Переклад

Незважаючи на істотні відмінності між окремими видами усного перекладу, є щось загальне для всіх них. Тому ми спочатку розглянемо ті якості, якими повинен володіти усний перекладач незалежно від того, який вид усного перекладу він виконує. Сюди перш за все слід віднести знання найбільш частих, споживаних перекладацьких відповідностей і автоматизовану навичку їх вживання.

Знання перекладацьких відповідностей без автоматизму їх вживання не є достатнім для усного перекладача, оскільки у нього немає часу на «пригадування» еквівалентів. Коливання і тривалі паузи при перекладі заважають адекватному сприйняттю тексту, що перекладається, порушують комунікацію між партнерами. Природно, що зрідка при перекладі особливо складних місць перекладач може дозволити собі невелику паузу для обдумування. Але для того, щоб така пауза не з'являлася на кожному кроці, усний перекладач повинен з високим ступенем автоматизму використовувати найуживаніші перекладацькі відповідності, тоді і невелика пауза при обдумуванні «важкого ходу» буде сприйнята такими, що слухають так само, як і невелика пауза у людини, що говорить рідною мовою і підшукує найвідповідніші слова для виразу своїй думці.

Нерідко перекладацькі відповідності вводяться списком за принципом «початкове слово — перекладене слово». Цей спосіб у ряді випадків можна використовувати, проте його не можна визнати достатньо ефективним, оскільки такому способу властиві всі недоліки двомовних словників. Мовні еквіваленти абсолютизуються, вони сприймаються навчаючими як універсальні міжмовні відповідності, а не як відповідності лише для даного контексту і ряду інших аналогічних контекстів. Наслідком цього є некоректне перенесення відповідностей з одного контексту в іншій. Крім того, цей спосіб не дає студентам відомостей про вживання мовної одиниці, а як відомо, незнання правил слововживання значно знецінює знання слова, особливо при перекладі з рідної мови іноземною. Значно ефективніше «заучування» перекладацьких еквівалентів в контексті. Окрім всього іншого такий спосіб введення перекладацьких відповідностей забезпечує міцніше їх запам'ятовування.

Одним з найвідоміших положень методики викладання іноземних мов є положення про те, що достатньо міцне запам'ятовування мовних одиниць і моделей забезпечується шляхом неодноразового їх повторення. Природно, що на заняттях з перекладу найвигіднішим є багатократне вживання мовних одиниць, що підлягають засвоєнню, і конструкцій в перекладацьких вправах, що дозволяли одночасно тренувати весь комплекс перекладацьких умінь і навичок. Проте при цьому в міру можливості слід уникати монотонності.

Суть системи перекладацьких вправ, в ході яких вводяться і закріплюються перекладацькі відповідності, зводиться до того, що на матеріалі одних і тих же текстів, що містять найбільш споживану лексику, здійснюються різні види перекладу стільки разів, скільки необхідно для достатньо твердого засвоєння міжмовних відповідностей. Монотонність долається шляхом постановки щоразу іншого завдання. Як приклад можна запропонувати таку схему.

Даються два паралельні тексти: початковий текст і його переклад, з якими проводиться наступна робота:

• студентам пропонується виписати з них перекладацькі відповідності, або невідомі їм, або відомі, але такі, що не вживаються активно;
• пропонується перекласти іноземний текст українською мовою (на слух абзацно-фразовим способом або ж послідовно з скороченим записом);
• пропонується виконати переказ іноземного тексту іноземною мовою за допомогою системи скороченого перекладацького запису (можна з використанням списку відповідностей, складеного на першому етапі);
• пропонується перекласти іноземною мовою український текст послідовно з скороченим записом (при цьому також може бути дозволено використовувати список відповідностей);
• переклад тексту іноземною мовою виконується абзацно-фразовим способом:
• переклад тексту з української мови іноземною виконується синхронно або напівсинхронно. Темп невисокий, варіюється викладачем (так званий навчально-синхронний переклад, мета якого — відпрацювання «автоматизованої» навички вживання перекладацьких відповідностей)

Перераховані тут види перекладацьких вправ виконуються одночасно всією групою з використанням устаткування магнітофонного класу (викладач здійснює вибірковий контроль) або ж у звичайних класах в парах (один студент перекладає, інший контролює його, потім ролі міняються: викладач здійснює вибірковий контроль роботи пар). Природно, що подібному відпрацюванню повинні піддаватися лише тексти, що у великій кількості містять споживану лексику, кліше у вигляді словосполук і фраз.

