Українська філософія

У цій сукупності поглядів загальнокультурного i філософського штибу зображено особливості інтелектуального життя українського народу. Українська філософія представлена літописами, повчаннями, художніми творами та іншим чином[1]. Її особливість проявлена в систематизованих і струнких теоріях навчань Г. Сковороди (засновник першої філософської системи в Україні), П. Юркевича (об'єктивно-ідеалістичне вчення), В. Лесевича (позитивіст започаткувавший «критичний реалізм»)[2], П. Копніна (засновник «київської філософської школи», розробки з гносеології й логіки наукового пізнання[3]), Д. Чижевського (виділив етапи української філософії в історії філософії України), В. Вернадського (перший президент Української Академії Наук у 1918 р.), В. Липинського (консервативний представник української соціології)[2], В. Горського (школа «логіки наукового пізнання») в академічній філософії ХIХ-ХХ століть; і розчинена в літературній творчості письменників з поетами (М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко розвинувший етичну систему базовану на щасті[2]), у полемічній думці українського Ренесансу ХV-ХVI ст. (І. Вишенський, З. Копистенський, Г. Смотрицький); у реформаторських ідеях Братських шкіл, у політичних настроях Південного товариства декабристів[4][5].

Українська філософська думка може бути складна для сприйняття іноземцями як інша філософська традиція (аналогічно українським народом — чужорідне), що відображає духовно-практичну історію нації, характер ментальності українського етносу, оригінальність України з її соціокультурним тлом, і тільки розуміння усіх цих факторів у взаємодії є умовою розкриття самобутності української філософської думки[4].

Українські мислителі передавали погляди більш наглядно в контексті з життям, призначенням й життєвими обставинами людини, не вдавалися в абстрактне теоретизування (М. Гоголь, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Липинський та ін.)[6]. Виражали світоглядові особисті думки, аніж абстрактні схеми та теоретичні аргументи[6]. В українській філософії переважали емотивні елементи над раціональними[6]. Але разом із тим українській філософії прикметне гармонізація та синтезування, через що крайньо-чіткі філософські системи не мали місця[6].

Притаманне українській філософії шукання Бога[6] не обов'язково зв'язане з доктринами релігії[6], український месіанізм[7] («Книги битія українського народу» та філософія культури П. Куліша з синтезом людської екзистенції, природи і духа), заглиблення у внутрішній світ людини, етичний плюралізм, моральні вартості християнської культури і увага на соціально-політичному житті, на історичному матеріалізмі[2], схильність до діалектичного матеріалізму[2][7].

Для Української філософії характерна увага до проблем людини, проблеми пізнання серцем (теорія кордоцентризму), синкретичність[4][6]. Характерні ідеї та риси української філософії в різні періоди[5]:

Українська філософія є частиною всесвітньої філософії[8]. Але вона відтворює самобутні підходи і шляхи розв'язання філософських проблем, що спираються на національні культурні традиції[8]. Дослідивши зміст і етапи розвитку філософської думки в Україні стає зрозумілою історія українського народу, особливості формування його духовного світу, його культури та традицій[8].

У розвитку та в становленні філософії в Україні відокремлені періоди[8][1]:

• Становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі;
• період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії (козацька доба);
• період української філософії в культурі романтизму XIX-XX століть[9];
• від 1930-х років до кінця 1980-х років — філософія періоду УРСР, а також філософія української діаспори[10];
• зародження культури незалежної України й формування сучасної філософії XX-XXI століть.

Системно розглядаючи виникнення й розвій української філософії як ланки світового історико-філософського процесу виокремлені етапи[11]:

1. Світоглядні уявлення «першоукраїнців» язичницько-міфологічної доби як переддень української філософії в V-IX століттях;
   
2. філософські погляди українських мислителів у добу Київської Русі з філософсько-теологічним вченням IX-XVI століть;
   
3. філософська діяльність пов'язана з виникненням науково-освітніх центрів, братств, колегій зі становленням професійної філософії від XI століття;
   
4. формування самобутніх українських філософських концепцій як класична доба української філософії в XVIII столітті;
   
5. сучасна академічна, фахово-освітня українська філософія в XIX-XXI століттях.
   

Зазначені періоди характеризуються постановкою наступних проблем[5]:

• Людина й нація;
• людина і Бог (світське — духовне);
• людина та суспільство (особа — громада);
• Бог і світ;
• людина — світ.

Міжвідомчу збірку «Проблеми філософії» у 1966 р. редагував Д. Острянин[3]. Видатним представником дослідження проблематики у ділянці філософії природознавства був М. Омеляновський[3].

Український філософ-позитивіст Лесевич Володимир Вікторович у Російській імперії був засновником першої школи з викладанням наук українською мовою, яку за доносом було знищено російською владою в Україні[12][13]. — Була заборона на викладання філософії в навчальних закладах України в складі Російської імперії, але філософська думка в Україні в другій половині XIX століття — на початку XX ст. значно активізувалася з поширенням нових філософських ідей, ця заборона була знята та створили в Україні перший для Російської імперії філософський журнал[14].

На початку 1970-х років в СРСР на теренах УРСР почалися репресії проти українських філософів виключно за одною ознакою — хто був носієм української мови та розробляв філософію українською мовою, далі були заборони на філософські публікації українською мовою в УРСР, з нав'язуванням друку філософських праць виключно російською мовою з 1977–1978 рр.[3].

1. вперше[3] українською мовою було видано «Короткий філософський словник» за ред. М. Розенталя і П. Юдіна у 1940 році;
   
2. вдруге[3] українською мовою було видано «Філософський словник» за ред. В. Шинкарука у 1973 році.
   

— Коли унезалежнені народи формують свою історію, то представники імперіалістичного світогляду заперечують їх існування. Росія та їй подібні опиняються в ситуації дефіциту особистостей для хронології власної історії науки, історії літератури тощо. Широко відомо, коли називають у Росії та москвофіли в Україні українського письменника Гоголя «російським», українського поета Шевченко «російським», українського філософа Сковороду «російським» тощо. У зв'язку з чим виникають антитези, що не витримують критики, мовляв «немає української філософії» та її буцімто «не існувало»[15]. Але національно-культурна самоідентичність передбачає ідентифікацію й філософії також[16].