Говард Гоукс

Го́вард Ві́нчестер Го́кс (англ. Howard Winchester Hawks, нар. 30 травня 1896 — 26 грудня 1977) — американський кінорежисер, продюсер та сценарист ери класичного голлівудського кіно. Він відомий через такі свої фільми як «Обличчя зі шрамом» (1932), «Нульова висота» (1936), «Виховання маляти» (1938), «Тільки в янголів є крила» (1939), «Його дівчина П'ятниця» (1940), «Сержант Йорк» (1941), «Мати та не мати» (1944), «Глибокий сон» (1946), «Червона річка» (1948), «Річ з іншого світу» (1951), «Джентельмени надають перевагу білявкам» (1953) та «Ріо Браво» (1959).
У 1975 році Гокс отримав премію «Оскар» за видатні досягнення у кінематографі як «видатний американський режисер, чиї творчі здобутки займають почесне місце у світовому кіно»[1], у 1942 році його було номіновано на Премію «Оскар» за найкращу режисерську роботу за фільм «Сержант Йорк».

Говард Гокс
Howard Hawks
Лорен Беколл та Говард Гокс, 1943 р.
Лорен Беколл та Говард Гокс, 1943 р.
Ім'я при народженні Говард Вінчерстер Гокс
Дата народження 30 травня 1896(1896-05-30)
Місце народження Ґошен, Індіана, США
Дата смерті 26 грудня 1977(1977-12-26) (81 рік)
Місце смерті Пальм-Спрінґс, Каліфорнія, США
Громадянство
Alma mater Університет Корнелла, Інженерний коледж університету Корнеллаd, Академія Філіпса в Ексетеріd і Polytechnic Schoold
Професія режисер, сценарист, продюсер
Кар'єра 1916–1970
Напрям вестерн
Нагороди

премія «Оскар» за видатні заслуги в кінематографі (1975)

зірка на голлівудській Алеї слави

IMDb ID 0001328
 Говард Гоукс у Вікісховищі

Дитинство та освіта

Говард Гокс народився у місті Ґошені (Індіана) 30 травня 1896 року. Він був першою дитиною Френка У. Гокса (1865—1950), заможного промисловця та Елен Говард (1872—1952), доньки багатого індустріаліста. З батьківської лінії родина Гокса вела рід від американських піонерів, його пращур Джон Гокс емігрував до Массачусетсу з Англії у 1630 році[2]. Згодом родина почала жити у Ґошені та на початку 1890-х років була одним з найбгатших сімейств на Середньому Заході, переважно завдяки прибуткам від Ґошен Миллінг Компані. Дідусь Гокса з боку матері, К. У. Говард (1845—1916) переїхав до Нінаху у Вісконсін у 1862 році, коли йому виповнилося сімнадцять. За п'ятнадцять років він сколотив статок на місцевому підприємстві з виробництва паперу та у інших індустріальних проектах.[3] Френк Гокс та Елен Говард зустрілися на початку 1890-х та одружилися у 1895 році.[4] Гокс був найстаршим з п'яти дітей, після нього у Гоксів народилися ще Кеннет Ніл Гокс (12 серпня 1899 — 2 січня 1930), Вільям Белінґер Гокс (1902 — 10 січня 1969), Грейс Луїза Гокс (17 жовтня 1903 — 23 грудня 1927) та Елен Берніс Гокс (1906 — 4 травня 1911). У 1898 році родина переїхала до Нінаху у Вісконсін, де Френк Гокс почав працювати у компанії з виробництва паперу, що належала його тестю.[5]

