Латиські стрільці

Добровольці третього Курземського батальйону в 1915 році

1914 року були організовані добровільні озброєні дружини Усть-Двінської фортеці, котрі надалі послужили основою латиських частин. У 1915 студенти Політехнікуму виступили з пропозицією організувати з їхнього числа загони розвідки та зв'язку.

В умовах німецького наступу, окупації Курляндії та загрози захоплення Риги, депутатами Державної Думи Росії Я. Голдманісом та Я. Залітісом у Петрограді було розповсюджено звернення до співвітчизників: «Збирайтеся під латиськими прапорами!». Вони закликали добровольців на службу у створювані латиські батальйони.

Влітку 1916 в активних частинах було близько 11,5 тисяч осіб. В основному латиші (10 278), також естонці (402), росіяни (192), литовці (174), поляки (128), німці (25). З них добровольці (2 522), що перейшли з інших частин (6 567) та мобілізовані (2 318).

Пізніше, доповнені призовниками, розширені до полків, підрозділи утворюють стрілецьку дивізію. У складі 12-ї армії, разом з сибірськими піхотними полками, стрільці займають оборону на ризькому напрямку північно-західного, а потім північного фронтів. Беруть участь у боях біля болота Мазтіреліс, під Плаканіеші та Слока. Першими командирами бригад були генерал - майор Андрій Аузанс і генерал - майор Аугуст Місіньш.

Наприкінці 1916 — початку 1917 року була зроблена спроба наступу (Мітавська операція) на німецькі позиції. Зведена з 6-м Сибірським корпусом у Бабітську оперативну групу, Латиська стрілецька дивізія взяла участь у важких «різдвяних» боях. Особливу мужність було проявлено при взятті й оборони висоти Кулеметна гірка. Крім того латиські стрільці брали участь у важких боях на іншій ділянці фронту — при утриманні плацдарму на лівому березі Даугави поблизу Ікшкіле, названому через велику кількість втрат, Островом смерті.

Після перемоги Лютневої революції на неокупованій німецькими військами території Латвії почали створюватися Ради депутатів. У частинах 12-ї армії (район Риги) й 5-ї армії (район Двінська) в нових виборних органах переважали депутати, що представляли меншовиків і есерів. Виконавчі комітети солдатських депутатів — Іскосол 12 й Арміском 5 зайняли сторону Тимчасового уряду, з'єднавшись з Виконкомом офіцерської Ради.

На місцях, у батальйонах і ротах мала успіх більшовицька агітація. Після створення Об'єднаної Ради депутатів латиських стрілецьких полків (Ісколастрел), авторитетом у солдатів все більше почала мати їхня позиція. До травня 1917, латиські стрільці стають основою більшовицьких сил 12-ї армії. У липні, об'єднавшись, комітети росіян і латиських полків виступили проти меншовицького Іскосола. На мить створення Виконавчого комітету Ради робітничих, стрілецьких і безземельних депутатів Латвії (Ісколат), більшість склали латиські більшовики.

18 липня Л. Г. Корнілов був призначений Керенським Верховним головнокомандувачем, змінивши на цій посаді Олексія Брусилова. Метою заміни була спроба зупинити розкладання армії та втрату контролю над військами, які при найменшому натиску противника масами залишали позиції та йшли в тил; знизити вплив армійських більшовицьких Рад.

Для відновлення дисципліни в Армії, на вимогу генерала Корнілова Тимчасовий Уряд вводить смертну кару. Рішучими та суворими діями, з застосуванням у виняткових випадках розстрілів дезертирів, генерал Корнілов повертає Армії боєздатність і відновлює фронт.

Однак, 20 серпня (2 вересня) 1917 р., незважаючи на всі зусилля нового Верховного головнокомандувача Генерального штабу генерала від інфантерії Л. Г. Корнілова, розпропагований Північний фронт здав Ригу німецьким військам.

