Вендський хрестовий похід

Ве́ндський хресто́вий похі́д (нім. Wendenkreuzzug) — хрестовий похід 1147 року німецьких (саксонських) і данських хрестоносців проти вендів-язичників (полабських слов'ян), які проживали в межиріччі Ельби, Траве й Оди. Складова Північних хрестових походів. Здійснений з метою захисту Вендської церкви, навернення слов'ян-язичників у християнство та підкорення полабських слов'ян владі Священної Римської імперії. Окрім німців у поході брали участь бургундці, чехи й поляки. Закінчився перемогою хрестоноців — частковим хрещенням полабських слов'ян на чолі з Ніколотом і Прибиславом, встановленням німецького контролю над Вагрією та Полабією, завоюванням Гафельберга та вигнанням слов'ян із Гольштейну. Інші назви — Пола́бський хресто́вий похі́д (пол. Krucjata połabska), хрестовий похід проти слов'ян (рос. крестовый поход против славян; переважно в радянсько-російській історіографії).

Сумне апостольство (Войцех Ґерсон)

Історія
межі первинних кордонів князівства саксів у 918—1273 роках

Католицький монах Бернард Клервоський у 1147 р. проповідував «хрестовий похід у Палестину», але саксонських князів це не цікавило[1]. Тоді Бернард Клервоський вдався до авантюри, почав грати на хижацьких почуттях тих князів і став проповідувати їм "хрестовий похід проти «язичників-слов'ян» з метою ділення слов'янської території на догоджання політично-економічним інтересам князів[1]. На Франкфуртському сеймі 19 березня 1147 р. використовуючи релігію в політиці він оприлюднив геополітичну мету, запрошував християн «озброюватися» проти слов'ян для «повного фізичного знищення слов'ян або їх примусово зробити християнами» (вбивство або німецька християнізація), і обіцяв учасникам цієї війни «прощення гріхів, і тим, хто направиться в Єрусалим»[1]. А абат Вібальд Корвейський шляхом омани з метою підбурювання озброєних осіб висунув фантастичну ідею, мовляв на слов'янському острові Руян знаходиться статуя святого Віта покровителя католицького Корвейського монастиря, котру слов'яни називають богом «Святовит», і о. Руян треба окупувати; а колись німецькі королі буцімто подарували слов'янський острів Руян, і слов'яни на ньому живуть замість німців[1]. А Папа Римський Євгеній III в особливій буллі, оприлюдненій 11 квітня 1147 р., офіційно затвердив фантастичну ідею Бернарда Клервоського[1]. Німецька військова агресія штучно почала наділятися формою буцімто «священного акту» для свавілля маси озброєних грабіжників із Саксонії[1]. Єпископи слов'янських етнічних регіонів, змушені були після слов'янських повстань кінця X ст. і початку XI ст. покинути свої єпархії, очолювані єпископом гавельбергським як папським легатом, мріяли повернути втрачені десятини та інші прибутки від слов'янських земель, колись подаровані їм Оттоном I[1].

Джерела свідчать, що зазначений хрестовий похід тривав три місяці. За малодостовірними даними німців-націоналістів на землі полабських слов'ян увійшло «100 000 німців, стільки ж данців і 20 тисяч польських хрестоносців». Даються взнаки трактування німцями-націоналістами тих подій. Серед німецьких хрестоносців були Генріх Лев, Альбрехт Ведмідь зі своїми синами, герцог Конрад I Церінгенський, пфальцграф Герман фон Шталек Рейнський, пфальцграф Фрідріх Саксонський, маркграф Конрад I Мейсенський, Хартвіг I фон Штаден, граф Аменслебену Оттон і граф Адольф II Гольштейнський. Крім того, у цьому поході брали участь моравські князі Отто Сватоплук і Вратіслав I. З боку християнської церкви в хрестовий похід вирушили легат Папи Римського[1], архієпископи Гамбурга-Бремена і Магдебурга (представники Магдебурзького архієпископства), єпископи Бранденбургу, Хальберштату, Хафельбергу (Хоболін), Мерзебургу, Мюнстера й Вердену, єпископ Генріх Ольмюцький і абат Вібальд Корвейський.

