Пієтизм

Пієтисти — цим ім'ям вперше стали називатися в Лейпцигу послідовники Шпенера, молоді магістри, що читали в 1689 р. повчальні лекції (collegia philobiblica). Вони надавали більшого значення внутрішньому благочестю, діяльній любові, моральному вдосконаленню і щирому каяттю, ніж неухильному дотриманню церковних правил і приписів. Оновлення та відродження вважалися ними ознакою рятівної віри; духовне служіння Богу всіх віруючих протиставлялося, як щось вище, владі пасторів. Для збудження і насадження благочестя вони радили влаштовувати повчальні зібрання по домівках (collegia pietatis), які сам Шпенер ввів вперше у Франкфурті-на-Майні.

Шпенера хвилювало ослаблення моральності серед його сучасників. Він закликав християн до особистої святості, проповідував «самодисципліну, яка передбачає утримання від карт (що асоціювалося з азартними іграми), танців і театру, помірність в їжі, питті та одязі». Він особливо попереджав проти носіння ювелірних виробів, вишуканого одягу та пияцтва і говорив, що відзнакою пієтистів є бажання «відмовитися від свободи в спірних ситуаціях». Пієтисти загалом носили простий одяг і віддалялися від мирських розваг, клятв, воєн і судових розглядів.

Попри те, що пієтизм зародився серед лютеран, незабаром він поширився і на кальвіністів. Пієтисти загалом погоджувалися з вченням своїх материнських церков, але на додаток приймали шість сформульованих Шпенером принципів. Крім того, вони підкреслювали важливість покаяння і переживання навернення, що змінює життя. Таким чином, їхнє ставлення і спосіб життя значно відрізнялися від інших одновірців.

Коли лейпцизькі богослови вигнали як пієтистів Пауля Антона та Августа Франке, останні разом з філософом Томазіусом знайшли завдяки сприянню Шпенера широке поле діяльності при знову заснованому університеті в Галле (1694), який і став центром пієтизму. Тут виникли установи Франке. Сюди збиралися молоді богослови, які прагнули до місіонерської діяльності. Пізніше пієтизм вдався в релігійний фанатизм, вимагав навернення до нього, відрізнявся зарозумілістю, зі зневагою ставився до «невідроджених». Прогулянки, веселе товариство, театр, гра в карти тощо вважалися гріховними. Все життя християнина повинно було проходити в покаянні. Звернення до Бога прийняло солодкаво-містичний характер, благочестя стало шаблонним; вічні стогони про безбожництво людей йшли рука в руку зі зневагою до наукових пізнань. Коли пієтизм проник до дворів, він став загрожувати свободі думки і викладання. Завдяки головним чином пієтизму філософ Вольф був вигнаний з Галле.

З половини XVIII ст. значення його все більш і більш втрачалося, і він сховався, нарешті, в маленьких гуртках «відроджених» і «сепаратистів». Під час панування раціоналізму він з'єднався із залишками колишнього церковництва, а в першій чверті XIX ст. під захистом реакції виник з новою силою. З тих пір майже зникла відмінність між пієтизмом і ортодоксальним лютеранством. У спільній боротьбі проти більш вільних церковних і богословських прагнень так звані «Konfessionelle» і «Positive» — в Пруссії, принаймні, діяли спільно.

Певний вплив пієтизм справив на російську культурну еліту першої половини XVIII ст., яка навчалася в Німеччині, зокрема, на українця Симона Тодорського, проповідника і вчителя Катерини II, який переклав в Галле російською пієтистський трактат Йоганна Арндта.

У Росії пієтизм ще з часів Олександра I був поширений в придворних колах, де вживався з крайніми проявами фанатичності і тиранства. Тому саме слово «пієтизм» ставало синонімом ханжества.[1]

У Росії пієтизм мав поширення серед німецьких колоністів лютеранського та реформатського сповідань. Багато членів пієтистських громад Німеччини прибували в Російську імперію, де продовжували дотримуватися своїх традицій. З числа проповідників пієтизму в Росії найбільш відомі реформатський пастор Йоганн Бонекемпер, його син Карл Бонекемпер і лютеранський пастор Едуард Вюст. Поширення пієтизму спостерігалося, зокрема, в колоніях Новий і Старий Данциг, Рорбах, Вормс.
Якщо до середини XIX століття пієтичні гуртки були замкнені в рамках німецької діаспори і не робили істотного впливу на релігійні погляди навколишнього російського та українського сільського населення, то в 50-ті роки на основі ряду пієтичних і новопієтичних громад формується штундистський рух. Цей рух, завдяки своїй активній місіонерській діяльності, набув поширення серед слов'янського населення і став одним з попередників сучасного баптизму, п'ятидесятництва та євангельського християнства, в цілому, в Росії, в Україні, в Білорусі та деяких інших державах, утворених на території колишньої Російській імперії.[2]

• В. Любашенко. Пієтизм // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 479. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Абашнік В. Г.С. Сковорода та німецький пієтизм // Творчість Г.С. Сковороди як метатекст української культури. Пам’яті Мирослава Поповича: Матеріали ХХVІ Харківських міжнародних cковородинівських читань (ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди», 28–29 вересня 2018 року). — Харків : Майдан, 2018. – C. 47–52.

• Пієтизм // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Г. КлассенЕдуард Вюст