У 1906—1909 роках родина Гоксів стала проводити більше часу у Пасадені в Каліфорнії, де вони жили під час холодних вісконсінських зим для того, щоб поправити здоров'я Елен Гокс. Згодом вони почали проводити у Вінсконсіні тільки літо, аж поки зовсім не переїхали до Пасадени у 1910 році.[6] Родина купила дім неподалік від Політехнічного інституту (який згодом стане Каліфорнійським технологічним інститутом), а згодом, у 1907 році, діти Гоксів почали відвідувати початкову школу при інституті. Гокс був посереднім учнем у школі, ніколи не відзначався у спорті, але у 1910 році він відкрив для себе мінікари. У 1911 році молодша сестра Гокса, Елен, раптово померла від отруєння їжею.[7][8] З 1910 по 1912 роки Гокс навчався у Старшій школі Пасадени, де він також нічим не відзначався у навчанні. У 1912 році родина Гоксів переїхала до сусіднього міста Ґлендора, де Френк Гокс володів помаранчевими гаями. Гокс завершив свій останній рік навчання у Старшій школі помаранчевого союзу у Ґлендорі,[7] після чого батьки відправили його до Академії Філліпса у Екзетері (Нью-Гемпшир), де він навчався з 1913 по 1914 роки. Через відсутність помітних успіхів у навчанні його родина відправила його до елітної приватної школи у Новій Англії, де він бу в змозі відвідувати театральні вистави у Бостоні неподалік.[9] У 1914 році Гокс повернувся до Ґлендори та завершив Старшу школу Пасадени у 1914 році. Того ж року його було прийнято до Університету Корнелла в Ітаці у штаті Нью-Йорк, де він отримав магістерську ступінь з машинобудування та вступив до студентського товариства Дельта Каппа Епсилон. Як і у школі, Гокс не приділяв багато уваги навчанню, Рей С. Ешбері, його друг по коледжу, пригадував, що Гокс більше часу проводив за грою у кістки та випиванням, аніж за навчанням, хоча Гокс був також відомий тим, що у коледжі прочитав багато популярних англійських та американських романів.[10]

У 1916 році К. У. Говард подарував своєму онукові гоночний автомобіль Mercer, тож Гокс почав тренуватися та працювати над своєю машиною під час літніх канікул у Каліфорнії. Саме в цей час Гокс вперше зустрівся з Віктором Флемінгом, як повідомляють, це сталося тоді, коли вони змагалися у гонках по брудній трасі та спричинили аварію.[11] Флемінг був автомеханіком та раннім авіатором, коли його старий друг Маршал Нілан порекомендував його директору Аллану Двену як хорошого механіка. Флемінг справив на Двена велике враження, коли швидко полагодив і його машину, і кінокамеру, тож у 1916 році він вже працював на посаді кінооператора.[12] Зустріч з Флемінгом призвела до того, що Гокс отримав свою першу роботу у кіноіндустрії — місце помічника, що займається реквізитом, у фільмі Дугласа Фербенкса «Знову всередину, знов за межі» для корпорації «Famous Players-Lasky», у якій Флемінг працював кінооператором. Як згодом розповідав сам Гокс, треба було швидко побудувати нові декорації для зйомок, в той час як дизайнера декорацій не могли знайти, тож Гокс запропонував це зробити. Згодом він також працював провідним асистентом у фільмі Сесила Блаунт де Милля, назву якого він ніколи не повідомляв. В той час як Гокс намагався знайти своє місце у кіноіндустрії, влітку 1916 року він також спробував перевестися до Стенфордського університету, але йому це не вдалося, тож у вересні він повернувся до Університету Корнелла. У квітні 1917 року Гокс покинув університет, коли Сполучені Штати оголосили війну Німеччині та вступили до Першої Світової війни. Як і багато інших студентів, які записалися до армії під час навчання, Гокс отримав науковий ступінь, під час служби — у 1918 році. Ще до того як Гокс отримав змогу нести активну службу, він на деякий час повернувся до Голівуду, де наприкінці квітня 1917 року попрацював на зйомках фільму «Маленька американка», де він познайомився з вісімнадцятирічним Джеймсом Вонг Ховом, який працював з хлопавками.[13] Потім Гокс працював на зйомках фільму Маршала Нілана «Маленька принцеса» з Мері Пікфорд. Гокс розповідав, що одного разу Нілан не з'явився на зйомках, тож Гокс запропонував поставити одну з сцен, і Пікфорд погодилася. Перший досвід кінорежисури Гокс отримав, коли йому виповнився двадцять один рік. Разом з кінооператором Чарльзом Рошером він цілий день знімав «подвійну експозицію» з Пікфорд. Гокс знову зустрівся з Пікфорд та Ніланом на зйомках фільму «Амаріллі з алеї Клозес-Лайн» перед тим як приєднатися до Військових повітряних сил Сполучених Штатів Америки.[14] Записи про його військову службу були знищені у пожежі, яка сталася у Військовому Архіві у 1973 році, тож єдиним документальним свідченням про неї є слова самого Гокса, згідно з якими він провів п'ятнадцять тижнів у тренуваннях на командира ескадрильї в Університеті Каліфорнії у Берклі. Коли Мері Пікфорд відвідала Гокса під час тренування, його офіцери були настільки цим вражені, що дали йому посаду інструктора польотів та відправили до Техасу навчати нових рекрутів. Через нудьгу Гокс спробував отримати дозвіл на трансфер у першій половині 1918 року, після чого його відправили до Форту Монро у Вірджинію. У листопаді того ж року було підписане перемир'я з Німеччиною, тож Гокс покинув армію у ранзі другого лейтенанта так і не взявщи участь у бойових діях.[8][15]

