Ескадрені міноносці типу 7

Ескадрені міноносці типу 7 розроблялися з кінця 1933 року на підставі постанови Ради праці та оборони від 11 липня 1933 року колективом Центрального конструкторського бюро спецсуднобудування (ЦКБС-1) під керівництвом Нікітіна В. О. і Трахтенберга П. О. на основі нового проєкту, зразком яких були обрані італійські ескадрені міноносці типу «Маестрале». Безпосередньо для розробки першого радянського зразка були узяти есмінці «Фольгоре» і «Маестрале».

Ще у жовтні 1932 року Реввійськрада затвердила ТТЗ на проєктування ескадреного міноносця стандартним водотоннажністю 1300 тонн, в якому вже були закладені характерні риси майбутніх есмінців проєкту 7: озброєння з чотирьох 130-мм і трьох 76-мм гармат, двох тритрубних 533-мм торпедних апаратів, швидкість ходу 40 — 42 вузли, дальність плавання повним ходом — 360 миль і економічним ходом — 1800 миль. Розташування головної енергетичної установки (ГЕУ) передбачалося лінійним, а силует під впливом італійської школи — однотрубним. Водночас, при меншій, ніж у «Фольгоре» і «Маестрале» водотоннажності, радянський есмінець повинен був перевершувати їх в оснащеності зброєю та швидкості ходу, втім, ці неадекватні, з точки зору спроможностей виробництва того часу, вимоги і стало першопричиною недоліків конструкції майбутніх радянських ескадрених міноносців.

В конструкції есмінців нового типу було впроваджено багато нових, але недостатньо добре протестованих рішень. Почавши будівництво великої серії ескадрених міноносців без тривалих і якісних випробувань дослідного корабля-прототипу, радянські інженери повторили помилку своїх німецьких і японських колег. Однією з головних проблем стало те, що клепаний корпус ескадреного міноносця проєкту 7 виготовлявся з маломарганцовістої сталі марок 20Г і З0Г, яка мала підвищену міцність, але також мала і підвищену крихкість. Маломарганцовіста сталь застосовувалася розробниками для загальної економії ваги, але досить скоро з'ясувалося, що це рішення було хибним. У корпусі есмінців частенько з'являлися тріщини в результаті невдалого швартування (навіть при ударі об дерев'яний брус), а при влученні осколків бомб або снарядів листи обшивки взагалі могли розколотися та вже самі, розлітаючись на осколки, уражали особовий склад, прилади та механізми. Звичайна ж сталь-3, яка використовувалася в конструкції палуб і надбудов, не розтріскувалася і, відповідно, не створювала таку небезпеку для особового складу екіпажу.

Корпус есмінця мав загальну довжину між перпендикулярами — 112,8 м, бімс — 10,2 м, висоту — 4,8 м та осадку до 3,27 м. Загальна маса усіх кораблів цього типу перевищувала розрахункову на 197 тонн. Водотоннажність бойового корабля становила: стандартна — 1657 та повна — 2039 тонн відповідно.

Зовнішні зображення
	Схематичне креслення ескадреного міноносця типу 7

Головна енергетична установка корабля складалась з двох головних турбозубчатих трикорпусних турбін Харківського турбінного заводу моделі ГТЗА-24 змішаної активно-реактивної системи та трьох водотрубних котлів трикутного типу із симетричнім розташуванням паронагрівачів. Розміщення ГЕУ — лінійне, спочатку розміщувалися котельні відділення, за ними турбінні. Котли розміщувалися в ізольованих відсіках, турбіни — у загальному машинному відділенні, за цього редуктори були відокремлені від турбін водонепроникною перегородкою. Загальна потужність 48000 к.с. при 415 об/хв., які обертали два гребні гвинти діаметром 3,18 м та кроком 3,65 м.

Робочий тиск пари — 26,65 кгс/см² (2 599 кПа), температура — 340—360 °С (620 °F).

Проєктна потужність становила 48 000 к. с., що мало забезпечити максимальну швидкість ходу (за повного навантаження) в 37 вузлів (69 км/год). Однак, фактична експлуатаційна швидкість есмінців відрізнялася і від проєктної, і від максимальної зафіксованої на випробуваннях. Запас палива зберігався у паливних танках ємністю 126 тонн мазуту, але фактично на борт завантажувалося набагато більше палива, що забезпечувало дальність ходу 1750 миль економічним ходом або 740 миль на максимальній швидкості.

Екіпаж есмінця складався зі 197 офіцерів та матросів у мирний час та 236 — у воєнний.

