Вовкове (Ужгородський район)

Історична назва села (яку використовують місцеві жителі і у наш час) — Вовково́ї.

Інші попередні назви, які зустрічаються в письмових джерелах: Valkaja, Veka, Vlkovyje, Wolkowа́, Volkoviji, Volkovoje (Волково́ї), Волковой, Ungordas (Унгордаш, угор. Ungordas).

У джерелах XIV—XVII ст. село відоме під назвою «Valkaja» («Волкойо»).

Це змадяризована назва, що походить від слов'янського слова «вовк». Село, як усе Закарпаття, з X століття входило до складу Угорського королівства.

У XV столітті село було власністю дворянських родів Часловці (Császlóci) та Каллаі (Kállai, Kállay) . Поблизу села знаходився виноградник (перша згадка в 1421 році). В урочищі Гурка, на правому березі річки В'єла (Веля) у 1380-х роках був монастир чернечого ордену павлікіанців.

У 1427 році родина Часловці мала тут 19 селянських наділів та будинок шолтеса (шолтеси— люди, які займалися заселенням сіл).

Пізніше, у XVI столітті, власниками села стають могутні володарі Середнянського замку— родина Добо, які приєднують село до своєї домінії. Середнянська домінія Добо включала окрім Середнього ще такі населені пункти: Руські Комаровці, Ляхівці, Худльово, Дубровка, Бачава, Ірлява, Кибляри, Лінці й Андрашовці (Андріївка). У 1599 році селяни Valkaja (Волкойо) були оподатковані від 13 порт (цілих наділів).

Джерела другої половини XVII століття вважають село Valkaja руським (русинським) селом.

У XVII столітті володарями села стають Другети і їх нащадки. Це був несприятливий період для його розвитку. Проте, найважчими виявилися перші десятиліття 18 століття, у період Національно-визвольної війни угорського народу проти австрійської монархії (1703—1711 р.р.) під керівництвом Ференца Ракоці ІІ. На його боці брали активну участь місцеве населення — русини, які зокрема, становили основу лейб-гвардії князя. У своїх мемуарах «Записки про війну в Угорщині з 1703 року до її закінчення» князь Ференц II Ракоці з великою вдячністю і теплотою згадував русинів-куруців як «найвірніший народ» (лат. Gens fidelissima), які, тисячами вступаючи до його загонів, «за руським звичаєм хрестилися». Він писав: «Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю. Відданість цих людей була безмежною, вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене. Через нестачу рушниць вони озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або вмерти разом зі мною».

Внаслідок цієї війни та подальшого карального терору з боку австрійської армії проти місцевого русинського населення десятки сіл на Ужанщині стали безлюдними. Така доля спіткала і село Valkaja (Волкойо) - у 1715 році його мешканці були оподатковані лише від 8 селянських дворів, а у 1717 році там не зафіксовано жодного жителя.

В околицях села знайдено монети, карбовані у 1705 році (на фото) у період угорської національно-визвольної війни під керівництвом Ференца Ракоці II.

Монета (10 Poltura) PRO LIBERTATE, карбування 1705 року періоду угорської національно-визвольної війни (1703—1711) під керівництвом Ференца Ракоці ІІ.

Після вищезгаданих трагічних років заселення села відбувалося досить повільно. Ще й у 1751 році тут проживало всього 4 родини, про які відомо, що усі вони були вихідцями із с. Туриця, що на Перечинщині. Своєї церкви не мали, а тому ходили у сусідні Ляхівці.

У другій половині XVIII століття, за часів австрійської імператриці Марії Терезії, кількість жителів села різко зростає за рахунок нових переселенців. До цього долучилися також і нові вельможі села, зокрема родина Гілані (Ghillа́ny).

Село Valkaja на австро-угорській топографічній карті 19 століття

На австрійській топографічній карті 18-го століття (карта складена у 1782—1787 р.р.)[1] можна побачити на місці, де знаходиться село, його тогочасну назву, а саме— Veka.[2]

Також, видно напис назви «Vеla»— річки, що проходить поряд (правіше населеного пункту «Veka». (Тобто— це є теперішня річка В'єла (Веля).

Ймовірно, можна припустити, що австрійський картограф, який у другій половині 18 ст. складав дану карту, мав на увазі якесь скорочене (або зменшене) написання назви Valkaja - тобто — Veka.

У правій частині цієї карти наявний перелік нанесених на ній населених пунктів, де внизу списку є також вказана і назва населеного пункту (села)— Veka.

Також,на даній карті, на місці де позначена назва населеного пункту (села)— Veka, можна побачити близько 16 позначок (ймовірно житлових будинків), а також позначення церкви (у вигляді хрестика).

Очевидно, що у той період там, де на карті наявна позначка церкви (у вигляді хрестика), знаходилася будівля старої дерев'яної церкви, яка за переказами стояла трохи нижче теперішньої кам'яної мурованої церкви, будівництво якої розпочато у 1812 році (осв'ячення каменю) і закінчено у 1847 році і тоді же храм осв'ячено.

На одній із топографічних карт часів Імперії Ґабсбургів (19 століття) назва села позначена як Wolkowа́ (Волкова)[3].

У 19 столітті вживаною була назва — Valkaja (Волкойо). Зокрема вона позначена на австро-угорській топографічній карті.[4]

Назву Valkaja (Волкойо) було використано і у праці угорського вченого Елека Фийнеша «Географічний словник Угорщини» 1851 рік видання. (Fе́nyes Elek, Magyarorsа́g Geographiai Szо́tа́ra, Pesten 1851).[5]

У 1898 році в Угорщині був прийнятий закон, згідно з яким усі не угорського звучання назви населених пунктів у всьому Угорському королівстві необхідно було змадяризувати. І там, де легко було перекласти назву, члени комісії перекладали,— а там, де це зробити було важко,— назву змінювали. Тому у цей період назва села Valkaja (Волкойо) була змінена на нову угорську— Ungordas (Унгордаш).