війська Північного фронту й особливо 12-ї армії були найбільш розвалені з усіх, і за логікою речей, не могли надати належного опору ворогові … … Насправді, розбещений Північний фронт втратив всяку силу опору. Війська його відкочувалися до тієї межі, до якого велося переслідування передовими німецькими частинами, і потім подалися трохи вперед тільки тому, що виявилася втрата зіткнення з головними силами Гутьер, у наміри якого не входило просування далі певної лінії

[3]

Більшовики, мобілізувавши всі сили, допомогли Керенському придушити корніловський виступ, загітувавши війська генерала Кримова на підступах до Петрограду.

Латиська газета «Вільний стрілець». 1917

За вказівкою ЦК більшовиків, латиські стрільці, блокувавши стратегічно важливі залізничні вузли та станції, не дозволили перекинути вірні Тимчасовому уряду війська під час Жовтневого повстання.

22 листопада 6-й Тукумський полк (2.5 тис. чоловік) у повному складі переводиться в Петроград для захисту Радянської влади від можливої спроби її повалення антибільшовицькими силами. Менше тижня тому, за ним відправляється зведена рота Латиських стрільців, якій було доручено разом з революційними матросами та червоногвардійським загоном, охороняти Раднарком у Смольному.

Латиські стрільці забезпечили безпеку переїзду більшовицьких керівників (в тому числі, Леніна та Свердлова) з Петрограду до Москви 10 — 11 березня 1918 року (поїзд N 4001), коли в них ледь не виникла перестрілка з балтійськими матросами на станції Мала Вішера[4].

Як окремий підрозділ латиських стрільців було зведено наказом Раднаркому в латиську радянську стрілецьку дивізію на чолі з Вацетісом 13 квітня 1918. Тепер дивізія складалася з 3 бригад, по три стрілецькі полки та два артилерійських дивізіони в кожній. Крім того — кавалерійський полк, інженерний батальйон, батальйон зв'язку та авіаційний загін (18 аеропланів), важка гаубична батарея (8 англійських гаубиць «Віккерс»), зенітна батарея (4 зенітні гармати). Замість офіцерів, що відмовилися служити більшовикам, дивізія була доукомплектована командирами — латишами з російських частин. Також комплектувалася артилерія.

Розгорнуті в 9-й Латиський стрілецький полк бійці, стають кістяком комендантської служби в Кремлі[5] аж до вересня 1918 року, після чого вони були відправлені на фронт.[6]

До осені 1918 у лавах латиських стрільців значилося 24 тисяч бійців.

Придушення лівоесерівського заколоту

Незадоволені умовами Брестського миру, захвилювалися ліві есери які вважали, що їх несправедливо обходять під час розподілу влади. Їхні керівники призначили на 6 липня повстання проти більшовиків. З початку місяця в Москві розпочав роботу V Всеросійський з'їзд рад. Ліві есери пропонували для охорони з'їзду власні військові дружини, але Ленін та Свердлов наполягли на кандидатурі Латиських стрільців. Дзержинський мав дані про майбутнє повстання, і Вацетісу було рекомендовано зібрати якомога більше стрільців у Москві. Незважаючи на складні умови, з Південного фронту були переведені 3-й піхотний і кавалерійський полки. З їхнім прибуттям більше половини дивізій розташувалося в столиці й околицях.

Латиські стрільці охороняють 5-й З'їзд Рад. Липень 1918

Напередодні, у Ярославлі було піднято білогвардійський заколот, за участю Савінкова. На його придушення більшовики були вимушені скерувати додаткові сили, але стрільців не чіпали, тримаючи в резерві.

6 липня був убитий німецький посол граф Мірбах, що послужило сигналом до початку повстання. Матроський загін Попова досить швидко заволодів ситуацією в центрі міста. Учасники опору були або розбиті, або переходили на бік заколотників. Лівоесерівською охороною було захоплено будинок ВЧК, а Дзержинський та Лацис заарештовані та посаджені в підвал.

