Орловський рисак

У XVIII столітті спроби вивести універсальну рисисту породу здійснювались в Англії, Франції, США. В кожній з названих країн утворились свої національні породи рисаків — норфолкська, французька, американська — та жодна не була настільки досконалою, щоб задовольнити потреби різноманітних перевізників. Ця проблема не оминула і Росію. Через низьку густоту населення відстані між поселеннями тут були особливо значними, а транспортування вантажів здійснювалось переважно конями місцевих порід народної селекції: вятськими, казанськими, мезенськими[1]. Хоча ці тварини були невибагливими і витривалими, однак вирізнялись малим зростом і, відповідно, низькою вантажністю.

О. Г. Орлов на Свірєпому (Д, Нєвзоров).

У другій половині XVIII століття граф О. Г. Орлов, який був затятим селекціонером, захопився задумом вивести досконалого рисака. З цією метою він імпортував з Аравії, Великої Британії, Данії, Іспанії, Італії, Персії, Туреччини різноманітних породистих коней. Крім того, за особисті послуги імператриця Катерина II подарувала йому кількадесят трофейних жеребців східних кровей, захоплених під час війни з турками. Розведення цих тварин «у чистоті», тобто без домішування крові інших порід, не дало бажаних результатів. Міжпородне схрещування у різних комбінаціях тривалий час також розчаровувало заводчика.

Жеребець Сметанка (невідомий автор, кінець XVIII ст., Музей конярства).

О. Г. Орлов-Чесменський в санях, запряжених Барсом I (М. Є. Свєрчков, 1871 р., Музей конярства). За відсутністю історичного опису Барса I моделлю для полотна послужив жеребець Добриня[2].

Серед привезених тварин увагу графа привернув світло-сірий арабський жеребець, якого за характерну масть назвали Сметанкою. Цей кінь вирізнявся високим зростом і довгим тулубом, що, як згодом показав його посмертний розтин, було проявом анатомічного відхилення — у Сметанки замість звичних 18 було 19 грудних хребців. У турецького султана цього скакуна купили за величезні на той час гроші — 50 тисяч рублів сріблом[3]. Пробувши у дорозі два роки, в заводі Сметанка невдовзі пав, не адаптувавшись до суворого клімату. По собі цей жеребець залишив тільки п'ятьох нащадків, серед яких цінним виявився сірий жеребець Полкан I. Його матір'ю була безіменна данська кобила буланої масті. Сам Полкан I привертав увагу високим зростом і чудовим клусом, хоча і мав дещо грубувату статуру і нестійкість алюру. Щоб уникнути останнього недоліку Полкана I схрестили з кобилою голландської породи. Їхнім нащадком став жеребець Барс I, який втілював у собі бажаний для селекціонера тип коня. Свою кличку він отримав за сіру в яблуках масть, яка нагадувала шкуру барса. Онук Сметанки мав зріст 2 аршини і 5 вершків (166 см)[1], вирізнявся гармонійним складом і якісним алюром. Його відправили до кінного заводу графа семирічним і протягом наступних 17 років використовували як плідника.

Численних лошат від Барса I схрещували між собою для закріплення бажаних рис, внаслідок такого інбридингу більшість орловських рисаків містить у собі ту чи іншу частку його крові[4]. Серед потомків Барса I особливо цінними були жеребці Любєзний I та Лєбєдь I. Любєзний I, народжений у 1794 році від мекленбурзької кобили, мав висоту в холці 160 см[1], легку голову, гарну шию та чудову жваву ходу. Лєбєдь I, народжений у 1804 році, запам'ятався високим і жвавим клусом. Цей кінь мав сухий ошатний екстер'єр. Родовід більшості орловських рисаків сходить саме до цих двох пращурів.

Рисиста кобила Краса на бігу в дрожках (М. Є. Свєрчков, 1870).