Описана система вправ приводиться лише як зразок. Вона може бути змінена і доповнена шляхом включення в неї інших видів робіт, і зокрема таких, як письмовий переклад з української мови іноземною, письмовий переклад на слух (перекладацький диктант) з української іноземною тощо.

Ще краще, якщо робота проводиться над різними текстами, але які містять одну і ту ж лексику (що підлягає засвоєнню). Проте це вимагає дуже трудомісткої попередньої роботи, що часто є неекономічною, оскільки багато які (суспільно-політичні) тексти дуже швидко втрачають актуальність і життя вимагає використання на заняттях нових, свіжих матеріалів. Як інша перекладацька вправа на введення і закріплення перекладацьких відповідностей можна рекомендувати перекладі повтореннями.

Суть цієї вправи полягає в наступному. Береться невеликий текст українською мовою, один із студентів, прочитавши вголос перше речення, перекладає його усно. Інші мають право вносити виправлення і пропонувати свої варіанти. Викладач визначає оптимальний варіант. Студент, якого викликали першим, повторює відібраний викладачем варіант. Наступний студент, перш ніж читати друге речення, повторює переклад першого речення. Третій студент повторює найкращі варіанти перекладу перших двох фраз і так далі. Відповідно, студент, якого викликали для перекладу останнього речення, починає повторення з самого початку вправи. На закінчення один зі студентів знов робить переклад всієї вправи. В аудиторії ніяких записів не ведеться, а додому задається письмовий переклад вправи, який на наступному занятті перевіряється групою. Переклад з повтореннями використовується тільки на ранньому етапі навчання, оскільки для нього характерна відсутність самостійності у студентів.

Велику роль в навчанні усному перекладу грають стандартні речення, що використовуються як звернення, вітання, вираз побажань, вираз радості, співчуття, подяка, пошана, підтримка, визнання заслуг і тому подібне. Ці стандартні речення доцільно заучувати. Їх список складається за принципом гнізд, наприклад, гнізда: «побажання», «звернення». «ораторські речення» і так далі.

В цілях введення і закріплення перекладацьких відповідностей використовуються також так звані двотактні і чотиритактні вправи.

Іншою вимогою до усного перекладача є уміння без напруги сприймати на слух іншомовну мову. Для розвитку цієї навички може бути рекомендований письмовий переклад звукозапису.

Перевага цієї вправи в тому, що вона проводиться у позааудиторний час у вигляді самостійної роботи відповідно до індивідуального темпу засвоєння студента, крім того, студенти мають можливість поступово навчитися слухати людей з різною манерою говору, різною вимовою.

Ще одна якість, необхідне у всіх видах усного перекладу, — володіння технікою усної мови. Перекладач повинен володіти правильною дикцією, уміти інтонаційно правильно оформляти вислів і говорити досить голосно. Мають рацію ті, хто стверджує, що усний перекладач має бути професійним оратором.

З цього виходить, що викладач повинен постійно звертати увагу на оформлення усної мови студентів. За недбалу дикцію, тиху невиразну мову, неправильну інтонацію викладач повинен знижувати оцінку.

Усний перекладач організовує свою мову у досить складних, часом екстремальних, умовах. Структура його мови не може володіти такою ж точністю, як текст письмового перекладу. Проте мова перекладача повинна справляти на слухачів враження досить добре оформленої мови.

Відомо, що в порівнянні з письмовою мовою усний переклад взагалі є менш «розрахованим», впорядкованим і більш «аморфним». Що ж дозволяє заповнювати ці «недоліки» усної мови? Це перш за все широка лексико-синтаксична варіабельність усної мови (інверсії, конверсиви і інші перифрази) у поєднанні з багатими ритмо-інтонаційними можливостями та іншими засобами.