Рання кар'єра у кіноіндустрії

Після війни Гокс мріяв повернутися до Голлівуду. Його брат, Кеннет Гокс, також відслужив у повітряних силах та завершив навчання у Єльському університеті у 1919 році, після чого брати разом вирушили до Голлівуду. Вони швидко стали друзями з Аланом Двеном, який також був випускником університету, що входив до Ліги плюща, але Гокс отримав свою першу серйозну роботу тільки тоді, коли він використав гроші своєї родини, щоб спонсорувати студію Джека Уорнера. Уорнер швидко віддав борг та найняв Гокса продюсером, який би спостерігав за створенням нової серії короткометражних комедій з італійським актором Монті Бенксом.[16] Гокс стверджував, що він був також і режисером трьох з чотирьох фільмів, але документального підтвердження цьому не існує.[17] Фільми видалися прибутковими, але Гокс згодом розпочав створювати власну продюсерську компанію, використовуючи статок та зв'язки своєї родини для того, щоб забезпечити безперервне фінансування. Компанія отримала назву «Об'єднані продюсери» та була спільним проектом Гокса, Алана Двена, Маршала нілана та режисера Алена Голубара, з контрактом на дистрибуцію, підписаним з Першою Національною асоціацією власників кінотеатрів.[18] У період з 1920 по 1923 роки компанія створила чотирнадцять фільмів, режисером восьми з яких був Нілан, трьох — Двен і ще трьох — Голубар.[19] Це був бльше «хлоп'ячий клуб», аніж справжня продюсерська компанія, тож згодом її учасники почали займатися власними проектами та остаточно розійшлися у 1923 році, коли Гокс вирішив, що він хотів би бути режисером, а не продюсером.[20]