На австро-угорській топографічній карті початку XX століття (складена у 1910 році)[6] назва села вказана як Ungordas (Унгордаш). Також, на цій карті нанесено русло річки В'єла (Веля), яке за Середнім повертало убік і проходило біля села Ungordas (Унгордаш). На карті вказана висота найвищої точки (пагорбу) біля села— 192м.

cело Ungordas (Унгордаш) на австро-угорській географічній карті 1910 року.

Назва Ungordas (Унгордаш) використовувалася як офіційна до часу входження краю у склад Чехословацької Республіки у 1919 році, а також у період перебування у складі Угорщини протягом 1939—1944 р.р.

У період перебування у складі Чехословацької Республіки (з 1919 по 1939 р.р.) село називалося «Vlkovyje», «ВовковыІ», (Влковіє, Вовковиї), про що свідчить станційний напис на місці зупинки у селі поїзда-вузькоколійки Ужгород-Анталовці. (на фото)

На дзвоні у сільській церкві, який був відлитий у 1924 році в пам'ять про Першу Світову війну викарбувано назву села - Волковой.[7]

Німецька військова карта періоду Другої світової війни. Є вказана назва села — Volkoviji

На німецькій військовій карті періоду Другої світової війни (карта складена 1936 р.)[8] назва села вказана — Volkoviji. Також на карті нанесено тогочасне русло річки В'єла (Веля), яка тоді ще протікала поблизу села — тобто біля селища Середнє вона звертала у правий бік і текла вздовж села у напрямку ліса Шловг, а за ним аж до річки Стара, у яку і впадала. У 60-70 их роках XX ст., у радянський період, її русло внаслідок проведення меліоративних робіт було змінено — повернуто у бік с. Дубрівка. Також на даній карті позначено вузькоколійну залізницю Ужгороді-Анталовці, яка проходила біля села.

Австрійська карта 18 століття (1782—1787 р.р.), де у місці знаходження села його тодішня назва - Veka.

У виданні «Статьи по славяноведению» (Санкт-Петербург, 1910) у переліку населених пунктів вказана назва села Волкова, Волковії (Ungordas).[9]

Цікавим фактом є, що на кадастральній карті (карта землеустрою) Австро-Угорщини (станом на 1863 рік) назва села вказана — Волковоя. А назва річки В'єла (Веля), яка протікала поряд села, вказана як - Завада поток, а нижче по течії— Вела поток. Крім цього видно чіткий поділ земельних ділянок по кадастрових номерах, нанесені назви земельних урочищ, межі земельних ділянок та межі населених пунктів, позначки будівель, кладовищ тощо[10].

10 Poltura— монета карбована в 1705 р. в період Національно-визвольної війни (1703—1711) під керівництвом Ференца Ракоці ІІ.

Український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Павло Павлович Чучка у своїй книзі «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник» використовує у статтях даної праці[11] історичну назву села, ту яку використовує місцеве населення, а саме назву — Вовковиї (Вовково́ї)та повідомляє, що завдяки радянським кодифікаторам у 1946 році Вовковыї було перейменовано та отримало нову назву «Вовкове́»[12]. Ця назва і в незалежній Україні є офіційною (нормативною). Вперше її була опубліковано у виданні "Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ: на 1 вересня 1946 року.[13] (стор. 691).

Після приєднання складової частини Чехословацької республіки - Подкарпатської Русі до СРСР— під назвою Закарпатська область УРСР з 1946 року було характерним примусове перейменування населених пунктів краю та утворення (зміни) їх назв із закінченням на «е», що не є типовим для багатьох закарпатських топонімів (у тому числі для назви села Вовково́ї (ВовковиЇ)— яку змінили на «Вовкове́»).

Таку думку щодо перейменування населених пунктів Закарпаття висловлювали вчені-філологи В. Добош[14], та Г. Воронич.[15]. На думку П.П. Чучки : "ці змінені назви— є штучними прикметниковими утвореннями, були рекомендовані як офіційні з 1946 року та населення їх не вживає"[16].

Корінні місцеві жителі в живій розмовній мові вживають і у наш час— у 21 столітті— історичну назву свого села— Вовково́ї (з наголосом на останньому голосному «о́»). Наприклад: «вовково́йський», «вовково́йська», «вовково́йські», «пушов до Вовково́й», «вун бов у Вовково́ях», «прийшов із Вовково́й», «бов им у Вовково́ях» і т.п.

У книзі угорського науковця Елека Фийнєша «Географічний словник Угорщини» 1851 року (Fе́nyes Elek, Magyarorsа́g Geographiai Szо́tа́ra, Pesten 1851) у перекладі та упорядкуванні відомого науковця-дослідника крайової історії Закарпаття Йосипа Кобаля про село повідомляється наступне:

Волкойо (Valkaja), руське село в комітаті Унг за чверть милі на захід від Середнього; жителі : 2 римо-католики, 400 греко-католиків, і 7 євреїв. Землевласників декілька. Найближча пошта : Середнє.

c. Унгордаш (Ungordas) на карті часів Австро-Угорщини. (1915 р.)

У туристичному довіднику-путівнику «Підкарпатська Русь»(виданий у 1936р.) чеського краєзнавця Ярослава Достала (перекладений, упорядкований та доповнений закарпатським хірургом і краєзнавцем Юрієм Михайловичем Фатулою і виданий під назвою путівник-довідник «Європейське коріння» в Ужгороді, 2016 р.) міститься інформація про село Vlkovyje (Ungordas), (Вовкове́, Ужгородського району) (стор. 291):

Населення: 600 жителів Національний склад: русинів — 570, євреїв — 18, угорців — 6, іноземців — 6. Релігійні громади: 562 греко-католики. Навчальні заклади: філіал русинської школи (3 класи) з с. Середнє. Церковні установи: греко-католицька кам'яна церква Різдва Пр. Богородиці, 1847 р. Промислові і господарські об'єкти: винокурний завод. Транспортні об'єкти: залізнична станція.