Вранці наступного дня, підтягнувшись з міських околиць Латиські стрільці почали брати штурмом захоплені будівлі. Скориставшись нерішучістю есерів, які не стали штурмувати напередодні Кремль, за підтримки артилерії 1-й і 2-й стрілецькі полки вибили повстанців з усіх стратегічно важливих об'єктів, а тили підчищали кавалеристи й загони інших полків.

Вацетіс у своїй статті «Заколот лівих есерів у липні 1918 р.» пише, що втрати з боку стрільців були дуже серйозними, але головна мета була досягнута — заколот провалився, у Москві влада залишилася в руках більшовиків.

Латиські стрільці взяли участь у придушенні подібних повстань і в інших містах Росії: у Петрограді, Калузі, Вологді, Ярославлі та низці інших.

Лідерів лівих есерів було арештовано та засуджено, частина з них була розстріляна, арешти учасників повстання тривали тижнями по тому.

12 липня командир дивізії Іоаким Вацетіс за поданням Леніна призначається командувачем Східним фронтом.

Бої за Казань

Влітку 1918 року в ході наступу військ Народної армії під командуванням В. О. Каппеля та Чехословацького корпусу для червоних виникла небезпека здачі Казані. Для організації оборони міста за наказом головнокомандувача Східним фронтом І. І. Вацетіса, до кінця липня в Казань прибуло 507 стрільців 5-го Земгальського латиського полку, що став однією з найбоєздатніших частин казанського гарнізону[7], а також деяка кількість кавалерії та артчастини. Гарнізон Казані становила 1-ша Латиська дивізія, матроський загін з 1000 осіб, окремі червоноармійські загони — близько 3000 бійців. Стрільцям доручили охорону штабу Східного фронту, пароплавної пристані, Державного банку, складів. Попри чисельну перевагу червоних, а також наявність серйозних укріплень в обороні, 7 серпня Казань була взята російсько-чеським загоном (близько 2000 осіб, у тому числі кавалерійський полк з кількома гарматами). Очевидці подій свідчили:

Битва під Казанню показало повну небоєздатність червоних загонів … Весь тягар оборони Казані впав на 5-й полк латиських стрільців. 5-й полк латиських стрільців відновив свою бойову славу й бився досить наполегливо, відходячи в порядку [8]

Битва за Казань затягувалася через наполегливий опір радянського 5-го Латиського полку на південній околиці Казані, що почав було навіть тіснити чехів назад до пристані. Вирішальним виявився перехід на бік білих 300 бійців Сербського батальйону майора Благотіча, які розміщувалися в Казанському кремлі й служили раніше червоним. Напередодні серби відмовилися видати більшовикам своїх офіцерів і пішли з міста. У вирішальну мить батальйон завдав червоним несподіваний фланговий удар[9]. У підсумку, опір 5-го Латиського полку було зламано. В. А. Зінов'єв — офіцер 5-го уланського Литовського полку, який квартирувався у Симбірську, що був очевидцем й учасником подій, свідчить у своїх мемуарах:

5-й Латиський полк цілком, на чолі з командиром його, здався нам. Це був єдиний випадок за всю Громадянську війну, коли латиські частини здавалися. [10]

Тим часом, за свідченням сучасних істориків, опір 5-го латиського полку було зламано, а сам він був майже повністю знищений[9]. При цьому Талгат Насіров стверджує, що під час боїв за Казань із понад 500 бійців особового складу полку, 40 стрільців загинуло, 137 потрапили в полон. Велика частина стрільців під командуванням колишнього прапорщика Грегора через Царевококшайск вийшла до Свіяжська.[11] Після повернення червоними Казані 10 вересня 120 стрільців, що здалися в полон, повернулися до свого полку. За іншими відомостями, полк поплатився 350-ю бійцями, взятими каппелівцями в полон, і яких, як іноземців, котрі взялися не за свою справу, Військово-польовий суд засудив до розстрілу[12].

