заходом, Албанія стала членом цієї організації.

У 1948 р. в Албанії спалахнув серйозний внутрішній конфлікт. Для зміцнення оборони країни і здійснення амбіційних планів індустріалізації і модернізації була потрібна фінансова і військова допомога. Цю функцію взяла на себе Югославія. Шість економічних угод, укладених у період з липня 1946 р. по червень 1947 р., стали наслідком утворення змішаних компаній, прибуття югославських фахівців і військових радників і отримання з Югославії обладнання і субсидій.

28 червня 1948 р. контрольоване СРСР Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій почало піддавати сумніву допомогу з Югославії. Албанія негайно розірвала економічні угоди з цією країною і вислала югославських радників. У відповідь Югославія в 1949 р. розірвала Договір про дружбу з Албанією. У листопаді 1950 р. дипломатичні відносини між обома країнами були розірвані. Вони були відновлені тільки 21 грудня 1953 р.

Югославський вплив змінився радянським: у 1949 р. 37 % бюджету Албанії становили надходження від СРСР і його союзників. Незважаючи на складні економічні проблеми, Енвер Ходжа утримував владу. У 1954 р. він поступився посадою прем'єр-міністра Мехмету Шеху, вихідцю з військових кіл. Після цього Ходжа залишився першим секретарем Центрального комітету Албанської партії праці (АПП).

Політика М. С. Хрущова, спрямована на поліпшення відносин з Югославією, змусила Ходжу різко змінити курс. Хоча в 1955—1956 рр. прибічники Сталіна втрачали свої позиції в соціалістичних країнах Європи і Тіто вимагав усунення Ходжі, останньому вдалося утриматися на своїй посаді, апелюючи до албанських націоналістів і закликаючи боротися із зростаючою загрозою югославського панування. У 1957—1959 рр. значно збільшилася економічна допомога з КНР, а з жовтня 1959 р. албанські друковані видання зайняли чітку прокитайську позицію. 24 червня 1960 р. албанська делегація виступила з засудженням примирливої політики СРСР відносно Заходу під час міжнародної зустрічі в Бухаресті представників комуністичних і робочих партій. А в листопаді 1960 р. Ходжа виступив на міжнародній Нараді представників комуністичних і робочих партій у Москві з різким засудженням політики Хрущова.

Розкол між комуністами Албанії і СРСР стався на ХХІІ з'їзді КПРС у жовтні 1961 р., а в грудні були розірвані дипломатичні відносини Албанії і СРСР. Цим скористалися китайські комуністи, які надали Албанії кредит на суму 125 млн дол. на розвиток промисловості і направили до цієї країни своїх технічних спеціалістів і радників.

Бункер 1960-х років

З 1962 р. Албанія припинила участь у заходах радянського блоку, але підтримувала на мінімальному рівні дипломатичні відносини з Югославією, а в 1963 р. поновила зв'язки з Румунією. Албанія припинила торгівлю з СРСР, але значна частина її експорту все ще прямувала до східноєвропейських соціалістичних країн. На частку Китаю припадали половина експорту і 3/5 імпорту Албанії. За 17 років Китай надав Албанії допомогу в розмірі 1,4 млрд дол. Поліпшення відносин між КНР і США поклало край дружбі Албанії з Китаєм, а в 1978 р. припинилася допомога з боку Китаю.

Албанія підтримувала зв'язки з Францією, але не мала жодних зв'язків з США і Англією. У 1971 р. були відновлені дипломатичні відносини з Грецією. У 1970-х рр. в албанській столиці почало збільшуватися число посольств західних країн.

У 1965 р. в Албанії виявилося прагнення до ефективнішої децентралізованої системи управління. У 1974—1975 рр. прокотилася хвиля репресій у зв'язку з нібито розкритою прокитайською змовою. У 1980—1981 рр. протягом нетривалого часу спостерігалося покращання відносин з Югославією, однак їх охолодженню сприяли виступи албанських студентів проти сербського панування в югославській області Косово. У грудні 1981 р. в албанській пресі з'явилося повідомлення про самогубство прем'єр-міністра Мехмета Шеху, після чого Ходжі зробив заяву про те, що перед самогубством Шеху викрили як югославського агента. У країні пройшла чергова «чистка»: багато осіб, пов'язаних з Шеху, які прагнули до поліпшення відносин з Заходом, були страчені.

Наприкінці 1982 р. президентом країни став обраний наступником Ходжі уродженець півночі Раміз Алія, після чого було поновлено допомогу з боку Китаю.

Після смерті Енвера Ходжі (11 квітня 1985 р.) лідер АПП Алія поступово відновив відносини із зарубіжними країнами (за винятком США і Великої Британії). Було покладено край ворожнечі з Грецією, яка з 1940 р. формально перебувала в стані війни з Албанією. Відкрився залізничний зв'язок з Югославією. У липні були відновлені відносини з СРСР.