Неподалік села, по правому боці від дороги у напрямку до с. Дубрівка, десь на відстані 1— 1,5 км від села у 19 столітті існувало невелике окреме поселення, присілок (угор.telep (колонія), (puszta),— яке називалося по угорські— Kis-Uj-Szа́llа́s[17] (Кіш-Уй-Саллаш)[18]. Адміністративно це поселення відносилося до села Valkaja[19], але позначалося на картах окремо, мало і своє окреме кладовище[20]. Це поселення (присілок) складалося із близько 10-16 будівель із відносно невеликим за чисельністю населенням не вище сто осіб, які в більшості, за даними тогочасних церковних переписів, були римо-католиками-прихожанами Середнянського римо-католицького храму Св. Луки, але жили також і греко-католики та іудеї[21]. Значна кількість його мешканців працювала на винокурному заводі, на водяному млині та на сільськогосподарських плантаціях на земельних угіддях, які належали тогочасному землеволодільцю Віранію. Від поселення Кіш-Уйсаллаш була також дорога до сіл Руські Комаровці та Волкойо. Десь приблизно на початку або у 20-30-ті роки XX ст. поселення Kis-Uj-Szа́llа́s (Кіш-Уй-Саллаш) припинило своє існування, про що свідчать географічні карти цього періоду. Ще і у 70-80 р.р. XX ст. залишалися сліди його кладовища, місце якого згодом було зрівняне із землею с/г технікою та досить великий колодязь (керниця). До сьогодні люди у селі цю місцевість неподалік називають— «Кісалаш». Поблизу, по течії р. Веля, у ті часи був водяний млин, який проіснував майже до 50 років XX ст. до періоду електрифікації.

Цікавим є факт, що у повоєнні роки ( станом на 1 вересня 1946 р.) село мало свою сільську раду, згідно даних видання "Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ" ( Українське видавництво політичної літератури, Киїів, 1947 стор. 691)

У період з 2004 року по 2014 рік у селі існував орган місцевого самоврядування - Сільський комітет[22], який був ліквідований згідно постанови Закарпатського Окружного Адміністративного Суду[23].

Фото місця зупинки поїзда вузькоколійки Ужгород-Анталовці у с. Вовкової (Вовкове) . На станційному знаку напис назви села— Vlkovyje-ВовковЫ (1920-ті р.р.)

Біля села проходила вузькоколійна залізниця Ужгороді-Анталовці збудована у 1916 р. у період Австро-Угорщини. Курсував невеликий поїзд, який перевозив пасажирів та мав зупинку біля села, хоча швидкість його пересування була повільною. Місцеві жителі називали місце де зупинявся цей поїзд-вузькоколійка— «штаціон» (станція). (на фото).

У 1975-76 р.р. вузькоколійка перестала функціонувати та була розібрана як нерентабельна.

Мешканці села брали участь у Першій світовій війні (1914—1918), будучи мобілізованими у австро-угорську армію до складу, в основному, 66 піхотного полку. У центральному військовому архіві (м. Прага, Чехія, http://www.vuapraha.cz/) наявні картки на чотирьох солдатів, уроженців села (Вовкової, Унгордаш), які загинули під час боїв або померли у військових шпиталях протягом війни. У цих архівних документах наявна інформація про дату, місце і обставини смерті, місце і дату їх поховання.

1. Шніцер Петро, 1882 р.н. , вік 36 років, рядовий 66 піхотного полку австро-угорської армії. Помер 14 жовтня 1918 р. у військовому шпиталі у місті Ужгороді. Похований 15 жовтня 1918 у селі Вовкове (привезаний из шпиталю додому).

Архівна картка на Шніцер Петра (1882 р.н.), мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

2. Товтин Андрій 1890 р.н., вік 24 роки, рядовий 66 піхотного полку австро-угорської армії. Помер 6 листопада 1914 р. у населеному пункті Bratunac (Боснія). Похований 7 листопада 1914 р. на військовому цвинтарі там же.

Архівна картка на Товтин Андрія (1890 р.н.), мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

3. Кардашинець Михайло 1895 р.н., вік 20 років, рядовий 66 піхотного полка австро-угорської армії. Помер 20 листопада 1915 р. у військово-польовому шпиталі у населеному пункті Veldes (Австрія). Похований 21 листопада 1915 р. на військовому цвинтарі у населеному пункті Villach (Австрія).

Архівна карта на Кардашинець Михайла (1895 р.н.), мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

4. Третинник Іван, 1895 р.н., вік 20 років, рядовий 66 піхотного полка австро-угорської армії. Загинув в бою на Російському фронті, біля села Munina.(нині Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства, Польща). Похований у братський могилі на полі бою.

Архівна картка на Третинник Івана 1895 р.н., мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

Архівні дані щодо Фатула Михайла (1895 р.н.), мешканця села, учасника Першої світової війни, який перебував у італійському полоні у Форте Бегато, Генуя.

Крім цього у італійському полоні у Форте Бегато, біля Генуї (Італія) перебував рядовий 66 піхотного полку австро-угорської армії Фатула Михайло (1895 р.н.). Подальша його доля невідома.

Також на полях битв цієї війни пропав безвісти солдат австро-угорської армії, мешканець села Фатула Томаш (1885 р.н.).[24]

Слід додати, що на думку дослідників, кількість мешканців села, які брали участь у цій війні є щонайменш в три рази більшою від тієї, про яку доступні матеріали в цих джерелах.

