Мостиська

Визначення першої письмової згадки про Мостиська можливе за умови наявності писемних джерел, які б не викликали сумніву. Як виявилось недавно — підтвердний документ про надання місту Магдебурзького права 1404 року виявився не найстаршим з документів, який згадує про Мостиська. Перша письмова згадка про Мостиська відноситься до 1392 р. Про це виразно вказується у вступі до фонду № 35 (Мостиська книга), який знаходиться у Центральному Державному Історичному Архіві України у м. Львові.

У деяких місцевих виданнях, протягом попередніх років нав'язувалось твердження про те, що перша письмова згадка про Мостиська датується 1244 роком, проте це не відповідає дійсності.

Західні землі сучасної України, у тому числі край, що зветься Мостищиною, колись були частиною могутньої держави — Київської Русі. (Див. також Червенські городи).

Районний центр Мостиська — одне з найдавніших міст українського Прикарпаття. Назва від слова «мости», які досі є з усіх чотирьох сторін міста. Виникнувши на давньому важливому шляху із Західної Європи на Русь, у середні віки місто було значним торговим і ремісничим центром на західноукраїнських землях.

1387 року галицькі землі були захоплені польськими магнатами. Пізніше Мостиська належали до Перемишльської землі Руського воєводства. Воєвода Петро, який походив із Мостиськ, 1392 року зібрав військовий загін і відвоював на деякий час від окупантів Перемишль, Ярослав, Львів і Галич.

В 1404 році місту надано магдебурзьке право. Як і кожне місто, яке користувалося цим правом, Мостиська мали типову забудову: в центрі — ринок з ратушею, від нього у всі чотири сторони прямі вулички. Тут кожного тижня відбувалися торги й один раз на рік — великий ярмарок, які сприяли зростанню міста, розвитку ремесла і торгівлі. В середні віки місто було добре укріплене, мало довкола рови, мури, вали, які захищали населення від ворожих нападів.

У 1437 році власником війтівства в Мостиськах був Пйотр Цебровський гербу Голобок.[2]

21—24 травня 1441 року у місті відбувся генеральний сеймик Червоноруських земель, у якому брали участь, зокрема, єпископи Львівської архидієцезії РКЦ, кам'янецький єпископ Павел з Боянчиць.[3]

Упродовж XV—XVII ст. місто не раз руйнували турки, татари, волохи, шведи. Жителі міста зазнавали соціального гніту. Їхнє становище погіршували стихійні лиха — повені, посухи, епідемії, а також голод. Міська біднота не мирилися зі своїм тяжким становищем: саме вона восени 1648 року допомогла військам Богдана Хмельницького зруйнувати міські укріплення, розгромити шляхетні двори.

У XVII ст. в місті було 16 цехів, у тому числі кравецький, ткацький, бляхарський, шевський, столярський, різницький, ковальський, кушнірський, пекарський та інші. Кожен цех торгував своїм товаром у будках. Предметом торгівлі були також велика рогата худоба, коні, свині, полотна, сіль, фрукти, овочі та збіжжя. Торгівля велася на ринковій площі.

Аерознімання міста

Місто з висоти пташиного польоту

Пам'ятник Тарасові Шевченку на пл. Ринок

1772 року під час першого поділу Речі Посполитої Галичину захопила Австрія. Прихід нової влади позитивно вплинув на економічний і культурний розвиток міста. В цей період було створено відносно сприятливі умови для розвитку освіти і шкільництва. У кінці XIX — на початку XX ст. шириться діяльність Української Національно-Демократичної Партії, завдяки якій в Мостиськах було утворено ряд українських організацій: кредитна спілка «Народний дім в Мостиськах», філії товариств: «Просвіта», «Сільський Господар».

Близькість Мостиськ до Перемиської фортеці позначилась на побуті його мешканців. Під час першої облоги Перемишля (кінець вересня — початок жовтня 1914 р.) місто опустіло, так як мешканці, з міркувань власної безпеки, покинули свої домівки. До міста було стягнуто шестидюймові гармати, їх розмістили на головній вулиці. Як наслідок цієї війни, у Мостиськах знаходився цвинтар російських солдатів, який було знищено у 70-х роках місцевою владою в господарських цілях.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду Української Народної Республіки, на якому були присутні близько 12 000 осіб.[4]

У листопаді 1918 року українці Мостиськ і прилеглих місцевостей захопили у тоді польсько-жидівському місті владу в свої руки. Однак ненадовго: в Мостиськах було утворено польське староство, а в Крукеничах — Мостиський повітовий комісаріат, який очолювали: директор кредитної спілки «Народний дім в Мостиськах» Степан Байдала (з 6 листопада 1918 р. до 14 лютого 1919 р.) і адвокат Любомир Данилович (з 14 лютого до 16 травня 1919 р.).

У польський період Мостиська опинилася в центрі уваги польської преси через убивство купчихи Шляфф з донькою у 1933 р.[5].

Згідно з пактом Ріббентропа — Молотова, підписаним 23 серпня 1939 року, Мостиська стала українським містом, а з 17 січня 1940 р. районним центром Мостиського району , Дрогобицької області, УРСР.