Великі зміни сталися в грудні 1990 р. Студентські демонстрації, спровоковані відключенням тепло- і енергопостачання в гуртожитках Тиранського університету, були зустрінуті репресіями з боку членів таємної поліції. Заворушення посилювалися, і Центральному комітету АПП довелося дозволити формування нових політичних партій. Опозиція сконцентрувалася в Демократичній партії (ДП), яку очолили професор економіки Грамоз Пашко і лікар-кардіолог Салі Беріша, що зажадали проведення загальних виборів до парламенту.

31 березня 1991 р. в Албанії пройшли перші після 1923 р. відкриті вибори. АПП здобула 169 із 250 місць у Народних зборах, а ДП — 75 місць. Алія знову став президентом. Незважаючи на більшість членів АПП (завдяки підтримці сільських жителів і осіб похилого віку), уряд у червні 1991 року, в розпал економічного і політичного хаосу, був змушений піти у відставку. Так формально завершилося майже 50-річне правління комуністів.

На виборах у березні 1992 р. Демократична партія перемогла, здобувши 92 із 140 місць у парламенті, тоді як на частку соціалістів (АПП було перейменовано на Соціалістичну партію) — лише 38. Незабаром президент Раміз Алія пішов у відставку, а його посаду обійняв лідер демократів Салі Беріша.

Албанці покладали великі надії на те, що країна стане на шлях демократії і економічного підйому. Однак проголосивши про відхід від старих методів управління країною, нове керівництво на практиці не сприяло становленню демократичного ладу. Салі Беріша розгорнув масову антикомуністичну кампанію, маючи на увазі під комуністами будь-яких опонентів влади. За висловом американського юриста Кетлін Імхольц, гаслом Демократичної партії Албанії на той момент було: «Якщо ти не з нами, ти проти нас; якщо ти не демократ, ти комуніст»[1].

Після перемоги соціалістів на місцевих виборах 1992 р. в країні посилились авторитарні тенденції. Не бажаючи втратити владу, Салі Беріша ініціював судові процеси проти колишнього комуністичного керівництва країни та спецслужб Сігуріме. Під арештом опинились колишні лідери держави Раміз Алія та Фатос Нано. Керівництво Демократичної партії Албанії все більше утискало опозицію, намагаючись очистити від її представників бюрократичний апарат, армію, спецслужби[2].

Свобода слова в країні існувала лише декларативно. Опозиційні журналісти арештовувались, часто їх звинувачували за статтями Кримінального кодексу. В країні не існувало незалежних радіо та телебачення. Спроба відкрити приватне радіо була припинена поліцією. Найбільшим атакам піддавалась центральна газета Соціалістичної партії Албанії «Коха Йоне»[1].

Судові структури Албанії не розвинулись у самостійну гілку влади. Вони використовувались як елемент державної політики. Ті ж судді, що приймали незалежні рішення, як, наприклад, голова Верховного Суду Зеф Брозі, звільнялися з посад. Чисельні подібні факти дозволили Раді Європи заявити, що в Албанії судді не відчували свободу в прийнятті рішень «без остраху за негативні наслідки для їх професійної діяльності»[3].

На референдумі щодо проекту нової Конституції 1994 р. Демократична партія Албанії зазнала поразки, що продемонструвало ще більше зниження рейтингу партії. Як відповідь на це, напередодні парламентських виборів 1996 р. влада прийняла зміни до законодавства, які ще більше обмежили свободи в державі та зміцнили монопольні позиції демократів. Була змінена виборча система за рахунок ще більшого скорочення представництва за пропорційною системою (25 депутатських місць зі 140)[4]. Нові закони забороняли колишнім комуністичним лідерам займати високі державні посади до 2002 р. Крім того з цього часу певні посади можна було обійняти лише зі згоди спеціальної комісії, яка знаходилась під повним контролем влади[5].

Передвиборча кампанія 1996 р. проходила в атмосфері залякування та політичних утисків. Опозиційним партіям заборонялось організовувати мітинги в центрі великих міст. Соціалістичну партію Албанії позбавили фінансування з державних фондів[6].

Парламентські вибори 1996 р., як і слід було очікувати, принесли перемогу Демократичній партії, яка отримала абсолютну більшість місць у парламенті (122 зі 140). Соціалісти оголосили, що вибори проходили в умовах терору. Владу звинувачували в тому, що вона перешкоджала опозиції в проведенні передвиборчої агітації, співробітники поліції та спецслужб залякували та били кандидатів та їх прихильників, спостерігачі від Соціалістичної партії Албанії не були допущені до роботи виборчих комісій[7].

Звинувачення опозиціонерів підтримали й міжнародні представники. Комісія спостерігачів ОБСЄ відмітила порушення 32 із 79 статей виборчого закону Албанії. Європарламент прийняв резолюцію щодо необхідності анулювати результати виборів, але ПАРЄ, визнавши чисельні порушення та акти насильства, обмежилась закликом сісти за стіл переговорів. Як заявив тоді британський вчений Джеймс Петтіфер, «парламентські вибори свідчать про те, що Албанія скочується до однопартійної системи»[8].

