Тульчин

Місто Тульчин розташоване у південній частині Подільського плато. Геологічна будова території визначається розміщенням в межах Українського кристалічного щита, фундамент якого складають кристалічні породи. Близькість до поверхні кристалічного щита зумовлює наявність і видобуток таких корисних копалин, як граніт, глина, кварцит, гнейс. Усі ці корисні копалини є будівельними матеріалами, їх використовують в будівництві споруд, шляхів, прокладці інженерних комунікацій. Рельєф міста — хвиляста рівнина, порізана долинами, балками та ярами. Найвища точка міста — 273 м над рівнем моря, найнижча — 196 м.

На території протікають річки: Сільниця, Тульчинка. Води джерел утворюють 3 ставки.

У фізико-географічному відношенні належить до лісостепової зони. Клімат міста помірно континентальний, зима коротка, м'яка, з частими відлигами, літо тривале, доволі тепле. Середня температура січня становить −4,0˚C, липня +20,0˚C. Середньорічна кількість опадів — 472 мм, найменше опадів — у березні та жовтні, найбільше — у липні. З несприятливих кліматичних явищ на території міста спостерігаються хуртовини, ожеледь, тумани в холодний період року, грози з градом. Тривалість світлового дня коливається від 8 до 16,5 годин.

З 1793 Після другого поділу Речі Посполитої місто опиняється у складі Російської Імперії. Недовгий час повітове місто Брацлавського намісництва, у 1795 р. оці затверджується герб міста у вигляді лицарського щита із зображенням на блакитному полі старої Брацлавської фортеці, а на зеленому полі, внизу, — трьох золотих снопів жита. З 1804 р. заштатне містечко Подільської губернії.

Комплекс палацу Потоцьких, панорамний знімок під час реставрації

З березня 1796 по березень 1797 року в Тульчині перебував російський полководець Олександр Суворов. За 12 км від міста (с. Тиманівка) розташовані криниці, які викопали і облаштували в свій час солдати О. Суворова. Саме тут, у Тульчині, великий полководець написав свою геніальну працю «Наука перемагати». В 1806 році в Тульчині стояв другий корпус Мейєндорфа, ад'ютантом у якого був видатний український письменник Іван Котляревський. Перебував він у Тульчині з лютого по грудень 1806 року. А 1818 року в Тульчині розмістився штаб другої армії, офіцери якого були учасниками франко-російської війни 1812 року проти Наполеона. Того самого року група прогресивно настроєних офіцерів штабу об'єдналася в Тульчинську управу таємної організації «Союз благоденства», на зміну якому прийшло Південне Товариство декабристів. Організатором і душею управи був полковник П. І. Пестель, ад'ютант головнокомандувача другою армією. Молоді офіцери збирались на квартирі Пестеля. Тут можна було зустріти О. Юшневського, В. Давидова, Ф. Вольфа, В. Іванова, О. Барятинського, С. Волконського, М. Лорера та інших активних учасників майбутнього декабристського виступу.

На час перебування Павла Пестеля в Тульчині припадають його зустрічі з Олександром Пушкіним; російський поет ще до свого заслання на південь Росії мріяв побувати у цьому затишному містечку Подільської губернії, де перебував штаб 2-ї армії і де серед кола революційно налаштованих молодих офіцерів мав чимало знайомих. Уперше йому вдалося приїхати до Тульчина лише у лютому 1821 року. А.Пушкін іще двічі побував у Тульчині — у серпні та листопаді 1822 року, де мав розмови з П.Пестелем, іншими діячами Південного товариства та його друзями-однодумцями А.Юшневським, Ніколаєм Басарґіним, Раєвським та іншими. Він побував у Павла Пестеля вдома, відпочивав у нього під розлогими липами. Ті зустрічі й щирі розмови про майбутнє Росії надихнули А.Пушкіна на вірші, які навіки прославили Тульчин і перших провісників свободи. У 10-й главі відомого роману «Євгеній Онегін» читаємо:

Пушкін О.

Пестель П.

Було це при Неві льодистій. Та в краї, де раніш весна Сміється Кам'янці тінистій, Горбам похилим Тульчина, Де Вітгенштейнові дружини Дніпром підмивані рівнини І степ надбузький облягли, Діла по-іншому пішли... Там Пестель... для тиранів, І в рать вливав незнаний пал Спокою повний генерал, І Муравйов огнем одваги, В ім'я нових, жаданих прав Союзу сполох приспішав.

