Вестготська навала на Рим (410)

Розподіл Римської імперії в 395 році

Останній імператор цілісної Римської імперії перед смертю розділив терени між двох синів — Аркадієм і Гонорієм. Східна, квітнуча та стабільна частина, пізніше відома як Візантія, зі столицею в Константинополі, дісталась старшому сину Аркадію. По факту вона залишилася спадкоємницею Римської імперії. Західна, проблемна та хитка частина відійшла молодшому сину Гонорію, проте на той час йому було всього 10 років. Через це йому призначено опікуна Флавія Стиліхона, який по суті і залишався повноправним правителем Західної Римської імперії. Проте ця держава проіснувала всього 80 років і впала під натиском варварів.

У III столітті германські племена раз у раз проривали укріплені кордони Римської імперії, проте, з великими зусиллями римським військам вдавалося вибивати варварів назад. І хоча частину прикордонних земель довелося віддати — імперія трималася. Справжня катастрофа почалася з появою в Європі кочових племен гунів. З невідомих причин вони покинули азіатські степи біля кордонів далекого Китаю і рушили в тисячокілометровий шлях на Захід. У 375 гуни напали на германські племена готів, які жили на той час в Північному Причорномор'ї за межами Римської імперії. Готи були прекрасними воїнами, але орди гунів скоро зломили їх опір. Одна частина готів — остготи — скорилася гуннам. Інша — вестготи — всім народом відступила до римських кордонів, сподіваючись хоча б ціною підпорядкування Рима врятуватися від нечуваного ворога, який прийшов з нескінченних далей Азії.

Близько 375 року величезні маси варварських племен рушили із прикаспійських степів на захід. На чолі цих племен стояли гуни.[2] В II столітті гуни кочували на схід до Каспійського моря, звідки вони стали поступово просуватися на захід, підкорюючи собі племена Північного Кавказу і Поволжя. Так утворилася федерація із гунів, готів, аланів та інших. Частина готів, яка жила в нижній частині Дунаю, звернулася до імператора Валента з проханням дозволити їм поселитися на римській території, на що імператор дав згоду, але за умови, якщо вони будуть беззбройними. Так варвари перейшли через Дунай, пронісши потайки зброю.[2]

Поселившись в Мезії, готи деякий час жили спокійно, але високі податки, корупція уряду і насильство з боку римських чиновників підбурило їх на повстання, яке відбулося 378 року. Готи почали грабувати Фракію. Валент розумів, що він не зможе перемогти варварів сам, і тому викликав на допомогу із Галлії Граціана. Але поки той рушив на допомогу, то Валент уже зіткнувся у битві при Адріанополі з Фрітігерном, де зазнав поразки і помер. Після цього готи, не зіткнувшись із опором, розсіялись по всьому Балканському півострову.[3]

Граціан, якому знову довелося повернутися в Галлію, призначив нового імператора Сходу Феодосія I, сина імператора Валентиніана I. Ставши імператором, Феодосій почав збирати військо для боротьби з варварами. Він почав витісняти їх з Фракії, але приборкати готів вдалося тільки після приїду Граціана.[4] У 382 році Феодосієм був підписаний договір з вестготами. В угоді було зазначено, що готи можуть знову оселитися в Мезії, в якості союзників Римської імперії, та повинні нести військову службу.

У 391 році у вестготів з'явився новий вождь Аларіх, якого вони проголосили королем.[5] За його правління готи знову почали нападати на Балканський півострів, але у 392 році генерал Флавій Стиліхон розбив Аларіха та змусив його повернутися назад.[6] У 394 році Аларіх керував вестготами у складі армії Феодосія під час вторгнення у Західну Римську імперію. У битві на річці Фригід Феодосій переміг узурпатора Євгенія.[7] І хоча Аларіх отримав посаду коміта, але відносини між готами і римлянами ставали дедалі напруженішими.[8]

При імператорі Феодосії їм виділили землі у Фракії і Дакії, на Балканах. Землі ці перебували під римським суверенітетом і мали статус автономії. Передбачалося, що готи забезпечуватимуть військовий захист цих територій.

