Коллонтай Олександра Михайлівна

Народилася в 1872 році в Санкт-Петербурзі в забезпеченій дворянській родині полковника Генерального штабу Михайла Домонтовича з роду українських поміщиків, та Олександри Олександрівни Масаліної, дочки фінського спекулянта лісом[5], в якої це був другий шлюб[5][6]. По лінії Домонтовичів походить від руських князів з роду Рюрика й українських козацьких старшин Держави Війська Запорізького 17 століття, по лінії Масалітіних — від великоросів, фінів, остзейських німців і французів.

Олександра була єдиною дочкою, але мала зведених братів і сестер від першого шлюбу матері з прізвищем Мровінські. Диригент Євгеній Мровінський — її зведений племінник, син її зведеного брата.[6] Ігор Сєверянин був її троюрідним братом.

Навчалася в кращих домашніх вчителів[5][6], від яких отримала висококласну домашню освіту, хоча не закінчила ні гімназії, ні інституту благородних дівиць. Оволоділа майже десятьма іноземними мовами, багато читала, а також відвідувала Школу заохочення мистецтв, брала приватні уроки малювання.[5]

У 16 років Коллонтай склала іспити за курс у 6-ій Петербурзькій чоловічій гімназії, одержала право працювати вчителькою. Мала коня і любила прогулянки верхи. На балах була представлена спадкоємцю престолу, Миколі II.[6]

У 17 поїхала розвіятися в Париж зі старшою сестрою. Там купила на одному з розвалів «Маніфест комуністичної партії» і сходила на нелегальні марксистські зібрання.[6] Це було швидше даниною моді, однак книжки з'явилися у неї вдома.

Потім Коллонтай поїхала до родичів у Тифліс, де зустріла свого кузена, Коллонтая Владимира Людвіговича (1893) і, попри спротив батьків, які хотіли видати її за ад'ютанта імператора, через рік одружилася з бідним поляком[5], і жила з ним у Петрограді у будинку батьків.

Згодом^[коли?] Коллонтай народжує сина, якого залишить в сім'ї чоловіка у 1896 році. «Я хотіла бути вільною», — зізнавалася вона: «Як тільки маленький син засинав, я йшла в сусідню кімнату, щоб знову взятися за книгу Леніна».[5]

З кінця 1890-х років бере участь у російському революційному русі.

На спадок від батьків вступила до Цюріхського університету, де на одному з мітингів познайомилася з Розою Люксембург, і та відправила її на навчання до Англії, вивчати англійський робітничий рух[5]. В 1901 році в книжковому магазині для росіян в Женеві, познайомилася з Плехановим. А пізніше, вже в Петербурзі, знайомиться з Леніним.[5] Плеханов став її наставником у питаннях соціалізму.

Шлюб розірвала в 1916 році.[6]

Міжнародний соціалістичний конгрес, Копенгаген 1910. Олександра Коллонтай тримає за руку Клару Цеткін. За ними — Роза Люксембург

У комуністичний фемінізм її ввела Роза Люксембург, і Олександра стала брати участь у засіданнях Другого Інтернаціоналу по жіночій лінії, а також у різних міжнародних конгресах феміністок.[6] Люксембург і дружина Карла Лібкнехта Софія Рильце (росіянка за походженням) дружили з Олександрою.

Перша праця Коллонтай була про Фінляндію і боротьбу пригнічених фінських робочих.

У 1905 знайомиться з Леніним. Пізніше переїхала до Німеччини. Там з Карлом Лібкнехтом агітатувала від німецької соціал-демократичної партії і гастролювала Європою з лекціями («читати реферати»), часто провокативними.

Коллонтай їздила світом до Першої світової війни.

Вступила до Німецької соціал-демократичної партії, співпрацювала з журналами багатьох країн світу, виступала з лекціями. На початку Першої світової заарештована в Німеччині, незабаром звільнена на прохання лідерів німецьких соціал-демократів, після звільнення проживала в Норвегії та Швеції. Працювала в Міжнародному жіночому соціалістичному секретаріаті. Від 1915 — членкиня РСДРП(б) — КПРС. З 1915 перебувала в США, де виступала з публічними лекціями.

Олександр Шляпников, бойовий товариш Коллонтай, певний час її коханець

Під час революції в 1905 Коллонтай створила «Товариства взаємодопомоги робітницям», а після її поразки емігрувала.[5] Проти неї висували звинувачення в заклику до збройного повстання в брошурі «Фінляндія та соціалізм». Багато їздила по Європі, де налагоджувала зв'язки з місцевим соціал-демократичними і суфражистськими рухами, беручи в них активну участь.

В ході турне німецькими і скандинавськими країнами, в 1914 році, як тільки почалася війна, осіла в Норвегії. Почала писати Леніну, який відразу відгукнувся на лист відомої німецької агітаторки, і в інтенсивній переписці у них склався «політичний альянс». Коллонтай на той час дрейфувала до більшовизму.

Поселившись в Копенгагені, Коллонтай налагодила тісний зв'язок з Леніним і виконувала його спеціальні доручення, зокрема, зробила дві агітаційних поїздки по США.[5] Туди їй і надіслав свої «Листи з далека» Ленін, із зазначенням відвезти їх до Петрограда до Сталіна, в той час головного редактора газети «Правда» (лютий 1917).[6] Коллонтай перебувала в Норвегії, коли цар Росії зрікся престолу. Ленін сам написав їй спішно повертатись, а потім дав через своїх людей делікатне доручення.[5] На вокзалі в Петрограді її зустрів Шляпніков, взяв одну з валіз. Передбачалося, що у валізі були гроші, які Леніну виділив Німецький уряд на революцію в Росії.

З Павлом Дибенком

У березні 1917 повернулася до Петрограда (нині м. Санкт-Петербург), була членкинею виконкому Петроградської ради робітничних і солдатських депутатів. Постійно виступала на мітингах. Її заклики до революційного радикалізму та «вільної любові» мали шалений успіх, насамперед серед військових частин.[7] Після Жовтневого перевороту у Петрограді 1917 працювала народним комісаром державної опіки в РНК РСФРР.

Незабаром Коллонтай була обрана в виконком Петроградської ради. Була в числі небагатьох делегатів, повністю які підтримали позиції Леніна, викладені в «Квітневих тезах». На Всеросійському з'їзді Рад обрана членкинею ЦВК від більшовиків.[5]

Брала участь в засіданні ЦК РСДРП (б) 10 жовтня, який ухвалив рішення про збройне повстання в Петрограді. А після захоплення більшовиками влади особисто від Леніна отримала пост народного комісара громадського призрення в першому складі Ради.[5]

Потім Ленін направив її до Гельсингфорс вести пропаганду серед матросів. В цей час жила в Асторії — військовому готелі більшовиків. Тоді ж розформувала інститут сиріт ім. Миколи I і утворила відділ охорони материнства і дитинства.

Виступила проти Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу. У Коллонтай були хороші відносини з Надією Крупською і з Інесою Арманд.[6] У цей час був організований жіночий відділ ЦК, який очолила Арманд. Коллонтай стала її заступницею, 3 березня 1918, на знак протесту залишивши посаду в уряді).[6] Олександра писала з жіночого питання, порушуючи тему вільного кохання у радикальному на той час ключі.[6]

1919 очолила політвідділ Червоної Армії в Криму[6], служила начальником політвідділу Задніпровської червоної дивізії, наркомісаркою пропаганди і агітації Кримської Радянської Соціалістичної Республіки, одночасно — членкинею комісії ЦК КП(б)У з агітації і пропаганди серед жінок-робітниць.

Була міністеркою агітації та пропаганди в першому радянському українському уряді за наполяганням Леніна.[7] Працювала у Києві в липні — серпні 1919. Мешкала на вул. Миколаївській (тепер Городецького) в готелі «Континенталь». Втекла з Києва перед захопленням його військами А. Денікіна та С. Петлюри на пароплаві без дозволу уряду Х. Раковського. Більше в Україну не повернулася.

Повернулася в Росію, і включилася в роботу жіночого відділу ЦК. Інеса Арман була ще жива і розвивала теорію «склянки води» про те, що задовольнити сексуальне бажання при комунізмі має бути настільки ж легко, як випити стакан води.

1920 — завідувачка жіночого відділу ЦК РКП(б). У цей час, коли «комунізм перебував у нас в апогеї свого розвитку», комуністична влада намагалась поставити усіх громадян країни у однорідні умови. Однією з передумов цього була відміна моногамного шлюбу, чого послідовно домагалась О. Коллонтай. Але влада на це не згодилася[8].

Третій з'їзд Комуністичного Інтернаціоналу (1921). Олександра Коллонтай разом з Кларою Цеткін (передній ряд, перша справа)

З 1921 — секретарка Міжнародного жіночого секретаріату при Комінтерні. 1920—1923 учасниця так званої робітничої опозиції в РКП(б). З 1923 — посолка СРСР у Норвегії, з 1926 — у Мексиці, 1927—1930 — знову в Норвегії, 1930—1945 — посланиця, потім посолка у Швеції. Була наставницею Войни Олексія Дорофійовича[9].

Колонтай заміщувала Арманд при ЦК і Клару Цеткін в жіночій секції Комінтерну.[6] Вона похоронила обидвох своїх начальниць. Після Арман стала головою жіночого відділу.

В Норвегії написала роман «Любов бджіл трудових», виданий в 60 країнах.

У першій половині 1927 року проводить в Мексиці в якості посла. Нібито не витримує там клімату, і вкінці року повертається в Норвегію, і перебуває там ще 6 років до 1932 року.

Професор Рудольф Самойлович, Олександра Коллонтай, посол СРСР у Норвегії та комісар Пол Орас на Криголамі Красіна 1928 року

У 1932-му році призначена послом до Швеції.

З 1935 по 1937 рік значну кількість часу провела в Женеві, працюючи в Лізі Націй, де відстоювала права жінок.

У 1943 році Коллонтай розбив параліч. Пересувалась на кріслі-каталці.

1944 вела переговори з Фінляндією про її вихід з Другої світової війни.

Коллонтай отримала багато орденів, мешкала на Великій Калужській і встигла опублікувати в Європі (в Англії, Франції, Норвегії) книжку «Мій шлях в комунізм», але жодна з її теоретичних праць з 1926 року до 1996 року не перевидавався в Росії.

З 1945 — радниця Міністерства закордонних справ СРСР.

Померла 9 березня 1952 р. від інфаркту, похована на Новодівочому кладовищі в м. Москва.

Всі свої рукописи, праці, листи і щоденники Коллонтай здавала в центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму (сьогодні Російський державний архів соціально-політичної історії) в 1923, 1946 і 1952 роках.[10] В 1970 і 1978 роках фонд Коллонтай було поповнено документами, переданими із Державної публічної бібліотеки, членами сім'ї Коллонтай і іншими особами.[10]

Пам'ятна марка, випущена Радянським Союзом у 1972 році

За радянських часів на честь Коллонтай були названі вулиці та провулки в різних населених пунктах. На її честь названо астероїд 2467 Коллонтай[11].

1969 року за п'єсою П. Л. та А. С. Тур «Надзвичайний посол» було знято фільм «Посол Радянського Союзу». Прообразом головної героїні (Олена Миколаївна Кольцова, посол Радянського Союзу в королівстві) стала Коллонтай, її роль зіграла актриса Юлія Борисова.

• Орден Леніна (1933)[12]
• Орден Трудового Червоного Прапора (1945)[12]
• Лицарі Великого Хреста Королівського Норвезького ордена Св. Олава (найвизначніша норвезька нагорода у той час)[13]
• Орден Ацтекського орла (1944 р.)[12][13][прим. 1]

