Капшученко Петро Савич

Петро́ Са́вич Капшуче́нко (* 27 вересня 1915(19150927), с. Сухачівка — † 17 листопада 2006, Лоренсвілл) — український скульптор (мала камерна пластика, монументалізм), графік, декоратор; педагог та громадський діяч.

Петро Савич Капшученко
Народився 27 вересня 1915(1915-09-27)
 с. Сухачівка, Катеринославська губернія
Помер 17 листопада 2006(2006-11-17) (91 рік)
 Лоренсвілл, Нью-Джерсі
Національність українець
Жанр портрет, тематична композиція
Навчання художнє училище
Напрямок мала камерна пластика, монументалізм
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня

Життєпис

Народився 27 вересня 1915(19150927) року в колишньому козацькому селі Сухачівці на Катеринославщині (зараз мікрорайон на заході Дніпропетровська) в селянській родині.

Навчався на скульптурному відділі п'ятирічного художнього училища в Дніпропетровську в класі професора Миколи Погрібняка. Одночасно працював декоратором у міських театрах. В училищі товаришував з Василем Бородаєм. 1939 року завершує навчання.

На початку німецько-радянської війни працює в Тернопільському театрі. Під час війни разом з дружиною опинився на примусових роботах у Німеччині, де працював у сільському господарстві. В 1945—1949 роках знаходився в таборі переміщених осіб в Реґенсбурзі (Баварія). Фахово допомагав у декоруванні мистецьких заходів, що проводились у таборі та підносили дух українців на чужині. Як член української спілки образотворчого мистецтва, брав участь у виставках 1947 і 1948 років. Одна з найвідоміших скульптурних робіт того часу — «Непокора» (1947 рік). Оформлював обкладинки до книжок Адріана Кащенка, Михайла Старицького та інших.

Від 1949 до 1963 року жив у Аргентині. В Буенос-Айресі працював вантажником, модельником на фабриці кришталю. Вдосконалюючи техніку малої камерної пластики, створив оригінальні скульптурні композиції з теракоти й кераміки. Згодом митець став відомим в Аргентині як Педро Енко (ісп. Pedro Enko) та був вшанований нагородами. У травні 1961 року за мистецькі досягнення та «благородну допомогу у піднесенні аргентинської культури» був обраний почесним членом Вільного гуманітарного університету (ісп. Universidad Libre de Humanidades) в Буенос-Айресі, а також запрошений викладати різьблення.

Персональні виставки Петра Капшученка в Аргентині[1]:

  • грудень 1959 року, Мендоса, під патронатом Національного університету Куйо (ісп. Universidad Nacional de Cuyo)
  • серпень 1961 року, Морено, під патронатом Міського відділу культури
  • квітень 1963 року, Буенос-Айрес, прощальний вечір та спеціальна виставка скульптур напередодні від'їзду майстра до США, під патронатом Союзу абсольвентів Вільного гуманітарного університету

1963 року на запрошення професора Петра Мегика, засновника та керівника Української Мистецької Студії, переїхав до США, мешкав у Філадельфії, викладав скульптуру та кераміку в Студії[2]. Був членом Головної Управи, Контрольної Комісії Об'єднання митців-українців в Америці (ОМУА)[3]. Брав участь у виставках, які проводило об'єднання.

З успіхом виставляв свої твори в багатьох галереях країни. Зокрема, 1968 року отримав першу нагороду на «Mall Show» (Мурестаун), 1969 року — третю нагороду на «Summer Show» (Атлантик-Сіті)[4].

Після 1991 року творчість Петра Капшученка повертається в Україну. В Києві влаштовуються три персональні виставки скульптора[5][6]:

Відбувалися також виставки митця на малій батьківщині — у Дніпропетровську.

Україна мене завжди надихала на працю, і, власне, жив я тільки для моєї України.

— Петро Капшученко[6]

Свої твори Петро Капшученко подарував багатьом українським музеям — Національний музей Тараса Шевченка в Києві, Шевченківський національний заповідник у Каневі, Національний художній музей України, Національний музей літератури України, Дніпропетровський художній музей, Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України[7], Музей історії Острозької академії[8] та ін.

У липні 2002 року Всесвітня служба радіомовлення України присвятила Петру Капшученку дві одно-годинні програми. З життям і творчістю скульптора слухачів познайомили професори Дмитро Степовик та Ірина Блюміна, доктор Олександр Федорук.

Закінчився земний шлях митця 17 листопада 2006 року у власному будинку в Трентоні (Нью-Джерсі), в якому він довгі роки жив і творив. Поховано 25 листопада на українському цвинтарі св. Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруці (Нью-Джерсі).

Мистецька діяльність

Автор понад 7000 мініатюрних скульптур з теракоти, бронзи, порцеляни, дерева. Улюблені теми для зображення — козацький та народний побут, особи з простого люду: козаки, бандуристи, гуцули, рільники, рибалки («Сопілкар», «Свистун», «Козак-хвалько», «Гільтяй», «Рибалки–хвастуни», «Гуцул з файкою», «Збитки», «Вишивальниці», «Бандуристка», «Гончар», «Побратими-прапороносці» та інші), а над усе вершники та коні в русі («Далекий перехід», «Козак на коні», «Вершник» та інші). Також багато скульптурних мініатюр присвячено Голодомору 1932—1933 років в Україні («Колосків шукачі», «Незабутні роки», «Забрали все», «Голодом змучені» та інші), життю в Аргентині («Гірські мотиви Аргентини», «В степах Аргентини», «Музикант», «Продавець риби», «Гаучо» та інші).