Аларіх і вестготи в Афінах. Ілюстрація, 1920-ті роки.

Однак Феодосій Великий помер, імперія розпалася, і розрізнені племена об'єдналися в єдину силу. У 395 році вони вибрали короля, яким став один з головних вождів Аларіх I. Його частіше називають вождем вестготів, а не готів. Хоча в нього в підпорядкуванні були і інші народи, також ті, які належали до готських племен. Зосередивши в руках одноосібну владу, Аларіх почав вести агресивну політику проти Західної і Східної Римських імперій. Він рушив на чолі свого війська в Грецію, де розорив і спустошив багато міст. Йому спробував протистояти Стиліхон, який командував поки ще об'єднаними римськими силами. Але імператору Аркадію така ініціатива не сподобалася. Він уклав договір з Аларихом, і той переключив свою увагу на Італію.

Після смерті Феодосія у січні 395 року укладений ним союз з Аларіхом не був продовжений, оскільки вестготи вважали, що їх договір із Римом закінчився.[9] Аларіх швидко повернув своїх воїнів на землі в Мезії, зібрав більшу частину готів у провінціях Дунаю, які під його керівництвом вторглися у Фракію, та наблизився до східної римської столиці Константинополя.[10] Але Руфін, консул Східної Римської імперії, зумів переконати Аларіха залишити Константинополь і вестготи рушили у Грецію[11], де зруйнували Пірей, взяли великий відкуп з Афін, розграбували і спалили Коринф, Аргос і Спарту.[12] Навесні 397 року вони дісталися до Епіру[13], де заключили договір з імператором Аркадієм. Східному римському уряду довелося запропонувати Аларіху посаду magister militum в Іллірії, надавши йому римське командування і дозвіл, щоб він міг забрати необхідні ресурси, включаючи озброєння, для своєї провінції.[14] Авреліан, новий преторіанський префект Сходу після страти Євтропія, позбавив Аларіха його титулу в Ілліріку в 400 році.[15]

Наприкінці 401 року готи з'явились на землях Апеннінського півострова. Їм назустріч виступив Стилихон зі своїми легіонами. Військові дії велися в долині річки По на півночі Італії, і цей похід закінчився для готів вкрай невдало. Римляни взагалі могли знищити загарбників, але відпустили, зробивши союзниками.

Захоплення Рима. Еварісте Вітал Люмінес. Нью-Йорк, галерея Шерперд

У 401 році Аларіх та його військо почали наступ на Італію, куди дісталися в листопаді. Взимку наступного року готи підкорили рівнинну частину Венеції, після чого рушили до Медіолана.[16] Дізнавшись про наближення армії головнокомандувача усіма військами імперії Флавія Стиліхона, готи зняли облогу столиці імператора Гонорія і рушили далі на Захід, проте римляни наздогнали їх у передгір'ї Альп і 4 квітня 402 року завдали їм поразки у битві при Полленції.[17] Змушені повернутись на Схід, влітку того ж (або наступного, 403-го) року готи були ще раз розбиті під Вероною і, перейшовши Альпи, рештки армії Аларіха отаборились біля Далмації і Паннонії в долині ріки Сава.[18]

Згодом Аларіх став союзником Стиліхона, погодившись допомогти завоювати Іллірік. З цією метою у 405 році Стиліхон проголосив Аларіха magister militum Іллірка. Однак, того ж року в Італію вторгся Родогайс.[19] Стиліхон і римляни, підкріплені аланами, готами на чолі із Сарусом і гунами на чолі із Улдіном, зуміли перемогти Родогайса в серпні 406 року.[20] Але тільки після спустошення північної Італії. 12 000 готів Родогайса були залучені до римської військової служби, а інші були поневолені.[21]