(Переклад Максима Рильського)[3]

У дореволюційний літопис міста вписується й спогад про перебування в ньому «польського Лєрмонтова», друга А. Міцкевича — поета Юліуша Словацького.

В один з липневих днів 1827 року, їдучи до Одеси, Юліуш Словацький зі своїм другом Зеноном Михальським прибув до Тульчина. Їх вразив красою сад і парк «Хороше». І Ю. Словацький робить запис у подорожніх нотатках: «На третій день ввечері ми приїхали до гарного Тульчина… „Хороше“ і сади захопили мене»…

Там сади і парки, палаци належали магнатам. За їх огорожами був зовсім інший Тульчин.

У середині минулого століття Тульчин був містечком з 1164 господарствами. Жалюгідними й мізерними проти «Хорошого» виглядали похилені халупи місцевих ремісників. Приїжджі могли зупинитись у двох «гостинних» дворах. Шинок і кондитерська лавка — оце і вся «торговельна мережа». Осінні дні виповнювались гудком цукроварні, збудованої в 1848 році Потоцьким. А медицину представляла стара аптека, в якій завжди дрімав такий же старий провізор. Додайте військовий шпиталь при другій армії та юнкерське училище, відкрите в зв'язку з перебуванням у містечку великого штабу, і матимете повне уявлення про описуване нами місто, яким воно було сто років тому.

Реформа 1861 року не принесла Тульчину істотних змін. Хіба що в 1862 році тут відкрилось духовне училище та через сім років у місті почав працювати шкіряний завод, а в 1886 році — паровий млин. Були ще вовночесалка, завод штучних мінеральних вод, крупорушка, макаронна фабрика, вальцевий млин, медоварний завод.

До переліченого можна було б додати каретну і тютюнову фабрики, два цегельних, три свічкових заводи та кілька інших кустарних підприємств. Про розмах їх виробництва свідчить хоча б ось така статистика: на 17 тульчинских підприємствах було зайнято 134 робітники — в чотири рази менше, ніж сьогодні на одній взуттєвій фабриці.

Велика синагога

Це була його, так би мовити, важка індустрія. Зате за іншими показниками дореволюційний Тульчин набагато випередив своїх сусідів. У місті на той час було вже 5 церков, костьол, 2 синагоги, понад десять молитвених домів, 23 шинки, 13 винних лавок і великий винний склад. На кожних 660 жителів припадала корчма. Таким переступив поріг нового, XX століття Тульчин — містечко ремісників і торговців. Важким було життя ремісників і міської бідноти. В їх середовищі росте незадоволення рабським становищем, визріває протест проти самодержавства. Несила було більше терпіти наругу. Ще в серпні 1904 року спалахнув страйк столярів — перший організований виступ робітників Тульчина. То на одному, то на іншому підприємстві займаються зірниці народного гніву, що були яскравим відблиском бурхливих подій першої російської революції. В травні 1905 року під червоними прапорами, з лозунгами, що закликали до боротьби з царизмом, вийшли тульчинці на загальноміський мітинг. Полум'яно пролунали над площею слова більшовицьких агітаторів, які напередодні прибули до Тульчина з Одеси. Подільське місто заявило про свою підтримку революційних мас Росії. Нові масові виступи робітників підтримали навколишні селяни, а невдовзі селянський рух охопив усю Подільську губернію. Уряд ввів у Тульчин військові частини. Почалось жорстоке переслідування революційно настроєних робітників і селян. Але це не припинило їх виступів.

Кубанський 76-й піхотний полк на параді в Тульчині

Бурхливі події відбувались у Тульчині протягом 1917—1920 років.

В 1917 році місто входить до складу Української Народної Республіки.

Протягом 1917–1920 років місто побувала під владою і більшовиків, і Директорії, денікінських і гетьманських військ.

Внаслідок поразки Перших визвольних змагань місто перейшло під владу більшовиків. Однак, остаточно Радянська влада встановилася 19 червня 1920 року.

Визначною подією в культурному житті Тульчина була активна діяльність видатного українського композитора Миколи Леонтовича. Значна частина творчого життя М. Леонтовича пов'язана з Тульчином. З 1908 року викладає співи в єпархіальному жіночому училищі. Працюючи там понад 10 років, отримує казенну квартиру, навкруги якої був садок. За цей час він створив близько 200 хорових творів, 10 духовних хорів. У 1914 році з Тульчина вилітає його знаменитий «Щедрик», який співали в багатьох містах, і він став своєрідною емблемою хорової музики. Нині мелодія «щедрика» відома всьому світові, хоча мало хто знає, що її автором є українець.

