Беннігсен Леонтій Леонтійович

Родом з давнього баронського роду з курфюрства Ганновер; син барона Левіна Фрідріха Беннігсена (1700—1762), службу розпочав 14-річним хлопчиком у ганноверській піхоті, брав участь у Семирічній війні.

У 1773 році перейшов з підполковників ганноверської армії на службу в Росію, яка в той час вела війну з Туреччиною. Прийнятий з чином прем'єр-майора в Вятський мушкетерський полк. У 1774 році бився проти турків, перебуваючи в армії Румянцева, а в 1787 році отримав чин полковника і призначений командиром Ізюмського легкокінного полку, з яким брав участь у кампаніях 1789 і 1790 років і відзначився при штурмі Очакова і при взятті Бендер.

Масон, відвідував ложі в Ганновері і Гамбурзі. У 1775 році став членом-засновником московської ложі «Щирість» (Чистосердечие)[1].

У 1792 році, під час дій проти польських конфедератів, командував особливим «летючим загоном», брав участь у битві під Міром, а потім разом з генералом Ферзеном взяв Несвізький замок; виконував доручення під Зельвою, Вовковиськом і при ураженні головних сил ВКЛ під Берестям. У 1794 році розбив поляків під Ліпнішками і Соламі (за що був нагороджений чином генерал-майора), а потім, переправившись вплав через р. Німан, справив несподіваний напад на російського ворога, що стояв у Оліта, і завдав йому поразки. У боях, що відбувалися під Вільно, взяв 7 гармат, за що був нагороджений орденом Св. Георгія 3-го класу. Після закінчення війни отримав великі маєтки, мав 1080 кріпаків в Слуцькому повіті Мінської губернії.

У 1796 році брав участь у війні з Персією і проявив особливі заслуги при взятті Дербента.

14 лютого 1798 році отримав звання генерал-лейтенанта, але через зв'язки з братами Зубовими потрапив в опалу, і вже 30 вересня 1798 році вийшов у відставку.

Був одним з активних учасників змови 11 березня 1801 року призвів до вбивства імператора Павла I, проник з вбивцями в його спальню (про що свідчать його записки). 15 березня Беннігсен знову прийнятий на службу, 11 липня призначено Литовським генерал-губернатором. 11 червня 1802 року отримав звання генерала від кавалерії.

У 1805 році був начальником одною з російських армій, відправлених на допомогу Австрії проти Наполеона, але взяти участь у військових діях не встиг. У кампанію 1806 року за битву при Пултуську отримав орден Святого Георгія 2-го ступеня. 1 січня 1807 року призначений на головнокомандувача замість графа Каменського. Воював у битві при Бергфріді[2]. 26-27 січня в кровопролитній битві при Прейсиш-Ейлау стримав натиск французької армії, очолюваної Наполеоном, нагороджений орденом Св. Апостола Андрія Первозванного і 12 тисячами рублів щорічної пенсії. Весною того ж року розбив маршала Нея у Гуттштадті, потім дав відсіч Наполеону у Гейльсберга, але влітку був розбитий під Фрідландом.

Після поразки 26 червня 1807 року замінений на посту головнокомандуючого графом Буксгевденом. У суспільстві і армії всю провину за поразки поклали на Беннигсена[3]. В умовах патріотичного піднесення проти нього працювала і та обставина, що він не говорив російською мовою на службі в Російській імперії будучи підданим англійської монархії[4]. Був змушений покинути армію і виїхати у свій маєток.

Повернувся на службу 27 квітня 1812 року із призначенням на службу при імператорі Олександрі I[5] без певних доручень, супроводжував його в Вільну.

12 червня 1812 року, коли наполеонівські війська почали переходити р. Німан, у своєму заміському палаці в Закреті Беннігсен організував бал, на якому був присутній Олександр I. На початку війни 1812 року був залишений без певної посади при Головній квартирі 1-ї Західної армії, до того ж командувачам 1-ї і 2-ї Західними арміями генералам Барклаю-де-Толлі і Багратіону було «рекомендовано» в усьому з ним радитися.

Був одним з керівників опозиції Барклаю-де-Толлі, критикуючи практично всі його накази. В середині серпня 1812 року Барклаю-де-Толлі вдалося все-таки видалити Беннігсена з армії. Але в Торжку Беннігсен зустрів призначеного на головнокомандувача Кутузова, який оголосив про призначення його начальником Головного штабу армії.

Брав участь в Бородінській битві. Як начальник Головного штабу, склав диспозицію (план битви) для російської армії. На думку деяких істориків, ця диспозиція була в цілому невдалою і призвела до величезних втрат російська армії під час битви[6]. Напередодні бою попрямував на лівий фланг в корпус Тучкова і віддав розпорядження негайно виступити з Утицкого лісу вперед на відкрите місце і зайняти позиції лівіше армії Багратіона. В результаті, корпус Тучкова і Московське ополчення зазнали марних втрати. Прихований контрудар у фланг і тил французької армії був зірваний. Проте, був нагороджений за Бородінський бій орденом Св. Володимира 1 ст..

Після Бородіно на знаменитій нараді в Філях відстоював необхідність дати Наполеону новий генеральний бій під стінами м. Москви, для бою він вибрав оптимальну з точки зору оборони неприступну позицію між Філямі і Воробйовими горами з двома висотами на Поклонній горі в центрі, зміцнивши її глибоким ескарпом (нині Мінська вулиця), але не отримав підтримки Кутузова. Фактично очолив в армії опозицію Кутузову, тим більше, що той фактично відсторонив його від керівництва штабом.