Під час Другої світової війни, у період 1939—1944 років, коли село, як і все Закарпаття (Подкарпатська Русь), перебувало у складі Угорщини, відомі факти доволі жорстокого поводження угорських жандармів по відношенню до селян. Так, зокрема, одна із старожилів села розповідала, що: «угорські жандарі жорстоко побили пендриками її батька та конфіскували впольовану ним дичину (серни), лише за те, що він був звинувачений у недозволеному полюванні у околишніх лісах, для того, щоб, з її слів, мати змогу прокормити дітей у своїй багатодітній сім'ї у той тяжкий, воєнний час».

Багатьох жителів села — етнічних русинів призовного віку було мобілізовано у період 1940—1942 р.р. в угорську армію для участі у війні проти СРСР (на боці Німеччини (країн Берлінського пакту, до якого Угорщина приєдналася у 1940 р.). Також молодих хлопців віком до 20 років відправляли на примусові громадські роботи у робочі табори (мункотабори) на військових об'єктах на території Угорщини.

Значна кількість військових армії Угорщини, у тому числі і призваних русинів із Закарпаття, загинула (або пропали безвісти) під час бойових дій у 1942—1943 р.р.на теренах сучасної Російської Федерації (під час боїв у районі м.Воронеж).

При різних точках зору та різних оцінках на тогочасні воєнні події, на участь угорської армії у цій війні на стороні Німеччини тощо — незаперечним є те, що законослухняні місцеві мешканці (русини) були змушені виконувати свій військовий обов'язок у воєнний час, як громадяни Угорщини, будучи примусово мобілізованими на фронт у лави угорської армії чи відправленими на примусові громадські роботи в робочі табори у тилу та відірваними від своїх домівок, сімей, рідних та близьких.

Були призвані в угорську армію у період 1942—1943 р.р. та повернулися додому жителі села — Жолтані Іван, Фрінцко Іван, Дрозда Юрій та інші. Були і такі з числа призваних мешканців села, котрі загинули (або пропали безвісти) під час бойових дій і через багато років вдалося встановити їх місце загибелі та пере-поховання. Зокрема — це Годинка Емеріх (Імро) (1920—1943); Фатула Степан (Пішта) (1921—1943), який пропав безвісти під час бойових дій в районі м. Воронеж (Росія). Його ім'я викарбувано в списках, у числі інших полеглих воїнів угорської армії, на одній із пам'ятних мармурових таблиць «Меморіалу загиблим армії Угорщини», що знаходиться у селі Рудкіно Воронезької області Росії[25], де перепоховано останки всього біля 11-ти тисяч полеглих солдатів угорської армії.

Цікаво відмітити, щодо солдат німецької армії (Вермахту), які тимчасово у той воєнний період частково були розквартировані у селі — місцеві мешканці-старожили відзначали їх лояльність та позитивне ставлення до місцевого населення. Розповідали як німецькі офіцери у селі давали сільським дітям шоколад, а також платили селянам за надане житло тощо, відзначали рівень культури німців.

Щодо військових Радянської Армії, яка у жовтні 1944 року увійшла на територію сучасного Закарпаття, та були присутні і в селі, його мешканці розповідали про доволі низький рівень культури поведінки частини радянських солдатів і такі риси деяких військовослужбовців, як доволі надмірне споживання алкоголю, котрого було достатньо у селі, де вирощувався виноград і у селян були в наявності не лише домашнє вино, а і паленка (водка). Однак, також відмічалося, що радянські солдати обмінювали селянам на вино і горілку дефіцитні і необхідні у господарстві у той суворий і бідний воєнний час речі: керосин для ламп, мастила, одяг (теплі фуфайки, штани), взуття тощо, а також в цілому ставилися доброзичливо.

У новішій історії села можна виділити радянський період (1945—1991 р.р.) та період незалежної України (1991 р.— по теперішній час).

На першому етапі радянського періоду (кінець 40-х— початок 50-х) відбулася примусова колективізація-створення колгоспу, який згодом був приєднаний до середнянського колгоспу -відбулося укрупнення. На практиці колективізація проявилося у «добровільно-примусовій» передачі землі, худоби, реманенту (плуги, борони та інше) від їхніх власників, у тому числі середняків-простих людей, у новостворений колгосп. Жителі села також «добровільно-примусово» були змушені ставати членами колгоспу та працювати у ньому. Ті, хто не бажали працювати, як казали «на калгоз», намагалися іти працювати у місто, хоча у той час (після війни) селянам (колгоспникам) Закарпаття (колишня складова частина Чехословаччини— Подкарпатська Русь, яка була приєднана до Радянського Союзу за рішенням вищого політичного керівництва СРСР-УРСР), не видавали паспорти— а без паспорта на роботу також не брали. Були приклади коли люди виїжджали, наприклад, на роботу у шахти на Донбас, а через деякий час, попрацювавши там та отримавши паспорт, влаштовувалися на роботу у м.Ужгород (на залізниці, на заводах тощо).

У 1958 році село було електрифіковано.

У 60-х і 70-х роках, у період радянської влади, відбувався активний розвиток колективного (радгоспного) сільського господарства.Так, значимою подією, була зміна напрямку течії (русло повернуто у бік с. Дубрівка) річки В'єла (Веля) яка протікала поряд з селом. Була здійснена меліорація, а саме— проведено осушення навколишніх полів, по яких раніше проходило русло річки і тому ця місцевість була досить болотистою, також створено систему зв'язаних водних каналів, із шлюзами для регуляції рівня води. На полях, якими колись протікала ріка В'єла (Веля) біля села, стали висаджувати сільськогосподарські культури. Існуючу природну екосистему у даній місцевості, пов'язану із річкою В'єла (Веля), було знищено чи суттєво порушено.

