Дяченко Петро Гаврилович

Закінчив реальне училище у Миргороді.

Учасник Першої світової війни: доброволець у складі Російської імператорської армії, — рядовий, згодом унтер-офіцер, а після навчання в школі прапорщиків в Оренбурзі — офіцер (в 1917 році штабс-капітан).

В 1917 році вступив до армії УНР. 1918 р. — учасник визволення Полтави та Криму під командуванням полковника Петра Болбочана. Сотник (із 23.11.1918) та курінний (із 17.1.1919) окремого «партизанського» куреня в складі Запорізького полку Петра Болбочана.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського 29 квітня 1918 року Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий кінний курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. — курінним.[1]

Із 20 липня 1928 р. — служив майором у Війську польському. Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го шеволежерського полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шеволежерів кавалерійської бригади «Сувалки» (1 листопада 1934 — 30 вересня 1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21 жовтня 1932 — 1 листопада 1934).

1936 року командир кавалерійської бригади «Сувалки» полковник Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська польського Петрові Дяченку:

Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям.

1934 року закінчив Вищу військову школу.

Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від радянських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований.

Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, — як і багатьох інших українських старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського.

25 червня 1941 року у Кракові було створено Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко, його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української повстанської армії «Поліська Січ» отамана Тараса Бульби-Боровця. Та невдовзі несподівано залишив посаду. Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко стверджував, що полковник Дяченко пояснив йому причини своєї відставки.

Це ніяке не військо, – і він (Тарас Бульба-Боровець) не має права називати себе отаманом-командиром. Бульба думав, що я буду йому вишколювати це “військо”, а багато з них бачило рушницю перший раз. Щоб навчити їх військового діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини, а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було достатньої зброї, амуніції, не було навіть що їсти. Отже, я йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив його відправити мене до м. Рівного.

Надалі Петро Дяченко співпрацював з ОУН — як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях.

Від березня 1944 року Петро Дяченко («Квітка») бере участь в організації Українського легіону самооборони на Холмщині (в німецьких документах він називався 31-й батальйон СД). У червні того ж року Дяченко стає заступником командира Українського легіону самооборони, шефом його штабу, а в серпні очолює легіон. Частина нараховувала до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин.

Дослідник Роман Коваль вважає, що на чолі двох сотень УЛС Петро Дяченко брав участь у придушенні польського повстання у Варшаві та боях проти польських партизанів — АК і Батальйонів хлопських.

30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років. У лютому він стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська у складі вермахту. Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду «Вільна Україна». Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці Червоної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад.

28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. У присязі були такі слова:

Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну.

У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду «Вільна Україна» до складу танкового корпусу «Герман Герінг» групи армій «Центр». Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь у боях під Бауценом (район Дрездена) — проти частин 1-го Білоруського фронту та 2-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював штандартенфюрер СС Отто Скорцені.

Наприкінці квітня у запеклих боях бригада «Вільна Україна» полонила 300 бійців Червоної армії, серед трофеїв було чотири гармати, 5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато військового майна. Розбили дяченківці й 19-й піший полк 7-ї дивізії Війська польського, взявши до неволі командира дивізії генерала Лілевського. Серед полонених виявилися й українці, 50 із них того ж дня вступили до бригади. Слід зазначити, що в найкритичніший момент бою, коли поляки перейшли у рішучий наступ, у контратаку українців повів сам Петро Дяченко. Це й вирішило долю бою на користь української бригади.

Того ж дня генерал-лейтенант вермахту Вільгельм Шмальц, командир парашутно-танкового корпусу «Герман Герінг», особисто нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом (таким чином, Дяченко став лицарем двох Залізних хрестів — Армії УНР за Зимовий похід і вермахту за бій під Бауценом). Про успіх української бригади було сказано у спеціальному повідомленні.

Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня 1945 року в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі, командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже оперувала Червона армія. Менше третини вояків бригади «Вільна Україна» потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили червоноармійці. А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір'я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із мережею ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-«Богун»), ведучи боротьбу проти червоних до початку 1950-х років.

Бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям.

25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять — на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця, вермахті та Українській національній армії.

Після війни Петро Дяченко якийсь час жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні. Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії. З виїздом до США життя старого вояка замкнулось у вузькому колі родинного життя, багато часу він присвячував синові та дружині Олені. Займався плеканням квітів, зокрема любив троянди, захопився фотографією. Почав писати спомини. 1959 року в часописі «Америка» вийшли друком його спомини «Чорні запорожці» — про долю полку чорношличників у 1919—1920 роках. Сам він, переживши дві війни та втрату обох синів, був мовчазним, писав про себе мало і скупо. Оскільки Петро Дяченко безпосередньо не командував Другою бригадою, яка була половиною Другої дивізії, у своїх споминах він пише лише про очолювану ним Першу бригаду.