Уміння використовувати всі ці можливості дозволяє перекладачеві виходити зі скрутних становищ, в які він нерідко потрапляє. Так, іноді вже в процесі перекладу перекладач помічає, що він вибрав невдалу синтаксичну схему, проте змінити прийнятий план реалізації вислову вже неможливо. У цих випадках він повинен заповнити допущені синтаксичні «вільності» за допомогою інтонаційних засобів.

Нерідко синтаксично правильну мовну схему можна «врятувати» за рахунок швидкої зміни планованого лексичного наповнення. З цією метою, зокрема, широко використовуються лексико-синтаксичні конверсиви (наприклад «У експедиції кінчився провіант» — «Експедиція витратила провіант»). Аналогічним чином застосовуються синтаксичні інверсії, трансформації типу «актив-пасив» і «пасив-актив», антонімічні перетворення (за рахунок введення заперечень): «Тільки той, хто стоїть на позиції історичного матеріалізму, здатний зрозуміти суть історичних процесів» — «Той, хто не стоїть на позиціях історичного матеріалізму не здатний зрозуміти суті історичних процесів» — «Не ставши на позиції історичного матеріалізму, не можна зрозуміти суті історичних процесів»).

Для вдосконалення техніки усної мови рекомендується використовувати вправи на перефразування (що виконуються, як правило, усно із зоровою опорою): студентам пропонуються українські, а пізніше іншомовні пропозиції, які вони повинні переформулювати. При цьому може бути вказано, з якого слова починається перефразовування (у початковій пропозиції це слово підкреслюється). При перефразовуванні допускаються лексичні заміни, додавання, розбиття однієї фрази на декілька. При цьому сенс початкової пропозиції має бути збережений.

Якістю, необхідною усному перекладачеві, є також хороша оперативна пам'ять — уміння утримувати в пам'яті початковий текст (або його сенс) доти, доки він не буде перекладений.

Проте вимоги до оперативної (короткочасної) пам'яті перекладача дещо змінюються залежно від виду усного перекладу.

Письмовий переклад має свої особливості:

• По-перше він жорстко не прив'язаний до трансформаційної або денотативної моделі. Скажімо, не такою ж мірою, як усний послідовний, де чітко вимальовується денотативна модель, чи синхронний, в якому переважають трансформації. Перекладаючи письмово, перекладач користується як прямими міжмовними трансформаціями, так і застосовує вільну інтерпретацію смислу вихідного тексту.
• По-друге, переважання тієї чи іншої моделі перекладу пов'язане з жанром тексту оригіналу і його стилем чи, радше, з тим, в якій мірі можливі прямі відповідності між мовним оформленням смислу у вихідній мові і мові перекладу.

Очевидно, що, наприклад, у поезії можливість прямих відповідностей мінімальна, а перекладаючи технічний чи науковий текст (технічний переклад), інтерпретатор, навпаки, нерідко вдається до прямих відповідників. Переклад художньої прози посідає в цьому випадку проміжне місце: там, де можливо, — трансформації, і перехід до інтерпретації в тому разі, коли прямі трансформації неприпустимі з погляду вірності оригіналу.

На відміну від усного, письмовий переклад як комунікативний акт не спрямований на конкретного адресата і необмежений вимогами конкретної особи чи групи. Він виконується відповідно до загальноприйнятих термінологічних та інших стандартів художньої, наукової і технічної прози.

Саме тому до письмового перекладу висуваються вищі вимоги — це письмове джерело і воно повинне задовольняти всі норми граматики, стилістики й орфографії цільової мови. Перекладаючи усно, інтерпретатор може дещо випустити і вибрати не зовсім відповідний синонім — його зрозуміють (і в цій ситуації — це головне для слухача) і відразу забудуть все несуттєве для розуміння. З письмовим перекладом усе по-іншому, адже його буде читати не одна людина. До нього, якщо він містить важливу інформацію, будуть не раз звертатися, переказувати його, цитувати у своїх працях. А переклади роману, оповідання, вірша стануть невід'ємною частиною (української, німецької тощо) літератури, хоча написані вони, скажімо, англійською чи китайською.

