Богораз Лариса Йосипівна

Батьки Лариси Богораз — партійні та радянські працівники, учасники громадянської війни, члени ВКП(б). У 1936 Ларисиного батька Йосипа Ароновича Богораза заарештували й засудили, звинувативши в «троцькістській діяльності». У 1947 Лариса, всупереч забороні матері, їздила до батька на заслання.

У 1950 закінчила філологічний факультет Харківського університету. Кілька місяців працювала вчителем української мови та літератури у сільській школі. Того ж 1950 вийшла заміж за Юлія Даніеля та переїхала до Москви. 11 березня 1951 в них народився син Олександр.

До 1961 працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, а потім Москви.

У 1961—1964 — аспірант сектору математичної та структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології.

1964 сім'я Даніелів розпалася — і Лариса із сином виїхала в Новосибірськ. У 1964—1965 жила там в Академмістечку, викладала загальне мовознавство на філологічному факультеті Новосибірського університету.

У 1965 захистила кандидатську дисерта­цію (1978 за рішенням ВАКу позбавлена вченого ступеня; 1990 ВАК переглянув своє рішення і повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).

Богораз знала про «підпільну» літературну роботу свого чоловіка і Андрія Синявського. 1965, після їх арешту, вона, разом із дружиною Синявського Марією Розановою, активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих письменників. Справа Синявського і Даніеля поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, зокрема й самої Богораз.

У 1966—1967 Богораз регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, знайомиться там із родичами інших політичних в'язнів, уводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв'язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв'язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.

Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в'язнями сумління Богораз дружила і регулярно писала їм у табори українською мовою. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним і Леонідою Світличною. Вони подружилися сім'ями ще в кінці 1950-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою.

Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправленням на Захід. Пізніше вона ви­везла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані підготовлені Степаном Хмарою, Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком номери «Українського вісника». Згодом Богораз поїхала до Львова і передала їх Олені Антонів.

11 січня 1968 р. було розповсюджене створене нею разом з Павлом Литвиновим звернення «До світової громадськості» — протест проти грубих порушень законності підчас суду над Олександром Гінзбурґом та іншими правозахисниками(«процес чотирьох»).[5]

Підпис Богораз стоїть і під багатьма правозахисними текстами 1967—1968 та подальших років.[6]

Незважаючи на заперечення багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, «лідеру руху», не варто піддавати себе небезпеці арешту), 25 серпня 1968 Богораз узяла участь у «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві — на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. За це її заарештували і засудили на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська область, селище Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.

Повернувшись у 1972 в Москву, не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій до 1979—1980, коли вона увійшла до складу Комітету захисту Тетяни Великанової. Проте час від часу виступала з громадськими ініціативами, одна або в співавторстві. Зокрема, підписала звернення проти вислання з СРСР Олександра Солженіцина та з вимогою опублікувати в Радянському Союзі «Архіпелаг ГУЛАГ» та інші матеріали про злочини сталінської епохи. Направила ін­дивідуальний відкритий лист голові КГБ СРСР Ю. В. Андропову, у якому відзначила, що не сподівається на добровільне відкриття КГБ свої архівів, та оголосила, що має намір самостійно зби­рати історичні дані про сталінські репресії. Це стало одним з імпульсів створення самвидавської історичної збірки «Пам'ять» (1976—1984), у роботі якої брала активну участь.[6]

У 1976 вона опублікувала під псевдонімом «М. Тарусевич» (в співавторстві зі своїм другим чоловіком Анатолієм Марченком) у журналі «Континент» статтю «Третє дано», присвячену проблемам міжнародного відпруження. На початку 1980-х закликала британський уряд поставитися гуманніше до ув'язнених терористів Ірландської Республіканської Армії.[6]

Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув'язнених, розпочата нею в жовтні 1986 разом із Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик про амністію цього разу підтримала низка відомих діячів радянської культури. У січні 1987 Михайло Горбачов почав звільняти політв'язнів. Проте другий чоловік Богораз, Анатолій Марченко, не встиг скористатися цією амністією — він помер у Чистопольській в'язниці в грудні 1986.

Громадська діяльність Богораз тривала і в роки перебудови та після неї. Вона брала участь у підготовці та роботі Міжнародного громадського семінару (грудень 1987). Восени 1989 Богораз увійшла до складу відновленої Московської Гельсінкської групи і деякий час була її співголовою. У 1993—1997 входила в правління російсько-американської Проектної групи з прав людини. У 1991—1996 Богораз — керівник просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.

Богораз — автор низки статей і заміток з історії і теорії правозахисного руху. Останні роки вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.

Померла після тяжкої тривалої хвороби.