1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР надав Дяченкові звання генерала-хорунжого, зазначивши в наказі, вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року. Останнє звання Петра Дяченка — генерал-поручник Армії УНР.

Помер 23 квітня 1965 року. Похований на українському православному цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. У похоронах брали участь митрополит Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української національної армії проводжав друга в останню дорогу генерал-полковник Павло Шандрук.[2] Навесні 1918 року разом із Петром Дяченком у складі Кримської групи Петра Болбочана вони визволяли від більшовиків Крим. Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв старшина полку Чорних запорожців, на той час уже генерал-хорунжий Володимир Герасименко. З промовами виступили генерал-хорунжий Армії УНР Аркадій Валійський та інші вояки, з-поміж яких і Валентин Сім'янців, відомий український скульптор, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

Дружина Петра Дяченка Олена дбайливо впорядкувала мемуарну спадщину свого чоловіка. У журналі «Вісті комбатанта» (ч. 3 за 1967 р.) вона опублікувала список праць, що зберігалися в родині. З цієї публікації можна довідатися, що Петро Дяченко написав такі праці:

• «Організація протипанцерної бригади» (зі схемами);
• «Кінний полк Чорних Запорожців» (рукопис — 74 с. машинопису; рукопис — 97 с. машинопису);
• "Протипанцерна бригада «Вільна Україна» (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою);
• «Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців» (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою);
• «Кінна сотня» (шкільний малий зошит, написаний рукою);
• «Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана» (зошит із числом 2);
• «Кінний полк» (зошит із числом 3);
• «Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади» (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем);
• «Дяченко Петро, полковник Української Армії» (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою);
• «Зимовий похід» (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР) та інші статті.

Крім рукописів, були також: течка з персональними документами, течка з фотографіями, вирізки з польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, І. Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата Віктора Дяченка, сотників Зенона Стефанова і Ґонти (очевидно, Івана Лютого-Лютенка), підстаршин та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші.

Пані Олена Дяченко зверталася до всіх, хто має листи від Петра Дяченка, скласти їх до загального архіву, який після остаточного впорядкування буде переданий до відповідної установи.

Був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.), які загинули у Другій світовій війні, а в другому шлюбі з дружиною Оленою вони виховали сина Петра (сержант американських ВПС, учасник війни у В'єтнамі).

Рідний брат — Дяченко Віктор Гаврилович, служив у Російській імператорській армії, ЗСПР, Армії УНР, Поліській Січі, Українській Національній Армії.

Рідним племінником Дяченка був письменник та літературний критик Сукачов Леонід Іванович.

Могила Петра Дяченка на Баунд-Брук

• 12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Бавнд-Брук відбулося урочисте посвячення пам'ятника — погруддя Петра Дяченка, де він зображений у козацькій шапці зі шликом. На події були присутні українські ветерани. Чин посвячення здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора І. Паливоди. Скульптор — Валентин Сім'янців, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

Валентин Сім'янців згадував, що показуючи на пам'ятник, владика Мстислав сказав, що громада може багато зробити, коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю. Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще невиконаний обов'язок перед славною пам'яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев'яні хрести.

Після відправи вдома пані Олена Дяченко та син Петро запросили присутніх на тризну. І за столом архієпископ Мстислав, розвинув думку про «обов'язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль».

Музей визвольних змагань 1917—1921 у Березовій Луці

• У рідному селі — у Березовій Луці на його честь встановлений пам'ятний знак.[3], а також діє музей визвольних змагань 1917—1921, присвячений Петру Дяченку.
• Вулиця Петра Дяченка є у місті Вознесенськ. Петро Дяченко брав участь у легендарній Битві за Вознесенськ, під час якої звільнив місто від загарбників.
• Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 120 років із дня народження відзначалося на державному рівні.[4][5]

• Коваленко Сергій. Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
• Тарас Бульба-Боровець. «Армія без держави», «Волинь», Вінніпег, 1981, Канада
• Біляїв Володимир. «На неокраянім крилі…» — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.
• Іван Буртик. «Тернистий шлях 2-ї Дивизії УНА», Нью-Йорк, 1991
• Юрій Горліс-Горський. Холодний яр.
• Роман Коваль. Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців.
• Олександер Панченко. Генерал Петро Дяченко — бойовий орел українського війська
• Хто був і є у місті Гадяч
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.