Контрнаступом латиських стрільців на Казань керував Ян Андрійович Юдін, який загинув під час бою.

20 серпня 1918 за оборону Казані 5-й стрілецький полк, першим у Червоної армії, був нагороджений Почесним революційним Червоним Прапором.

Після прибуття підкріплення (основою послужили 1-й, 2-й, 4-й і 6-й полки Латиської дивізії), ситуація на фронті кардинально змінилася — до осені 1918 року загони Народної армії вже не могли стримати Червону армію, що багаторазово перевершували їхні сили. У ніч на 11 вересня білими була здана Казань, 12 вересня червоними був узятий Симбірськ.

Боротьба з Денікіним

Восени 1919 року латиські полки як найкращі війська Червоної армії беруть участь у бойових діях проти ЗСПР під час походу армії генерала Денікіна на Москву. З інших фронтів під Орел стягувалися війська для формування ударної групи під командуванням начдива Латиської дивізії А. А. Мартусевича (колишнього генерал-майора царської армії). До складу групи чисельністю близько 20 тисяч осіб з майже півсотнею знарядь і більш ніж сотнею кулеметів входили Естонська стрілецька дивізія, Латиська стрілецька дивізія, бригада червоних козаків з України й бригада Павлова, основу якої становив Київський полк[14]. 11 жовтня відбулося перше бойове зіткнення латиських стрільців з денікінцями. 27 жовтня настав перелом, після якого стало ясно, що денікінський похід на Москву зірваний[15]. 19 грудня 1919 латиські стрільці захопили Харків. Історики вважають, що латиським стрільцям належить вирішальна роль у відбитті походу Денікіна на Москву. За це Латиська дивізія була нагороджена почесним Червоним Прапором.

Збереглися спогади офіцера Корніловського ударного полку — військової частини, чий фронт під час Орловсько-Кромської операції протистояв фронту латиської дивізії. Олександр Трушновіч — командир однієї з кулеметних команд корніловців згадував благородний, за його словами, вчинок латишів під час жорстоких боїв з ними за село Верхопенка, коли безпосередньо після знищення його кулеметною батареєю цілого батальйону латиських стрільців, які йшли в обхід флангу Корніловської дивізії та наштовхнулись на батарею Трушновіча, і відході білих частин з займаної ними вулиці, який стався після того, вони (корніловці) не змогли винести кількох своїх поранених офіцерів.

При повторному наступі я побачив їх лежачими так, як ми їх залишили. Латиші над ними не знущалися, і їх не добили [16]

Трушновіч оцінював описаний вчинок бійців 6-го або 7-го радянського латиського полку як благородний — в історії Громадянської війни це було великою рідкістю.

Командувач радянським Південним фронтом А. Єгоров пізніше згадував:

… Латиські стрільці своїм героїчним натиском … поклали початок розгрому сил усієї південної контрреволюції»

5-й латиський полк відзначився в боях проти військ генерала Н. Н. Юденича під Петроградом й отримав другий Почесний Червоний Прапор ВЦВК.

Частина стрільців, які відступили з Латвії в лютому 1918 ухвалила рішення не воювати на боці червоних і за можливості уникнути участі в громадянській війні. У багатьох сім'ї, які втекли від німецької окупації, були розкидані по Україні, Заволжжі, Уралу, Сибіру. Заручившись підтримкою командувача військами Антанти в Сибіру генерала Жанена, латиші стали формувати військові підрозділи, для участі у звільненні території Латвії від німців.

За наказом військового міністра генерала Галкіна від 1 жовтня 1918, у Троїцьку був організований 1-й Окремий Троїцький латвійський батальйон. До нього увійшли, крім колишніх стрільців, латиші — колоністи та біженці. На першому етапі формування намагалися не брати осіб, що служили в Червоній армії або співчували більшовикам. При бажанні мати 10 000 багнетів були дозволені формування до 1000 чоловік, плюс можливість організувати у Владивостоці Латиський стрілецький Імантський полк.

Командирами призначалися П. Дардзан (колишній командир 1-го Даугавгрівського полку) і Я. Куреліс (колишній командир 5-го Земгальского полку).

Генерал Жанен П'єр Шарль Моріс

Адмірал Колчак і його оточення не довіряли новим латиським частинам, а японці, які переважали на той час у регіоні, розстріляли 31 добровольця, визнавши їх більшовиками. Пізніше, під тиском, уряд Японії виплатив компенсації сім'ям вбитих.

Розуміння було знайдено тільки з чехословаками. Завдяки їхній підтримці, стало можливим обмундирування та озброєння батальйону. Англійські та французькі військові представники профінансували це, домовившись про оплату з новим урядом Латвії.

Після мобілізації, оголошеної Верховним Головнокомандувачем Російської армії адміралом А. В. Колчаком, латиські частини відступали з частинами Східного фронту Російської армії й несли військову службу. В умовах сибірської зими 1919–1920 років, морозів до мінус сорока градусів, через Омськ, Томськ, Читу та Харбін, Троїцький батальйон добрався до Владивостока й разом з Імантським полком на суднах союзників, був доставлений 3 жовтня в латвійський порт Лієпаю, а через кілька днів — до Риги. Прибуло понад тисячу солдатів з цивільними особами та дітьми. За транспортування Франція взяла з Латвії 9000000 франків, а Велика Британія — 130 тисяч фунтів стерлінгів.

Хоча війна на теренах Латвії закінчилася, батальйон був включено до складу латвійської армії, а з розформованого Імантського полку на службу взяли всіх, хто висловив бажання.

• Олександр Чакс — збірка поем про латиських стрільців «осяяні вічністю» (ч. 1-2, 1937–1939).

Пам'ятник латиським стрільцям

• Гросвалдс, Язепс — цикл картин «Латиські стрільці» (1916–1917)
• Густав Клуцис — фотомонтаж «Атака. Латиські стрільці» (1918)
• Індуліс Зарінь, народний художник СРСР — триптих «Солдати революції» (1962–1965), «Легенда» (1971), «Прапор стрільців» (1980)
• Валдіс Албергс — пам'ятник латиським стрільцям у Ризі
• Яніс Земітіс — Гроза минула (Ленін і червоні латиські стрільці після придушення заколоту лівих есерів, 1969) Полотно, олія. 188x134
• Андрейс Германіс — Правоохоронці революції (Червоні латиські стрільці в Кремлі, 1970) Полотно, олія. 120x160 Полотно, олія. 120x160
• Гунтіс Струпуліс — Бесіда (Ленін і червоні латиські стрільці, 1970) Полотно, олія. 200x290

Художні фільми:

• Повість про латиського стрільця реж. Павло Арманд, 1958
• Змова послів реж. Микола Розанцев, 1965
• Шосте липня реж. Юлій Карасик, 1968

Документальні фільми:

• «Сузір'я стрільців» Режисер Юріс Поднієкса, 1982
• Карателі. Правда про «латиських стрільців» — Росія, Режисер Геннадій Биков, 2007[19][20][21]

• Пісні стрільців (група «Vilki») — Stobri jau karsti, Dzeloņdrātis, Uz priekšu latvieši
• У 2000 році група Skyforger випустила альбом Latviešu strēlnieki.

• Первісток радянського літакобудування, створений ЦАГИ, пасажирський моноплан АК-1 — «Латиський стрілець», який працював на першій російській повітряній лінії Москва — Нижній Новгород, відкритій у 1925 році, а потім брав участь у перельоті Москва — Пекін.

