Биков Леонід Федорович
Леоні́д Фе́дорович Би́ков (нар. 12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт Черкаське), Слов'янський район, Артемівська округа, УСРР — пом. 11 квітня 1979, поблизу селища Димер, Київська область, УРСР) — український радянський[1] актор, режисер і сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).
Биков Леонід Федорович | ||||
---|---|---|---|---|
![]() Леонід Биков | ||||
Леонід Биков | ||||
Ім'я при народженні | Биков Леонід Федорович | |||
Народився |
12 грудня 1928 Черкаське, Слов'янський район, Артемівська округа, Українська СРР, СРСР | |||
Помер |
11 квітня 1979 (50 років) Вишгородський район, Київська область, Українська РСР, СРСР | |||
Поховання | Байкове кладовище | |||
Громадянство |
![]() | |||
Діяльність | актор, кінорежисер, сценарист | |||
Alma mater | Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського (1951) | |||
Роки діяльності | 1951—1979 | |||
Дружина | Тамара Костянтинівна Кравченко | |||
Діти | Лесь, Мар'яна | |||
IMDb | nm0125904 | |||
Нагороди та премії | ||||
| ||||
![]() | ||||
![]() |
Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).
Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР 1977 року[2], тощо. 2001 року в Києві відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова.
Біографія
1929 року батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». В цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна.
Змалку Биков мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Перший раз (1943 рік) — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди його не взяли (можливо через стан здоров'я). Другий раз (1945 рік) — у Кривому Розі в льотне училище, але і тут не вдалося вчитись, можливо через фальсифікацію документів.
В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо).
У 1960—1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт».
У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця».
Серед найкращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати Богатирьова («Дорога моя людина», 1958), Акішина («Добровольці», 1958), танкіста («Травневі зірки», 1959), Альошки («Альошкіна любов», 1960), Гаркуші («На семи вітрах», 1962).
Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створено сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування в 1973 році, Биков зняв таки «В бій ідуть лише „старі“». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році знято ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати».
У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року вже відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено суду критиків. Картину чекав успіх, але доля зруйнувала плани.

Загибель
Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і, з невідомих причин, Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів… Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).

На місці загибелі (траса Київ-Іванків, 400 метрів після виїзду з смт Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак. Але свідки аварії стверджують, що зіткнення сталося ще далі від «офіційного» місця.
За однією з помилкових версій[3], нібито під час зйомок картини «Прибулець», Леонід пише дивний лист-заповіт на ім'я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука, наче передчуваючи швидку трагедію. Але в дійсності[4], «заповіт» написано за три роки до смерті, після перенесеного ним інфаркту. Лист, за спогадами його дочки Мар'яни, написано на невеличкому аркушику в стилі батька, з назвою «А якщо це кінець…».
«…Нехай хтось один скаже слово «прощавай», і все. Не треба цирку, так званих почестей. Після цього «дерболизніть» хто скільки може. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку і до кінця…"
Оригінальний текст (рос.)«…Пусть кто-то один скажет слово «прощай», и всё. Не надо цирка, называемого почестями. После этого «дерболызните» кто сколько может. А потом пусть 2-я эскадрилья врежет «Смуглянку» от начала и до конца…»
«Слідство велося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками, експерименти на автодромі «Чайка». Виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, який вже зібрався було у в'язницю, не винен. Биков був тверезий, але допустився помилки, напевно, через втому. І ніякого інфаркту у нього не було, інакше він відпустив би педаль гальма. Леонід Федорович до останнього намагався запобігти зіткненню.»
Оригінальний текст (рос.)«Следствие велось очень тщательно. Проводились консультации с экспертами, автогонщиками, эксперименты на автодроме «Чайка». Оказалось, что молодой водитель встречного грузовика, который уже собрался было в тюрьму, не виновен. Быков был трезв, но допустил оплошность, наверное, из-за усталости. И никакого инфаркта у него не было, иначе он отпустил бы педаль тормоза. Леонид Фёдорович до последнего пытался предотвратить столкновение.»
Фільмографія
Акторські роботи
Рік | Стрічка | Роль | Примітки |
---|---|---|---|
1952 | Переможці | Пуговиця | |
1953 | Доля Марини | Сашко | Дебют |
1954 | Приборкувачка тигрів | Петя Мокін | |
1955 | Чужа рідня | Лев Захарович, вчитель | |
Максим Перепелиця | Максим Перепелиця | Головна роль | |
1957 | Поряд з нами | Микола Жуков, інженер | Головна роль |
1958 | Люба моя людина | Паша Богатирьов | |
Добровольці | Олексій Акішин | ||
1959 | Травневі зірки | танкіст Олексій | |
Сварка в Лукашах | Туз Віктор Терентійович | ||
1960 | Альошкіна любов | Альошка | Головна роль |
Обережно, бабусю! | Олексій Штиков | ||
1962 | На семи вітрах | Гаркуша | |
Горизонт | Бригадир цілинного радгоспу | ||
1963 | Коли розводять мости | Річард | |
Великий фитиль | диригент симфонічного оркестру | ||
1964 | Зайчик | Лев Зайчик | Головна роль |
1966 | У місті С. | Візник | |
1968 | Розвідники | Сашко Макаренко | |
1970 | Щастя Ганни | Командир продзагону | |
1971 | Де ви, лицарі? | Вчений Кресовський Ігор Володимирович | |
1973 | В бій ідуть лише «старі» | комеск Титаренко | Головна роль |
1976 | Ати-бати, йшли солдати | єфрейтор Віктор Святкін | Головна роль |
Режисерські роботи
Рік | Стрічка | Примітки |
---|---|---|
1961 | Як мотузочок не в'ється | |
1964 | Зайчик | Головна роль |
1971 | Де ви, лицарі? | Головна роль |
1973 | В бій ідуть лише «старі» | Головна роль |
1976 | Ати-бати, йшли солдати | Головна роль |
Сценарист
Рік | Стрічка | Примітки |
---|---|---|
1973 | В бій ідуть лише «старі» | Головна роль |
1978 | Прибулець | За повістю Євгена Шатька «Прибулець-73»[5] |
Театральні роботи
Рік прем'єри | Вистава | Роль | Примітки |
---|---|---|---|
1951 | Загибель ескадри | матрос Паллада | |
Шельменко-денщик | старик | масовка | |
1952 | Як гартувалась сталь | Павка Корчагін | Головна роль |
Отелло | Блазень | ||
Лимирівна | хлопець-балагур | роль без слів | |
З коханням не жартують | Москатель | ||
1953 | Не називаючи прізвищ | хлопчик Ванька-Жанек | |
1954 | Загублене життя | Селезньов | |
Роки блукань | Павлик Тучков | Головна роль | |
1955 | Персональна справа | Павлик | |
Шляхи людські | Павлик | ||
1956 | Людина шукає щастя | Володя Кулішов | Головна роль |
Гамлет | перший актор | ||
1957 | Вулиця трьох солов'їв, 17 | Пеппі | |
Коли цвіте акація | Борис Прищепін | ||
1958 | Мій друг | Максим | |
В шуканні радості | Олег Савін | ||
Тиха українська ніч | Тарас Кривошия | ||
Дорога через Сокольники | Альошка Вронський | Головна роль | |
1960 | День народження | Терешко |