До зміни напрямку течії річки В'єла (Веля) її русло проходило біля села і часто, особливо весною та у період зливових дощів, розливалося. Глибина русла складала приблизно 70-80 см до 1 метра. Місцевість біля русла ріки була досить болотистою, із заплавами (ямами з водою), які влітку частково пересихали. У них, як і у основному руслі річки, у той час водилося, за словами старожилів, багато риби: пічкурі, карасі, коропи, в'юни тощо. Також, у заплавах (болотистих ямах) біля русла ріки водилося багато п'явок, яких місцеві мешканці використовували у медичних цілях для лікування. А людей, котрі збирали п'явок називали жартівливо— «п'явкоші». Недалеко від будівлі колишньої радгоспної тракторної бригади,(раніше у 50-70 ті роки XX ст. там знаходилася ферма, маштальня (конюшня) та кузня) і існуючої лісопосадки, поряд з руслом річки, були місця де із глини ромами (циганами) виготовлялися вальки (саман), які у той час (50-70 р.р.) використовувалися як відносно недорогий будматеріал при будівництві хат.

Місця, де цигани копали глину для виготовлення будівельних вальків (саману), місцевими жителями називалися «циганськими ямами». І в цих ямах, які з часом заповнювалися водою, також, як розповідали старожили, водилося багато риби, яку люди ловили, носили у «гаті-кошарах» (досить великі за крозміром кошики, які носилися на плечах).

У радянський період (у 60-70-ті роки XXст.) інтенсивно розвивалося радгоспне промислове виноградарство— висаджувались нові плантації виноградників, які займали значні площі біля села на схилах пагорбів. На виноградниках працювало багато мешканців села. Були наявні тракторна та виноградна бригади, збудовані відповідні господарські будівлі, а також «боргази» на виноградниках. Були висаджені яблучні, а пізніше персиковий сад, плантації сортового винограду (у період керівництва радгоспною бригадою Шніцером Петром наприкінці 80-их років— початок 90-их XX ст.). Також поблизу села знаходилася радгоспна тваринницька ферма— випасалося чимале стадо корів та вівці. Найбільший пік у рівні розвитку колективного сільського господарства (радгоспу) припав на так звані «часи застою»— друга половина 60-их— 70-ті та 80-ті р.р. Але порівняно не високі зарплати за нелегку працю у радгоспі також спричиняли відтік населення на роботу (заводи, сфера послуг тощо), і на постійне проживання у місто.

Після 1985 р., з приходом до влади М. Горбачова і початком «Перебудови», по місцевому промисловому виноградарству досить боляче вдарила так звана «антиалкогольна кампанія».

Після розпаду СРСР (1991р.) та утворення незалежної України розпочався поступовий занепад колективного сільського господарства (радгоспу). Більшість промислових виноградників та фруктові сади біля села, висаджені у радянський період у радгоспі, поступово стали занепадати, і станом на 2022 рік майже повністю пропали або деяка їх частина (яка ще залишилася та належить останньому державному виноробному підприємству України — ДП «АПФ „ЛЕАНКА“»), перебуває у вкрай занедбаному, деградованому стані. На тих місцях, на схилах пагорбів, де колись у радянський період були висаджені та оброблялися значні виноградні плантації, а також сади, поступово все заростає деревами, чагарниками та травою. Пустуюча гоподарська будівля і територія колишньої радгоспної виноградної бригади приватизована. Повністю знищена і розібрана будівля колишньої тваринницької ферми.

У останні роки на колишніх радгоспних полях біля села, які передані в оренду агрохолдингам, на значних площах ними висаджуються кукурудза, соя (ймовірно ГМО походження). При їх вирощуванні використовується для обробки значна кількість хімікатів-гербіцидів, інсектицидів, які в тому числі розприскуються на поля з використанням літальних апаратів.[26] Це призводить до погрішення стану екологічної обстановки у селі та на полях біля нього, особливо для тих мешканців чиї домогосподарства розташовані близько від плантацій.

Також, за останні роки проблемним є питання постійної тенденції до падіння рівня води у колодязях у багатьох домогосподарствах села (аж до повної відсутності води), особливо у літній період, коли вкрай мало або зовсім немає опадів. Можливо, що такий стан є наслідком проведеної колись меліорації на території біля села та загальної тенденції до падіння рівня підземних (ґрунтових) вод, а також збільшення загальних обсягів споживання води з колодязів та свердловин. Подібна ситуація з падінням рівня води у колодязях, характерна в останній період і для інших сіл Ужгородського району.[27]

Традиційним для мешканців села, як і для багатьох мешканців у селах Закарпаття (крім високогірних), є домашнє виноградарство. Майже чи не у кожному дворі є виноградні «лугоші» — вирощується виноградна лоза та із свого власного винограду виготовляється домашнє вино. А у декотрих наявні навіть свої невеликі виноградники.

У 1950-х р.р. у селі, у тому числі завдяки зусиллям та ентузіазму місцевих жителів, які розповідали про те як вони брали участь у будівництві, була зведена досить велика за розмірами будівля Клубу, у якому функціонували кінозал та бібліотека. Клуб був місцем для проведення публічних, святкових заходів у селі, дозвілля та відпочинку молоді, місцем проведення зібрань (зборів) жителів села тощо.У часи незалежної України— з кінця 1990-их— початок 2000-их рр. почався занепад клубу— не виділялося фінансування на його роботу, пішло поступове руйнування будівлі за відсутності необхідних поточних ремонтів, при повній бездіяльності влади та уповноважених організацій щодо вирішення цього питання та пасивності населення, яке нерідко саме сприяло більшому руйнуванню будівлі клубу, шляхом розкрадання із неї цегли, дошок, шиферу. Станом на 2022 рік будівля клубу практично повністю[28] знищилася та розвалилася[29], від неї залишилися сумні руїни[30].