Наприкінці 1996 р. Албанія опинилась у вирі економічної кризи, що вже наступного року перйшла в широкомасштабне суспільне протистояння. Головною причиною кризи було банкрутство декількох десятків великих компаній, що діяли за принципом фінансових пірамід. Це болісно вдарило по добробуту багатьох громадян, оскільки вкладниками таких структур було до 90 % населення. У відповідь розпочались масові маніфестації[9].

В лютому 1997 р. ситуація в містах Південної Албанії, мешканці яких найбільше постраждали від фінансових афер, вийшла з-під контролю уряду. Влада в регіоні перейшла до Комітетів порятунку[10]. Введення надзвичайного стану в країні та спроба силового вирішення конфлікту не мали успіху: весь південь опинився в руках повстанців, північ також не був керований зі столиці, армія та поліція фактично припинили своє існування[11].

Вихід з ситуації допомогли знайти європейські посередники. Завдяки місії ОБСЄ на чолі з Францем Враніцьким влада та опозиція 9 березня 1997 р. дійшли згоди щодо шляхів розв'язання кризи. Згідно з домовленостями уряд Александра Мексі йшов у відставку, замість нього формувався перехідний коаліційний уряд. На літо планувались дострокові парламенські вибори, після проведення яких Комітети порятунку погодились саморозпуститись[12]. З 14 квітня до Албанії були введені миротворчі війська 8 європейських держав під егідою ОБСЄ, які не лише забезпечували доставку та розподіл гуманітарної допомоги, а й допомагали встановити порядок під час виборів[13].

Незважаючи на епізодичні конфлікти між владою та опозицією вибори вдалось провести. На них переконливу перемогу отримала Соціалістична партія Албанії, отримавши 101 зі 155 депутатських мандатів. Демократична партія Албанії зберегла за собою лише 24 місця в парламенті. Соціалісти разом зі своїми партнерами створили урядову коаліцію, яка обрала прем'єр-міністром Фатоса Нано, який був звільнений повстанцями з в'язниці[14]. Салі Беріша пішов у відставку, Президентом Албанії був обраний представник соціалістів Реджеп Мейдані[15].

Нано і його Соціалістична партія повинні були повернути довіру народу, вирішити фінансові проблеми, відродити економіку, відновити закон і порядок, а також ухвалити нову конституцію. Але новому уряду не вдалося стримати хвилю злочинності, що наростала; він виявився безпорадним перед падінням виробництва і стрімкою інфляцією. До всіх цих негараздів додався перехід до насильницьких дій: в кінці 1997 р. депутат Народних зборів від Соціалістичної партії під час політичної дискусії застрелив депутата-демократа, а у вересні 1998 р. демократи відплатили тим же, вбивши високопоставленого чиновника-соціаліста. До того часу обидві партії перебували в стані війни, а країна була розколена: на півночі укріпилися демократи на чолі з Берішею, а на півдні — соціалісти на чолі з Нано. У розпал цього протистояння Нано пішов з посади прем'єр-міністра, йому на зміну прийшов Панделі Майко. Відновлення законності стало нелегким завданням для Майко і Мейдані, яким довелося прокладати шлях до демократичного розвитку країни.

У кінці 1998 р. становище в Албанії залишалося нестабільним. Відхід з владних структур Беріши, а потім і Нано, ознаменував кінець ери «демократичного романтизму» з властивими йому установками на прискорене впровадження ринку. На рубежі XXI ст. країна зіткнулася з системною кризою і труднощами на шляху до інтеграції в сучасну світову спільноту. На цей час Албанія є аграрно-індустріальною країною, в якій на частку промисловості припадає приблизно 12 % національного прибутку, а сільського господарства — 56 %. На референдумі 22 листопада 1998 р. було вирішено питання про необхідність ухвалення нової Конституції «відповідно до європейських норм, але з урахуванням албанської специфіки»), на користь якого висловилися 92 % учасників. У соціальній сфері почав здійснюватися перехід від сільського способу життя до міського (з неналагодженою інфраструктурою), а в культурі тільки намічаються перші ознаки відходу від ізоляціонізму.

Орієнтація на Захід (в кінці 1998 р. за входження до НАТО виступали 40 партій країни) супроводжується ускладненням відносин із сусідніми країнами. В таких умовах агресія НАТО проти Югославії послужила каталізатором загострення внутрішніх проблем. У середині квітня 1999 р. стався розрив дипломатичних відносин з Югославією. У країну ринув потік біженців з Косова. Розміщення біженців на півдні Албанії призвело до обмеження прав греків, які там проживали. Також відбулося загострення відносин з Грецією, Македонією та рядом інших держав.