Тюркські топоніми у Вірменії

Перейменування тюркських топонімів у Вірменії — процес перейменування тюркських топонімів урядами Вірменської РСР і Вірменії у XX — XXI століттях. Цей процес, що почався 1924 року, тісно пов'язаний з політичними процесами, що протікають всередині країни, такими як масова репатріація вірмен з-за кордону в СРСР, переселення азербайджанців з Вірменії в Кура-Араксинську низовину тощо[1].

Карта Еріванської губернії 1903 року з тюркськими топонімами

Багато топонімів перейменовувалося 1935 року, в повоєнні роки, в 1967—1968 роках, 1988 року, коли відбулося масове вигнання азербайджанців з країни[2] і після[3].

Існувало кілька методів перейменування тюркських топонімів: переклад топоніма, переклад половини назви або гібридне перейменування, лінгвістичне перероблення, повна зміна топоніма[1].

Виникнення тюркських топонімів у Вірменії
1. Велика Вірменія в I—IV століттях, за карткою-вкладкою до II тому «Всесвітньої історії» (М., 1956) (Заштриховано землі Великої Вірменії, що відійшли від неї до сусідніх держав після розділення 387 року). В центрі Марзпанська Вірменія V—VIII століть. 2. Вірменія напередодні тюркського завоювання: централізоване Вірменське царство до 1000 р. н. е.

Вірмени є нащадками автохтонного населення території сучасної Вірменії, а долина Араксу — центром історичної вірменської державності. Саме там знаходилися столиці Великої Вірменії, а в середньовіччі також Багратидської Вірменії — Єрвандашат, Армавір, Арташат, Вагаршапат (також духовний центр вірменів протягом 303—484 років, і знову з 1441 року), Двін (також духовний центр вірменів протягом 484—931 років) і Ані[4]. Всі ці міста були основними центрами розвитку давньовірменської культури.

Починаючи з XI століття, територія Вірменії зазнала навали тюрків-сельджуків — предків сучасних тюркських народів Малої Азії і Закавказзя. Завоювання Вірменії почалося 1064 року і завершилося 1071 року перемогою сельджуків в битві біля Манцикерта. Навала сельджуків стала катастрофою для вірменського етносу і призвела до еміграції значної частини вірмен[5]. З цього моменту на Вірменському нагір'ї, що включає частину Закавказзя[6], почався багатовіковий процес відтиснення вірменського і курдського населення прийшлим тюркським. Нова хвиля навал тюрків на Вірменію була пов'язана з татаро-монгольською навалою, а потім — з Тимуром. При цьому все більше число вірменських земель відбиралося у місцевого населення і заселялось прийшлими кочівниками[7][8]. Однак ще в епоху татарської навали Марко Поло зазначав переважання вірмен на всій території історичної Вірменії, від Сіваса до Мугані[9].

1603 року шах Аббас I організував масове переселення жителів Східної Вірменії вглиб Персії — так званий «великий сургун». В ході цього переселення, зокрема, було розорено велике вірменське місто Джуга (нині Джульфа, під Нахічеванню), яке було світовим центром торгівлі шовком; його жителі заснували вірменське передмістя Ісфагана — «Нова Джуга»[10][11]. Саме ця подія призвела до різкого скорочення вірменського населення у Східній Вірменії[5].

Шах Аббас I Великий, який 1603 року виселив у Персію жителів Східної Вірменії[5]

Постійні руйнівні війни між Перською та Османською імперією і застосовувана сторонами політика випаленої землі призвели до різкого скорочення чисельності населення Вірменії. Перед наступом османських військ перси гнали сотні тисяч людей, внаслідок чого ці території виявилися заселеними тюркськими племенами. Як зазначає Арсеній Сапаров, якщо територія передається з винищенням місцевого населення, то відбувається повна заміна «культурного пейзажу» і географічних назв у регіоні. Цю думку підтверджує і російський дослідник Іван Шопен, який зазначив, що прийшлі тюркські кочівники не змогли встановити колишніх назв місцевих об'єктів і дали їм свої назви[12]:

Цей магал, після перетерплених ним у минулому столітті спустошень, залишався абсолютно пустим, так-що коли останній еріванський сардар, Гусейн-хан, 1814 року спробував заселити його карапапахцями, ніхто не міг пригадати назв розорених його селищ, які отримали відтоді нові найменування. Донині ще більш сорока розорених селищ поміщені в списках без назв.