Згадували період коли у село в середині 70-х років провели перший телефонний зв'язок для населення і саме на будівлі клубу було встановлено громадський телефон-автомат, що було новинкою на той час. Будь-який мешканець села мав можливість зателефонувати з нього, використовуючи монету номіналом 2 копійки.

Також, старожили пам'ятають часи коли з метою тогочасної комуністичної ідеологічної пропаганди в селі на електричних стовпах були розміщені динаміки-гучномовці з яких постійно транслювалися радоіпередачі (новини, музика, передачі суспільно-політичного характеру тощо). А з самого ранку, у 6-00 год., грав гімн СРСР, який будив селян. Також, практично у кожну хату була підключена радіоточка (так звана «Галя»).

У 2004—2005 рр. село було газифіковано— прокладено газопровід середнього тиску. При низьких цінах на газ у цей період газифікація дала можливість забезпечити ефективне та недороге опалення будинків, підігрів води та приготування їжі.

У період 2009—2011 р.р. за рахунок інвестиційних проектів повністю були замінені опори ліній електропередач (Ужгородський РЕМ, ПрАТ «Закарпаттяобленерго») із старих дерев'яних на нові бетонні та проведено безкоштовну заміну електролічильників споживачів на більш сучасні.

У 2017—2018 р.р. (завдяки зусиллям місцевих активістів громадської організації «ЗА РІДНЕ ВОВКОВЕ»[31]) районною шляхово-експлуатаційною організацією виконано поточний ремонт ділянки автомобільної дороги районного значення від міжнародної автомобільної траси (Автошлях М 06, Автошлях E50) до села. У самому селі дорога востаннє буле ремонтована наприкінці 80-их років XX ст.— тобто ще у радянські часи— за кошти які виділяв винрадгосп, силами райавтодору. Стан цієї дороги у селі є вкрай незадовільний, незважаючи на неодноразові звернення мешканців із вимогами відремонтувати її. Протягом 30 років незалежної України жодного разу не проводився жодний ремонт цієї дороги, відповідальність за стан якої лежить безпосередньо на місцевій владі— Середнянській селищній раді (Середнянська ОТГ).

З 2016 року село забезпечено високошвидкісним доступом до мережі Інтернет за допомогою волоконно-оптичної лінії (провайдер ТОВ «ЯРКОМ»[32]).

У селі на базі будівель колишньої сільської початкової школи та дитячого садочку функціонує комунальна організація «Вовковецький навчально-виховний комплекс»[33]. У 2017 році здійснено благоустрій території та частковий ремонт будівлі дитячого садочка. У 2020 році за рахунок коштів районного бюджету відремонтовано фасад, покрівлю будівлі початкової школи ( зведена ще у 19 столітті як фара священника), а також проведені якісні внутрішні ремонти у її приміщеннях, облаштовано прилеглу територію, ігровий майданчик для школярів.

У 1806 році за даними церковного перепису у селі проживало менше 300 греко-католиків, а місцевий прихід був на той час філіалом Руських Комарівців.

За даними церковного перепису 1829 року в селі проживало 393 особи, з яких 367 греко-католики, 5 римо-католики, 21 іудеї[34]

За даними церковного перепису 1835 року в селі було 399 осіб, з яких 371 греко-католики, 2 римо-католики та 26 іудеїв[35]

За даними церковного перепису 1858 року в селі проживало 473 осіб, з яких 460 греко-католиків, 1 римо-католик, 12 іудеї.[36]

За даними церковного перепису 1864 року в селі проживало 514 осіб, з яких 460 греко-католиків, 42 римо-католик, 12 іудеї.[37]

Згідно даних перепису населення 1880 року, який був проведений у Австро-Угорщині, у селі проживало 614 мешканців, з яких: 540 греко-католики; 35- римо-католики; 39— іудеї.

За переписом 1910 року в селі було 606 мешканців з яких: 543 греко-католики; 25- римо-католики; 29— іудеї; 9— реформати. За даними перепису 1921 року, який проводився у Чехословацькій республіці, у селі було 603 мешканці з яких: 565 греко-католики; 11-римо-католики; 25-іудеї та 2-інші.

За переписом 1930 року у селі проживало 600 мешканців з яких: 562 греко-католики; 18- римо-католики; 18-іудеї; та 2 східного грецького обряду (православні).

За угорським переписом 1941 року у селі проживало 653 мешканці з яких: 607 греко-католики; 18-римо-католики; 16-іудеї; 12-реформати.[38]

(Греко-католицької віри у цих церковних переписах у Підкарпатській Русі у більшості були— русини. Римо-католики та реформати були, як правило, угорці чи словаки. Іудейської віри були— євреї.)

Згідно з даними перепису, який проведено у 1989 році в СРСР, чисельність наявного населення села становила 558 осіб, з яких 258 чоловіків та 300 жінок.[39]

За даними перепису, який здійснено у незалежній Україні у 2001 році— у селі проживало 509 осіб.[40]

За даними Державного реєстру виборців України - у селі наявні 380 виборців (станом на грудень 2021р. ).[41]

Список - хронологія священників, які служили у церкві від часу її побудови до сучасного періоду

Стара дерев'яна церква за переказами стояла колись трохи нижче теперішньої типової мурованої церкви. Розповідали, що біля ймовірного місця, де колись була стара дерев'яна церква, під час встановлення електричного трансформатора наприкінці 1960-х років технікою були викопані останки людей (кістки, черепи тощо), що підтверджує, що поряд із старою дерев'яною церквою знаходилося поховання (ймовірно сільське кладовище).