Стиліхон примирився зі Східною Римською імперією в 408 році, і вестготи під керівництвом Аларіха втратили для нього інтерес. У тому ж році навесні Аларіх взяв під контроль частину Норіка і верхньоїПаноннії. За що вимагав у Гонорія 288 тис. солідів, що дорівнює кількості грошей, зароблених однією сенаторською сім'єю за рік. А також погрожував вторгнутися в Італію.[19] Знаючи Аларіха, Стиліхон спробував переконати сенат прийняти його умови і знову взяти на службу в якості головнокомандувача римськими військами в Галлії, де минулого року владу захопив узурпатор Костянтин III.[22] Це викликало підозри про змову Стиліхона з варварами, і таким чином відбувся заколот римських солдат, у ході якого 22 серпня 408 року у Равенні Стиліхона було схоплено і страчено. Солдати ж без усякого наказу напали на сім'ї варварів, які проживали у Римі, вбиваючи жінок і дітей і грабуючи їхнє майно. 30 тисяч родичів загиблих звернулися до Аларіха з бажанням спонукати його піти проти римлян.

Однак Аларіх бажав затвердити мир з імперією. Він запропонував Гонорію обмінятися заручниками, вимагав обіцяну данину і обіцяв, в свою чергу, відвести військо з Норіка в Паннонію. Але Гонорій відмовився укладати мир з Аларіхом, та в той же час не вжив жодних істотних приготувань до війни.[23]

У 408 готи захопили римську провінцію Норік і вимагали грошову компенсацію за стільки років бездіяльності. Але Стиліхон вже не зміг вирішити цей конфлікт. Втрутився імператор Гонорій, який до цього часу помітно змужнів. У Стиліхоні він бачив реальну загрозу своїй владі, а тому, спираючись на частину аристократії, вирішив покінчити зі своїм опікуном[24].

У серпні 408 Стіліхона заарештували та стратили, звинувативши в державній зраді. Після цього багато варварів, які оселилися на землях імперії після союзу Аларіха з Стиліхоном, були вбиті, а їх майно розграбовано. Дізнавшись про це, готи вирішили рушити на Рим і захопити «вічне місто».

Західноримський імператор Гонорій зображений на консульському диптиху Пробуса

В Італії зберігалося невизначений стан «ні війни, ні миру», що викликало анархію на території країни. Коли родич Аларіха — Атаульф з незначним загоном прямував з Паннонії на з'єднання з Аларіхом, біля Пізи, їх перехопили імперські війська (імператорська гвардія і 300 гунів) з Равенни під командуванням Олімпія, фаворита Гонорія. 1100 готів загинуло. Ця локальна перемога не змінила загального положення, що призвело на початку весни 409 року до падіння Олімпія і піднесенню нового фаворита при дворі Гонорія, Іовія.

У січні 409 року Сенат направив посольство до імператорського двору у Равенні, щоб умовити імператора примиритися з готами. Також вони повідомили про те, що Аларіх хоче отримати не тільки гроші, але й синів римської знаті у якості заручників. На цих умовах він був готовий укласти не тільки мир, а й військовий союз з імператором.[34] У свою чергу Гонорій, під впливом Олімпія, відмовився і послав п'ять підрозділів з Далмації, загальним числом в 6 тисяч солдатів, для зміцнення гарнізону Рима. Аларіх перехопив їх на марші і майже всіх знищив. За словами Зосими врятувалася лише сотня людей з їх командиром Валенсом.[35]

Друге сенаторське посольство, на цей раз серед них був і папа Інокентій I, було відправлено з охоронцями готами до Гонорія, щоб благати його прийняти вимоги вестготів. Імператорський уряд також отримав повідомлення про те, що Атаульф з готами перетнув Юліанські Альпи в Італії з наміром приєднатися до Аларіха. Зібравши усі наявні римські війська на півночі Італії, Гонорій розмістив 300 гунів імператорської гвардії під командуванням Олімпіуса і, можливо, інших сил, та наказав йому перехопити Атаульфа. Війська зіткнулися біля Пізи, і хоча в тій битві загинуло 1100 готів, Олімпус був змушений відступити назад[36], що згодом призвело до його усунення від влади. На його місце Гонорій призначив Йовіна, який був другом Аларіха і прихильником Стиліхона, що дозволило відкрити нові переговори.[37] Зустрівшись в Ріміні, Аларіх висунув свої вимоги, такі як щорічна виплата данини золотом і зерном, право готам розселитись в Далмації, Венеції і Норіку і вищий командний пост у римській армії для себе особисто.[38] на що Аларіх розгнівався і перервав переговори, Йовіну довелося повернутися в Равенну. Після цього Гонорій вже був твердо налаштований на війну, Йовін в свою чергу поклявся на голові імператора, що ніколи не укладе мир з Аларіхом. Почувши, що Гонорій намагався набрати 10 тис. гунів для боротьби з готами, Аларіх передумав і відновив переговори.[37] Він зібрав групу римських єпископів і пославши їх до Гонорія з новими умовами. На цей раз він просив лише право на розселення в Норіку та стільки зерна, скільки імператор вважає за потрібне.[37] Але навіть на цей раз уряд Гонорія, пов'язаний клятвою та наміром воювати, відкинув пропозицію. Після цього Аларіх знову рушив на Рим.[37] Взявши Портус, він відновив облогу Рима в кінці 409 року.

Знову зіткнувшись з поверненням голоду і хвороб, сенат погодився на вимогу Аларіха проголосити імператором префекта Рима (варвара за походженням) Пріска Аттала, який навіть дозволив хреститися. Він призначив Аларіха військовим магістром, а Атаульф отримав посаду доместика, після чого облога була знята.[37]

Варвари Аларіха з новообраним імператором Атталем рушили на Равенну з метою скинути Гонорія. Невелику частину військ Аттал відправив в північну Африку, щоб повалити намісника Гонорія в стратегічно важливій провінції, що забезпечує продовольством Рим. За словами Зосими, Гонорій навіть запропонував Атталу розділити імперію між ними. Однак Аттал погодився лише на його вигнання. У повній ізольованості й охоплений панікою Гонорій готувався втекти до Константинополя, аж ось 4 000 східноримських солдатів з'явилися на доках Равенни, щоб захистити місто. Геракліан переміг війська Аттала, тим самим скоротивши поставки зерна в Рим, викликав голод не тільки у городян, але й серед готів. Аларіх хотів відправити свої війська, щоб вторгнутися в Африку і захопити провінцію, але Аттал знову відмовився, не довіряючи вестготам.[39] Зрозумівши, що Аттал не стане їхньою маріонеткою, Аларіх викликав його в Ріміні і влітку 410 року урочисто позбавив імператорських регалій і звання.[40]

У 409 Аларіх повторно взяв в облогу Рим, змусивши сенат обрати нового імператора Аттала. Сенатори не було вибору, і вони одягнули в пурпур грека за національністю -Пріска Аттала. Новоспечений імператор разом з королем готів рушив з великим військом на Равенну, де за міцними стінами ховався Гонорія. У цій критичній ситуації законного правителя врятувала Східна Римська імперія. Вона направила в Равенну 2 легіону найкращих солдатів. Таким чином, військовий гарнізон столиці Західної Римської імперії посилився, і вона стала неприступною.

Аттал і Аларіх виявилися в складному становищі, до того ж між ними незабаром виникли політичні розбіжності. Важливу роль зіграла і Африканська провінція, яка була головним постачальником зерна в Рим. Вона відмовилася визнати Аттала імператором, і потік зерна в «вічне місто» припинився.

Це викликало перебої з продовольством не тільки у римлян, а й у варварів. Як результат, проблеми у загарбників почали рости як снігова куля. Щоб розрядити ситуацію, король готовий позбавив Атталі титулу імператора і відправив регалії влади в Равенну. Після цього Гонорій погодився почати переговори з готами.[41][42]

Вестготська навала на Рим у 410, мініатюра, Франція, 1475—1480

Аттал проводив власну політику, не ставши маріонеткою в руках варварів . Невдача з підпорядкуванням Африканських провінцій послабила його позиції. Зерно звідти перестало надходити в Рим, викликаючи голод не тільки серед городян, але також проблеми з продовольством у готів. Аларіх бажав переправити готів до Африки для захоплення «житниці імперії», проте Аттал відмовлявся від ідеї використовувати варварів для воєн усередині імперії.