На початку 1920-х років Гокс жив у орендованих будинках у Голлівуді разом з групою своїх друзів — Віктором Флемінгом, Джеком Конвеєм, Гарольдом Россоном, Річардом Россоном, Артуром Россоном, Едді Сазерлендом та своїм братом Кеннетом Гоксом. Протягом цього періоду Гоук вперше зустрівся з Ірвінгом Тальберґом, віце-президентом Metro-Goldwyn-Mayer (MGM). Згодом багато хто з друзів Гокса досяг успіхів завдяки Тальберґу, сам Гокс завжди захоплювався його розумом.[21] В той же час Гокс знайшов і багато друзів серед «бернштормерів», або аеробатів, та піонерів авіації в аеропорту Роджерс у Лос-Анджелесі, в тому числі він познайомився і з Мойе У. Стефенсом. У 1923 році Джесс Лескі, президент компанії «Famous Players-Lasky», шукав нового продюсера-редактора до відділу сценаріїв своєї студії і Тальберґ дав рекомендацію Гоксу як випускнику «Ліги Плюща».[8] Гокс став редагувати сценарії близько сорока фільмів, в тому числі і за романами Джозефа Конрада, Джека Лондона та Зейн Грейя. Вперше ім'я Гокса з'явилося у титрах фільму «Тигряче кохання» (1924).[22] Гокс працював редактором на цій студії (яка пізніше отримала назву Paramount Pictures) майже два роки, серед найвідоміших фільмів, над якими він працював в той період, називають «Спадок пустелі» (1924) за романом Зейн Грейя. Хоча Гокс підписав з «Famous-Players» черговий контракт на один рік восени 1924 року, він згодом розірвав його для того, щоб стали редактором для Тальберґа на MGM через обіцянку, що Тальберґ дозволить йому поставити власний фільм. У 1925 році, коли Тальберґ так і не наважився виконати свою обіцянку, Гокс розірвав свій контракт з MGM.[23]

Режисерська кар'єра

Німі фільми: 1925—1929

У жовтні 1925 року Сол М. Вуртзель, керівник студії Вільяма Фокса у корпорації Fox Film, запросив Гокса приєднатися до його компанії як режисера.[24] За три наступні роки Гокс поставив свої перші вісім фільмів (шість німих та два зі звуком).[8] Через декілька місяців Кеннета, брата Гокса, також було прийнято на роботу до студії Фокс, де він став одним з провідних продюсерів.[25] Гокс допрацьовував сценарії більшості фільмів, які він знімав, але ніколи не підписувався. Він також працював над сценарієм до фільму «Чесність — найкращий вибір» (англ. Honesty — The Best Policy, 1926)[26] та однієї з найбільш відомих картин про гангстерів того часу — «Підземний світ» (англ. Underworld, 1927) Джозефа фон Штернберга.[27] У 1926 році Віктор Флемінг, який на той час зустрічався з акторкою Нормою Ширер, познайомив Гокса з її сестрою Атоль Ширер. Її перший шлюб з письменником Джоном Уордом виявився невдалим, у 1927 році вона почала зустрічатися з Гоксом та подала на розлучення у 1928 році. У Ширер був маленький син, якого звали Пітер.[28] В той же час Кеннет Гокс почав зустрічатися з акторкою Мері Астор,[29] а наймолодший брат Гокса — з Бессі Лав.[30] Кеннет Гокс та Мері Астор одружилися у лютому 1928 року,[31] а Білл Гокс та Бессі Лав — у грудні 1929.[32] 23 грудня 1927 року Грейс, сестра Гокса, померла від туберкульозу через те, що її мати відмовила їй у медичному лікуванні через свої сайентістські християнські переконання.[33] Гокс та Атоль Ширер одружилися 28 травня 1928 року та провели свій медовий місяць на Гавайях.[34] Контракт Гокса зі студією Фокс завершився у травні 1929 року, він більше ніколи не підписував довгострокових контрактів з великими студіями та залишився незалежним режисером та продюсером протягом всяєї своєї кар'єри.[8] У жовтні 1929 року в Гокса та Ширер народився син, якого вони завали Девідом.[35]

Перші фільми зі звуком: 1930—1934

У 1930 році різкі зміни у Голлівуді, які спричинила поява звукових фільмів, стали значно помітнішими — багато акторських та режисерських кар'єр були зруйновані. Голівудські студії почали винаймати театральних акторів та режисерів, вважаючи що вони найкраще підходять для створення звукових фільмів. На той час Гокс працював в кіноіндустрії вже чотирнадцять років та став режисером багатьох фінансово успішних фільмів, але він був знову вимушений доводити свою компетентність керівникам студій. Те, як він покинув студію Фокс, не поліпшувало його репутацію в очах потенційних роботодавців. Після декількох місяців без роботи Гокс відновив отримав змогу продовжити кар'єру та зняти свій перший звуковий фільм.[36]