Випливає висновок, що перекладати письмово потрібно по-іншому, ніж усно. І справа тут не тільки в жорсткіших вимогах, а передусім, у тому, що у процесі письмового перекладу слід врахувати всі чинники, які визначають вибір перекладного еквівалента.

Переклад мультимедійної продукції є видом перекладу, метою якого є переклад мультимодальної або мультимедійної продукції іншою мовою з його адаптацією для іншої культури та який припускає застосування мультимедійних електронних систем для перекладу.

Існують неоднакові ступені наближення до оригіналу, різні типи «присвоєння» іншомовних текстів

• власне переклад,
• переспів,
• адаптація,
• переробка тощо, кожен з яких виявляє певне співвідношення свого і чужого. Скажімо, випущення епізодів та розширення тексту, забарвлення його іншим стильовим і національним колоритом, зміна епохи, місцевості, імен персонажів та інші значні відхилення характерні для переспіву й переробки, які творчо змінюють оригінал відповідно до концепції інтерпретатора, а також адаптації — суто ужиткового пристосування стилістики, композиції та змісту оригіналу до культурно-історичних, вікових, професійних особливостей і естетичних уподобань читацької аудиторії. Така практика поширена в жанрі байки (сюжети Езопа у переробках Лафонтена, Лессінга, Красіцького, Крилова, Глібова), в галузі сучасної молодіжної та навчальної лектури (адаптації для дітей романів «Гарґантюа і Пантагрюель», «Робінзона Крузо», «Мандрів Гулівера» та інших популярних творів).

Повноцінний художній переклад передбачає знання мови першотвору і здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві точно передати зміст, відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Однак на практиці не раз доводиться відступати від цього правила. Коли перекладач не знає мови оригіналу, на допомогу йому приходить переклад-посередник та підрядник.

Посередником, переважно німецьким, часто користувався Іван Франко, щоби донести до українського читача твори літератур Сходу. Микола Вороний свій відомий переклад «Інтернаціоналу» теж здійснив з німецького тексту, хоча й володів французькою. Як згодом згадував поет, оригіналу в нього не було під руками, та згодом, ознайомившись із ним, він побачив, що змінювати що-небудь у перекладі немає потреби.

Частіше перекладачі користуються підрядником. За німецьким підрядним текстом російський поет Василь Жуковський перекладав «Одіссею» Гомера. У XX ст. таким способом здійснив переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» український поет Микола Бажан. Ці переклади визнані шедеврами перекладацького мистецтва.

Поширена практика роботи з підрядником виробила певні вимоги до цього своєрідного «жанру». Підрядник повинен бути стилістично незграбним, щоб зберегти синтаксичні особливості першотвору; якщо слово в оригіналі має два або кілька значень, кожне значення повинно бути збережене й пояснене: перекладач шукає найвідповідніший еквівалент у ресурсах рідної мови. Важливе також сприйняття тексту на слух для відтворення евфонії. Важливу роль у перекладацькім «ремеслі» відіграє версифікаційна майстерність інтерпретатора, його знання рідної мови, її лексичних пластів та фразеології, без чого переклад не буде сприйматися як художній твір.

Критерії точності перекладу є предметом постійних дискусій. Буквальний переклад, навіть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних, синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу супроводжується втратою важливих змістових нюансів, а дослівне калькування фразеологізмів призводить до комічних ефектів. Вільний переклад використовує образні засоби, невластиві першотворові, з метою відтворити його дух.

Багато дослідників пропонують оцінювати переклади за критеріями «точність» і «вірність». Вірність — це художність, якість. Точність — збереження обсягу, форми тощо. Проте, на думку відомого літературознавця Анатолія Ткаченка, такий критерій часом служить самовиправданням для прихильників досить вільного поводження з оригіналом у їх полеміці проти «буквалістів».