Таким чином, великомасштабні переселення населення Вірменії і проникнення тюркських кочових племен на цю територію різко змінили етнічний склад регіону і його культурний ландшафт. Колишня вірменська топоніміка частково залишилася, але була адаптована або ж повністю замінена тюркською[13].

Азербайджанська версія походження тюркських топонімів у Вірменії

На думку світової історичної науки, тюрки не з'являлися в Кавказькому регіоні до початку нашої ери. У квітні 630 року війська Західно-тюркського каганату напали на Вірменію[14], а в VII—VIII століттях на територію сучасної Вірменії і невеликої частини східної Туреччини кілька разів вторгалися війська Хазарського каганату, однак у значній кількості до XI століття тюрки там не осідали. Масово тюрки вперше оселилися на території сучасної Вірменії після сельджукської навали XI століття, коли прийшлі тюркські кочівники змінили етнічну картину регіону, відтіснивши вірменське і курдське населення. Це поклало в XI—XIII ст. початок формуванню азербайджанської народності, яке завершилося наприкінці XV століття[15].

Згідно з точкою зору, що існує тільки в Азербайджані, тюрки є найдавнішим населенням регіону, а тюркські топоніми виникли на території Вірменії з часів Урарту (IX—VI ст. до н. е.). Так, згідно з Сабіром Асадовим, сама назва Урарту має тюркський корінь «ур/урі» зі значенням «піднесеність» і «арт» зі значенням «нагір'я, гора». Він також стверджує, що низка назв місцевостей Араратської долини і регіону Севанського озера, відбитих в урартських написах, має тюркське (азербайджанське) походження. Так, на його думку, від тюркського «ар» — «рудий» — походить назва Вірменії. Назва столиці Великої Вірменії, Арташат, також виникла з тюркських мов, де «арт» має значення «нагір'я, хребет, спина, гора», а «шат» — «скеляста височина, злиття річок, виступ гори, межиріччя, розгалуження річки, рукав річки». Назва «Двін», за його словами, утворена від тюркського «дабан» з відповідними значеннями «пагорб, перевал, гірка, гірський перевал». На думку Асадова, «всі історичні пам'ятники Вірменії, її топоніми переконливо доводять, що впродовж тисячоліть азербайджанці були основними жителями цієї території»[16]. Асадов називає «геноцидом топонімів» заміну на території Вірменії «азербайджанських топонімічних назв», що послідувала за цим <геноцидом азербайджанського народу>".

Г. А. Гейбуллаєв також вважає, що згадувані Птолемеєм топоніми, топоніми з грузинських джерел V століття, етноніми та топоніми з Вірменської географії VII століття тощо, на території Закавказзя є тюркськими за походженням, які з'явилися з проникненням племен скіфів і саків, які він іменує тюркськими[17], хоча у світовій науці вони однозначно вважаються іраномовними. Так, Гейдуллаєв пише про «найдавніші тюркські етнотопоніми: Албан (I—II ст.), Баласакан (III ст.), Кемахія (II ст.), Кангар (V ст.), Чол (V ст.), Хунан (V ст.), Гаргар (V ст.), Шаке (VII ст.), Тертер (VII ст.), Гянджа (VIII ст.), в яких відбиті найменування тюркомовних племен албан, сак, камак, кангар, чол, хунн, гаргар, печеніг, тертер, кенджек». Між тим, сучасна наука кавказьких албанців однозначно вважає кавказомовними племенами, спорідненими з лезгинами[18].