Будинок Миколи Леонтовича

1920 року Микола Леонтович створює в Тульчині народний хор. Пісня «Смерть» була останньою його хоровою обробкою, яку він не встиг вивчити з хором, бо в ніч на 23 січня 1921 року трагічно обірвалося життя видатного сина України. Леонтович загинув від кулі колишнього агента повітчека Б. Грищенка, який грабував населення. Після трагічної смерті М. Леонтовича, як згадує його учень М. Покровський «…повітова влада затвердила хор Леонтовича, як державну капелу при Брацлавському повіті… Капела і її учасники були взяті на державне забезпечення…».

Геніальний український композитор, визначний інтерпретатор української народної пісні, засновник нового напряму в хоровій музиці, яскравим втіленням якого став жанр хорової мініатюри. Його творча спадщина, педагогічна, диригентська діяльність стали промотором музично-громадського життя, виконавства і композиторської активності в бурхливі 1920-ті роки в Україні. Леонтович відмовився від духовного сану і став учителем музики і співу. Спочатку це була Чуківська сільська школа, далі Тиврів, Вінниця, станція Гришине на Донбасі. Всюди він організовує хори і апробує власні аранжування українських народних пісень. 1919 року в зв'язку з окупацією Києва денікінцями Леонтович знову повертається до Тульчина. Тут він продовжує організовувати хори, викладає музику і спів у загальноосвітніх школах, створює у містечку першу музичну школу і водночас починає працювати над оперою «На русалчин Великдень» (за однойменною віршованою казкою Б. Грінченка; лібрето Н.Танашевич). Композитор створив лише першу дію, яку остаточно завершив наш сучасник М. Скорик (1977 р.). Її прем'єра під «Русалчині луки» відбулася на сцені Національної опери України (1978 р.).

У 1923 році місто стає центром округу(до якого входило 17 районів) — 30 окружне місто УРСР. У 20 рр. в місті розгорнулось промислове будівництво. У Тульчині вже діє десять підприємств — хлібопекарня, два млини, олійня, друкарня, електростанція та інші, засновується взуттєва та швейна фабрики. Будуються школи, лікарня, кінотеатр тощо. Швидко розгорталось житлове та культурне будівництво. У 1923 році відчинив двері краєзнавчий музей. 9 лютого 1932 р. постановою ВУЦВК на 4 позачерговій сесії ХІІ скликання утворено 5 областей в Україні, серед яких і Вінницька, до неї ввійшов Тульчинський район із центром — містом Тульчином.

У 1932—1933 роках мешканці Тульчина та околиць пережили сталінський геноцид. Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 701 житель міста[4].

Німецько-радянська війна стала ще одним випробуванням для мешканців Тульчинщини. В оборонних боях на території району брали участь війська 18 армії Південного фронту Червоної Армії в складі 55 і 17 стрілецьких корпусів.

Німецькі війська захопили Тульчинський район 23 липня 1941 року. Його територія була підпорядкована румунській адміністрації у складі «Трансністрії». За опір румунам десятки комуністів піддались жорстоким тортурам та катуванням, а потім були розстріляні в Тираспольській тюрмі. Особливо жорстоко гітлерівці розправлялися з мирним єврейським населенням. З перших днів румунської окупації в Тульчині були розстріляні радянські активісти з сім'ями. 7 грудня 1941 р. понад 4 тисячі тульчинців було загнано в табір смерті в с. Печеру. Туди ж силою зброї переміщено людей єврейської національності Тульчинського, Шпиківського та інших районів. У могилах поблизу Печерського лісу захоронено близько 8 тисяч жертв гітлерівського терору.

15 березня 1944 року в Тульчин повернулася радянська влада на багнетах 27 армії ІІІ повітрянодесантної дивізії Червоної Армії під командуванням генерал-майора І. Конєва.

Близько тисячі уродженців міста не повернулися з фронту до своїх рідних домівок. У сквері Слави радянською владою було відкрито монумент воякам, що загинули під часі війни на боці СРСР.

Після закінчення війни почалося повернення міста до мирного життя: відновлені пошкоджені і зруйновані житлові і суспільні будівлі, пущені в лад промислові підприємства, знов запрацювали школи, лікарні. У подальші роки проводилося будівництво нових житлових будівель, створення промислових підприємств, магазинів, шкіл, нових корпусів лікарні, культурно-побутових закладів тощо.

Марка на честь 400-ліття Тульчина (спеціальне гасіння). 2007

З 24 серпня 1991 року місто належить до вільної України.