В роки окупації євреї, яки становили велику частину населення, були зігнані в гетто, а згодом знищені. У повоєнному населенні доля євреїв, історично досить велика, була мізерною.

Восени 1994 року в місті відкрито пам'ятник Т. Шевченку, а також пам'ятний хрест полеглим борцям за волю України. У 1999 році жителі району урочисто відзначили 755-річчя Мостиськ.

У місті споруджено церкву Вознесіння Господнього громади УАПЦ[6].

27 серпня 2017 року в Мостиськах відбулось освячення храму УГКЦ Зіслання Святого Духа[7].

Санктуарій Матері Божої Неустанної Помочі

Споруджений у XVI ст на місті монастиря домініканів, заснованого королем Владиславом II Ягайлом на початку XV століття. Відомо, що у 1603 році мурований костел існував і вже тоді вважався дуже старим.

У 1631 році домініканці з Кракова передали до костелу мощі («реліквії») святих, а через два роки головний вівтар храму поповнився іконою (образом) святої Катерини. Наступна реконструкція храму відбулася у 1705 році, а наприкінці 1788 року австрійський уряд закрив святиню. Храм продали і невдовзі перетворили на сіносховище.

Лише майже через 100 років храм знову викупила релігійна громада і провела в ньому ремонт. У 1879—1881 році весь комплекс колишнього домініканського монастиря передали ордену редемптористів, які прибули до Мостиськ з Англії. У 1880 році відбулося повторне освячення костелу і з того часу він працював, як філіальний. У 1883 році освятили вівтар Матері Божої Неустанної Допомоги, розмістивши в ньому чудотворну ікону з Риму, написану майстром Роденом і освячену папою Левом XIII. У 1902 році при переосвяченні храму надано новий титул «Святої Катерини та Матері Божої Неустанної Допомоги».

Костел Івана Хрестителя

Після Другої світової війни костел закрила радянська влада, а отці-редемптористи у 1946—1948 роках виїхали до Польщі, вивізши із собою до монастиря в Тухові чудотворний образ. Храм було повернено редемптористам і повторно освячено 1991 року. У 1996 році закінчили ремонт святині та повернули до неї з Польщі частину костельного майна, у тому числі й чудотворну ікону. У 2001 році її короновано папою Іваном Павлом II. Наступного року костел оголошено Санктуарієм Матері Божої Неустанної Допомоги.

Наприкінці 2014 року силами міської громади було відновлено годинник на вежі Санктуарію. Розробкою і виготовленням годинникового механізму займався львівський годинникар Олексій Бурнаєв.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці

Костел св. Архангела Михаїла

Кароль Ауер. Палац Страхоцького (поч. XIX ст)

Збудований на початку XVII століття і освячений 8 січня 1604 року єпископом з Перемишля Мацеєм Пстроконським. Храм мав 5 вівтарів. Головним був вівтар з образом Божої Матері зі Св. Іваном Хрестителем і Станіславом роботи майстра Долабелле. Крім того, було 2 каплиці — Св. Анни і Христа Розп'ятого.

Храм дуже постраждав під час Визвольної війни у 1648 році. Підтримані місцевими селянами війська Богдана Хмельницького пограбували і підпалили костел. Після проведення ремонтних робіт наприкінці 50-х років XVII століття святиню повторно освятив Перемишльський єпископ Андрій Тшебицький. У 1722 році в костелі з'явилися два нових вівтарі. Відновлення храму у 1913—1919 роках провів парох Альфред Білогловський. Протягом 1927—1929 років збудовано новий парафіальний будинок, а у 1933 році відреставровано головний вівтар.

Костел був діючим і за радянських часів. Щоправда, у кінці 70-х років з храму забрали неоготичний головний вівтар, який замінили вівтарем з костелу у Старому Самборі. Вже в роки незалежності його замінили вівтарем ХІХ століття з костелу села Мильчиці, перетвореного на церкву. У вівтарі знаходиться фігура Івана Хрестителя з його батьками по боках. Крім того, у костелі діють ще 2 бічні вівтарі початку XX століття — Серця Ісуса Христа, Діви Марії, Св. Антонія та вівтар Пресвятої Трійці.

Сьогодні один з найвражаючих костелів Львівщини, як і раніше, обнесено муром. Тимпан фронтону вінчає «всевидяще око».

Збудована у 1636 р. як філіальна каплиця Відвідання Єлизавети Пресвятою Дівою Марією. В період правління австрійського імператора Йосифа II її було передано греко-католицькій громаді, а у 1804 році проведено ремонт. По Другій світовій війні в храмі знаходилася парафія російської православної церкви, а в період незалежності колишній костел, а сьогодні — церкву святої Покрови, передано Українській православній церкві Київського патріархату.

Храм почали будувати у 1898 році зусиллями мостиського препозита Альфреда Бялогловського та професора теології Івана Лабуди, уродженця Мостиськ. У вересні 1900 року новозбудований храм освятив Перемишльський єпископ Йосиф Себастьян Пельчар. Тоді ж було споруджено головний бароковий вівтар Св. Архангела Михаїла. У 1907 році в костелі встановили бічний неоготичний вівтар Пресвятого Серця Господа Ісуса (сьогодні знаходиться в костелі в Крукеничах).