Можливості творчого самовираження перекладача полягають не лише в широкому спектрі різновидів міжмовної інтерпретації (точний і вільний переклад, переспів, переробка), а й у винайденні мовностилістичного способу наближення читача до оригіналу. Скажімо, на відміну від поширеної практики перекладу комедії «Піґмаліон» Бернарда Шоу з використанням суржику, жаргону чи діалекту, Микола Павлов інтерпретував соковитий «кокні» Елізи Дулітл, граючись із українською фонетикою.

Перекладачі використовують різноманітні виражальні можливості рідної мови, для яких годі підшукати рівноцінний іншомовний відповідник. Для прикладу, античний гекзаметр українською мовою можна передати лише імітативно, засобами силабо-тоніки: довгі склади замінюються наголошеними, а короткі — ненаголошеними. Проте, у Бориса Тена дослідники відзначили такі засоби урізноманітнення ритміки українського гекзаметра, як використання пауз, хореїчних стоп на місці дактилічних, ослаблення наголосів, закінчення фраз на різних стопах рядка, що відповідали б темпоритмові дії. Як спостеріг Д. Павличко, цей віртуоз-перекладач чергує в українському гекзаметрі дактилічний ритм із хореїчним залежно від змісту, як-от у мові старого Пріама, котрий випрошує в Ахілла труп свого сина Гектора: Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле! Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі. Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

«Канонічний гекзаметр, — відзначив Д. Павличко, — тут вжито у двох останніх рядках, а перші два побудовані за дещо іншим принципом — у них бракує по одному складові, але, власне, зміна ритміки, уривчастість і несинхронність тих рядків з іншими рядками надають словам Пріама більшої емоційної сили».

Наприклад, складність і неповторність як градації барв, так і кольорових асоціацій в мовних картинах світу призводить до того, що в німецько-українській мовній парі іноді просто неможливо знайти прямого відповідника для перекладу — виникають лакуни, які потребують особливої уваги при перекладі. Наприклад:

«У вухах його ще вчувався її голос, свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий … йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами» [Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? — Київ: Дніпро, 1986.]

«In seinen Ohren klang noch ihre frische, zarte Stimme, ihr jugendliches, helles Lachen … es lächelte ihn an, ihr weißes rosiges Gesichtchen mit den hellen Augen und den schwarzen Braunen» [Myrnyj P. Die Feldfee. — Übers.

W.Horoschowski // Ruthenische Revue. — 1904, Jg 2, Nr 13—14 — SS.307—311, 330—336 (с.:650)].

Стає очевидним, що «біло-рум'яне личко» — це не зовсім те ж саме, що «weißes rosiges Gesichtchen». В той же час «helles Lachen» є досить точним відповідником «дзвінкому сміху».[3]

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької старослов'янською витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

• переклад здійснювався мовою-посередницею (латиною в Західній Європі й старослов'янською — у Східній),
• перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,
• імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі[4].

У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія (Іван Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграм відомого польського ренесансного поета Яна Кохановського (перекладач невідомий) і англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий), однієї з новел Бокаччівського «Декамерона» (перекладач — Кулик) та інших видатніших творів зарубіжної літератури.

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796). На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як-от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпіну; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей»).

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім» (Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш).

Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фігаро» П. Бомарше), Василь Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класицистична, романтична і символістична поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича).

З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Борис Тен («Іліада», «Одіссея», драми Есхіла, Софокла, Арістофана), Михайло Білик («Енеїда» Верґілія), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, повний Горацій). Зі східних мов — Агатангел Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Ярема Полотнюк, Іван Чирко, Іван Дзюб, Іван Бондаренко та ін.

Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса).

Підсумком 130-річної історії українського перекладу В. Шекспіра стало повне зібрання його творів у шістьох томах (Київ, 1984–1986).

У сучасних дослідженнях сформувалося бачення двох течій в історії українського перекладу.

Перша, «класична», походить від Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів — від Гр. Кочура до М. Москаленка. Її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови.

Другу, «фольклорну», течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, Василь Барка, М. Лукаш. Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору.