Черкеси в Йорданії

Масова міграція черкесів до Османської імперії розпочалася в 1850-х роках і була зумовлена експансією Російської імперії до черкеської історичної батьківщини — зигії. Російсько-османська угода 1860 року передбачала переселення до османської території 40—50 тис. черкесів[7]. Втім, остаточна кількість переселнців, більшість з яких була мусульманами, склала від 800 000 до 1 200 000 осіб; з них близько 175 000 були переселені в 1864 році до переважно християнських територій Імперії на Балканах[8]. Під час Квітневого повстання, що спалхнуло в 1876 році та призвело до Російсько-турецької війни 1877—1878 років, черкеси були звинувачені у вбивствах болгарських християн. Унаслідок подальшого російського вторгнення до Болгарії та Східної Румелії черкеси були вигнані з Балканського півострову, що було закріплено в Берлінському трактаті 1878 року[7]. У той же час тисячі черкесів і чеченців з Кавказу та туркменів із Центральної Азії, що тікали від російського панування, продовжували переселятися до османскьої Анатолії[9].

У зв'язку зі зменшенням території імперії та появою десятків тисяч переселенців, що переповнювали Анатолію, Фракію та Македонію, османський уряд вирішив переселити біженців до малозаселених районів Леванту[9]. Втрата Османською імперією свого ключового сільськогосподарського регіону — Балкан — зумовлювало появу черкеських сільськогосподарських спільнот у родючому вілаєті Сирія. Переселення мігрантів також відігравало значну роль у намаганнях османського уряду централізувати контроль над Імперією. Вони включали спроби домогтися осілості кочових бедуїнських племен сирійського степу та запровадити контроль над фактично автономними спільнотами друзів, алавітів та маронітів. Розселення черкесів, а також інших народів — курдів, ассирійців та вірмен — мало стратегічне значення буфера між цими ворожуючими громадами[10].

Відтак, у 1878 році близько 50 тис. черкесів були перевезені морем з Константинополя, Салонік та Кавали до узбережжя Леванту[9]. Звідти близько 25 тис. з них було відправлено далі, до південних районів вілаєту Сирія, а саме: в Ель-Балку (частина сучасної Йорданії), до Голанських висот та околиць Тиверіади[11]. Їхнє транспортування та розселення відбувалося під наглядом губернатора з Дамаску. Фінансування імміграційних комітетів, відповідальних за поселення черкесів та інших переселенців, обійшлося кожному платнику податків у чотири піастри. Спочатку черкеси розміщувалися в школах та мечетях, а багато з них загинули від хвороб під час переселення[9].

Черкеське поселення Ваді-ес-Сір, засновне в 1880 році. Світлина 1900 року

Османська влада виділила землі для черкеських поселенців поблизу природніх джерел води та зернових полів. Між 1878 і 1884 роками в районах сучасної Йорданії було засновано три черкеські села: Амман (1878), Ваді-ес-Сір (1880) та Джераш (1884)[12][9][13]. Оскільки Амман був покинутий ще у XIV столітті, поселення черкесів ознаменувало заснування сучасного міста[5][6]. Перші черкеські переселенці належали до субетносу шапсугів. Невдовзі до них приєдналися кабардинці і абадзехи[14].

Під час другої великої хвилі міграції у 1901—1906 рр., до складу якої входили також і чеченські біженці, були засновані п'ять змішаних черкесько-чеченських поселень: Нааур (1901), Ез-Зарка (1902), Ер-Руссайфа (1905), Сувейліх (1905) та Ес-Сухна (1906). Нові мігранти також оселялися і в тих селах, що були засновані під час першої міграційної хвилі[12][13][15]. Через несприятливі умови населення Амману зазнало скорочення з 500 до 150 осіб протягом перших трьох місяців свого існування. Це було спричинено тим, що перші посленці, які були змушені жити в печерах поруч із давньоримськими руїнами, часто хворіли інфекційними захворюваннями, такими як тиф і малярія. До того ж, Амман був достатньо ізольованим від інших черкеських поселень: найближче з них, Ель-Кунейтра, лежало в 100 км на північний захід[16]. Втім, завдяки прибуваючим переселенцям, у 1893 році населення Амману складало приблизно 1000 осіб[17].

Землі, на яких оселялися черкеси, традиційно служили зимовими зупинками для племен бедуїнів. Бедуїни та городяни міста Ес-Салт вважали черкесів привелегійованим населенням через земельні дотації з боку османського уряду та звільнення від податків протягом десяти років, а також у звязку з тим, що чимало черкесів працювало в османській жандармерії. Так, черкеси відмовлялися сплачувати бедуїнам «охоронний податок», за яким частина врожаю діставалися племенам бедуїнів в обмін на захист. Взаємна ворожість між черкесами та їхніми кочовими та осілими арабськими сусідами часто призводила до зіткнень. Незважаючи на перевагу бедуїнів у зброї та кількості, черкасам вдавалося відстоювати свої позиції, наводячи страх на бедуїнів та мешканців Ес-Салту, які звинувачували черкесів у ряді вбивств[18].

Черкеський гвардієць Еміра Абдалли, засновника Йорданського королівства. Світлина 1940 року

Черкеси в Ель-Балці виявилися невід'ємною складовою у зміцненні османського контролю над історично автономним Левантом. З точки зори уряду черкеські поселенці розглядалися як згуртована сила, що може бути використана проти місцевих повстань. На додачу, приток нового населення, що було зайняте у сільському госодарстві, транспортуванні зерна та будівництві й охороні важливої Хіджазької залізниці, стимулював розвиток місцевої економіки[19]. Так, запуск залізниці у 1903 році спричинив стрімке зростання черкеського Амману[20].

Зі збільшенням їхнього числа черкеси перетворилися на велику силу в масштабі регіону. Наприкінці 1890-х років ними було укладено ряд пактів із бедуїнами, зокрема спільний оборонний союз з племенем Бані-Сахр. Цей альянс виявився важливим у 1906—1910 рр. під час втручання Бані-Сахра у конфлікт між черкесами та об'єднанням племен Балкавія[21].

З часом черкеські, чеченські та туркменські поселенці стали кістяком осілого населення регіону Ель-Балка, який крім них включав містян з Ес-Салту й Ель-Караку та племена бедуїнів, що заснували власні сільськогосподарські поселення[21]. На момент початку Першої світової війни в Трансйорданії мешкало біля 5—6 тисяч черкесів[22].

Оскільки Амман зазнав стрімкого зростання з моменту здобуття Йорданією незалежності, частка черкеського населення міста наразі становить усього 5%[23]. Більшість черкесів у Йорданії входять до міського середнього класу країни. Вони значною мірою працюють в урядовій бюрократії та збройних силах, а також мають значне представництво в парламенті та виконавчій владі Йорданії[24].