карта Західної Європи 919—1125 років із зазначенням меж державних кордонів князівств слов'ян перед зазначеним Хрестовим походом проти слов'ян[2]

Тактика двох армій[1]:

На чолі першої армії стояли Генріх Лев, Конрад, герцог бургундський, архієпископ бременський Адальберт, єпископ бременський Дітмар та інші[1]. З цією армією мали з'єднатися данці на чолі з обома своїми королями — Свеном III і Канутом (Кнудом V)[1].

На чолі «другої» армії зі «світських князів» стояли пфальцграфи Фрідріх Саксонський, Герман Рейнський, маркграфи Альбрехт Ведмідь і Конрад Мейсенський, а з «духовних князів», крім папського легата, єпископа гавельбергського, — архієпископ Фрідріх Магдебурзький (представник Магдебурзького архієпископства), єпископи гальберштадтський, мерзебурзький, бранденбурзький і мюнстерський, а також абат Вібальд Корвейский[1].

У цій компанії чисельно

  • армія з півночі мала 40 тисяч озброєних осіб,
  • з півдня — 60 тисяч,
  • у данській — 100 тисяч[1].

Рух опору слов'ян на суші і на морі незалежності слов'янської державності очолив князь племінного союзу бодричів на ім'я Ніклот[1]. Як талановитий полководець він зібрав віче для організації укріплення міста Добін. Єдиними союзниками його оборони було плем'я руяни племінного союзу лютичів з їх морським флотом[1]. Комбінована оборона князя Ніклота включала диверсійне захоплення міста Любек 29 червня 1147 р. (операційна база хрестоносців у Вагрії), морським десантом руян було ліквідовано у гавані кораблі ворожої флотилії[1]. Згодом слов'янський флот поповнився і трофейними кораблями[1]. І Ніклот почав виганяти німецьких колоністів зі слов'янських етнічних земель[1]. Німецька орда у липні 1147 р. вчинила контратаку зі сторони Нижньої течії Лаби, данці атакували зі сторони Вісмарської затоки коло Звіриного озера, а морем прийшли готи на чолі з королем Кнутом (Кнудом V); та шлезвігці, зеландці, шоненці з королем Свеном III[1]. Руяни-лютичі атакували з моря данській флот[1]. Це було узгодженою та одночасною атакою на суходолі бодричів на чолі з Ніклотом[1]. В обороні перемогу одержали слов'яни[1]. У серпні 1147 р. німці рушили до Гавельбергу з метою окупації всього Помор'я з етнічними теренами лютичів за рікою Піною, та головним поморським містом Щетин[1]. Отто Бамбергський вже християнізував раніше там лютичів мирно (відомо хрестив особисто поморського князя Ратібора I[3] династії Грифичів), але цей факт політичні інтригани приховали від маси хрестоносців[1] на підтримання створеної ілюзії. Католицькі єпископи збуджували жадібність хрестоносців перспективою багатої матеріальної здобичі у язичників-слов'ян, у відношенні яких припускалась вседозволеність й безкарність[1]. Особливу активність у цьому чинив архієпископ магдебурзький, котрий мріяв підпорядкувати своїй владі незалежне поморське єпископство і заволодіти його великими доходами багатого слов'янського Помор'я[1]. Хрестоносці вийшли до озера Моріце та опинилися на слов'янській державній території (князівства слов'ян), де не визнавали ані влади німців, ані нав'язуваного силоміць християнства[1]. Жителі розбігалися, рятуючи те, що могли, а хрестоносці спустошували і палили слов'янські селища: Було спалено при цьому слов'янське місто Малхон разом з язичницьким святилищем біля його брами. Німці позначали свій шлях мародерством: грабунками, підпалами та вбивствами, і так ця армія прямувала до міста Димін — міста лютичів[4] на річці Піна[1]. Під містом Димін хрестоносці несподівано зустріли такий же опір слов'ян, як і під містом Добін[1]. Хрестоносці знову були розбиті, а один з політтехнологів цього походу абат Вібальд Корвейський 8 вересня 1147 р. втік[1]. Коли німецькі хрестоносці оточили місто Щетин, тоді слов'яни демонстративно виставили на міських оборонних валах християнські хрести, на знак того, що вони теж християни-католики, і тоді серед армії агресорів відбулося замішання: Всім стало очевидно, що затіяне підприємство стояло в кричущому протиріччі з ідеями, проголошеними підбурювачами війни Бернардом Клервоським і Папою Римським, рядові хрестоносці зрозуміли, що вони обдурені своїми князями, які їх руками не в язичників, а у християн хочуть захопити нові собі землі і привласнити нові матеріальні прибутки під прикриттям демагогії[1]. Оборону очолював Ратибор I[3] з династії Грифичів. У табір хрестоносців також виходило слов'янське посольство на чолі з католицьким єпископом поморян[1] Адальбертом Померанським[3]. Армія саксів-хрестоносців пішла на відступ, настрій армії схиляв князів до перемир'я зі слов'янами, навіть почалися прямі заворушення в армії. Хрестовий похід проти слов'ян всюди з ганьбою провалився[1]. Тоді Альбрехт Ведмідь утвердився в столиці брежан — Гавельберг[1]. Після смерті князя гаволян Прібислава в 1150 р. так само захопив столицю гаволян — Бранібор і все Браніборське князівство[1]. Альбрехт Ведмідь зробив «зачистку» на окупованих територіях від найбільш патріотично налаштованих, впливових у слов'янському суспільстві і непримиренних з окупантами слов'ян, але залишив собі колабораціоністів[1]. У 1155 р. у Браніборі утворилися партизанські загони — цілий німецький загін на чолі з наближеним маркграфа граф Конрад Плоцковський потрапив у облаштовану засідку й був знищений слов'янами[1]. У тому ж 1155 р. родич померлого князя Прібислава — князь Ячко раптово з'явився до Бранібору й оволодів містом без опору[1]. Стара слов'янська фортеця Бранібор на річці Гавель знову вийшла з німецьких рук разом зі всім Браніборським князівством[1]. У 1157 р. Альбрехт Ведмідь з архієпископом Магдебурзьким Віхманом назавжди окупував Бранібор. Почалося активне переселення на слов'янські етнічні землі колоністів з Німеччини та Нідерландів[1]. Вагрія та Полаб'я були захоплені німцями[1]. У слов'янську Вагрію черговий раз активно почали переселюватися колоністи із Саксонії. Так починалося захоплення етнічних теренів полабських слов'ян та онімечування тих слов'ян[5], хто там залишався[1].