Визнання і нагороди
- Заслужений артист УРСР (1958)
- Заслужений артист РРФСР (1965)
- Народний артист Української РСР (1974)
- Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за акторську роботу» за 1974 рік
- Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік
- Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1977)
- Орден Жовтневої Революції (1978)
- Нагрудний значок «Відмінник культурного шефства над Збройними Силами СРСР»
Вшанування пам'яті
- На честь Бикова названий Бульвар Леоніда Бикова у місті Київ.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Харків.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Кривий Ріг.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Дружківка.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Покровськ.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Краматорськ.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Слов'янськ.
- Вулиця Леоніда Бикова у місті Суми.
- 12 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам'ятна дата — 90 років з дня народження Леоніда Бикова (1928—1979), актора театру і кіно, режисера, сценариста, народного артиста УРСР.[6]
- Астероїд 4682 Биков[7].
- Пам'ятник військовим льотчикам (Київ)
Сім'я
Леонід Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною прожив до кінця життя і мав двох дітей — Олександра і Мар'яну. Син Олександр мріяв служити в десантних військах. Батько підтримав сина. Та незабаром Олександра Бикова прямо з військової частини відправили до психіатричної клініки із діагнозом шизофренія. Леонід Биков не повірив діагнозу та вимагав повторного проходження медкомісії сином.
Олександр довго не міг знайти роботи. Пізніше важко пережив смерть батька. Згодом одружився. Роботу так і не знайшов. У 1970-х роках неодноразово проводив акції протесту на Хрещатику. Остання протестна акція Олександра Бикова в Україні відбулась 27 березня 1989 р. Того ж року безуспішно намагався провести пікет на Красній площі. Довелося йти до готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити!». Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п'ять днів відправили додому, в Київ. Намагався пішки перейти радянсько-фінський кордон. Біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон — той самий результат. Депортували. Повернувся до України, успішно перейшов кордон з Угорщиною. У 1991 р. через Австрію виїхав до Канади, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він — будівельник. Діагноз «шизофренія» був визнаний хибним[8].
Джерела
- Спеціальний культурологічний випуск аналітично-інформаційного журналу «Схід (журнал)», 2004.
- Роман Корогодський та ін. Леонід Биков. — М., 1978
- Роман Корогодський. Леонід Биков. // В книзі: Брама світла. Шістдесятники. [упорядники М. Коцюбинська, Н. Кучер, О. Сінченко; автор вступної ст. М. Коцюбинська] — Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2009. — 655 с. ISBN 978-966-8197-47-5
- Інформація із архівних джерел та бібліотек.
Посилання
- Леонід Биков
- Сайт пам'яті Леоніда Бикова(рос.)
- Федір Раззаков, «Зіркові трагедії: загадки, долі і загибелі»(рос.)
- Сторінка пам'яті Леоніда Бикова у Facebook.
Примітки
- Леонід Биков в Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Журнал перець 1977 08. www.perets.org.ua (укр.). Процитовано 7 квітня 2021.
- Наш Фільм — журнал про російське кіно. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 27 січня 2011.
- Издательский Дом АиФ
- Прибулець (після смерті дознятий Борисом Івченком з іншим акторським складом — Зоряне відрядження)
- Постанова Верховної Ради України від 08.02.2018 р. № 2287-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році».
- Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.
- "Комуністи, я не хочу з вами жити!": як сім'я Леоніда Бикова стала жертвою нелюдського експерименту. 5 канал (uk-UK). Процитовано 10 травня 2020.