Кампанія в Арктиці (1939—1945)

До початку Другої світової війни арктичний театр фактично не розглядався як майбутнє поле битви між ключовими державами світу. Так, у роки Першої світової війни події у північних водах Європи носили виключно обмежений характер і ніяким чином не впливали на розстановку сил на Європейському театрі війни. Однак, геополітичні зміни першої половини XX століття в корні поміняли карту Європи, різко загострилася боротьба за ресурсні ринки, вирішальне значення стало означати володіння нафтою, природними мінеральними утвореннями, зокрема залізними рудами. Значно зросли бойові спроможності кораблів флоту, на арену дій вийшла військова авіація. Отже роль Скандинавії та прилеглих морів кардинально змінилася.

Ще до початку війни нацистська Німеччина мала особливий інтерес у Скандинавії. Німецька металургійна промисловість значною мірою залежала від імпорту залізних руд саме з нейтральної Швеції; насправді близько 70 % заліза, необхідного німцям, надходило із шведських шахт Кіруна та Єлліваре. У літні місяці руду завантажували на німецькі торгові кораблі у шведському порту Лулео; далі кораблі, що спускалися Ботнічною затокою у південну частину Балтики, діставалися німецьких портів на Балтійському морі, яке контролювалося німецьким флотом і було захищеним від потенційних морських та повітряних атак союзників. У зимові місяці Ботнічна затока майже повністю замерзала, змушуючи вантажі судна зі стратегічно важливим вантажем йти іншим маршрутом. Руду завантажували на залізницю, далі вона прямували через Скандинавські гори до порту Нарвік, розташованого на північному узбережжі Норвегії на північ від полярного кола, який завдяки впливу Гольфстриму завжди був вільним від льоду. У Нарвіку руду навантажували на торговельні судна, які потім прямували поздовж норвезького узбережжя до портів північної Німеччини, залишаючись у межах норвезьких територіальних вод, щоб уникнути нападів з боку британських Королівських повітряних та морських сил.

Ще однім регіоном, який мав значний економічний інтерес для німців, була територія навколо фінського порту Петсамо. Окрім єдиного виходу Фінляндії в арктичні води, в регіоні розміщувалися величезні родовища корисних копалин нікелю, важливого компонента для виробництва різних типів броні зі сталі. Крім цього, з часом, коли німецько-радянські відносини перейшли в площину протистояння, Петсамо стало дуже корисною базою для завдавання ударів по важливому радянському порту Мурманськ, і якійсь мірою спонукало німецьке верховне командування розробити плани окупації цього стратегічно важливого регіону, починаючи з норвезької території.

19 серпня 1939 року командування Крігсмаріне розпочало оперативне розгортання сил флоту у передбаченні початку воєнних дій. Так командири 21 німецької субмарини отримали розпорядження вищого командування на підготовку до бойових дій. П'ять німецьких підводних човнів з Кіля[Прим. 1] та дев'ять з Вільгельмсгафена[Прим. 2] отримали накази на вихід на визначені позиції у Північній Атлантиці[1][2] 24 серпня з ВМБ Вільгельмсгафен у північноатлантичні води у супроводі допоміжного судна Westerwald вийшов один з важких крейсерів, «Дойчланд». 30 серпня вони прибули у визначений район південніше Гренландії[3]

26 серпня 1939 року, напередодні вторгнення в Польщу, верховне командування Крігсмаріне наказало всім німецьким торговим кораблям негайно прямувати до німецьких портів. 30 серпня 1939 року, виконуючи команду, один з лайнерів, «Бремен», вийшов з Нью-Йорка без пасажирів. Однак до 1 вересня на момент початку Другої світової війни, він не встигнув дістатися німецьких берегів і щоб уникнути крейсерів Королівського флоту, 6 вересня 1939 року прибув до арктичного порту Мурманськ. «Бремен» став першим з 18 німецьких суден, що переховувалися у російських портах з початком воєнних дій у Європі[4].