Російський історик В. О. Шнірельман зазначає, що аргументи азербайджанських прихильників споконвічного проживання тюрків на території Закавказзя виглядають безпорадними, проте вони викликали великий ентузіазм у колах азербайджанських інтелектуалів, і випущена збірка «До проблеми етногенезу азербайджанського народу» (Баку, 1984) стала вважатися «віхою в азербайджанській історичній літературі». За Шнірельманом, після публікації збірки на сторінки азербайджанських наукових публікацій хлинув потік псевдонаукової літератури[19].

Перейменування тюркських топонімів у вірменські в XX столітті
Карта східної частини Еріванської губернії з тюркськими топонімами (оз. Гокча, Гюзалдара, Базаркечаръ, Арпа, р. Арпа, м. Ахъ-дахъ (Агдаг) (азерб. Ağdağ). 1896 рік

Від XVII до початку XIX століття більшу частину населення території східної Вірменії становили мусульмани — азербайджанці і курди, з яких більшість у кінці XIX століття становили азербайджанці[20]. Джафар Гіяс і Ібрагім Боз'єль у книзі «Armenian acts of cultural terrorism» зазначають, що згідно з книгою З. Коркодяна «Населення Радянської Вірменії» (1932 року видання), на початку XX століття 2000 з 2310 географічних назв на території Вірменії мали тюркське походження.

Перейменування топонімів у Вірменській РСР тісно пов'язане з перебігом внутрішніх політичних процесів у СРСР. За період від 1924 до 1930 року було перейменовано близько 80 топонімів. Причина перейменувань була затверджена в офіційній постанові про перейменування від 3 січня 1935 року. В указі говорилося, що назви багатьох місць відбивали релігійні, феодально-власницькі пережитки минулого, а також більшість мали нестійке і підривне значення. Крім того багато топонімів повторювалися на двох або більше територіях, що заважало поштовому й іншим відомствам. Помітне збільшення числа перейменувань спостерігалося в повоєнні роки (1946—1950), однією з причин якого була масова репатріація вірменів до Радянського Союзу у листопаді 1945 року. В період від 1946 до 1948 року з Близького Сходу, Північної та Південної Америки і Західної Європи прибуло близько 90 000 вірменів[21].

Іншим соціально-політичним процесом, що вплинув на назви у Вірменії була еміграція азербайджанців у цей період[22], про яку сказано в постанові Ради Міністрів СРСР № 745 від 10 березня 1948 року про заходи щодо переселення колгоспників та іншого азербайджанського населення з Вірменської РСР в Кура-Араксинську низовину Азербайджанської РСР[23]. Згідно з цим планом близько 100 000 осіб повинні були «добровільно» переселитися. Сам процес переселення включав три стадії: 10 000 осіб 1948 року, 40 000 — 1949-го, і 50 000 — 1950-го[22] (докладніше див. статтю Депортація азербайджанців з Вірменії).

В одному з пунктів Постанови Ради Міністрів СРСР № 4083 від 23 грудня 1947 року сказано[24]:

11. Дозволити Раді Міністрів Вірменської РСР звільнені азербайджанським населенням будівлі і житлові будинки в зв'язку з переселенням їх в Кура-Араксинську низовину Азербайджанської РСР використовувати для розселення зарубіжних вірменів, які прибувають у Вірменську РСР.

У 1967—1968 роках спостерігалося різке збільшення числа перейменувань: було змінено більше ніж 50 топонімів[22]. До кінця 1980-х рр. у Вірменській РСР було 152 азербайджанських села з тюркськими назвами[25].

Хоча значну частину тюркських назв було змінено в радянський час, повністю процес «детюркизації» топонімів завершився в перші роки незалежності Вірменії[26]. В цілому за період від 1924 до 1988 року було перейменовано понад 600 топонімів Вірменської РСР. Останнім етапом стало перейменування тюркських топонімів, що залишалися на території республіки. За словами начальника Державного комітету кадастру нерухомості Манука Варданяна, 2006 року перейменовано ще 57 населених пунктів. 2007 року планувалося перейменування ще 21 населеного пункту республіки. Цей процес зайняв багато часу через проблеми з вибором нової назви[3].

