Лесевич Володимир Вікторович

Походив зі старшинського козацького роду Полтавщини[1], з дворянської родини Лесевичів. Рано втративши батьків, перебував під опікою родичів[5], виховувався бабусею[11].

У 1845 р. вступив на навчання до гімназії міста Києва[12], яку закінчив в 1851 р.[11].

У 1855 р. закінчив навчання в Військово-інженерному училищі[11].

У 1856 р. — навчався в Інженерній Академії Петербургу[11], в 1861 р. закінчив навчання в Петербурзькій Академії Генерального штабу[1][11].

У 1856—1859 рр. служив офіцером у 1-му Кавказькому саперному батальйоні[11], брав участь у бойових діях на Кавказі[1] три роки[13].

Людина честі, шляхетний Лесевич В. В. відмовився брати участь у придушенні «Липневого повстання»[14] й вийшов у відставку з офіцерським званням штабс-капітана[15][16]. 1862 року, залишивши військову службу, оселився в родовому маєтку[5] в селі, де заснував школу з українською мовою навчання, яку незабаром було закрито (цей акт адміністративної сваволі набув широкого розголосу; зокрема, про це було кілька публікацій у герценівському «Колоколі», де також з'явилося кілька публікацій про дискримінаційне закриття російською владою заснованої ним вперше в Україні україномовної школи[12]. Пізніше Лесевич зустрічався з Олександром Герценом у Лондоні, подорожував у Велику Британію через Німеччину[11]). Його твори у Москві друкував журнал «Російська думка».

У 1870-х рр. належав до гуртків петербурзької інтелігенції «Товариство тверезих філософів» (рос. Общество трезвых философов і «Ольхінський клуб» (рос. Ольхинский клуб), бо збиралися в домі літератора й поета Олександра Ольхіна[11]. Працював викладачем українського товариства[14].

Пізніше мешкав у Петербурзі, співробітничав з часописом «рос. Отечественные записки», 1875 р. заснував у Петербурзі Літературний фонд ім. Т. Шевченка та Українське видавниче товариство, в якому мав намір надрукувати роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та низку інших книжок — проте, вони були заборонені цензурою згідно з Емським актом 1876 року.

Був лише запідозрений у зв'язках з народниками[11]. І у 1879 року був репресований[1] без суду, і навіть без пред'явлення офіційного звинувачення. Сидів у Нижньогородській тюрмі з 27 травня 1879 р. до вересня того ж року[16]. Засланий до Сибіру під контроль поліції (Єнісейськ-Красноярськ), де перебував близько трьох років; пізніше місце заслання було змінено на Кавказ з 1881 р., з 1882 р. — Полтава, у 1885—1886 рр. — Твер[11]. З собою він возив чудову бібліотеку, поповнював її, передплачував російські та іноземні газети та журнали[15]. Лише в 1888 році йому було дозволено повернутися до столиці. Співпрацював з видавництвом «рос. Русское Богатство»[1].

Ще під час перебування на Сибіру в 1879—1881 рр.[13][1] познайомився з сибірським обласництвом. Ці зв'язки зміцнилися в Петербурзі, де на той час перебував Микола Ядрінцев.

Від 1883 р. постійно мешкає в Україні: м. Полтава (мешкав у садибі свого зятя — Володимира Леонтовича[11]), м. Київ[17]. Мав доньку Юлію, котра була в шлюбі зі згаданим Володимиром Леонтовичем[18].

У 1888 р. переїхав до Петербургу, де увійшов в гурток Михайла Михайловського, активно діяв в організації журналу «рос. Русское богатство», обирався членом його редакційного комітету до 1898 р.[11]. Читав лекції у Вищій російській школі суспільних наук[11]. Організував у м. Петербурзі Товариство вивчення етнографії та історії України[11].

Став активним прихильником національного самовизначення України[11]. Підтримував творчі та особисті відносини з Михайлом Драгомановим[11] й навіть матеріально підтримував його[1], товаришував з Володимиром Мальованим та іншими[11]. Матеріально підтримував видавництва галицьких радикалів Української радикальної партії[1], товаришував з Іваном Франком, Михайлом Грушевським.

У 1901 р. він підписується під протестом письменників проти розправи російських козаків над протестантами на Казанській площі міста Санкт-Петербург, за що його російська влада висилає на два роки зі столиці Російської імперії[11], і він виїжджає за кордон (Італія — 1902 р., Франція — 1903 р.[11])[12]. Брав участь у Міжнародному соціологічному конгресі в Парижі 1903 року[11].

Замешкав у столиці України Києві. Помер 26 листопада 1905 року. Похований у Києві на кладовищі «Аскольдова могила»[17]. Згідно заповіту його бібліотека відійшла у власність НТШ[1].

