Сіверяни

«Повість временних літ» зафіксувала не один, а кілька споріднених етнонімів: «сѣверъ», «сѣверо», «сѣверы», «сѣверѧне»; останній найчастіше використовувався у фаховій літературі та був загальновизнаним наприкінці 1990-х-2000-х.

Згідно версії В. Седова формування історичних сіверян відбулося в процесі взаємодії прийшлого ранньослов'янського населення з автохтонами Дніпровського Лівобережжя — балто- й іраномовними племенами. В зв'язку з цим виникла гіпотеза, що спочатку назву «сѣверъ» мала локальна група населення, яка згодом була асимільована слов'янами, котрі перейняли й вихідний етнонім. Їй суперечить той факт, що етнонім «сѣверъ» відомий і на нижньому Дунаї, в Мезії. Місто Севеж (нім. Siewierz) столиця Севежського князівства відоме в СілезіЇ. Окрім того, в топонімії Польщі представлені Siewiersk, Siewierska Góra, Małe/Wielkie Siewieruszki. У сучасній лінгвістиці вважається що термін «сѣверъ», як і низка інших племінних назв «Повісті временних літ» («поля», «дерева» тощо), є одним з найбільш архаїчних слов'янських етнонімів, котрі сформувались у період, що передував розпаду праслов'янської спільноти (VI ст. н. е.) та початку міграцій представників окремих груп слов'янства[1].

Роменська культура у VIII ст.

Згідно літопису локалізуються «по Десне и по Семи, по Суле»[3]. Це підтверджується даними археології: окреслена область в основному збігається з ареалом роменської культури (VIII—XII ст.), слов'янська атрибуція якої не викликає сумнівів у фахівців.

Під час слов'янської колонізації розселялися із заходу на схід, через Понемання, потім Подвіння, ймовірно, разом з кривичами, досягли верхів'їв Двіни, Волги, Дніпра, звідти вийшли на постійний притулок на Десні, Сеймі, Сулі.

У IX ст.-на поч. X ст платили данину хозарам[2], від 884 східна частина керувалася з Києва: «иде Олегъ на сѣверяне, и побѣди сѣверяны, и възложи на нь дань легьку»[4]. 907 року, за князя Олега (882–912 рр.), були повністю приєднані до Київської Русі[2]. У IX — поч. X ст. брали участь у поході на греків[2].

Княжий стіл на цих землях виник опісля конфлікту між синами Володимира Святославича — Ярославом, який князював у Києві, й Мстиславом Тмутороканським, котрий 1024 р. захопив Чернігів і переміг брата в битві під Лиственом[4][1].

Опісля 1024 р. назва «сіверяни» зникає з історичних джерел[2]; вони влилися до складу українського народу, однак залишилася назва Сіверського князівства[2].

Востаннє сіверяни згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1183 році.

У джерелах XVI—XVII ст. в басейні р. Сейму згадується етнографічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян VIII-ХІІ ст. Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород-Сіверський, Сіверський Донець, Сіверська земля, Сіверщина тощо.

• Плахонін А.Г. Сіверяни // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 572. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2
• Стецюк Валентин. «Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі». Розділ IX. Східні слов'яни.
• Русина, Олена (1998). «Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського» К., 1998. — 244 с. ISBN 966-02-0737-7.
• Горленко В. П. Литвини півночі України — ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян
• Голубовський П. В. Сиверцы — Сивер — Северяне (рос.)
• Котляр, Микола (2013). Удельная раздробленность Руси – К.: Институт истории Украины, 2013. – 270 с.

• Сіверяни // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.