Див. також

Примітки
  1. Грацианский Н. // «Крестовый поход 1147 г. против славян и его результаты», «Вопросы истории». 1946 г., № 2—3 (рос.)
  2. William R. Shepherd // «The Historical Atlas (Central Europe, 919—1125)» by William R. Shepherd, 1923 (англ.)
  3. «Русь Полабская», 2012 г. Архівовано 4 листопада 2014 у Wayback Machine. (рос.)
  4. «Хрестоматия по истории южных и западных славян», ПОЛАБСКИЕ И ПОМОРСКИЕ СЛАВЯНЕ: Учеб. пособие для вузов: В 3 т. Т. I. Эпоха феодализма / Отв. ред. М. М. Фрейденберг.- г. Минск.: изд-во «Университетское», 1987 г. — 272 с. (рос.)
  5. Первольф И. И. // «Германизация балтийских славян», г. СПб., 1876 г. (рос.)

Джерела
  • Adam Turasiewicz: Dzieje polityczne Obodrzyców. Od IX wieku do utraty niepodległości w latach 1160—1164, Nomos, 2004. (пол.)
  • Jerzy Strzelczyk: Słowianie Połabscy, Wydawnictwo Poznańskie 2002, ISBN 83-7177-087-1. (пол.)
  • «Крыжовы паход супраць славян» // БЭ ў 18 тамах. Т.8, г. Мінск, 1999 г., С.503-504 (біл.)
  • Грацианский Н. // «Крестовый поход 1147 г. против славян и его результаты», «Вопросы истории». 1946 г., № 2—3 (рос.)
  • Darius von Güttner-Sporzyński, Poland, Holy War, and the Piast Monarchy, 1100—1230, Brepols, Turnhout, 2014, ISBN 978-2-503-54794-7 (англ.)
  • Norman Housley: Contesting the Crusades, Malden, Mass. u.a. 2006. (англ.)
  • Eric Christiansen: The Northern Crusades. Penguin Books, London, 1997. p. 287 ISBN 0-14-026653-4. (англ.)
  • Barraclough, Geoffrey (1984). The Origins of Modern Germany. New York: W. W. Norton & Company. p. 481. ISBN 0-393-30153-2. (англ.)
  • Davies, Norman (1996). Europe: A History. Oxford: Oxford University Press. p. 1365. ISBN 0-06-097468-0. (англ.)
  • Herrmann, Joachim (1970). Die Slawen in Deutschland. Berlin: Akademie-Verlag GmbH. p. 530. (англ.)
  • Helmut Beumann: Heidenmission und Kreuzzugsgedanke in der deutschen Ostpolitik des Mittelalters. 1963. (нім.)
  • Gerd Biegel: Heinrich der Löwe — Kaiserenkel, Kaiserfreund, Kaiserfeind, Braunschweig 1995. (нім.)
  • Wolfgang Brüske: Untersuchungen zur Geschichte des Lutizenbundes. deutsch-wendische Beziehungen des 10. — 12. Jahrhunderts. 1955. (нім.)
  • Margret Bünding: Das Imperium Christianum und die deutschen Ostkriege. 1940. (нім.)
  • Marek Derwich: Sachsen und Polen im 12. Jahrhundert, in: Luckhradt, Jochen; Niehoff, Franz (Hg.): Heinrich der Löwe und seine Zeit — Herrschaft und Repräsentation der Welfen 1125—1235 — Katalog der Ausstellung Braunschweig 1995, Band 2, München 1995, S. 136—143. (нім.)
  • Hans-Otto Gaethke: Herzog Heinrich der Löwe und die Slawen nordöstlich der unteren Elbe. 1999. (нім.)
  • Hans-Dietrich Kahl: Slawen und Deutsche in der brandenburgischen Geschichte des zwölften Jahrhunderts. 1964. (нім.)
  • Hans-Dietrich Kahl: Wie kam es 1147 zum «Wendenkreuzzug»?: Grothusen, Klaus-Detlev/Zernack, Klaus (Hrsg.): Europa Slavica — Europa Orientalis. Festschrift für Herbert Ludat zum 70. Geburtstag, 1980, S. 286—296. (нім.)
  • L. Keller: Der Kreuzzug gegen die Wenden im Jahre 1147. Zeitschrift für Preußische Geschichte und Landeskunde 12, 1875. (нім.)
  • Friedrich Lotter: Die Konzeption des Wendenkreuzzugs: ideengeschichtliche, kirchenrechtliche und historisch-politische Voraussetzungen der Missionierung von Elb- und Ostseeslawen um die Mitte des 12.Jahrhunderts, Sigmaringen (Jan Thorbecke) 1977. (нім.)
  • Friedrich Lotter: Die Vorstellungen von Heidenkrieg und Wendenmission bei Heinrich dem Löwen: Mohrmann, Wolf-Dieter: Heinrich der Löwe, Göttingen 1980, S.11-43. (нім.)
  • Jürgen Petersohn: Friedrich Barbarossa, Heinrich der Löwe und die Kirchenorganisation in Transalbingien: Fried, Johannes; Oexle, Gerhard Otto (Hg.): Heinrich der Löwe — Herrschaft und Repräsentation, Ostfildern 2003, S. 239—279. (нім.)
  • Manfred Unger: Bernhard von Clairvaux und der Slawenkreuzzug 1147. Zeitschrift für Geschichtswissenschaft 7.1959. 80-90. (нім.)
  • Eberhard Schmidt: Die Mark Brandenburg unter den Askaniern (1134—1320). 1973. (нім.)
  • Lutz Partenheimer: Die Entstehung der Mark Brandenburg. Mit einem lateinisch-deutschen Quellenanhang. 1. und 2. Auflage, Köln/Weimar/Wien 2007 (Quellen zum Wendenkreuzzug S. 128—135). (нім.)

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.