2 січня 1930 року брат Гокса Кеннет помер під час зйомок фільму «Такі чоловіки є небезпечними» (англ. Such Men Are Dangerous). На той час режисерська кар'єра Кеннета стрімко зростала — у 1929 році він зняв свій дебютний звуковий фільм «Успіх» (англ. Big Time), у якому знялися Лі Трейсі та Мей Кларк. Цей фільм був однією з перших картин, де б використовувалися «швидкі розмови», саме цю рису Говард Гокс пізніше використовував у своїх власних фільмах.[37] Сценарій фільму «Такі чоловіки є небезпечними» базувався на історії життя Альфреда Льовенштейна, бельгійського капітана, який або вистрибнув, або випав зі свого літака у 1928 році. 2 січня Кеннет Гокс, декілька його помічників та каскадер вилетіли на трьох літаках до бухти Санта Моніка, взявши з собою дві камери. Два літаки зіткнулися один з одним, в результаті чого всі десять чоловіків, які летіли в них, загинули. Ця катастрофа стала однією з перших голлівудських трагедій такого масштабу, що сталися під час зйомок. Після загибелі Кеннета його дружина Мері Автор дистанціювалася від родини Гоксів.[38]

Звукові фільми

У 1934 році Гокс, разом із студією Columbia Pictures зняв свою першу ексцентричну комедію — «Двадцяте століття», у якій головні ролі зіграли Джон Беррімор та далека родичка Гокса Керол Ломбард. Фільм було знято по сценарію за п'єсою Бена Гакта та Чарльза МакКартура, і разом із фільмом Френка Капри «Це сталося якось вночі», який вийшов на екрани того ж року, він вважався за такий, що визначив рамки жанру ексцентричних комедій взагалі.[8] У 1935 році Гокс зняв Барбері Коуст (англ. Barbary Coast), у якому головні ролі зіграли Едвард Г. Робінсон та Міріам Хопкінс. У 1936 на екрани вийшов ще один його фільм, в якому розповідалася історія про авіаторів, під назвою «Нульова висота» (англ. Ceiling Zero), де зіграли Джеймс Кегні та Пет О'Брайен. Того ж року Гоукз почав знімати «Приходь та візьми» (англ. Come and Get It), де знялися Едвард Арнольд, Джоел Маккри, Френсіс Фармер та Волтер Бреннан, але посередині зйомок Семюел Голдвін звільнив його та фільм було завершено Вільямом Уайлером.[8]

У 1938 році Гокс зняв ще одну ексцентричну комедію — «Виховання маляти» (англ. Bringing Up Baby) для RKO Pictures. Фільм, головні ролі в якому зіграли Кері Грант та Кетрін Гепберн, американським кінокритиком Ендрю Саррісом було названо «найексцентричною з найексцентричніших комедій».[8] В цьому фільмі Грант грає короткозорого зоолога, який змушений терпіти одне приниження за одним через героїню, яку зіграла Гепберн. Фільм не користувася великим успіхом після релізу, але поступово став сприйматися як один із шедеврів Гокса. Після нього Гокс зняв для Columbia Pictures авіаторську драму «Тільки в янголів є крила» (1939), де знову знявся Кері Грант, а також Джин Артур, Томас Мітчел, Ріта Гейворт та Річард Бартелмес.[8]