Його твори — невеликих розмірів, кожна постать має свій виразний характер, своє обличчя, являє собою певний людський тип.

— Газета «Свобода», № 158, 1996 рік[9]

Загалом П. Капшученко досягає художньої виразності трактованих образів завдяки творчому осмисленню й утіленню в глині семантики пози, жесту, нахилу голови, поруху тіла, що створює цілісне бачення історії людської долі, особистісних якостей, проблем, переживань, емоцій, мрій…

— «Мистецтвознавство», вип. № 17–18, 2009–2010 роки[10]

У 1970—1975 роках, долаючи ряд технічних труднощів, митець зосередився на процесі створення скульптурних композицій з порцеляни. Створив більше 50 вишуканих фігурок («Подарунок», «Мелодія», «Перепочинок», «В далеку дорогу» та інші). В колекції Петра Капшученка залишилось багато власних робіт з порцеляни, з якою в останні декілька десятиліть життя він вже не працював через складність процесу. Скульптури з колекції не продавались.

Суть монументального вислову не міряється метрами, тільки співвідношенням пропорцій та взаємодією форм і ліній. Мова монументального вислову є невідлучною частиною мініатюрної скульптури.

— Петро Капшученко[11]

Зодчий пам'ятників митрополитові Василю (Липківському) (відкритий і освячений 23 жовтня 1983 року) та Великій княгині київській Ользі (відкритий і освячений 16 серпня 1987 року) в українському церковно-меморіальному комплексі св. Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруці (Нью-Джерсі)[9][12], а також скульптурних портретів Івана Мазепи та Тараса Шевченка.

2005 року Музею гетьманства в Києві скульптор передав бронзове погруддя Івана Мазепи, яке він створив у дарунок киянам[13].

«Благословення» та «Запорожець». З колекції Музею історії Острозької академії.

2012 року колекція скульптора з'явилась у Національному університеті «Острозька академія». Перші скульптури для колекції передала українська громадська діячка, друг університету пані Бронислава Скорупська. Справу поповнення колекції підтримала інша українська родина з Америки — Олександр Михалюк, який був добрим другом скульптора, та Раїса Маєвська[8].

Відзнаки та нагороди

Родина
  • дружина Зоя Авраменко-Капшученко († 12 грудня 1996, Лоренсвілл) — інженер-хімік[15]
  • донька Людмила Капшученко-Шмітт (народилась у Регенсбурзі — † 14 липня 2009, Трентон) — доктор філософії[16], професор, педагог[17]

Примітки
  1. Онацький Є. «Виїжджають…» // «Свобода», ч. 109, 11 червня 1963, с. 2
    Коваленко Л. «Майстер духа» // «Свобода», ч. 43, 8 березня 1966, с. 2
  2. «Розпочався навчальний рік в Українській Мистецькій Студії у Філадельфії» // «Свобода», ч. 179, 24 вересня 1964, с. 4
  3. Пачовський Р. «ОМУА перед новим мистецьким сезоном» // «Свобода», ч. 159, 26 серпня 1964, с. 4
    «Л. Кузьма переобраний на Голову Об'єднання Мистців Українців в Америці» // «Свобода», ч. 88, 16 травня 1967, с. 1
  4. Калинич Л. «Скульптор Петро Капшученко» // «Свобода», ч. 13, 20 січня 1973, с. 3
  5. Скорупська Б. «Третя виставка Петра Капшученка» // «Свобода», ч. 28, 14 липня 2000, с. 17
  6. Карпинич В. «Дарунок Петра Капшученка Україні» // «Свобода», ч. 32, 6 серпня 2004, с. 15, світлина П. Капшученка
  7. Скорупська Б. «Не посоромив діяспору» // «Свобода», ч. 233, 6 грудня 1996, с. 2 (частина 1); ч. 234, 7 грудня 1996, с. 2 (частина 2)
  8. Колекція скульптур Петра Капшученка // Музей історії Національного університету «Острозька академія»
  9. «П. Капшученко в Україні» // «Свобода», ч. 158, 17 серпня 1996, с. 4, світлина пам'ятника княгині Ользі в Саут-Баунд-Бруці (Нью-Джерсі)
  10. Кузенко П. «Роль філадельфійського осередку українських митців у збереженні національних традицій» // «Мистецтвознавство: вісник Прикарпатського університету», вип. № 17–18, 2009–2010, с. 50-53
  11. Ке Віра «Скульптор П. Капшученко і його твори» // «Свобода», ч. 16, 25 січня 1985, с. 5, світлина П. Капшученка з моделлю пам'ятника В. Липківському
  12. «У Бавнд Бруку завершено будову пам'ятника княгині Ольги» // «Свобода», ч. 108, 9 червня 1987, с. 1
  13. Приступко Н. «Стежка проляже до отчого краю…» // «Хрещатик», 2 червня 2005
  14. Указ Президента України № 684/2006 від 17 серпня 2006 року «Про нагородження представників світового українства з нагоди 15-ї річниці незалежності України»
  15. Некролог Зої Капшученко // «Свобода», ч. 245, 24 грудня 1996, с. 3
  16. «Наші докторантки» // «Наше життя», ч. 8, вересень, 1974, с. 13[недоступне посилання з липня 2019]
  17. «Dr. Ludmila Schmitt. Death Notice» // «Philadelphia Daily News», July 17, 2009 (англ.)
    «Long-time professor fondly remembered» // «The Rider News», September 9, 2009 Архівовано вересень 25, 2015, у Wayback Machine. (англ.)

Джерела та література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.