Повість про битву на Калці

Списки Повісті за змістом об'єднуються в дві редакції: повну та коротку. Повна редакція є тільки в пізньому Тверському збірнику, тому дослідники вважали її пізньої, що виникла на основі короткої редакції і доповненої згодом усними переказами. Миколою Водовозовим було проведено звірення всіх відомих списків, яке показало, що повна редакція включає в себе всі подібні і всі різні місця списків короткої редакції. На думку вченого, списки короткої редакції є простим витягом з тексту повної редакції. Вона передувала всім спискам короткої редакції, хоча і потрапила до літопису пізніше їх всіх[1].

Три короткі версії Повісті містяться в Лаврентіївському, Новгородському першому та Іпатіївському літописах.

У Лаврентіївському літописі міститься коротка редакція Повісті, що включає лише діловий перелік подій. Передбачається, що розповідь про битву на Калці в Лаврентіївському літописі має стосунок до Володимирського великокнязівського літопису 1228 року, до якого внесений з Літописця Переяславля Руського. У Лаврентіївському літописі оповідання перероблені ростовським літописцем. Цей літописець значно скоротив оповідання і додав відомості про Василька Костянтиновича, який зумів уникнути поразки на Калці. Початкова частина розповіді про битву на Калці в Лаврентіївському літописі знаходить точну аналогію в Новгородському першому літописі. Передбачається, що ця частина сходить до рязанського літописання.

У складі Новгородського першого літопису є більш докладний варіант Повісті. В його основі лежить літописне оповідання Південної Русі. На думку Д. Феннелла, це літопис великого князя Київського Мстислава Романовича Старого: для цього варіанту оповідання характерне співчутливе ставлення до великого князя Мстислава Романовича, який не втік з поля бою, але разом зі своїм зятем Андрієм Івановичем і князем Олександром Дубровицьким влаштував на високому березі Калки огорожі з кілків і мужньо оборонявся, поки не був зрадницьки виданий монголо-татарам. Крім того, для тексту характерне різко вороже ставлення до половців і бродників, що природно для літописця Київської Русі. Дмитро Буланін вважав, що сам характер оповідання свідчить проти новгородського походження цієї версії.

Лев Черепнін вважав, що варіант Повісті в складі Іпатіївського літопису спочатку існував як самостійний текст[3]. На думку Д. Феннелла, це, скоріше всього, чернігівське джерело, створене незалежно від варіантів Лаврентіївського та Новгородського першого літопису. Повторювані свідчення пояснюються більш пізніми вставками західноруського походження, зробленими з метою прославити нащадків князя Романа Галицького.

У пізніших літописних зводах Повість являє собою різні комбінації відомостей, створених на основі трьох початкових версій. До особливого джерела сходять деякі «надлишкові» свідчення, що знаходяться у зводі 1448 року — протографі Софійського першоїго та Новгородського четвертого літопису. Анатолій Еммауський зводить ці звістки до київського літопису — джерела Повісті в складі Новгородського першого літопису. Д. Феннелл припускав їх смоленське походження.

Повість докладно викладає хід подій. Причиною поразки князів роздробленої Київської Русі автор вбачає у відсутності згоди і єдності князів.

Про появу монголо-татар повідомляється: «З'явилися народи, яких ніхто як слід не знає, хто вони, звідки прийшли, яка мова їх, і якого вони племені, якої віри, і звати їх — татари, а інші кажуть — таумени, а інші називають їх печенігами». Автор Повісті посилається на філософсько-історичну працю «Одкровення» Методія Патарського (створений у Візантії в VII столітті). На його основі здйснено релігійно-моралістичне трактування події: прихід «мови незнаємої» вважається наслідком потурання Божого «гріха заради наших», ознакою кінця світу[4].

Повна редакція Повісті в ідейному і художньому відношенні являє собою цілісний єдиний літературний твір, хоча і відрізняється за формою від звичайних літописних повістей. Передбачається, що вона вийшла з дружинного середовища і написана учасником битви. В ідейному відношенні близька до «Слова о полку Ігоревім». В обох літературних працях основною думкою є засудження ворожнечі князів. Єдиним виходом бачиться об'єднання Русі навколо київського великого князя, що уособлював минулу велич Київської Русі і надію на майбутнє[1].

У зводі 1448 року містилася вставка, що повідомляє про загибель на Калці 70 «богатирів» на чолі з Олешком Поповичем, який часто вважається прообразом билинного Олешка Поповича. Докладна розповідь про Олешка Поповича читається в Тверському збірнику, в тій частині, яка являє собою звід 1534 року. Вставка до Повісті була зроблена не раніше XV століття і збереглася в пізніших літописних зводах.