Лесевич В. В. мав праці з історії буддизму[10], був засновником першої школи з викладанням наук українською мовою[11] в 1864 р.[1], яку за доносом було знищено російською владою в Україні[9][10]. У Росії була дискримінація відносно української мови — представники українського народу мали друкувати свої праці російською:

• «Очерк развития идеи прогресса», в изд. «Современное Общество» 1868 г., 4 и 6; (рос.)
• «Философия истории на научной почве», в изд. «Отечественные Записки», 1869 г., 1; (рос.)
• «Позитивизм после Конта», там же, 4; (рос.)
• «Общие гносеологические вопросы и их решение», там же, 1870 г., 7; (рос.)
• «Новейшая литература позитивизма», там же, 1871 г., 5; (рос.)
• «Характеристические черты развития философии и науки в средние века», в изд. «Знание» 1873 г., 10 и 12; (рос.)
• «Первые провозвестники позитивизма», в «Отечественные Записки», 1873 г., 12; (рос.)
• «Классики XIV и XV столетий», там же, 1874 г., 12; (рос.)
• «Как иногда пишутся диссертации», там же, 1875, 1. (рос.)
• «Опыт критического исследования основоначал позитивной философии», г. СПб, 1877 г. (рос.)
• «Письмах о научной философии», г. СПб, 1878 г. (рос.)
• «Революционеры и естественный ход событий», изд. «Вестник Народной воли» (Женева, № 1, под псевдонимом «Украинец»), 1883 г. (рос.)
• «Этюды и очерки», г. СПб, 1886 г. (рос.)
• «Всемирный язык и народные языки», журнал «Русская мысль», 1900 г., № 11—12 (рос.)
• «Что такое научная философия?», г. СПб, 1891 г. (рос.)
• «Происхождение романа в Англии. Томас Нэш», «Русская мысль», апрель 1901 г. (рос.)
• «Эмпириокритицизм, как единственно науч. точка зрения», г. СПБ, 1909 г., с. 9, 11 (рос.)
• «Собрание сочинений Лесевича», Т. 1-3, г. Москва, 1915–1917 гг. (у зв'язку з державним переворотом комуністів в Російській імперії в 1917 році це посмертне його видання не було завершене[11]) (рос.)

Есе про буддизм:

• «Буддийский нравственный тип», изд. «Северный Вестник», 1886 г., 5; (рос.)
• «Новейшие движения в буддизме», изд. «Русская Мысль», 1887 г., 8; (рос.)
• «Религиозная свобода по эдиктам царя Асоки Великого», изд. «Вопросы Философии», 1889 г., кн. 1. (рос.)

Публікації українською

• «Оповідання Р. Ф. Чмихала», м. Львів (казки, легенди, новели, анекдоти);
• «Етнографічний Збірник», ,т. XIV, 1904 р.;
• «Денисівський козак Р. Ф. Чмихало, його казки і приказки», журнал «Мир божий», 1895 р., № 4;
• «Помпеянський Ізюм, пам'ятка боротьби східних культів за перевагу в греко-римському світі»;
• «Науковий Збірник в честь проф. М. Грушевського» тощо[1].

Філософ-позитивіст Лесевич В. еволюціонував від позитивізму Оґюста Конта-Герберта Спенсера до емпіріокритицизму[19]. Вважав за необхідне поєднання теорії пізнання з позитивізмом[20]. Він підніс на перший щабель науку («розумову діяльність»), рівень якої він визнавав критерієм суспільного прогресу; виступав за широке розповсюдження знань, за свободу слова і свободу друку, наполегливо займався освітньою діяльністю[5]. У релігії бачив обмежуюче свободу людини духовне джерело[11]. Наголошував на ідеалах без благодатної духовності (що ґрунтується на власних силах людини) та на самобутньому розвитку особи[11].

Вважав, що насильницьке знищення представників російської державної влади «має своє повне виправдання і обумовлене цілковитою необхідністю»[11]. Обґрунтовував, що настала неминучість революції в Російській імперії, що вона здійснена буде «зверху» — силами політичних партій[11]. Скептично ставився на можливість культурної просвіти селянства, як «рутинної маси»[11]. Був прибічником ідей Р. Авенаріуса, Ф. Паульсена, Ґерінґа, Пельтцольда[14][20][17] тощо, тому різко критикував етичні погляди Л. Толстого («Толстовство»), бо концепція «непротивлення злу» є «оживленням» асоціального (орієнтованого не на соціальні блага) вчення буддизму, наголошуючи на соціальній адаптації індивідуума[11]. Він відстоював тезу щодо рівноправності національних мов, доводив необхідність здійснення освітньої справи кожного народу його рідною мовою[11].

• В. М. Чисніков. Лесевич Володимир Вікторович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 127. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Т. І. Березюк. Лесевич Володимир Вікторович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.

• Лесевич Володимир // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1960. — Т. 4, кн. VII : Літери Ле — Ме. — С. 827. — 1000 екз.