Повалення Аттала[43] стало необхідною умовою відновлення переговорів Аларіха з Гонорієм, які зустрілися особисто під Равенной і, як вважають історики, були близькі до укладення угоди. Після цих подій Аларіх знову почав переговори з Гонорієм, які відбулися за 12 кілометрів від Равенни. Поки Аларіх чекав на зустріч, на нього напав готський командир Сар з невеликим загонів в 300 воїнів. Маючи особистий конфлікт із Атаульфом, він перейшов на бік римлян.[40] У цей момент за словами Зосими «поза всяких очікувань доля піднесла іншу перешкоду». Готський командир Сар з невеликим загоном з 300 відданих йому воїнів давно служив у римлян і мав особистий конфлікт з вождем готовий Атаульфом. Сар не бачив нічого доброго для себе особисто в разі мирного договору Гонорія з Аларіхом, і тому вирішив раптово атакував готів, убивши кількох із них. Аларіх, обурений цим нападом, відмовився від переговорів з Гонорієм і повернувшись до Рима, почав третю і останню облогу цього міста.[44]

Пограбування Рима

Захоплення Рима Аларіхом. Французька мініатюра, 1475—1480 рр.

24 серпня 410 року вестготи увійшли в Рим через Соляну браму.[45] Свідок падіння Рима, письменник з Константинополя Созомен повідомив тільки, що Аларіх взяв Рим зрадою. Пізніші письменники передають вже легенди. Прокопій (середина VI століття) привів дві версії подій.[46] За однією з них Аларіх подарував римським патриціям 300 доблесних юнаків, видавши їх за рабів, які в домовлений день перебили варту і відкрили ворота Рима. За іншою версією ворота відкрили раби однієї знатної жінки Проби, яка «зглянулася над римлянами, що гинули від голоду та інших лих, бо вони вже стали поїдати один одного».

За словами сучасника Сократа Схоластика готи «спустошили місто, багато з чудових його будівель спалили, скарби розграбували, кількох сенаторів піддали різним тортурам і умертвили». За словами Созомена, автора «Церковної історії», Аларіх наказав не чіпати лише храм апостола Св. Петра, під склепіннями якого врятувалось чимало містян.

Багато з великих будівель міста були розграбовані, в тому числі мавзолеї Августа і Адріана, в яких було поховано багато римських імператорів; попіл урн в обох гробницях був розкиданий. Структурні пошкодження будівель значною мірою обмежувалися районами поблизу старого будинку Сенату і Соляної брами, де сади Саллюстія були спалені і вже ніколи не перебудовувалися. Базиліка Емілія і базиліка Юлія також були спалені.

Громадяни міста були спустошені. Багато римлян були захоплені в полон, зокрема й сестра імператора Галла Плацидія. Деякі громадяни будуть викуплені, інші будуть продані в рабство, а інші будуть зґвалтовані і вбиті. Пелагій, римський монах з Великої Британії, пережив блокаду і написав про свої враження в листі до молодої жінки на ім'я Деметрія:

	Ця похмура катастрофа закінчилася, і ви самі є свідком того, як Рим, який командував світом, був здивований тривожною готичною сурмою, коли цей варварський і непереможний народ штурмував її стіни і пробивався через пролом. Де ж тоді були привілеї народження і відмінності якості? Хіба не всі ранги і ступені вирівнювалися в той час і безладно тулилися разом? Тоді кожен будинок був місцем нещастя, настільки ж наповненим скорботою і сум'яттям. Раб і благородна людина перебували в тих самих обставинах, терор смерті і вбивства був таким самим, якщо не сказати, що переляк справив найбільше враження на тих, хто мав найбільший інтерес до життя».
— Пелагій

Багато римлян були піддані тортурам, відмовляючись показувати місця розташування своїх цінностей. Однією з таких була 85-річна Марцелла, яка не мала ніякого прихованого золота, оскільки жила в благочестивій бідності. Вона була близькою подругою св. Ієроніма, і він деталізував інцидент у листі до жінки на ім'я Принсіпія, яка була з Марцеллою під час захоплення:

	Коли солдати увійшли [в будинок Марцелли], вона, як кажуть, прийняла їх без будь-якої тривоги; і коли вони запитали її про золото, вона вказала на свою грубу сукню, щоб показати їм, що у неї немає закопаного скарбу. Однак вони не вірили в її показову бідність, і почали бити її бичами і палицями. Кажуть, що вона не відчувала болю, але кинулася до їхніх ніг і благала слізно, щоб вас не забирали у неї, або через вашу молодість повинні терпіти те, що вона, як стара жінка, не мала приводу побоюватися. Христос пом'якшив їхні тверді серця, і навіть серед кров'яних мечів природні пристрасті затвердили його права. Варвари перевели вас і її до базиліки апостола Павла, щоб ви знайшли там місце безпеки або, якщо не це, принаймні гробницю».[47]
— Святий Ієронім

Марцелла померла від травм через кілька днів.[48]

Історик Прокопій записав, що, коли Гонорій почув новину про те, що Рим «загинув», він спочатку був вражений, думаючи, що ця новина стосується улюбленої курки, яку він назвав «Рим»:

Фаворити імператора Гонорія. Художник Джон Вільям Уотерхаус, 1883

	У той час вони говорять, що імператор Гонорій в Равенні отримав повідомлення від одного з євнухів, очевидно, хранителя птиці, що Рим загинув. І він закричав, сказавши: «І все-таки вона їла тільки із моїх рук!» Бо він мав дуже великого півня, на ім'я Рим; і євнух, розуміючи його слова, сказав, що це було місто Рим, яке загинуло від рук Аларіха, і імператор із полегшенням швидко відповів: «Я думав, що моя пташка Рим загинула». Кажуть, настільки великим було божевілля, яке заволоділо імператором».[49]
— Прокопій Кесарійський

Тим не менш, захоплення було, за мірками віку (і всіх віків), стриманим. Не було загального забою мешканців і дві основні базиліки Петра і Павла були призначені місцями святилища. Більшість будівель і пам'ятників в місті збереглися, проте, позбавлені їх цінностей.[44] Прокопій[50] (середина VI століття) привів дві версії подій. За однією з них Аларіх подарував римським патриціям 300 доблесних юнаків, видавши їх за рабів, які в домовлений день перебили варту і відкрили ворота Рима. За іншою версією ворота відкрили раби однієї знатної жінки Проби, яка «зглянулася над римлянами, що гинули від голоду та інших лих, бо вони вже стали поїдати один одного».

Голод не став наслідком облоги. Лиха жителів були викликані порушенням підвезення продовольства з Африки протягом попереднього півроку. За словами Зосими в Римі відчували більш жорстокий голод, ніж коли місто було обложене готами в 408 . Ще до нападу Аларіха деякі римляни висловлювали протест і відчай криками: «Встановіть ціну за людську плоть!» Історики[51] приймають точку зору, що римські раби впустили готів до міста, хоча достовірні свідчення про те, як саме це сталося, відсутні. Вперше за вісім століть Рим, найбільше місто було розграбуване вщент. Руйнування міста йшло два повних дні[52][53] і супроводжувалося підпалами і побиттям мешканців. За словами Созомена, Аларіх наказав не чіпати тільки храм апостола Св. Петра, де завдяки його просторим розмірами знайшло притулок безліч жителів, згодом заселили знелюднення Рим.

Готи не мали причин винищувати жителів, варварів цікавили насамперед їх багатства та продовольство, якого в Римі не було. Сучасник подій, Сократ Схоластик, повідомляє про наслідки захоплення міста:

Взяли сам Рим і, спустошивши його, багато хто з чудових його будівель спалили, скарби розграбували, кількох сенаторів піддали різним стратам і умертвили.

На третій день готи покинули спустошений голодом Рим.

Після триденного пограбунку, Аларіх швидко покинув Рим і вирушив до Південної Італії. Він узяв з собою багатства міста і цінну заручницю, Галлу Плацидію, сестру імператора Гонорія. Не знайшовши у Римі великих запасів продовольства, через два дні готи рушили на південь, спустошуючи Кампанію, Луканію і Калабрію. Вестготи зруйнували Кампанію, Луканію і Калабрію. Нола і, можливо, Капуя були звільнені, проте вестготи погрожували вторгнутися в Сицилію і Африку. Але вони не змогли перетнути Мессінську протоку, оскільки зібрані їм кораблі були зруйновані бурею. Втративши через шторм захоплений у Реджіо флот, вони так і не зуміли перебратися в Сицилію, звідки мали намір дістатися багатої хлібом Північної Африки, й зрештою отаборились у Південній Італії, де у місті Козенца через кілька місяців, наприкінці 410 року Аларіх несподівано помер від хвороби, всього через кілька місяців після облоги Рима. За легендою, його поховали з його скарбами та рабами в ложі річки Бусенто. Раби були вбиті, щоб приховати місцезнаходження поховання.