Радянський есмінець «Карл Лібкнехт»

30 листопада 1939 року після відмови фінського уряду від радянських пропозицій про зміну кордонів у Карелії і передачу військово-морської бази Ханко СРСР напав на Фінляндію. Основні події війни на морі розгорнулися в акваторії Балтійського моря. Водночас фіни вважали неможливим захищати Петсамо, оскільки радянський флот значно переважав їхні сили у Баренцовому морі. У жовтні 1939 року близько сотні фінських траулерів у цьому районі отримали наказ переміститися до Норвегії[5].

У перші дні війни радянські есмінці «Куйбишев», «Карл Лібкнехт», «Грозний» здійснювали вогневу підтримку дій військ 14-ї армії в районі півостровів Рибальський та Середній, вели артилерійський вогонь по опорних пунктах противника Вайтолахті і Керванто[6][7]

У грудні 1939 року Петсамо був захоплений Червоною армією. 3 грудня фінські корабель Jäämeri (250 т) і патрульний катер Turja (65 т), що належали прикордонній охороні Лапландії, були спалені та потоплені[8]. Turja не був повністю знищений і після закінчення війни та відходу радянських військ з Петсамо був піднятий та відновлений. Також фіни знищили портове обладнання Ліїнахамарі, Парккіна та Трифона, але Ради швидко їх відремонтували і навіть розширили обладнання у Ліїнахамарі, який вони вважали важливим портом і встановили перед ним 400 мінних полів[8].

Ще наприкінці 1939 року головнокомандувач військово-морськими силами грос-адмірал Е. Редер вперше вказав Гітлерові на значення Норвегії у війні на морі. Скандинавія стала вигідним плацдармом для атаки на Німеччину, отже окупація Норвегії Великою Британією і Францією для Німеччини означала б фактичну блокаду її військово-морського флоту.

14 грудня 1939 року А. Гітлером був даний наказ щодо підготовки операції у Норвегії. У період з 14 по 19 січня керівництво Крігсмаріне розробив розширену версію цього плану. Новий план передбачав висадку повноцінного армійського корпусу, котрий мав у своєму складі дві піхотні, гірську, повітрянодесантну дивізії та мотострілецьку бригаду. Серед основних об'єктів вторгнення визначалися міста в арктичних водах Нарвік і Тромсе. 1 березня 1940 року А. Гітлер схвалив остаточний план операції «Везерюбунг»[9].

Карта першої морської битви біля Нарвіку 10 квітня 1940 року

12 березня Велика Британія вирішила направити експедиційні сили до Норвегії. 13 березня британські війська розпочали завантаження на борт, але згодом висадка була скасована через завершення Зимової війни. Натомість британський уряд проголосував за продовження мінування прибережних вод Норвегії та підготовку до висадки військ у разі загострення обстановки.

Німецькі есмінці в порту Нарвіка після висадки морського десанту. 9 квітня 1940

Британці розробили план превентивного вторгнення до Норвегії, який складався з двох частин: операції «Вілфред» і плану R4. Операцію «Вілфред» планувалося провести шляхом мінування територіальних вод Норвегії на шляхах перевезення руди з Нарвіка до Німеччини. Передбачалося, що в такий спосіб німецькі транспорти з рудою будуть вимушені йти подалі від берега — в міжнародних водах, що робило би їх доступними для дій британського флоту. Британське адміралтейство очікувало, що їхні дії викликають відповідь з боку Німеччини — або висадка німецьких військ у Норвегії, або демонстрація намірів зробити це, після чого в Норвегію були би введені британські війська. План R4 мав за мету взяття під контроль порту Нарвік, висадку в ньому контингенту у кількості 18 тисяч осіб, а також міст Євле і Лулео й, таким чином, перекрити німцям доступ до шведської руди, а в перспективі — завадити їм створити бази для підводних човнів на узбережжі Норвегії.

8 квітня 1940 року силами Королівського британського флоту розпочалася морська військова операція «Вілфред» з постановки мінних загороджень у територіальних водах Норвегії між берегами та її островами.