Ключ із кованого металу (ймовірно від замка дверей старої дерев'яної церкви).

Будівництво теперішньої кам'яної мурованої церкви розпочато у 1812 році, коли було освячено її камінь.

Згідно із записом церківника Михайла Годинки у старому Євангелії, церкву збудовано у 1847 році і тоді ж і освячено— 21 вересня 1847р.— у свято Різдва Пресвятої Богородиці.

Храм «оправлено» у 1876 році (про що свідчить напис на стіні у кімнаті куратора), оновлено в 1912 році за священника Лисишина Георгія, та у 1936 році за священика Рудольфа Кабація, коли видатки склали 20 тис. корон. Спочатку церква була вкрита шинглами, потім етернітом, згодом бляхою. У 2010 році повністю замінено покрівлю церкви на нову— більш якісну, а також купол дзвіниці зроблено із позолоченого металу.

У 1958 році до церкви було проведено електрику. У 1978 році за священика о. Василя Терпая, кураторів Івана Бакасі та Івана Вербича художник Ф.Решетар із сином оновили малювання інтер'єру. Гарний Іконопис очищено, але не перемальовано. Цю роботу виконали художник Олег Гораль та золотарі Василь Гладун та Ігор Мозель.

Неподалік церкви у заросшому кущами яру, ймовірно біля розташування старої деревяної церкви, знайдено досить добре зберігшийся кований залізний ключ, який своїми розмірами нагадує ключ від замка дверей старої церкви.

Згідно із написом на одному із дзвонів, він був відлитий у 1924 році в пам'ять про Першу світову війну (1914—1918р.р.), у якій у тому числі брали участь і мешканці села, деякі з яких загинули чи пропали безвісти на полях її битв. Також на іншому дзвоні написано, що він був відлитий за кошти вихідців села— емігрантів у США (які виїхали у Сполучені Штати Америки на роботу).

У 2018р. стараннями церковної громади та священника о. Михайла Подгорського при вході у церкву на стіні розміщено мармурову таблицю із списком -хронологією греко-католицьких священників, які служили у церкві з моменту її побудови до сучасного періоду. Також зроблено мощену тротуарною плиткою доріжку від воріт з вулиці до церкви. Було оновлено та освячено хрест на кладовищі неподалік церкви під час Богослужіння в честь Дня пам'яті померлих (листопад 2018р.)

Церква та греко-католицька релігійна громада села належить до Мукачівської греко-католицької єпархії.

Греко-католицькою релігійною громадою встановлено великий 13-ти метровий металевий Хрест із Розп'яттям Ісуса[42] на найвищій точці біля села пагорбі (192м.) в честь відзначення Хресної Дороги Ісуса Спасителя.

Фатула Михайло Іванович

• Фатула Михайло Іванович[43]— народився 15.09.1932р. у селі Вовкове́ (Вовково́ї). Лікар-кардіолог, доктор медичних наук, професор, академік відділення фундаментальних проблем медицини[44] Академії наук Вищої школи України, заслужений лікар України. Працює професором кафедри факультетської терапії Ужгородського національного університету[45]. Наукова робота Фатули Михайла Івановича пов'язана із вивченням захворювань серцево-судинної системи населення Закарпаття, у тому числі гіпертонічної хвороби. Є піонером досліджень «сольової» артеріальної гіпертензії у людей. Ним вперше в колишньому СРСР на популяційному рівні вивчено роль хлориду натрію в розвитку гепертонічної хвороби, розроблено методи її первинної та вторинної профілактики. Обґрунтував наявність в Карпатах регіону з високою захворюваністю на артеріальну гіпертензію при надходженні в організм людей надлишкової кількості хлориду натрію.Тема докторської дисертації "Гипертоническая болезнь и поваренная соль «(25-летнее клинико-проспективное наблюдение)». Також вивчав вплив препаратів, у тому числі вплив фітозборів на хворих з різними захворюваннями серцево-судинної системи (нейроциркуляторна дистонія, гіпертонічна хвороба, хронічна серцева недостатність). Є автором понад 200 наукових публікацій, які опубліковані у фахових медичних виданнях, у тому числі 2-ох монографій, 12 патентів, двох ліцензій на лікування хворих, чотирьох навчально-методичних посібників, затверджених Міністерством освіти і науки України. У 1986 році брав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Підготував п'ятьох кандидатів і одного доктора медичних наук. Нагороджений урядовими нагородами: орденом Леніна, медалями «За доблесний труд», «Ветеран праці», «За розвиток регіону». Обирався депутатом Ужгородської міської ради у 1985—1990р.р.[46]

Долгош Степан Степанович

• Долгош Степан Степанович[47] (24 серпня 1935р., с. Вовкове́ (Вовково́ї)— 19 квітня 1990р. м. Ужгород) — лікар-хірург, доктор медичних наук (1981р.), професор (1982р.). Із 1978 до 1990 року очолював кафедру факультетської хірургії Ужгородського Державного Університету. Основний напрямок наукових досліджень Долгоша Степана Степановича — інтенсивна терапія гострої непрохідності брижових судин. Брав участь у написанні колективної праці «Практическая лимфология» (м. Баку,1982). На честь професора Долгоша Степана Степановича названа одна із вулиць у селі Вовкове́.
• Іван Шпонтак (псевда: «Залізняк», «Леміш», «Дубровник», «Остап») (12 серпня 1919, с. Вовкове́ (Вовково́ї)— 14 квітня 1989, м. Великі Капушани, Словаччина)— курінний УПА, командир ТВ-27 «Бастіон», командир сотні, згодом куреня «Месники», шеф штабу ВО-6 «Сян».