Олешко Попович був одним з «богатирів» великого князя владимирського Всеволода Юрійовича Велике Гніздо. Після смерті останнього він служив його старшому синові Костянтину і, за словами автора Повісті, зіграв вирішальну роль в усобиці синів Всеволода, Костянтина і Юрія, забезпечивши Костянтину перемогу в Липицькій битві. Коли через два роки він помер, Олешко Попович мав служити Юрію. Але, побоюючись помсти за поразку в Липицькій битві, Олешко звернувся до всіх інших «богатирів» Київської Русі із закликом не служити окремим руським князям, постійно ворогуючих між собою, а перейти на службу до єдиного київського князя, як старшому, і служити, таким чином, усій Київській Русі. Всі «богатирі» Київської Русі погодилися і, залишивши своїх князів, переїхали до київського князя Мстислава Романовича. Мстислав загордився цим і нахвалявся: «Дондеже єсмь на Києві, то за Яїко, і за Понтійське море, і по річку Дунай шаблі не махивати». Літописець пояснює поразки на Калці «гордістю» і «високорозумом» руських князів, у зв'язку з чим наводить розповідь про Олешка та його слуги Торопе. Як би в покарання за гординю Мстислава і князівську незгоду в 1223 році на Русі з'явилися татари, і всі русичі «хоробрі» разом з Олешком Поповичем було вбито в битві на Калці[1][2].

Повідомлення про загибель у битві на Калці Олешка і 70 інших «богатирів» знаходить підтвердження у билині про те, як на Русі перевелися богатирі[2]. Всеволод Міллер вважав, що переказ про Олешка має історичну основу[5]. Дмитро Лихачов, навпаки, вважав, що повна редакція Повісті в Тверському літопису являє собою пізню контамінацію місцевих ростовських народних переказів про богатиря Альошу Поповича з текстом більш ранньої короткої редакції літописної Повісті. Відгомони цих усних переказів не становили єдиного цілого, вони увійшли в писемність в різний час, а потім з різних джерел були запозичені до Тверського збірника[6]. На думку Буланіна, розповідь про Олешка Поповича має фольклорне походження і вставлено в літопис з ростовського джерела, оскільки згадує місцеві ростовські урочища.

• Битва на Калці

• Полное собрание русских летописей. — СПб., 1863. — Т. 15. — Стб. 335—343 (репринт: М., 1965); СПб. 1908. — Т. 2. — 2-е изд. — Стб. 740—745 (репринт: М., 1962); Л., 1925. — Т. 5. — Вып. 1. — 2-е изд. — С. 202—207; Л., 1926. — Т. 1. — Вып. 1. — 2-е изд. — Стб. 445—447 (репринт: М., 1961); Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.; Л., 1950. — С. 61—63;
• Памятники литературы Древней Руси. — XIII век. — М., 1981. — С. 132—135, 148—161;
• За землю Русскую! Памятники литературы Древней Руси XI—XV вв. — М., 1981. — С. 130—137.

• К[уник А. А.] О признании 1223 года временем битвы при Калке // Ученые записки имп. Академии Наук по первому и третьему отделениям. — 1854. — Т. 2. — С. 765—787;
• Сердобольская Л. А. К вопросу о хронологии похода русских князей против татар и битвы при реке Калке // Сборник трудов Пятигорского государственного педагогического института. — Ставрополь, 1947. — Вып. 1. — С. 135—143;
• Сердобольская Л. А. К вопросу о месторасположении острова Варяжского на Днепре (Историко-географические заметки). — Сборник трудов Пятигорского государственного педагогического института. — Пятигорск, 1949. — Вып. 4. — С. 213—217;
• Лихачев Д. С. Летописные известия об Александре Поповиче // Труды Отдела древнерусской литературы. — М,—Л. : Издательство АН СССР, 1949. — Т. 7. — С. 17—51;
• Кудряшов К. В. О местоположении реки Калки // ВИ. — 1954. — № 9. — С. 118—119;
• Водовозов Н. В. Повесть о битве на реке Калке // Ученые записки МГПИ им. В. П. Потемкина, 1957. — Т. 67. Кафедра русской литературы. — Вып. 6. — С. 3—19;
• Эммаусский А. В. Летописные известия о первом нашествии монголо-татар на Восточную Европу. — Ученые записки Кировского гос. пед. института. — Вып. 17, факультет ист.-филол. — Киров, 1958. — Т. 1. — С. 59—109;
• Свердлов М. Б. К вопросу о летописных источниках «Повести о битве на Калке» // Вестник ЛГУ. — 1963. — № 2. — Сер. ист. яз. и лит. — Вып. 1. — С. 139—144;
• Fennell J. The Tatar Invasion of 1223: Source Problems. — Forschungen zur osteuropäischen Geschichte. 1980. Bd. 27. P. 18—31;
• Романов В. К. Статья 1224 г. о битве при Калке Ипатьевской летописи // в кн.: Летописи и хроники. 1980 г. — М., 1981. — С. 79—103.