Під час бойових дій Першої світової костел зазнав ушкоджень. Після її закінчення у 20-х роках XX століття храм передали сестрам-юзефіткам. Вони заклали в Закостеллі монастир і відкрили виховний заклад для дітей. Монастир разом із храмом закрито совітами у 1948 році і повернуто вірянам у 1989 році.

Виконання палацу приписується архітектору Фридерикові Бауману. У 1825 році Антоній Страхоцький розпочав будівництво палацу у Рудниках. Палац у романтичному стилі своєю баштою-ротондою нагадував оборонний замок і містив елементи готики на західному фасаді. По смерті Антонія Страхоцького маєток перейшов до графа Борковського, згодом — до графа Холонєвського. Перед Першою світовою війною Рудниками володів Ланцютський банк. Під час війни резиденція постраждала, але була відбудована. Після Другої світової в палац переїхала школа, яка знаходиться тут і понині.

• пам’ятник Степану Бандері (камінь), скульптор – Олександр Гав’юк.

В місті функціонує міська бібліотека площею понад 410 м² з великим читальним залом, бібліотечним фондом 40 тис. примірників книг. При бібліотеці для людей похилого віку працює клуб «Надвечір'я», яким керує Софія Василівна Гринько — , заслужений працівник культури України. Дітей шкільного віку обслуговує районна бібліотека для дітей з бібліотечним фондом 25 тис. примірників книг.

В міському народному домі проводяться усі урочистості, культурно-освітні заходи, концерти й вистави. Тут працюють і тішать глядачів своєю творчістю такі Народні колективи:

• Народний ансамбль народної пісні та музики «Троїсті музики»,
• Народний драматичний театр «Ми»,
• Народна хорова капела,
• Народний оркестр народних інструментів,
• Зразковий дитячий ансамбль бального танцю «Рондо».

Також проводять свої заняття танцювальний ансамбль «Веселі галичанки», дитячий танцювальний колектив «Сузір'я», дитяча театральна студія, студія брейк-дансу «Street masters», оздоровча група «Шейпінг-клас».

Музей відкрито 1995 року. Площа 133 кв. м. Фонди налічують 1855 одиниць збережень. Музей займає п'ять кімнат у колишньому будинку Омеляна Лебедовича, лікаря, громадського діяча, видатного просвітянина, який 1944 року емігрував до Німеччини. В експозиції першої кімнати — пам'ятки археології. У другій — експозиція про діячів легіону Українських Січових Стрільців Галичини, національно-визвольні змагання у краї. У центральній кімнаті представлено старовинні меблі, речі, картини, 300 книжок рідкісних видань, зброя та інші. Дуже великий внесок у створення та розвиток музейної справи вніс Саган Іван Тимофійович, який був першим директором музею, істориком та краєзнавцем.

• Олекса Балабух — селянин, обраний послом до Галицького сейму 1861 року.
• Іван Вишенський — видатний чернець та поет.
• Грех Ірена Іванівна (* 1959) — оперно-камерна та естрадна співачка, заслужена артистка України.
• Миколай з Мостиськ — монах-домініканець, письменник-мораліст
• о. Рабій Франц — український греко-католицький священик і громадський діяч.
• Турко Мирослав Пилипович — польський і радянський український футболіст.
• Юзеф Кисілевський — польський письменник.
• Ян Тоболька — видатний учений-економіст.
• Мар'ян Чихош — польський державний чиновник і політик, сенатор четвертого скликання, Державний секретар Міністерства юстиції, віце-президент Верховної контрольної палати, генеральний консул Польщі в Гамбурзі.
• Ян Щепаник — польський винахідник, автор сотень патентів і більш як 50 винаходів, частина з яких — в галузі фільмування, телебачення і фотографії — використовуються і донині. За багатогранність і плідність діяльності прозваний «польським Едісоном» і «Галицинським генієм»
• Едвард Кава — єпископ Римо-католицької Церкви.
• Іван Калужний - Підприємець, Бізнесмен.

• Беата Стадницька — доброчинниця монастиря домініканців у Мостиськах[8]
• Кшиштоф Запальський — професор Замойської академії.
• Матвій Мостиський — професор Краківського університету.
• Якуб Мостиський — професор Краківського університету.
• Анджей Максиміліан Фредро (з околиць Мостиськ) — найвизначніший філософ і економіст Польщі XVII ст.

• Анна Могила — опікунка православного братства у місті, фундаторка церкви Св. Юра.

• Ян Островський гербу Гриф — чоловік Аполлонії з Ходоровських, доньки Павла[9]
• Рафал Лещинський — староста корсунський, батько короля Речі Посполитої Станіслава.[10]

• доктор Скварко Захар — український правник, громадський діяч, посол Галицького сейму 9-го скликання.[11].

• Леонтій Куницький — український галицький церковний і політичний діяч, доктор богослов'я (1904), член НТШ (1934). Прелат, крилошанин капітули Львівської Греко-Католицької митрополії.
• Іван Саган — український історик, краєзнавець перекладач, журналіст.