У 1940 році Гокс повернувся до ексцентричних комедій, знявши фільм «Його дівчина П'ятниця», у якому знялися Кері Грант та Розалінд Расселл. Фільм був адаптацією популярної бродвейської п'єси «Титульний лист», написаної Беном Гектом та Чарльзом МакКартуром, за якою Льюїс Майлстоун вже знімав фільм у 1931 році. У 1941 році Гокс знімає фільм «Сержант Йорк», у якому Гері Купер грає фермера-пацифіста, що став американським героєм за часів Першої Світової війни. Фільм став найкасовішим проектом 1941 року та отримав два «Оскари» (за найкращу чоловічу роль та найкращий монтаж), а також єдину номінацію для Гокса за найкращу режисерську роботу. Пізніше того ж року Гокс знов запросив Купера на зйомки свого фільму «Вогняна куля» (англ. Ball of Fire), де також знялася Барбара Стенвік. Сценарій, що був адаптацією історії про Білосніжку та сім гномів, було написано Вільямом Уайлером та Чарльзом Брекетом. В цьому фільмі Купер зіграв лінгвіста-інтелектуала, який разом із іншими шістьма вченими пише енциклопедію та наймає героїню Стенвік для того, щоб вона допомогла їм зі сленгом. У 1941 році Гокс почав працювати над фільмом «Вигнанець» (англ. The Outlaw), сценарій якого був написаний за історією життя Біллі Кіда. В фільмі зналася Джейн Рассел, а продюсер Говард Г'юз пізніше сам завершив зйомки картини через те, що йому здалося, нібито вона не відповідає кодексу Гейса. Пізніше в титрах фільму, який вийшов на екрани у 1943 році, ім'я Гокса не було зазначене.[8]

Після фільму «Повітряні сили» (1943) з Джоном Гарфілдом, Гокс зняв два фільми з Гамфрі Богартом та Лорен Беколл. «Мати та не мати» (1944) було знято за короткою історією Ернеста Хемінгуея, близьким другом якого був Гокс. Гокс побився об заклад з Хемінгуеєм про те, що він зможе зняти добрий фільм за мотивами «найгіршої книги» письменника.[8] Сценарій цього фільму про ситуації, в які потрапляв капітан французького риболовецького судна у часи Французької кампанії 1940 року, Гокс писав разом із Вільямом Фолкнером та Жюлем Фуртгманом. Під час зйомок Богарт та Беколл закохалися один в одного, а згодом і одружилися. Гокс знову запросив їх обох знятися у фільмі «Великий сон», який було знято за мотивами детективу Раймонда Чандлера про Філіпа Марлоу.[8]

У 1948 році Гокс зняв фільм «Червона річка», епічний вестерн про заколот на «Баунті» з Джоном Вейном та Монтгомері Кліфтом у головних ролях. Пізніше цього ж року він зробив рімейк свого фільму «Вогняна куля», який вийшов під назвою «Пісня народилася» (англ. A Song Is Born), де зіграли Денні Кей та Вірджинія Майо. Цю версію фільму було знято за тим самим сценарієм, але в ній приділяється більше уваги популярній джазовій музиці, а такі легенди джазу як Том Дорзі, Бенні Гудмен, Луї Армстронг, Лайонел Хемптон та Бенні Картер зіграли самих себе. У 1949 році Гокс знову покликав Кері Гранта для зйомок у ексцентричній комедії «Я був військовою нареченою», в якій також зіграла Енн Шерідан.[8]

В 1951 році Гокс був продюсером, і, як зазначають, режисером, хоча його ім'я не було вказане у титрах, науково-фантастичного фільму «Дещо з іншого світу». Після цього Гокс зняв вестерн «Широке небо», де зіграв Кірк Дуглас. Пізніше цього ж року Гокс востаннє зняв фільм за участю Кері Гранта — комедію «Марна праця» (англ. Monkey Business), де також зіграли Мерлін Монро та Джинджер Роджерс. Кінокритик Джон Белтон назвав цей фільм Гокса його «найбільш органічною комедією».[8] Третій фільм, який Гокс зняв того ж року, був короткометражкою для збірки про твори О. Генрі.