• Вулиця Латиських Стрільців у Санкт-Петербурзі (Російська федерація)
• Вулиця Латиських Стрільців у Казані (Російська федерація)
• Вулиця Латиських Стрільців в Орлі (Російська федерація)
• Вулиця Латиських Стрільців, місто Харків, район Велика Данилівка - з 2015 року вулиця Січових Стрільців

• Братське кладовище в Ризі. Меморіальний ансамбль, військові поховання.
• Братські могили в Кекава, біля хутора Трушелі.
• Військове кладовище в селищі Катлакалнс, Кекавской волості Ризького району.

• Вациетис И. И. «Историческая роль латышских стрелков» (на латышском языке)
• Кайминь Я. «Латышские стрелки в борьбе за победу Октябрьской революции», Рига, 1961 г
• «Латышские стрелки в борьбе за советскую власть», Издательство Академии Наук Латвийской ССР, Рига, 1962 г.
• «История латышских стрелков (1915–1920)». Рига, Зинатне, 1972.
• «Латышские стрелки и красногвардейцы в первый год Советской власти». — Москва, 1975 г
• Какурин Н. Е. «Как сражалась революция. 1919–1920», т. 2, Москва.
• «Красные латышские стрелки» Вече. 1982. № 4, 5, 6.
• «Латвийская Советская энциклопедия», главная редакция энциклопедий, Рига 1985 г.
• «Гражданская война и военная интервенция в СССР: энциклопедия» второе издание, Москва «Советская энциклопедия», 1987
• Valdis Bērziņš «Latvija pirmā pasaules kara laikā», Rīga, 1987 (Валдис Берзиньш Латвия во время Первой мировой войны, Рига 1987)
• Энциклопедия «Рига», главная редакция энциклопедий, Рига 1989 г.
• Valdis Bērziņš «Latviešu strēlnieki — drāma un traģēdija», Rīga, 1995 г (Валдис Берзиньш «Латышские стрелки — драма и трагедия», Рига, 1995 г)
• «Военно-исторический журнал», Москва, 1997 г.
• Зайончковский A. M. «Первая мировая война» — СПб.: ООО «Издательство „Полигон“», 2002. — (14 глава). ISBN 5-89173-174-6
• Jānis Lismanis «1915 — 1920. Kauju un kritušo karavīru piemiņai». NIMS. Rīga, 1999. (Янис Лисманис «1915-1920. В память воевавшим и павшим воинам», Рига, 1999)
• латис. Latvju revolucionarais strēlneeks. Red. R.Apinis, V.Strauss, K.Stucka, P.Vīksne. I; II sējums. Maskava: Prometejs, 1934.; 1935[22]
• Материалы Военного музея (Рига, Латвия)
• Деникин А. И. Очерки русской смуты. — М.: Наука, 1991.- Т. 1 «Крушение власти и армии» — ISBN 5-02-008582-0
• Каппель и каппелевцы. 2-е изд., испр. и доп. М.: НП «Посев», 2007 ISBN 978-5-85824-174-4
• Трушнович А. Р. Воспоминания корниловца: 1914–1934 / Сост. Я. А. Трушнович. — Москва—Франкфурт: Посев, 2004. — 336 с., 8 ил. ISBN 5-85824-153-0

• Сергій Базанов. Повне презирство до смерті. Добровольчі національні частини в Російській армії в роки Першої світової війни
• Нагрудні знаки латиських стрільців. На сайті Світ нагород
• Площа стрільців на порталі Інша Рига
• Латиські червоні стрільці 1917–1921
• = Всеросійське генеалогічне дерево Пошук відомостей про своїх предків — червоних латиських стрільців.
• Фотографії Латиських червоних стрільців
• «Не шукай ката, а шукай латиша»
• Латиські стрільці — Енциклопедія історичних термінів Vesture.eu (латиською мовою)
• Червоний латиські стрільці — Енциклопедія історичних термінів Vesture.eu (латиською мовою)
• Нагрудні знаки латиських стрільців — Енциклопедія історичних термінів Vesture.eu (латиською мовою)