Ретропричинність

Дослідження причинності у філософії сягає щонайменше арістотелівського аналізу чотирьох причин. Протягом довгого часу вважалося, що вплив наслідку на його причину містить у собі логічну суперечність; як говорив Девід Юм, під час розгляду двох взаємопов'язаних подій причина за визначенням передує наслідку[4].

У 1950-х роках Майкл Даммітт писав, що насправді з погляду філософії наслідок не може передувати причині в часі[5]. Йому заперечували філософи Ентоні Флю і Макс Блек. Блек наводив так званий «аргумент неплатника» (bilking argument), згідно з яким зворотна причинність неможлива, оскільки той, хто спостерігає наслідок, міг би перешкодити здійсненню його причини[6]. Більш складне обговорення того, як питання про свободу волі співвідноситься з питаннями, піднятими Блеком, випливає з парадоксу Ньюкома. Представники есенціалізму запропонували інші теорії, наприклад, про існування «справжньої причинної сили в природі»[7]; також вони висловлювали сумніви про роль індукції в теорії причинності[8].

Попри те, що здатність впливати на минуле може призводити до таких логічних протиріч, як парадокс дідуся[9], такі суперечності можуть бути подолані накладенням обмежень на умови подорожі в часі, наприклад, через вимогу неперервної послідовності дій з майбутнього в минуле[10].

Такі аспекти сучасної фізики, як, наприклад, гіпотетичне існування тахіонів і деякі часонезалежні аспекти квантової механіки, можуть дозволити частинкам або інформації подорожувати назад у часі. Ян Фей з Копенгагенського університету стверджує, що логічні заперечення проти макроскопічної подорожі в часі не обов'язково застосовуються до інших масштабів взаємодії[11]. Разом з тим, навіть якщо зворотна причинність можлива, вона може бути не здатна виробляти наслідки, відмінні від тих, що вийшли б із звичайних причинно-наслідкових зв'язків[12].

На цій фейнманівській діаграмі анігіляції електрон-позитронної пари час йде зліва направо. У ретропричинній інтерпретації електрон (позначений як е⁻) не знищується, а стає позитроном (е⁺) і рухається назад у часі.

Теорія поглинання Вілера-Фейнмана, запропонована Джоном Вілером і Річардом Фейнманом, використовує ретропричинність і часову форму деструктивної інтерференції, щоб пояснити відсутність збіжних концентричних хвиль, існування яких припускають деякі розв'язки рівнянь Максвелла[13]. Ці хвилі не мають нічого спільного з причиною і наслідком: це просто математичний спосіб опису звичайних хвиль. Причина, з якої ця теорія була запропонована, полягає в тому, що заряджена частка не повинна впливати на саму себе, оскільки в класичній електродинаміці це призводить до нескінченної власної сили[14].

Фейнман, і раніше Ернст Штюкельберг, запропонували інтерпретацію позитрона як електрона, що рухається назад у часі,[15] для пояснення розв'язків рівняння Дірака, що дають негативну енергію. Електрони, які рухаються назад у часі, мають додатний електричний заряд. Вілер застосовував поняття ретропричинності, щоб пояснити ідентичні властивості, спільні для всіх електронів, припускаючи, що «всі електрони — це один і той самий електрон» зі складною світовою лінієюз самоперетинами[16]. Йоїтіро Намбу пізніше застосував ретропричинність для пояснення виникнення і знищення всіх пар частинка-античастинка, стверджуючи, що «врешті решт, виникнення і анігіляція пар, які можуть статися зараз або потім — це ніякі не виникнення і не анігіляція, а лише зміна напрямку руху частинок — з минулого в майбутнє або з майбутнього в минуле»[17]. Нині ретропричинна точка зору приймається для окремих ділянок мікросвіту,[18] проте вона не має нічого спільного з макроскопічними поняттями «причина» і «наслідок», які не застосовуються в описах мікроскопічних явищ, заснованих на фундаментальних взаємодіях.

Парапсихолог Гельмут Шмідт спробував надати квантово-механічне обґрунтування зворотної причинності[28], навіть стверджуючи, що експерименти продемонстрували можливість маніпулювати радіоактивним розпадом через ретропричинний психокінез[29]. Як ці результати, так теорію, що лежить в їхній основі, наукова спільнота відкидає[30][31], хоча вони мають деяку підтримку представників маргінальної науки[32].

Спроби показати зв'язок ретропричинності зі зціленням вірою[33] також були спростовані науковими методами[34].

Один з експериментів психолога Деріла Бема обговорюється в статті Річарда Шоупа. В експерименті Бема піддослідному показують дві фіранки і просять вгадати, за якою з них є картинка. Більшість результатів не відрізнялися від статистично вірогідних (50 %), але вищі результати отримано для еротичних зображень — 53,1 %[35][36].

• Часова перспектива

• Jan Faye (2015). Backward Causation. Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Процитовано 21 грудня 2017.