Слід зазначити, що поруч з кропіткою селекційною роботою на становлення нової породи значно вплинули і технологічні інновації. У своєму кінному заводі граф Олексій Орлов запровадив передові європейські методи годівлі, утримання і тренінгу молодняка. Заслугою О. Г. Орлова було впровадження регулярних бігових випробувань рисаків. До цього часу змагання коней у Росії були безсистемними, як правило, біги приурочували до зимових свят і носили вони суто розважальний характер. Олексій Орлов встановив щорічні зимові і літні призи, які спочатку розігрували в Москві, а згодом і в Петербурзі. Після смерті графа цю роботу продовжив його кріпак В. І. Шишкін. Маючи природний хист до селекції, послуговуючись методами О. Г. Орлова, Василь Іванович схрещував орловських коней між собою і отримав поголів'я своєрідної краси. Саме його зусиллям орловські рисаки завдячують своїм гармонійним і добре впізнаваним екстер'єром. За визначні досягнення в конярстві цар Олександр I дарував В. І. Шишкіну вільну.

Назва «орловський рисак» закріпилась за новою породою. З перших років усі селекційні заходи занотовувались О. Г. Орловим і В. І. Шишкіним. Перша племінна книга орловських рисаків побачила світ у 1839 році[5]. Загалом до XXI століття вийшов друком 51 її том[4].

Цар Олександр III у відкритому ландо (М. Є. Свєрчков, XIX ст.).

Саме успіхи рисаків графа Орлова відкрили для поціновувачів кінного спорту нові імена. Так, у 1836 році гнідий жеребець Бичок, що належав В. І. Шишкіну, пробіг дистанцію у 3200 м за 5 хв 45 с[1], встановивши нечуваний на той час рекорд. Відразу після цієї перемоги Бичка за 36 тисяч рублів придбав для свого заводу Д. П. Голохвастов, де рекордсмен залишив численне і якісне потомство.

Після цього орловські рисаки швидко захопили російський ринок. Цих коней охоче купляли як дворяни, зацікавленні у бігових змаганнях, так і звичайні селяни або візники, яких приваблювали користувацькі якості породи: витривалість і краса, сила і жвавість. Дуже швидко орловські коні стали кількісно переважати у сфері поштових перевезень, міського транспорту і в біговому спорті, який стрімко розвивався в країні. У 1869 році в 1609 кінних заводах утримували 5321 чистокровного орловського жеребця і 52 700 кобил[4]. У 1880-х роках в Росії налічували вже 3000 приватних кінних заводів, в яких розводили цю породу[1]. Слава орловських рисаків вийшла за межі держави, і в Західній Європі все частіше і з все більшим захопленням купляли представників нової породи. У XIX столітті щорічний експорт в Європу складав 4000 голів. В 1902 році в США 28 орловських рисаків продали за середньою ціною 1234 долари[6]. Стійкий попит на них був у Франції, Австрії, Голландії, Німеччині[1]. Про популярність орловських рисаків свідчить той факт, що їх часто зображали на картинах відомі художники, причому власні портрети мали більшість рекордсменів того часу.

Систематичні змагання обумовлювали стійкий швидкісний прогрес. У 1890 році жеребець В'юн пробіг 3200 м за 4 хв 54,4 с, а вже у 1894 році його напівбрат Лель покращив цей результат до 4 хв 46 с, на початку XX століття жеребець Питомець цю відстань здолав за 4 хв 35,6 с[1]. Стаєрська дистанція 3200 м була традиційною для орловських рисаків, оскільки походила від давнього звичаю перегонів на річковій кризі на 3 версти. На Московському іподромі у 1860-х роках проводили випробування навіть на дистанцію 32 км (30 верст), на якій у 1863 році абсолютним рекордсменом виявися Кролик із результатом 1 год 12 хв 5 с[6]. Але розвиток бігів наблизив російський спорт до європейських стандартів, а на іподромах західних країн основні призи розігрували на дистанцію в одну милю (1609 м), яку в Росії заокруглили до 1600 м. Тож наприкінці XIX століття все більше уваги стали звертати на результати, досягнуті орловськими конями на цій дистанції. Тут вони також мали резерв швидкості: у 1894 році Лель здолав 1600 м за 2 хв 16 с, Милий — за 2 хв 15,4 с, а в 1900 році Питомець подолав її за 2 хв 14,2 с. У 1907—1913 роках прославився жеребець Кріпиш, який встановив рекорди на обох дистанціях: 1600 м пройшов за 2 хв 8 с, а 3200 м — за 4 хв 25,7 с[1]. Та його успіх був останнім у загальних призах для рисаків, оскільки на початку XX століття орловські коні стали відчутно поступатися представникам інших порід.

Передумови для такого занепаду склалися далеко за межами породи. З другої половини XIX століття в Європі й Америці стрімко розвивався залізничний транспорт (включно з міським — метрополітеном і трамваєм), що звільнило коней від доставки великогабаритних вантажів, пошти, а також від масових перевезень людей в омнібусах і конках. За рисаками ще зберігалася функція приватного транспорту, однак такого штибу перевезення вимагали не стільки тяглових зусиль, скільки спритності. Західноєвропейські й американські рисисті породи, в яких покращувачами швидкісних якостей виступали чистокровні верхові коні, вирізнялися прудкістю, але в порівняні з орловськими рисаками були слабосилими. Якщо спочатку це стримувало їхнє поширення, то тепер ця вада перетворилась на перевагу.

На межі століть автомобілі остаточно витіснили гужовий транспорт, а рисаки стали потрібними виключно на біговій доріжці. В цих умовах на перший план висунулись американські рисаки, чия селекція ігнорувала будь-які екстер'єрні вимоги, зосереджуючись на суто швидкісних досягненнях. На бігових доріжках вони все частіше вигравали, а в 1910-х роках їхня перевага стала настільки очевидною, що будь-які спільні змагання втратили сенс. Кріпиш виявився останнім орловським рисаком, який гідно протистояв американськім коням. Втім, і він зрештою поступився у змаганнях американському рисакові Дженераль Ейчу, що було сприйнято російськими конярами як національна трагедія.

Російський спорт відреагував на цю кризу створенням нової породи — російського рисака, якого вивели метисацією американських рисаків з орловськими. За задумом селекціонерів нова порода мала успадкувати швидкість американських рисаків і гарний вигляд та міцну статуру орловських. Натомість російські рисаки зайняли проміжне становище за цими якостями. Втім, для орловських рисаків вони перетворились на додаткових конкурентів.

Орловські рисаки, поступаючись на іподромах, все ще зберігали за собою першість як покращувачі селянських коней, однак і цю перевагу підірвала політична криза в Росії. Після Жовтневого перевороту дворянство і буржуазія, основні селекціонери орловських коней, зникли у державі як клас. Їхнє майно включно з кінними заводами націоналізували. В державному апараті не завжди знаходились кваліфіковані кадри, тому рівень селекційної роботи в середньому по породі впав. Це неминуче позначилось на зовнішніх якостях орловських коней, їхній екстер'єр став менш гармонійним, а селекційні досягнення стали оцінювати в першу чергу за швидкісними показниками[3]. Значне скорочення поголів'я орловських рисаків під час Громадянської війни в Росії навіть поставило під сумнів можливість відтворення породи як такої. В цей час у порятунку орловських рисаків визначну роль зіграв коняр Я. І. Бутович.

У XX столітті загальна тенденція в роботі з орловською рисистою породою залишалась незмінною. Намагаючись зберегти притаманний цим коням специфічний екстер'єр, заводчики розводили їх «у чистоті», проте основну увагу приділяли покращенню швидкісних характеристик. З цією метою зрідка вдавалися до прилиття орловським рисакам сторонньої крові, однак покращувачами породи обирали не арабських жеребців (арабські коні брали участь у створенні орловської породи), а нетипових для генезу орловців чистокровних верхових коней. Ще одним боком цієї роботи стала орієнтація на виведення майлерів — спортивних коней, які найкращі результати показують на дистанції 1600 м, що суперечило засадам засновника породи, який бачив орловських рисаків як типових стаєрів.

Нездатність орловських коней конкурувати з американськими рисаками була визнана ще у першій половині XX сторіччя, з цього часу ці дві породи спільно на змагання не виставлялись. Для орловських коней на іподромах організували окремі закриті призи. Також існують відкриті призи, в яких орловські рисаки змагаються з російськими, але і в них виграти можуть лише найсильніші представники породи проти російських нижчого класу. У 1969 році в світі налічувалось 25 500 чистопородних орловських рисаків та 775 100 орловських метисів.

У 1930-х роках найкращим представником породи був світло-сірий жеребець Улов, який встановив рекорди на дистанціях 1600 м (2 хв 02,2 с) і 3200 м (4 хв 20,6 с)[1]. Улов став першим конем, який перевершив легендарного Кріпиша. У другій половині XX століття серед орловських рисаків відзначились сірий жеребець Морской Прібой, який пробіг 1600 м за 2 хв 4,5 с (рекорд протримався 38 років) і гнідий Квадрат, який хоч і мав посередні швидкісні досягнення (2 хв 08,1 с на 1600 м), але вирізнявся еталонним екстер'єром і дав численне якісне потомство.

