Важкі крейсери типу «Каунті»

Після підписання в 1922 році так званої вашингтонської угоди й до початку наступної морської конференції по військово-морських озброєннях у 1930 році Британською Співдружністю було побудовано 13 «вашингтонських» крейсерів. Цей тип крейсерів отримав назву «Каунті» на честь англійських і шотландських графств (це не відносилося до кораблів Австралії), однак, усі три дуже схожі між собою типи кораблів було прийнято називати загальним ім'ям — тип «Каунті»[1].

До них так само називали на початку століття броненосні крейсери типів «Монмаут» та «Девоншир», а після них, вже у 60-і роки, есмінці КРЗ типу «Девоншир». Вашингтонські крейсери типу «Каунті» виявились кораблями коштовними, тому побудувати їх у кількості, що задовольняла б потребу в захисті британських морських комунікацій, було занадто дорого. Тому, Адміралтейство вважало ліпше побудувати більшу кількість менш коштовних легких крейсерів. Після крейсерів підтипів «Кент», «Лондон» та «Дорсетшир» британці побудували тільки два менших за розмірами крейсери типу «Йорк», після чого приступили до послідовного збільшення флотилії легких крейсерів, число яких до 1945 року досягло 50: 5 типу «Ліндер», 3 типи «Емфіон» (пізніше «Перт»), 4 типи «Аретюза», 8 типу «Саутгемптон», 2 типу «Единбург», 11 типу «Дідо», 5 типу «Блек Прінс», 8 типу «Фіджі», 3 типи «Цейлон» і 3 типу «Мінотавр». У 1939 році Британська Співдружність мала у складі флоту 15 важких крейсерів і 49 легких[1].

Крейсери типу «Каунті» будувалися трьома серіями: I — 7 одиниць типу «Кент», введених в дію в 1928 році;

II — 4 типи «Лондон», 1929 рік;

III — 2 одиниці типу «Дорсетшир», 1930 рік.

Замовлення IV серії — 3 одиниць крейсерів типу «Нортумберланд» — 14 грудня 1930 року (ще до підписання Лондонського угоди) було скасовано. Всі ці кораблі, за винятком трьох останніх, які за рахунок зниження швидкості ходу і зменшення кількості торпедних апаратів повинні були отримати більш потужне бронювання борту і авіаційне озброєння, мало відрізнялися один від одного як за характеристиками, так і за зовнішнім виглядом. І хоча на папері британські «вашингтонські» крейсери поступалися кораблям свого класу інших країн (наприклад, щодо швидкості, бронювання і зенітної артилерії), але беручи до уваги їх величезну дальність плавання, конструктивну надійність і хороші побутові умови екіпажів — слід зазначити, що вони були добре пристосовані до тієї ролі, для якої призначалися. За оцінкою більшості фахівців ці крейсери вважалися найбільш технічно оснащеними з усіх восьмидюймових крейсерів періоду 20-30-х років[Прим. 4]. А під час війни з'ясувалося, що ці кораблі більше за всі інші британські крейсери підходять для служби в полярних водах, де вони, незважаючи на важкі погодні умови, супроводжували конвої і з'єднання лінкорів і авіаносців[1].

На початку 1920-х років у відповідності до досягнутих домовленостей всі морські держави розробляли свої суднобудівні програми ґрунтуючись на параметрах визначених Вашингтонською угодою. 13 листопада 1922 року в меморандумі третього морського лорда та інспектора Королівського флоту віце-адмірала Р.Бекхауза вперше повідомлялося про рішення побудувати крейсери стандартною водотоннажністю обмеженої 10 000 тоннами й озброєних 8-дюймовими (203-мм) гарматами. Після розгляду пропозицій був прийнятий варіант розміщення артилерійських систем у двогарматних баштах, які у квітні 1923 року замовили на заводах Віккерса.