Керував боєм при Тарутині, де був поранений. Неузгодженість на полі бою викликала загострення давнього конфлікту Кутузова і Беннігсена, який звинуватив Кутузова в неправильному командуванні, в ряді випадків навіть віддавав накази через голову головнокомандувача. 30 жовтня Кутузов писав дружині[7]: «Беннігсена майже до себе не пускаю і скоро відправлю».

15 листопада, за офіційною версією зіпсутого здоров'я, Беннігсен, був нагороджений за битву у Тарутині алмазними знаками до ордена Св. Андрія Первозванного і 100 тисячами рублів, був відправлений в м. Калугу чекати нового призначення. Залишок війни провів в м. Лузі.

У 1813 р. призначений головнокомандувачем резервною армією, що формувалася в Польщі. В кінці вересня 1813 р. польська армія прийшла в Богемію на посилення російських військ, що діяли проти Наполеона.

3 жовтня Беннігсен, слідуючи на з'єднання з Головною армією до Лейпцигу, розбив маршала Сен-Сіра при Доні, близько Дрездена; 6 і 7 жовтня брав участь у битві під Лейпцигом. Після цього він військами своєї армії поступово обклав Торгау, Віттенберг, Магдебург і Гамбург (див. Війна Шостої коаліції).

Іменним найвищим указом від 29 грудня 1813 року (10 січня 1814) генерал від кавалерії, барон Левін-Август-Готліб Беннігсен був піднесений в графське достоїнство. Після укладення Паризького миру нагороджений орденом Св. Георгія 1-го ступеня.

Після повернення в Росію призначений головнокомандуючим 2-ю армією, розквартированою в Південно-Західному краї зі штаб-квартирою в Тульчині. За час його командування армією сильно підупала дисципліна, в інтендантській частині сталися великі зловживання. Положення Беннігсена ускладнилося і вкрай негативним відгуком про нього імператорського флігель-ад'ютанта Кисельова, спрямованого для ревізії справ у 2-й армії. Після цього 3 травня 1818 р. Олександр I «погодився на звільнення» Беннігсена, і той отримав дозвіл виїхати в Ганновер. Останні роки провів у своєму ганноверском маєтку Бантельн, сильно хворів і до кінця життя осліп.

Беннігсен з сім'єю

Леонтій Беннігсен мав 8 дітей від чотирьох шлюбів[8].

• дружина — Фредеріка фон-Штейнберг[9] (пом. 1773)
• дружина — Елізабет Мейєр (Мюллер)[9] (пом. 1776). Їх син:
  • Адам (Адам Іоган Казимир) Леонтійович[10] (1776—1816), генерал-майор.
• дружина — Амалі фон-Швіхельт (пом. 1789)
• дружина — Марія-Леонарда (або Катерина) Фадеївна Буттовт-Андржейкович (1775—1858)
• Олександр Левін фон Беннігсен (1809—1893)

• (рос.)Записки графа Л. Л. Беннигсена о войне с Наполеоном 1807, СПб., 1900.
• Memoires de gen. Bennigsen, t. 1-3, Paris, 1907.
• (рос.)Беннигсен Л.-А. Г. Извлечения из мемуаров графа Бенигсена // Цареубийство 11 марта 1801 года. Записки участников и современников. — Изд. 2-е. — Спб.: А. С. Суворин, 1908. — С. 135—156.
• (рос.)«Письма о войне 1812 г.», Киев, 1912.
• (рос.)Беннигсен Л. Л. Список о службе генерала от кавалерии графа Беннигсена. Июля 19-го дня 1816 года / Собщ. К. А. Б. Л. Р. // Русский архив, 1874. — Кн. 1. — Вып. 2. — Стб. 826—832.

У 2012 р. Центральним банком Російської Федерації була випущена монета (2 рубля, сталь із нікелевим гальванічним покриттям) із серії «Полководці й герої Вітчизняної війни 1812 року» із зображенням на реверсі портрета генерала від кавалерії Л. Л. Беннігсена[11].

• Беннигсен, Леонтий Леонтьевич, граф // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. В. Сытина, 1911—1915. (рос.)
• Беннигсен, Леонтий Леонтьевич // Русский биографический словарь : в 25 т. — СПб.—М., 1896—1918. (рос.)
• Беннигсен, Леонтий Леонтьевич // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• (рос.)«Беннигсен Леонтий Леонтьевич» / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — М.: Советская энциклопедия, 1969.

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Левін Август Готліб Теофіл фон Беннігсен
• (рос.)Записки графа Л. Л. Беннигсена о войне с Наполеоном на сайте «Руниверс»
• (рос.)Воейков А. Ф. Генерал граф Леонтий Леонтьевич Бенигсен / Сообщ. В. И. Баюшевым // Русский архив, 1868. — Изд. 2-е. — М., 1869. — Стб. 1837—1860.
• (рос.)Военачальники в Бородинском сражении
• (рос.)Словарь русских генералов, участников боевых действий против армии Наполеона Бонапарта в 1812—1815 гг. // Российский архив. История Отечества в свидетельствах и документах XVIII—XX вв. : Сборник. — М.: студия «ТРИТЭ» Н. Михалкова, 1996. — Т. VII. — С. 316—317. — ISSN 0869-20011. (Комм. А. А. Подмазо)
• (рос.)Леонтий Беннигсен // Передача радиостанции «Эхо Москвы».
• (рос.)Бутовт Р., Бутовт-Андржейковичи в лабиринтах жизни. Издательство Гедиминас. Вильнюс. 300 с. 2018 с. — ISBN 978-9955-806-11-0