Однак неперевершеним серед орловських рисаків радянської доби залишився сірий в яблуках Піон. Дистанцію у 1600 м він пройшов за 2 хв 0,1 с, а 3200 м — за 4 хв 13,5 с[7]. Останній рекорд не здоланий і до сьогодні. Окрім визначних спортивних досягнень Піон показав себе як бездоганний плідник. Він започаткував окрему породну лінію, причому більшість наступних рекордів серед орловських рисаків були встановлені саме її представниками. Наприкінці XX століття на іподромах перемагали двоє його онуків: гнідий Кіпр, що встановив 14 рекордів, і рудий Ковбой з 11-ма рекордними результатами. У восьмирічному віці Ковбой встановив абсолютний рекорд швидкості для орловських рисаків — 1 хв 57,2 с на 1600 м[6]. Обидва залишили по собі видатних нащадків. Ще двоє жеребців, які спромоглися переступити через двохвилинний бар'єр швидкості, — Іппік і Мазок — у селекції використовувались значно менше.

Ці спортивні досягнення були особливо визначними з огляду на те, що у 1990-х роках орловську рисисту породу спіткала чергова криза. Американські рисаки, які в період «холодної війни» з пропагандистських міркувань щезли з радянських іподромів, знов з'явились у Росії після розпаду СРСР. Одночасно нові культурні тенденції, як от легалізація тоталізатора, привернули увагу публіки до прудкіших коней. Через це популярність призів для орловських рисаків критично знизилась. Загальний занепад сільського господарства, зубожіння населення нівелювали попит на орловських рисаків як на робочих і прогулянкових коней. Рентабельність їх вирощування зменшилась і через неефективне управління державними кінними заводами в нових економічних умовах. Через це багато конярських господарств збанкрутували, а чисельність чистокровних орловських рисаків скоротилась з 54 813 голів у 1986 році до 800 голів у 1997-му[3].

За порятунок породи узялися численні поціновувачі, серед яких були й аматори. Не маючи власних ресурсів для зміни ситуації, вони звернулись за прикладом до французьких конярів. Ті свого часу також стикнулись із витісненням французьких рисаків американськими, але завдяки продуманому протекціонізму змогли врятувати вітчизняну породу. 1998 року Асоціація рисистого конярства «Співдружність» підписала угоду з Французькою рисистою асоціацією, за якою конярі обох країн стали проводити обопільні змагання на Центральному московському і Венсеннському іподромах. Це відновило увагу до орловських рисаків. Було вжито й інших захисних заходів: збільшено квоти для орловського поголів'я на усіх бігових іподромах Росії, встановлено грошові надбавки за перемогу у призах для орловських рисаків. У XXI столітті стан породи залишається стабільним, поголів'я орловських рисистих коней повільно збільшується.

Орловський рисак призового типу в біговій качалці.

У заводському конярстві Російської імперії цих коней розводили переважно для бігів, причому видатний спортивний кінь був не тільки окрасою екіпажу власника, але і джерелом прибутку завдяки грі у тоталізатор. Нерідко марнотратні дворяни сплачували породистими рисаками картярські борги, використовували коней як завуальований хабар чиновникам. Однак комерціалізація бігового спорту призводила і до негативних наслідків: коней нещадно експлуатували, жорстоке поводження з тваринами часто ставало причиною травм і зрештою призводило до передчасного закінчення спортивної кар'єри або необ'єктивної оцінки швидкісних якостей. Ці негативні явища значної мірою зникли після встановлення радянської влади, яка заборонила «буржуазні надмірності». Об'єктивна оцінка орловських рисаків на іподромах СРСР сприяла покращенню їхніх спортивних досягнень, а також деякою мірою нівелювала перевагу прудкіших американських і російських рисаків. Цей відносно сприятливий період завершився із розпадом СРСР і масовим завезенням до країни американських рисаків. Якщо наприкінці XIX сторіччя орловські рисаки кількісно переважали на усіх бігових доріжках країни, то в XX столітті їхня частка у розіграшах призів повільно, але невпинно скорочувалась. Наразі ці коні займають відносно невелику, але сталу нішу в біговому спорті.