У 1953 році Гокс зняв фільм «Джентельмени надають перевагу білявкам», в якому Мерлін Монро та Джейн Рассел зіграли двох співачок кабаре. Саме в цьому фільмі прозвучала пісня «Найкращі друзі дівчини — діаманти», яку заспівала Монро. Критики звертали увагу на те, що цей фільм став єдиною жіночою версією жанру «фільмів про приятелів» у Гокса. У 1955 році Гокс зняв ще один атиповий фільм — «Земля фараонів», який став його останньою співпрацею з Вільямом Фолкнером. У 1959 році Гокс запросив Джона Вейна зіграти головну роль у фільмі «Ріо Браво», в якому також знялися Дін Мартін, Рікі Нельсон та Волтер Бреннан у ролі помічників шеріфа, які охороняють в'язницю, де місцевий бандит очікує суда, розраховуючи на те, що його випустить на волю брат. Кінокритик Робін Вуд сказав, що «якщо б його запитали, який фільм виправдовує існування Голлівуду», він назвав би «Ріо Браво».

У 1962 році Гокс зняв «Хатарі!» з Джоном Вейном про полювання в Африці, а у 1964 — свою останню комедію «Улюблений спорт чоловіків?» з Роком Хадсоном (бо Грант відчув себе застарим для ролі) та Паулою Прентіс. Після цього Гокс звернувся до свого юнацького захоплення та у 1965 році зняв фільм «Червона Лінія 7000» про автомобільні гонки, де дебютував у головній ролі Джеймс Каан. Останні два фільми Гокса були вестернами та рімейками «Ріо Браво» з Джоном Вейном у головній ролі — «Ельдорадо» у 1967 році, та «Ріо Лобо» у 1970-му.[8]

Особисте життя

Гокс був одружений тричі:

  • з Атоль Ширер (1928–1940), сестри відомої акторки Норми Ширер, матері його доньки Барбари Гокс та сина Девіда Гокса;
  • зі Слім Кейт (1941–1949), яка стала матір'ю його доньки Кітті Гокс, відомого дизайнера інтер'єрів;
  • з Ді Гартфорд (1953–1959), акторкою, чиє справжнє ім'я було Донна Хіггінз.

Його братами були режисер та сценарист Кеннет Ніл Гокс та продюсер Вільям Беттінгер Гокс.

Гокс помер 26 грудня 1977 року від ускладнень після падіння, яке сталося за кілька тіжнів до цього.

Фільмографія

Примітки
  1. IMDB awards
  2. McCarthy, Todd. Howard Hawks: The Grey Fox of Hollywood. Grove Press. 1997. p. 19.
  3. McCarthy. p. 25.
  4. McCarthy. pp. 27-28.
  5. McCarthy. p. 29.
  6. McCarthy. p. 31.
  7. McCarthy. p. 36.
  8. Wakeman, John. World Film Directors, Volume 1. The H. W. Wilson Company. 1987. pp. 446—451.
  9. McCarthy. pp. 37-38.
  10. McCarthy. pp. 38-39.
  11. McCarthy. pp. 39-40.
  12. McCarthy. pp. 41-42.
  13. McCarthy. pp. 42-44.
  14. McCarthy. p. 45.
  15. McCarthy. pp. 46-47.
  16. McCarthy. pp. 49-50.
  17. McCarthy. p. 50.
  18. McCarthy. p. 51.
  19. McCarthy. p. 52.
  20. McCarthy. p. 56.
  21. McCarthy. pp. 57-58.
  22. McCarthy. pp. 59-60.
  23. McCarthy. pp. 62-63.
  24. McCarthy. p. 64.
  25. McCarthy. p. 65.
  26. McCarthy. pp. 73-74.
  27. McCarthy. p. 76.
  28. McCarthy. pp. 78-81.
  29. McCarthy. p. 81.
  30. McCarthy. p 82.
  31. McCarthy. p. 83.
  32. McCarthy. p. 106.
  33. McCarthy. p. 82.
  34. McCarthy. pp. 95-96.
  35. McCarthy. p. 105.
  36. McCarthy. p. 102.
  37. McCarthy. pp. 100—101.
  38. McCarthy. pp. 106—110.

Посилання

Шаблон:Фільми Говарда Гокса

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.