• (рос.) Жизнь финляндских рабочих. СПб., 1903
• (рос.) Социальные основы женского вопроса. СПб., 1909[14]
• (рос.) Общественное движение в Финляндии // Общественное движение в России в начале ХХ-го века. Том IV часть II. Под ред. Л. Мартова, П. Маслова и А. Потресова. СПб, 1911
• (рос.) По рабочей Европе. СПб., 1912
• (рос.) Общество и материнство, Пг., 1916[14]
• (рос.) Семья и коммунистическое государство, 1918
• (рос.) По буржуазной Европе. Казань, 1921
• (рос.) Женское движение в годы французской революции. Пб., 1921[14]
• (рос.) Положение женщины в эволюции хозяйства. М.: Гиз, 1923. — 208 с.[14]
• (рос.) «Василиса Малыгина» 1923
• (рос.) Дорогу крылатому Эросу! (Письмо к трудящейся молодежи) // Молодая гвардия. — 1923. — № 3 — C.111-124
• (рос.) (рос.) Домонтович А. Женщина на переломе. М.-Пг.: ГИЗ, 1923, (повесть)
• (рос.) Отрывки из дневника. 1914 г., Л.: ГИЗ, 1924.
• (рос.) Любовь пчел трудовых. М.-Пг.: ГИЗ, 1924, (повесть)
• (рос.) Большая любовь. М.: ГИЗ, 1927
• (рос.) Сестры. М.-Л., ГИЗ, 1927
• (рос.) Василиса Малыгина. М.-Л.: ГИЗ, 1927, (роман), в 1930 году пьеса Н. А. Крашенинникова «Вася» по роману «Василиса Малыгина» поставлена в одном из московских театров). В начале 1980-х экранизировано в ФРГ.
• (рос.) «Мое детство и юность». Можливо співавтором О. М. Коллонтай при написанні нею спогадів англійською мовою була Герда Грепп (1907 —1940)[10]
• (рос.) «Революция — великая мятежница»… Избр. письма 1901—1952. М., 1989. С. 279.[10]
• (рос.) Воспоминания об Ильиче. — М.: Госполитиздат, 1959. — 8 с.
• (рос.) Воспоминания об Ильиче. — М.: Политиздат, 1969. — 15 с. То же. М., 1971.
• (рос.) Избранные статьи и речи. — М.: Политиздат, 1972. — 430 с.: портр., 65 000 экз.
• (рос.) Из моей жизни и работы: Воспоминания и дневники. — М.: Сов. Россия, 1974. — 416 с.: ил., 50 000 экз.
• (рос.) Любовь и новая мораль
• (рос.) Встречи с прошлым: Сб. неопубликованных материалов ЦГАЛИ СССР / Редкол.: И. Л. Андроников и др. — 2-е изд., испр. — М.: Сов. Россия, 1972. — 382 с.
• (рос.) Коллонтай А. М. Революция — великая мятежница. Избранные письма (1901—1952). — М.: Советская Россия, 1989
• (рос.) Новая мораль и рабочий класс.
• (рос.) Кто такие социал-демократы и чего они хотят? (1906)
• (рос.) К вопросу о классовой борьбе (1904)
• (рос.) И в России будет женский день!
• (рос.) Великий борец за права и свободу женщины
• (рос.) Дипломатические дневники: 1922—1940 : в 2 т. / предисл. и примеч. М. М. Мухамеджанова. М. : Academia. Т. 1. 528 с. Т. 2. 543 с.
• (рос.) Женщина-работница в современном обществе

• В. Ю. Васильєв. Коллонтай Олександра Михайлівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 455. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Иткина А. М. Революционер, трибун, дипломат. М., 1964.
• Шейнис З.C. Путь к вершине. Страницы жизни А. М. Коллонтай. М., 1987.
• Олесин М. Первая в мире. Биографический очерк об А. М. Коллонтай. М., 1990.
• Залесский К. А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. М., 2000.
• Ильин С. «Мы молоды, пока нас любят …»: Улицы Коллонтай, Дыбенко, Железнякова… По разному сложились судьбы этих людей, которые после 1917-го снова встретились… на карте Запорожья // Позиция. — 2006. −23 марта (№ 12). — С. 11. — (Имена на карте города).

• Брік Ліля Юріївна
• Рейснер Лариса Михайлівна
• Інеса Арманд
• Катерина II
• Нова жінка