Гідроніми
Озеро Гокча в атласі Blackie & Sons (Единбург) 1882 року

Зі 107 гідронімів було перейменовано 71 (66 %).[27] Частина з них мали тюркські утворення, пов'язані з водою: -чай (річка), -гель (озеро), -булаг (джерело), -су (вода). 26 з них були змінені на вірменські еквіваленти. Так -гель було змінено на -лич (з 12 топонімів з гель 11 були перейменовані на лич), -булаг був замінений на ахпюр (з 4 топонімів з -булаг 2 були перейменовані на ахпюр і тільки один на російське -родник), а -су на вірменське -джур. Інша була ситуація з тюркським -чай. З них тільки один з 9 був перейменований на вірменський з -гет. Для решти восьми було обрано нову назву. В цілому методи перейменування можна розділити на 4 категорії[27]:

  1. Переклад топоніма: тюркську назву озера Карагель на вірменську Севлич (чорне+озеро); річки Балигли на Дзикнагет (рибна (річка)). Всього 5 випадків
  2. Переклад половини назви або гібридне перейменування: Шорбулаг на Мушахпюр; Карагел на Карилич (переклад). 12 випадків
  3. Лінгвістична переробка[27]: Кафан на Капан, Ертапін на Артабун. 27 випадків.
  4. Повна зміна: Басут на Цав, Чайземі на Кашуні. 29 випадків

Більше половини перейменованих гідронімів нерозривні зі старими.

Ороніми

З 315 оронімів 164 (52 %) були перейменовані. У випадку з оронімами виділяються такі тюркські утворення: -даг (гора) — 17 випадків, -тепе (пагорб) — 9 випадків, -гая (скеля) — 4 випадки. Тюркські утворення змінювалися таким шляхом: з 17 слів з -даг 10 замінено вірменським еквівалентом -сар; 6 з 9 -тепе змінилися як на сар так і на блур; і всі 4 -гая було змінено на -кар. Як і у випадку з гідронимами, методи перейменувань можна поділити на 4 категорії[27]:

  1. Відомо 8 випадків перекладу: Акдаг на Спітакасар (білий+гора); Демірлі на Еркрасар (залізна (гора))
  2. Відомо 14 випадків гібридних перейменувань: Мурад-тепе на Мурадсар, Камаркая на Камаркар
  3. Найпоширенішим був метод переробки. Відомо 98 випадків: Хартинлар на Хартинлер (тюркське закінчення множини лар замінено тут вірменським словом лер для гір); Ішигли на Ішхансар
  4. Відомо 44 випадки повної зміни: Маман на Цахкадзор, Богутлу на Ардені.

Ставлення до перейменувань тюркських топонімів в Азербайджані

Сучасні азербайджанські автори кваліфікують перейменування тюркських топонімів у Вірменії як «культурний тероризм» і «лінгвістичний геноцид».

Список перейменованих тюркських топонімів

Згідно з азербайджанськими авторами у Вірменії протягом 1924—1991 років перейменовано такі тюркські топоніми[28][29].

Примітки
  1. The alteration of place names and construction of national identity in Soviet Armenia. Arseny SAPAROV
  2. Карабах: хронологія конфлікту(рос.)
  3. Новини Вірменії. 2007 року у Вірменії завершиться процес перейменування населених пунктів республіки 16:21. 22/02/2007(рос.)
  4. Robert H. Hewsen. Introduction to the Study of Armenian Historical Geography: The Ašxarhacʻoycʻ of Ananias of Širak, Formerly Attributed to Moses of Xoren. — Georgetown University, 1967. — P. 410.
  5. А. Новосельцев, В. Пашуто, Л. Черепнин. Пути развития феодализма. — М. : Наука, 1972. — С. 47.

    «А затем началось сельджукское нашествие. Оно нанесло первый катастрофический удар по армянскому этносу. Часть Васпуракана, Гохтн, и, наконец, Сюник стали объектом захвата сельджуков в первую очередь. В результате резкой и достаточно фанатичной политики сельджукских владык, в политических целях принявших ислам и ставших его очередным „оплотом“, армянское население вынуждено было покидать родную землю и эмигрировать на север в пределы Грузии и особенно в Киликию.

    Сражение при Манцикерте (Маназкерте) привело к окончательной потере Армении Византией. Теперь центрами армянской политической и культурной жизни стали Киликия и Албания. Эта последняя в XII—XIII вв. была тесно связана с Грузией и порой от неё зависела. В последующие века процесс этнических изменений продолжался, пока „метс сюргюн“ („великое изгнание“) — армяно-тюркское) Аббаса I в начале XVII в. не привело к резкому сокращению армянского населения Восточной Армении»    .
  6. Britannica encyclopedia статья «Armenian Highland»:
    «mountainous region of Transcaucasia. It lies mainly in Turkey, occupies all of Armenia, and includes southern Georgia, western Azerbaijan, and northwestern Iran».
  7. Аббас-Кули-ага Бакиханов. Гюлистан-и Ирам:
    «шах Исмаил (Сефеви) переселил из Ирака племя Баят частью в Эриван, а частью в Дербенд и Шабран, чтобы усилить местных правителей».
  8. История Востока. В 6 т. Т. 2. Восток в средние века. — М.: Восточная литература РАН, 2002. — ISBN 5-02-017711-3
    «В описаниях современников сельджукское нашествие предстаёт как бедствие для стран Закавказья. Сельджуки быстрее всего утвердились в южных армянских землях, откуда армянское население вынуждено было эмигрировать в пределы Византии. Так возникло Киликийское Армянское царство, просуществовавшее до конца XIV в. На Армянском нагорье начался многовековой процесс оттеснения армянского и курдского населения пришлым тюркским. То же самое имело место и в пределах Закавказья».
  9. «Живут в этой провинции главным образом армяне-схизматики … Эта Армения в длину тянется от Себаста [Сиваса] до равнины Ороган [Мугань], а в ширину от гор Баркар до Тауриса [Тебриза]…»
    После Марко Поло. Путешествия западных чужеземцев в страны трех Индий. — М.: Наука, 1968.
  10. Аракел Даврижеци. Книга историй
  11. Всемирная история. Т. IV.[недоступне посилання з Июнь 2019] — М., 1958. — С. 563.
  12. Шопен И. И., «Исторический памятник состояния Армянской области в эпоху её присоединения к Российской империи», СПб., 1852. Стр. 446
  13. Arseny Saparov. The alteration of place names and construction of national identity in Soviet Armenia
  14. Гумилёв Л. Н. Древние тюрки. — АЙРИС-пресс, 2009. — С. 221. — ISBN 978-5-8112-3742-5.
  15. История Востока. В 6 т. Т. 2. Восток в средние века. — М.: Восточная литература РАН, 2002. — ISBN 5-02-017711-3
    «Нашествие сельджуков сопровождалось страшными опустошениями и разрушением многих закавказских городов. Оно имело огромные последствия для исторических судеб Закавказья. Впервые сюда пришла большая волна тюркского населения. Отдельные группы тюрок проникали в регион и прежде, преимущественно с севера (хазары, булгары и т. д.), но они не изменили этнический состав населения закавказских стран. Иное дело сельджуки. Их племена прежде всего обосновались на превосходных пастбищах Южного Азербайджана (собственно Азербайджана) и Мугани, а затем Арана. Предгорная часть Арана особенно интенсивно заселилась тюркскими кочевниками на протяжении XII—XV вв., и постепенно древнее название Аран заменилось на Карабах (тюркско-иранское Чёрный сад). (…) Проникновение тюрок в Восточное Закавказье постепенно привело к тюркизации значительной части местного населения, что положило именно в XI—XIII вв. начало формированию тюркоязычной азербайджанской народности. (…) На Армянском нагорье начался многовековой процесс оттеснения армянского и курдского населения пришлым тюркским»