Серед інших уродженців села:

• ТОВТИН Володимир Юрійович[48] —відомий закарпатський письменник-гуморист, автор численних книжок та збірок;
• ФАТУЛА Андрій Васильович[49]— кандидат юридичних наук, голова правління Міжрегіональної громадської організації «Об'єднання русинів» (Російська Федерація) та член Русинського московського земляцтва «Карпатська Русь»;
• КАРДОШ Едуард Юрійович— кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії і культури Львівської комерційної академії;
• ДОЛГОШ Йосип Степанович[50]— нейрохірург першої категорії, лікар-нейрохірург приймального відділення Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології (м. Ужгород, Закарпатська область);
• ФАТУЛА Михайло Михайлович[51] (1953—1997)— підполковник міліції, закарпатський журналіст та правоохоронець[52];
• ПРОКОПЕЦЬ Степан Петрович[53] (1968—1995)— старший сержант міліції спецпідрозділу «БЕРКУТ», який трагічно загинув у 1995 році під час виконання службового обов'язку по охороні громадського порядку та ім'я якого викарбувано у списку на пам'ятнику загиблим працівникам органів внутрішніх справ[54] у м. Ужгороді.
• ЖОЛТАНІ Іван Іванович (1956-2020)— музикант-гітарист[55],[56] учасник закарпатських музичних вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) (на фото)[57], кінця 70-х— 80-ті р.р., у тому числі ВІА «КОСОВІЯ»[58], ВІА «Орфей» (Будинок культури смт. Середнє) та інших, які брали участь у обласних конкурсах та масових культурно-розважальних заходах з популярною живою вокально-інструментальною музикою тих часів.

- греко-католицька церква Різдва Пресв'ятої Богородиці (1847 р.) Мукачівської Греко-католицької єпархії

- урочище Гурка, де на правому березі річки Веля (В'єла) у 1380-х роках був монастир чернечого ордену павлікіанців.

- місце де колись проходила вузькоколійна залізниця Ужгороді-Анталовці, збудована у 1916 р.

• 
  Церква Різдва Пресвятої Богородиці 1847р.
• 
  Церква з іншого боку.
• 
  Всередині Церкви (фото 2017р.)
• 
  Під час Богослужіння. ( 2017р.)
• 
  Іконостас у церкві. (2017р.)
• 
  Дзвін церкви з написом «В память Всемірной Войни 1914 - 1918» Волковой 1924
• 
  Напис на стелі церкви про оновлення її у 1978 р. Вказані прізвища художників, священника, кураторів, псалмарів.
• 
  с. Вовкове, Дзвін_церкви_на написі_вказано-відлитий за кошти_мешканців-села_емігрантів у США)
• 
  Напис на стіні церкви у кімнаті куратора про те, що у 1876 році церкву було оновлено.
• 
  Капличка Св. Марії
• 
  Хрест, встановлений у 2006 р. при в'їзді в село з боку с. Дубрівка
• 
  Восени поблизу с.Вовкове́.
• 
  Лебеді на озерці поблизу с. Вовкове́
• 
  Неподалік с. Вовкове́. Поля, котрими колись протікала ріка Веля (Віола,В'єла), напрямок русла якої було змінено під час робіт по меліорації у кінці 1960 р.р.
• 
  Оновлений та освячений хрест на кладовищі поблизу церкви. (листопад 2018р.)
• 
  Лебеді на штучному озері неподалік с. Вовкове́
• 
  Мармуровий хрест, який встановлено при в'їзді в село з боку Середнього (фото 2018р.)
• 
  13-ти метровий Хрест в честь Хресної Дороги Спасителя, встановлений греко-католицькою релігійною громадою на найвищому пагорбі біля села.
• 
  Вовкове. весна 2021 року.
• 
  Вовкове. околиці села
• 
  Руїни сільського клубу, збудованого у 1950-ті роки у радянські часи ( фото : 2020 рік )
• 
  Капличка Св. Марії (зима 2021)
• 
  Капличка в честь Св. Марії (зима 2021 рік)
• 
  Дорога від міжнародної траси в село.
• 
  Церква, зима 2021 рік

• «Географічний словник Угорщини» (Опис населених пунктів Закарпаття середини XIXст.), Елек Фийнеш, переклад та упорядкування Йосипа Кобаля, (Ужгород, ТОВ «ІВА» 2011р.).
• Magyarorság Geographiai Szótára, Fényes Elek, Pesten 1851.
• Путівник-довідник «ЄВРОПЕЙСЬКЕ КОРІННЯ», Ярослав Достал, переклад, упорядкування та доповнення Юрій Михайлович Фатула, (Ужгород, Всеукраїнське державне видавництво «Карпати», 2016р.)
• «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник», Павло Чучка (Львів, Видавництво «Світ», 2005р.)
• «Статьи по славяноведению» (Выпуск 3), под редакцией ординарного академика В.И.Ламанского, Типография императорской академии наук, С.-Петербургь,1910 г. https://books.google.com.ua (Бібліотека цифрових книг GOOGLE)
• Облікова картка с. Вовкове на сайті Верховної ради України
• http://freemap.com.ua/, веб-портал по топографічним картам України та Закарпаття.
• https://mapire.eu (MAPIRE— Historical Maps Online. Вебсайт. Історичні карти онлайн.)
• A Magyar Korona országainak helységnévtára 1892 // Довідник назв населених пунктів Угорської корони (1892р.) Вебсайт https://library.hungaricana.hu/en/ (Бібліотека цифових книг)
• Magyarországi Rendeletek Tára 1867—1945, Rendeletek tára 1871 // Збірка угорських регламентів 1871р. Вебсайт https://library.hungaricana.hu/en/ (Бібліотека цифових книг)
• "Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ" ( Українське видавництво політичної літератури, Киїів, 1947 (стор. 691)