130-мм корабельна гармата Б-13, основна корабельна зброя есмінців типу 7

45-мм напіватоматична універсальна гармата 21-К

Корабельна артилерія головного калібру (ГК) есмінця типу 7 за проєктом: чотири 130-мм універсальних гармати Б-13-I з довжиною ствола 50 калібрів виробництва заводу «Більшовик». Гармати розміщувалися в поодиноких баштах. Максимальний кут піднесення +45°, зниження на −5°. Носові гармати вели вогонь під кутом від 0° до 140°, кормові — від 40° до 180°. Маса снаряда — 33,5 кг, початкова швидкість — 870 м/с. Гармати мали швидкострільність 6-10 пострілів на хвилину на дальність — 25 700 м. Боєзапас складався зі 150 пострілів на ствол (осколково-фугасні, напівбронебійні та гранати дистанційної дії).

За своїми балістичним характеристикам гармати Б-13-I серйозно випереджали артилерію закордонних ескадрених міноносців того часу. Наприклад, снаряд 127-мм японської корабельної гармати мав вагу 23,1 кг, 127-мм американської — 24,4 кг, 128-мм німецької — 28 кг, 120-мм італійської — 22,1 кг, а 120-мм британської гармати важив 22,7 кг, і тільки у французьких 130-мм гармат снаряди важили майже стільки ж, скільки радянські — 34,8 кг. Але довжина ствола «французів» була всього 40 калібрів, а максимальна дальність стрільби була не більше 17 км. Єдиними закордонними гарматами, які перевершували радянські, були 138-мм гармати французьких лідерів і 140-мм гармати югославського лідера «Дубровнік». Але ці кораблі, були скоріше легкими крейсерами, тому були значно більшими за радянські есмінці типу 7.

Зенітне озброєння корабля включало пару 76-мм універсальних зенітних гармат 34-К, два 45-мм напівавтомати 21-К та два 12,7-мм зенітні кулемети ДШК. 34-К вели вогонь 11,9 кг зенітними снарядами у вертикальній площині від −5° до +85° з швидкістю 801 м/с та швидкострільністю — 15-20 постр/хв. Дальність вогню сягала 14640 м на висоту до 6500 м. Боєзапас для 76-мм гармат становив 300 снарядів на ствол. 21-К вели вогонь зі швидкострільністю 25-30 постр/хв. у вертикальній площині від −10° до +85°. Дальність зенітного вогню сягала 9200 м з дуловою швидкістю 230 м/с. На есмінці мався запас снарядів на 45-мм гармати — 500 пострілів на ствол. На кулемети ДШК боєкомплект становив 8000 набоїв.

Вже під час війни зенітне озброєння посилювалося за рахунок заміни напівавтоматів 21-К на автоматичні гармати 70-К і установки додаткових одного-трьох (у залежності від наявності гармат) автоматів 70-К, кулеметів ДШК або отриманих за ленд-лізом зенітних кулеметів «Віккерса» або «Кольт-Браунінг». А есмінець «Грозящий» отримав також додаткову 76-мм гармату 34-К.

Однак зенітне озброєння радянських есмінців у порівнянні з есмінцями інших країн до кінця війни залишалося відносно дуже слабким. Для порівняння: американські есмінці типу «Аллен М.Самнер» і типу «Гірінг» у 1945 році могли мати до 16 стволів 40-мм автоматичних гармат «Бофорс», не рахуючи 20-мм автомати «Ерлікон». І це на додаток до 6 універсальних 127-мм гармат 5"/38.

Торпедне озброєння есмінців складалося з двох трьохтрубних 533-мм торпедних апаратів 39-Ю. Торпеди 53-38 (53-38У) мали дальність дії 4,0 км зі швидкістю 44,5 вузли, 8,0 — 34,5, 10,0 — 30,5. Бойова головка мала 300 (400) кг тринітротолуолу.

Протичовнове озброєння складалося з важільних бомбоскидачів, 35 глибинних бомб 10 великих Б-1 і 15 маленьких М-1; за часів війни кількість глибинних бомб збільшили до 40 Б-1 і 27 М-1 та встановили по два бомбомети БМБ-1.

В ході війни на есмінці типу 7 встановлювалися: британські РЛС типу 286M, 291, американські SF-1, SL і радянські «Гюйс-1». На частині кораблів встановлювалися РЛС управління вогнем типу 284[1].

Гідроакустичне обладнання складалося з шумопеленгаторів «Марс» і гідрофонів підводного зв'язку «Арктур». У розпач воєнних дій на кораблі почали встановлювати британські сонари «Дракон-128с» («Асдік»).

Есмінці оснащувалися двома оптичними далекомірами ДМ-4, одним ДМ-3, зенітним ЗД-1 і двома стереотрубами БСТ.

Штурманське обладнання: гірокомпас «Курс-1», чотири 127-мм магнітних компаси ЗМИ, лаг типу ГО, ехолот, механічний лот ЗМИ. Радіоустаткування: передавач «Шквал-М», «Бухта», «Бриз», приймач «Рейд», по два приймачі «Метель» і «Дозор», один приймач 45-ПК-1. Був радіопеленгатор «Градус-К».