Орловських рисаків починають випробовувати у дворічному віці, однак в головних призах можуть брати участь коні не молодші за три роки. Рядові рисаки завершують спортивну кар'єру у віці 4—5 років, найкращі кобили виступають до 6-річного віку, а найкращі жеребці можуть продовжувати виступи до 8—10 років. Головними призами для орловських рисаків є Дербі та приз Барса, до важливих орловських призів також належать приз Піона, приз Квадрата, приз Ковбоя, приз Парижа.

Окрім класичних бігів на іподромах для орловських рисаків організовують спеціальні змагання. Це біг клусом під сідлом і перегони традиційних російських запрягів — тройок. Якщо у бігу під сідлом можуть взяти участь будь-які тварини, то в змагання трійок беруть участь жеребці старшого віку, нерідко такі, що вже завершили основну спортивну кар'єру. Змагання тройок — російський національний вид спорту, невідомий за межами країни.

До середини XX століття орловських рисаків сприймали як суто бігових коней і практично не використовували в інших видах кінного спорту. З часом виявили їхню придатність до дистанційних пробігів — перегонів на надвеликі відстані. В цих змаганнях орловські рисаки показували добрі результати завдяки своїм стаєрським якостям. Наприклад, жеребець Вєрний під Парижем пройшов 160 км за 9 годин[6]. З огляду на ошатність, невибагливість і спокійний норов орловських рисаків широко використовують у прокаті для прогулянок і навчання верхової їзди. В аматорському спорті вони продемонстрували свою універсальність: були придатні і для виїздки, і для конкуру, і для драйвінгу[7]. А орловський жеребець Балагур неодноразово перемагав у змаганнях з виїздки професійного рівня, тривалий час його вважали найкращим виїздковим конем Росії[5].

Орловський рисак у селянських дрожках (1930-ті рр).

Від початку існування орловської рисистої породи для спорту відбирали найліпших тварин, яких згодом використовували як племінних. Однак коні гіршої якості також знаходили своє застосування. Найдавнішим їхнім призначенням були транспорті перевезення. Сам граф Орлов роз'їджав по Москві на видатному жеребці Барсі I, а менш видатні особини потрапляли у власність звичайних візників. Хоча розквіт орловської рисистої породи припав на ті часи, коли кінної пошти вже не існувало, однак у віддалених районах Російської імперії вони були незамінні. Орловські рисаки чудово зарекомендували себе на російському бездоріжжі.

Також вони виявилися вельми зручними у сільському господарстві. До середини XX століття в селах Російської імперії переважали дрібні безпородні коні низької вантажності. Вони були непридатні для тривалої напруженої роботи у запрягу. З іншого боку, великі породисті ваговози не завжди були зручними, оскільки вимагали на своє утримання значної кількості корму, а бідні селяни не мали великих пасовищ. Орловські рисаки виявилися саме тією «золотою серединою», якої потребувало народне господарство.

В часи Другої світової війни орловських рисаків використовували у російських кавалерійських частинах, а також як допоміжних тяглових тварин в інших військових з'єднаннях. В мирний час ними користуються у кінній поліції[7].

Кров орловських рисаків часто приливали дрібнішим безпородним коням, збільшуючи розміри і тяглову силу останніх. В СРСР після колективізації дрібні приватні господарства об'єднали у великі колгоспи і рівень навантаження, що припадав на кожну робочу тварину, знову збільшився. Однак орловські рисаки не зникли. Практика показала, що їхні розміри можна в свою чергу збільшити метисацією з дрібнішими породами ваговозів, перш за все, з російським. Таких рисисто-ваговозних метисів розводять і досі.

У XIX столітті орловських рисаків вивозили до Франції, де схрещували з іншими рисистими кіньми. Частка їхньої крові тече у жилах сучасних французьких рисаків[6]. Орловські коні зіграли фундаментальну роль в утворенні російських рисаків, які фактично є американо-орловськими метисами. За їхньою участю вивели битюгів[8], а в 1930-х роках — воронезьку породу коней[3]. Крім того, орловські рисаки були покращувачами на етапі створення ряду м'ясо-молочних порід у Казахстані та азійській частині Росії.