  16. САБИР АСАДОВ. Историческая география Западного Азербайджана. (Дополненное, переработанное издание на русском языке). — Баку, издательство «Азербайджан», 1998. — 560 стр. Научный редактор Будаг Будагов, академик. НАПЕЧАТАНО СОГЛАСНО УКАЗУ ПРЕЗИДЕНТА АЗЕРБАЙДЖАНСКОЙ РЕСПУБЛИКИ ГЕЙДАРА АЛИЕВА ОТ 26 МАРТА 1998 ГОДА «О ГЕНОЦИДЕ АЗЕРБАЙДЖАНЦЕВ». Стр. 17-22
  17. Гиясаддин Аскер оглы Гейбуллаев. ТОПОНИМИЯ АЗЕРБАЙДЖАНА. Баку — Элм — 1986. АКАДЕМИЯ НАУК АЗЕРБАЙДЖАНСКОЙ ССР. СЕКТОР АРХЕОЛОГИИ И ЭТНОГРАФИИ
  18. J. Gippert, W. Schulze. Some Remarks on the Caucasian Albanian Palimpsests / Iran and the Caucasus 11 (2007) «Nevertheless, it can be safely stated that from both a phonological and a lexical perspective the Caucasian „Albanian“ (which may well be styled „Old Udi“ from now on) has preserved the original Lezgian character of the language (more precisely: Eastern Samur) much better than contemporary Udi has.»
  19. Шнирельман. Войны памяти. ИКЦ Академкнига, Москва, 2003. С. 169—171
  20. Н. Г. Волкова (Наталья Георгиевна Волкова — одна из ведущих советских этнографов-кавказоведов, признанный ученый в области этнической истории народов Кавказа, автор нескольких монографических исследований по этническому составу населения Северного Кавказа, по кавказской этнонимике) Кавказский Этнографический Сборник, Статья: Этнические процессы в Закавказье в XIX—XX вв. — IV. — СССР, Институт Этнографии им. М.Маклая, АН СССР, Москва: Наука, 1969. — С. 10. — 199 с. — 1700 экз.
  21. Barbara A. Anderson and Brian D. Silver, "Population redistribution and the ethnic balance in Transcaucasia, " in Ronald G. Suny, ed., Transcaucasia, nationalism, and social change; essays in the history of Armenia, Azerbaijan, and Georgia (Ann Arbor: University of Michigan Press, 1996): 488.
  22. Arseny Saparov, International Relations Department, London School of Economics, Houghton Street, London WC2A 2AE, A.Saparov@lse.ac.uk
  23. Постановление N: 754 Совета министров СССР
  24. Постановление Совета Министров СССР от 23.12.1947 № 4083
  25. Arseny Saparov, International Relations Department, London School of Economics, Houghton Street, London WC2A 2AE, A.Saparov@lse.ac.uk
  26. Александр Искандарян. НАЦИОНАЛЬНЫЕ ИСТОРИИ НА ПОСТСОВЕТСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ – II. АРМЕНИЯ: УДРЕВЛЕНИЕ МОДЕРНА. — 2009. — С. 225—243.
  27. Arseny Saparov, International Relations Department, London School of Economics, Houghton Street, London WC2A 2AE, A.Saparov@lse.ac.uk
  28. Культурный терроризм Таблица топонимов деазербайджанизации территории Республики Армения. Из брошюры «Акты армянского культурного террора», изданной в 1997 г. в Анкаре при поддержке и участии Чрезвычайного и Полномочного Посла М.Новрузова.
  29. Вагиф Арзуманлы, Назим Мустафа. Депортация, Геноцид, Беженцы.. — Баку : «Гартал», 1998.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.