Після визначення величини стандартної водотоннажності, калібру гармат і способу їхнього розміщення почалася підготовка проєктів майбутніх крейсерів. 1 серпня 1923 року на засіданні Адміралтейства розглядалися п'ять проєктів — «А», «В», «С», «D» і «Е». Кожен з цих проєктів становив корабель стандартною водотоннажністю 10 000 т з вісьмома гарматами калібру 203-мм, розміщених у чотирьох двогарматних баштах, і швидкістю ходу до 33 вузлів. Всі проєкти були схожі між собою, їх розрізняло тільки бронювання. Проєкти «В», «С», «D» і «Е» передбачали прибудову бортових булевих надбудов, що забезпечували частковий захист як від торпед, так і від снарядів, які могли влучити в корпус корабля нижче ватерлінії. Однак на практиці недостатнє бронювання бортів, особливо в районі машинних і котельних відділень, становило небезпеку для цих крейсерів навіть снаряди дрібніших кораблів, наприклад, есмінців, а надто слабке горизонтальне бронювання над тими ж відділеннями і снарядними льохами захищала їх як від снарядів калібру 203 і 152-мм, так і від авіаційних бомб. У результаті обговорень та дискусій кращим був визнаний проєкт «D», який, незважаючи на згадані недоліки, мав відносно непоганий захист льохів, здатний витримати влучення падаючого під кутом 140 ° снаряду калібру 203-мм з відстані близько 10 миль. Повна маса броні крейсеру проєкту «D» становила 745 тонн[1].

Однак в цілому проєкт «D» прийнятий не був і під новим позначенням «X» спрямований на наступний конкурс, який відбувся 29 жовтня 1923 року, де також розглядалися проєкти «Y» і «Z». Після тривалих оцінювань з огляду на недостатнє бронювання кораблів проєкту «X» і низьку бойову потужність кораблів проєкту «Y», обидва проєкти були відкинуті, а для подальшої розробки був обраний проєкт «Z», але з умови внесення певних змін у його конструкцію.

13 грудня 1923 року видозмінений проєкт «Z» був остаточно затверджений; автором проєкту був сер Есташ Теннісон д'Ейнкурт, відомий своєю участю в проєктуванні лінійного крейсера «Худ».

Цей проєкт крейсерів став позначатися як «вашингтонські» крейсери, а після Лондонської конференції 1930 року його віднесли до типу важких. Перший прототип отримав назву «Кент», у зв'язку з чим так стала називатися і вся серія однотипних з ним кораблів. Спочатку керівництво Королівського флоту виявило бажання замовити відразу щонайменше 17 «вашингтонських» крейсерів (у відповідності до військово-морської доктрини Великої Британії визначалося за константу мати у складі флоту мінімум 70 одиниць крейсерів), але вже у жовтні 1923 року замовлення скоротили до восьми кораблів, а в січні 1924 року чергове скорочення залишило лиш чотири одиниці, до якої згодом ледве додали ще одну. Бажання мати два таких кораблі висловила також Австралія, отож остаточний обсяг замовлення склав 7 крейсерів типу «Кент». У тому ж році замовлення було розміщено на чотирьох англійських і двох шотландських верфях[1].

Важкі крейсери типу «Каунті» для британського флоту будувалися відповідно до суднобудівної програми 1924 року, для австралійського — згідно з програмою 1925 року. Загалом крейсери були закладені в 1924-25 роках у наступній послідовності: «Бервік», «Саффолк», «Корнвол», «Кент», «Австралія» і «Канберра», а спущені на воду в 1926-27 роках — «Саффолк», «Корнвол», «Кент», «Камберленд», «Бервік», «Австралія» і «Канберра» — і будівництво завершене в 1927-28 роках. Першим був закінчений «Кент», потім «Бервік», «Камберленд», «Саффолк», «Корнвол», «Австралія» і «Канберра», але першим у вересні 1927 року на випробування вийшов «Саффолк», за ним «Камберленд», «Бервік», «Кент», «Корнвол», «Австралія» і «Канберра». Всі вони увійшли до складу флоту протягом перших семи місяців 1928 року — «Камберленд», «Бервік», «Корнвол», «Саффолк», «Кент», «Австралія» і «Канберра». Кожен з них обійшовся в середньому в 1 970 000 ф.ст., а щорічні витрати на утримання кожного корабля — 238 500 ф.ст. (у цінах 1931 року)[Прим. 5]. Для порівняння, новий післявоєнний лінкор типу «Нельсон» коштував близько 7 500 000 ф.ст., а легкий крейсер типу «D», конструктивно відносився до кораблів кінця Першої світової війни — близько 850 000 ф.ст[1].