У постперебудовні роки, незважаючи на економічні труднощі, жителям міста вдалося в основному зберегти потенціал, накопичений за всі попередні роки. Активно розвивається малий і середній бізнес.

18 листопада 2017 року архієпископ Вінницький і Брацлавський Михаїл в Тульчині звершив чин освячення храму УПЦ КП на честь Вознесіння Господнього[5].

Районна лікарня, районна поліклініка, дитяча консультація, стомотологічна поліклініка, туберкульозний диспансер.

Районна газета «Тульчинський край» заснована 1925 р., районне радіо частота мовлення 105.5 Мгц. «Успіх» газета безкоштовних оголошень.

Під містом міститься мережа підземних споруд, які збудовані ще у середньовіччі і використовувалися населенням з метою захисту від ворогів. Граф Станіслав «Щенсний» Потоцький мав тунелі, які використовував у транспортних цілях. Вони з'єднували Комплекс палацу Потоцьких з іншими об'єктами міста.

• Авінов Андрій Миколайович (1884—1949) — американський і російський ентомолог, мандрівник, художник, музеє- та мистецтвознавець, колекціонер, дипломат.
• Васюра Анатолій Степанович – український науковець, відмінник освіти України (2003), заслужений працівник освіти України, професор Вінницького національного технічного університету.
• Висоцький Юзеф (1809—1873) — польський військовий, учасник двох польських повстань і Угорської революції 1848—1849 років.
• Дейч Лев — громадський діяч, історик.
• Зельдович Григорій Борисович (1906—1988) — радянський український редактор, кінокритик, викладач
• Кержнер Олександр Хацкельович (1912—1981) — український живописець.
• Косевич Арнольд Маркович (1928—2006) — український фізик, доктор фізико-математичних наук, професор.
• Кузьменко Володимир Данилович (1948—2007) — письменник.
• Кузьмінський Олександр Хомич — генерал-хорунжий Армії УНР[8].
• Литвак Кім Львович (1930—2003) — український скульптор .
• Міхельсон Володимир — вчений-фізик і геофізик, метеоролог, один з основоположників актинометрії, професор.
• Плешкановська Алла Михайлівна — український вчений-містобудівник, професор.
• Потоцький Болеслав Станіславович (1805–1893) — дійсний статський радник, суспільний діяч з роду Потоцьких (найменший син Станіслава Щенсного Потоцького). Власник Немирівського палацу. Займався благодійністю у галузі народної освіти.
• Свенціцький Олександр Миколайович — підполковник Армії УНР.
• Хмелевський Юрій Миколайович — український поет.
• Шкляр Сергій Володимирович (нар. 1972) — заступник Міністра юстиції України з питань виконавчої служби (з березня 2015 р).
• Шандровський Володимир Данилович (1901—1985) — український диригент і педагог, професор Одеської консерваторії, учень Миколи Леонтовича.

• Марко Вовчок
• Анатолій Свидницький
• І. Стороженко
• Микола Маркевич.
• Олександр Горобець.

• Павло Тичина
• Максим Рильський
• Микола Бажан

Пам'ятник О. Суворову

• Іван Котляревський — видатний український письменник, поет, драматург, засновник сучасної української літератури
• Адам Калиновський — брацлавський староста, засновник міста, збудував в Тульчині дерев'яний домініканський костел, в якому був похований (1638 р.)
• Франц Салезій Потоцький — київський воєвода
• Станіслав Щенсний Потоцький — воєвода руський, маршалок Тарґовицької конфедерації, фундатор палацу, мурованого Домініканського костелу
• Максим Кривоніс — полковник, один з керівників козацько-селянських повстань в Україні під час Хмельниччини
• Іван Сошенко — український художник; на замовлення генерала Абази робив копії з образів Тульчинського палацу.
• Юліуш Словацький — видатний польський поет і драматург
• Станіслав Трембецький — польський поет, представник класицизму і рококо, придворний поет польського короля Станіслава Понятовського.
• Карл Рейхель — німецько-російський художник.
• граф Тадеуш Грабянка
• Олександер Пушкін — російський поет
• Павло Пестель — дворянський революціонер, лідер декабристів в Україні.
• Олександр Суворов — російський полководець, написав свою «Науку перемагати»
• Дмитро Мельник — артист оригінального жанру, блогер.
• Грушко Любов Степанівна — заслужений працівник культури України[9].
• Шандровський Гліб Данилович — український співак (бас-профундо), учень Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича і Олександра Кошиця, брат Володимира Шандровського.