Вестготи обрали Атаульфа, зятя Аларіха, своїм новим королем. Потім вони рушили на північ, прямуючи до Галлії. У 414 р. Атаульф одружився з Галлою Плацидією, але помер через рік. В 418 р. вестготи створили власне Вестготське королівство на південному заході Галлії і допомагали Західній Римській імперії в 451 р. битися з гунами, очоленими Аттілою, при Каталаунських полях. Життя в Римі швидко відновилося, проте в провінціях, які займали готи, мандрівники спостерігали надзвичайну розруху. В дорожніх нотатках, записаних в 417 р., Рутілій зауважує, що в Етрурії (Тусканія) після навали готів неможливо переміщатися через те, що дороги заросли, а мости зруйнувалися. В освічених колах Західної Римської імперії відроджувалося язичництво, падіння Рима пояснювали відступництвом від стародавніх богів. Проти таких настроїв Блаженний Августин написав твір «Про Град Божий» (De civitate Dei), в якому серед іншого вказав на християнство як вищу силу, що врятувала жителів Рима від повного винищення.

Вторгнення вестготів до Італії призвело до падіння земельних податків від однієї п'ятої до однієї дев'ятої від їх вартості до вторгнення в постраждалих провінціях.[54] Аристократична великодушність, місцева підтримка громадських будівель і пам'ятників верхніх класів закінчилася в південно-центральній Італії після захоплення і розкрадання цих регіонів.[55] Це був перший випадок за 800 років, коли місто Рим було захоплено, через що Західна Римська імперія стала більш вразливою і військово послабшала. Це стало шоком для людей обох частин імперії, які розглядали Рим як вічне місто і символічне серце їхньої держави. Східноримський імператор Феодосій II оголосив три дні жалоби в Константинополі. Св. Ієронім написав у скорботі: «Якщо Рим може загинути, що може бути безпечним?»[56]

Захоплення Рима було кульмінацією багатьох кінцевих проблем, що стоять перед Західною Римською імперією. Внутрішні повстання і узурпації послабили імперію перед зовнішніми вторгненнями. Ці фактори назавжди похитнули стабільність Римської імперії на заході[57]. Римська армія тим часом ставала все більш варварською і нелояльною по відношенню до імперії.[58] Ще більше негативних наслідків спричинило захоплення Рима вандалами у 455 році. Остаточний розпад Західної Римської імперії стався у 476 році, коли германський вождь Одоакр скинув останнього західноримського імператора, Ромула Августула, і оголосив себе королем Італії.

• Прокопий Кесарийский. Война с вандалами;
• Зосим. Новая история;
• St Jerome, Letter CXXVII. To Principia, s:Nicene and Post-Nicene Fathers: Series II/Volume VI/The Letters of St. Jerome/Letter 127;

• Ковалев С. И.История Рима. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1986.;
• Дитрих Клауде. История Вестготов.
• John Bagnall Bury, «History of the Later Roman Empire»
• Peter Heather, The Fall of the Roman Empire: A New History of Rome and the Barbarians (Oxford University Press, 2006);
• The Cambridge Ancient History Volume 13, (Cambridge University Press, 1998);
• Herwig Wolfram, The Roman Empire and Its Germanic Peoples, (University of California Press, 1997);
• Peter Brown, Augustine of Hippo: A Biography (Rev. ed. University of California Press, 2000);
• Thomas S. Burns, Barbarians Within the Gates of Rome: A Study of Roman Military Policy and the Barbarians, (Indiana University Press, 1994);
• Warren T. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, (Stanford University Press, 1997)