9 квітня німецький вермахт почав операцію «Везерюбунг» зі вторгнення до Данії та Норвегії. Найпотужніше угруповання Крігсмаріне, I оперативна група сил вторгнення, яке вийшло з Бремергафена ще 6 квітня, увійшло в арктичні води поблизу Нарвіка. Ця група складалася з 10 німецьких есмінців типу 1934А і 1936[Прим. 3], якою командував капітан-цур-зее Фрідріх Бонте. Кожен з військових кораблів перевозив близько 200 солдат, загалом 1900 гірських єгерів 139-го гірського полку 3-ї гірсько-піхотної дивізії генерала Едуарда Дітля[10]. Есмінці, з десантом на борту більшу частину переходу супроводжували лінкори «Шарнгорст» і «Гнейзенау»[11]. При вторгненні сталася битва за Нарвік, під час якої норвезькі панцерники берегової оборони «Ейдсволл» і «Нордж», що спробували чинити опір, загинули[12].

Воїни польської гірської бригади в боях за Нарвік. Весна 1940

Німецький есмінець Z11 «Бернд фон Арнім», потоплений у другій битві за Нарвік. Квітень 1940

9 квітня стався морський бій біля Лофотенських островів між німецькими лінійними кораблями «Шарнгорст» і «Гнейзенау» та британською ескадрою адмірала Вільяма Вітворта, що мала у своєму складі лінійний крейсер «Рінаун» та дев'ять есмінців[Прим. 4] Після короткої перестрілки між основними кораблями, в якій сторони зазнали ушкоджень, командир німецької ескадри дав команду своїм кораблям відступити з поля бою.

Німецький есмінець Z10 «Ганс Лоді» на фоні тонучого транспортного кораблі Orama. Операція «Юнона». 8 червня 1940

10 та 13 квітня в Офотфіорді відбулися дві морські битви між британським Королівським флотом і Крігсмаріне. 10 квітня почалася перша морська битва за Нарвік — у ході зіткнення британська 2-га флотилія есмінців капітана Б.Вобартон-Лі знищила два німецькі есмінці[Прим. 5] та вивела зі строю ще 3 есмінці, після чого атакувала вантажні судна в гавані Нарвіка, потопивши 11 (6 німецьких, 1 британське, 2 шведських і 2 норвезьких), та відступила. Німецькі кораблі потопили два британські есмінці «Гарді» і «Хантер».

13 квітня у прибережних водах Нарвіка сталася друга морська битва[Прим. 6][12], в якій британський флот вщент розгромив німецьке угруповання, потопивши 8 есмінців та 1 підводний човен[Прим. 7].

Тим часом на суходолі спалахнули наземні бої між норвезькими військами та німецькими силами вторгнення. Незабаром на підтримку норвезької армії прибули експедиційні сили союзників французькі, британські та польські війська, які вступили в битву проти німецьких гірських військ, що висадилися на початку кампанії на узбережжя Норвегії, а також екіпажами бойових кораблів Крігсмаріне, що зазнали аварії або були потоплені союзниками, та німецькими парашутистами зі складу 7-ї повітряної дивізії Люфтваффе. В результаті боїв німецький флот зазнав поразки на морі, контроль над містом Нарвік був практично втрачений, і німці змушені були відступити вглиб території Норвегії до шведського кордону. Однак, урешті-решт німецькі війська здобули перемогу через те, що союзники, після початку битви у Франції, у червні 1940 року змушені були евакуювати свої війська з Північної Європи та перекинути їх до континенту.

8 червня 1940 року поблизу берегів Норвегії в ході евакуації у швидкоплинному морському бою з німецькими лінійними кораблями «Шарнгорст» та «Гнейзенау»[Прим. 8], під командуванням віце-адмірала Вільгельма Маршалла, були затоплені британські авіаносець «Глоріос», есмінці «Ардент» і «Акаста», тральщик «Джуніпер». Загинуло 1 612 людей[13][14].