Чечено-Інгушська Автономна Радянська Соціалістична Республіка

З ухваленням нової сталінської конституції 5 грудня 1936 року Чечено-Інгушську автономну область було виведено зі складу Північно-Кавказького краю та перетворено у Чечено-Інгушську АРСР.

Під час Другої світової війни у 1942—1943 рр. невелику частину Чечено-Інгушської АРСР окуповано Німеччиною. У лютому 1944 року чеченці й інгуші були звинувачені в колабораціонізмі та депортовані до Казахстану та Киргизії (операція «Чечевиця»). 7 березня 1944 року Чечено-Інгушську АРСР перетворено в Грозненський округ у складі Ставропольського краю. Однак вже 22 березня округ було скасовано, а колишню територію республіки поділено між Північно-Осетинською АРСР, Дагестанською АРСР, Грузинською РСР та знов створеною Грозненською областю РРФСР.

9 січня 1957 року Чечено-Інгушську АРСР відновлено, причому в дещо інших кордонах, ніж за скасування; у її складі залишились передані 1944 року зі Ставропольського краю до Грозненської області Наурський і Шелковський райони з переважно російським населенням, але при цьому їй не було повернено Приміський район, що залишився в Північній Осетії. Площа республіки після відновлення становила 19 300 км².

У серпні 1958 року в Грозному відбулися масові заколоти, приводом для яких слугувало вбивство на побутовому ґрунті.

1973 року після погромів у чечено-інгушській столиці (15-18 січня) ухвалено постанову ЦК КПРС «Про антигромадські націоналістичні прояви в м. Грозному». В республіку виїхала група працівників ЦК КПРС і Ради міністрів РРФСР. Після повернення групи до Москви відділ пропаганди ЦК КПРС та відділ організаційно-партійної роботи ЦК КПРС підготували спеціальний звіт, у якому, зокрема, йшлося про те, що націоналістично налантовані особи припускалися образ, погроз, хуліганських дій, насилля відносно громадян інших національностей, особливо росіян, що змушувало останніх виїжджати за межі республіки. Як приклад наводиться Сунженський район, який «за останні три роки» залишили 9 тисяч росіян, зокрема в першому кварталі 1973 року 780 осіб[3].

У листопаді 1990 року Верховна Рада Чечено-Інгушської АРСР проголосила суверенітет, а 24 травня 1991 року згідно з поправками до конституції РРФСР автономна республіка стала називатися Чечено-Інгушською Радянською Соціалістичною Республікою[4] (попри те, що дана поправка не відповідала чинній Конституції СРСР).

8 червня 1991 року з ініціативи Дудаєва в Грозному зібралася частина делегатів Першого чеченського національного з'їзду, яка проголосила себе Загальнонаціональним конгресом чеченського народу (ЗКЧН). одразу після цього було проголошено Чеченську Республіку Нохчі-чо (Чеченська Республіка Ічкерія), а керівників Верховної Ради республіки оголошено узурпаторами. Події 19-21 серпня 1991 р. стали каталізатором соціально-політичного вибуху в Чечено-Інгушетії.

27 жовтня 1991 року під контролем прибічників виконкому ЗКЧН проведено вибори президента та парламенту Чеченської Республіки Ічкерія.

Інгуська Республіка (згодом перейменована в Республіку Інгушетія) після розпаду Чечено-Інгушської АРСР взяла курс на лояльність Росії, у той час як Чеченська Республіка, яку в жовтні 1991 року очолив згадуваний Джохар Дудаєв, оголосила про вихід зі складу Росії й до початку Першої чеченської війни в грудні 1994 року користувалася фактичною незалежністю. Конституція ЧРІ, ухвалена парламентом республіки 2 березня 1992 року, скасовувала чинність конституції ЧІАРСР 1978 року.

10 грудня 1992 року внесено поправки до Конституції РРФСР 1978 р.: Чечено-Інгушетію поділено на Інгуську республіку та Чеченську республіку[5], межа між якими залишилася незатвердженою навіть дотепер. Поправки було опубліковано 29 грудня 1992 року, в «Російській газеті» (рос. «Российской газете»)[6].