Уличі

Уличі (дав.-рус. Оуличи[1], оуличи, угличі, улучі[2]; у тексті X ст. Константина Порфирородного грец. Ο'υλτίνοις) — східнослов'янське плем'я південно-західної групи, що заселяло у 6-9 ст. пониззя Дніпра від р. Росі до Чорного моря[2] у межах розселення антів, нащадками яких вони (як і тиверці) були. Входили у Антський союз. Межували на сході з тюрками, на заході — з тиверцями, на північному заході — з полянами. Вперше у середині IX століття уличі згадуються у «Повісті минулих літ» поряд з тиверцями в регіоні від річок Дністер та Дунай до Чорного моря[3], і зазначено, що греки називали їх «Велика Скіфія». Узяли участь в етногенезі українців. Існує гіпотеза, що їхніми сучасними нащадками є гуцули[4].

Уличі

VI ст. – 942
Розташування Уличів
Східнослов'янські племена 8-9 ст.
Столиця Пересічень
Мови Давньоруська (давньоукраїнська)
Релігії Язичництво
Форма правління плем'я
Історія
 - Засновано VI ст.
 - Ліквідовано 942

Вчений XVIII ст. Татищев зіставляв назву уличів із давньою назвою річки Оріль, яку в XII ст. звали Угол. Новітні лінгвістичні розшуки також доводять трансформацію етноніма «уличі» в «угличі» прив'язує розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)». Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами:

и бѣша сѣдяще Улицѣ по Днѣпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ и Днѣстръ й сѣдоша тамо

Крім того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. У літописі під 922 роком записано:

Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе

Уличі були чисельно великим угрупованням, а не малим племенем; як зазначається в пам'ятці IX ст. «Баварський географ», народ цей мав на Дністрянсько-Дунайському межиріччі понад 300 міст.

Стосунки з Київським князівством

Уличі були у добросусідських відносинах з тиверцями, але ворогували з полянами і Київським князівством[2]. Князь Олег 885 року воював з уличами[2].

Новгородський перший літопис оповідає, що князь Ігор воював з угличами та деревлянами. Уличі довго боронилися, їхня столиця Пересічень трималася три роки і не піддавалася Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його у рік 6448 (940 р. н. е., від Р. Х.). Уличі згодилися на данину Ігореві, яку він відступив своєму воєводі Свенельду. Після завоювання воєводою Свенельдом у (942 р.), уличі увійшли до складу Київської Руси, взяли участь у формуванні українського народу[2].

Переселення

У 10 ст. під натиском печенігів уличі пересунулися на захід і оселилися над річками Бугом та Дністром, доходячи до Дунаю і Чорного моря[2]; їхнім головним городом був Пересічень[2]. Антропологічно в цей час були носіями масивних широколицих форм, чим різнилися від грацильних та вузьколицих черняхівців та, зокрема, мешканців територій сучасної Румунії. Вважається що тиверці є вихідцями з північніших регіонів слов'ян[5].

Під тиском половців у 12 ст. частина племені переселилися на північ, між верхньою Случчю і Бугом до так званої Болоховської землі і були відомі під іменем болоховців[2].

Існує ще гіпотеза, що уличі, просуваючись у район Карпат, передали свою етнонімію через одну із своїх назв «улуці» гуцулам, верховинцям Підкарпатської Русі (бойкам). Схожа етнокультурна основа цих субетносів стверджує висловлену гіпотезу.

Деякі вчені, наприклад М. К. Любавський, вважали тюркомовних печенігів не тільки сусідами уличів, а й частково асимільованими з ними через шлюбні зв'язки. Це ж стосується половців, які змінили печенігів в українських степах; курганні поховання досліджені в XIX ст. на території південних степів, знахідки яких зберігаються в історичному музеї міста Дніпропетровська.

Останні згадки

Відомі поселення уличів

Див. також

Примітки
  1. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  2. стор. 3459, том 9, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. «Повести временных лет» — Москва—Л., 1950 г. — Т. 1. — С. 14, 210. (рос.)
  4. Ю.О.Карпенко, «ОЛЕКСІЙ СІЛЬВЕСТРОВИЧ СТРИЖАК, ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ОНОМАСТ», С.7. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 21 жовтня 2014.
  5. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (255 с.) ISBN 978-966-1530-80-4

Джерела

Посилання


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.