Данченко Сергій Володимирович

Сергій Володимирович Данченко (17 березня 1937, Запоріжжя — 20 серпня 2001, Київ) — український театральний режисер, педагог, академік Академії мистецтв України (1997—2001), народний артист УРСР (1977), народний артист СРСР (1988), професор, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1978), лауреат Державної премії СРСР (1980). Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань. Здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном.

Сергій Володимирович Данченко
Народився 17 березня 1937(1937-03-17)
Запоріжжя
Помер 20 серпня 2001(2001-08-20) (64 роки)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Країна  СРСР
 Україна
Діяльність театральний режисер
Alma mater Львівський університет
Київський державний інститут театрального мистецтва
Заклад Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
Партія КПРС
Батько Володимир Данченко
Мати Віра Полінська
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня

Біографія

Народився 17 березня 1937 року у Запоріжжі в театральній родині. Його дід, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру, з яким пов'язані дитячі спогади режисера. Батьки, Володимир Данченко і Віра Полінська — знані львівські актори, народні артисти України. Рід Данченків має спільні корені з родом відомого режисера Володимира Немировича-Данченка.

У 1955–1959 роках навчався на геологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. Одержавши диплом і попрацювавши близько року за фахом, повернувся до професії батьків. З 1959 року працював завідувачем постановчої частини, асистентом режисера народного театру Будинку вчених.

1965 року закінчив режисерське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (викл. Л. Олійник) і розпочав режисерську діяльність у Львові.

Перші творчі кроки Данченка припали на період так званої хрущовської «відлиги». Тоді, як і загалом у громадському житті, проявляються новаторські ідеї в радянському театрі. Щоправда, в Україні вони носили кволий характер, адже вона перебувала на особливому режимі[1]. Серед тогочасних новаторів оновлення національного театру та курбасівських традицій були Л. Танюк, Р. Віктюк, Б. Головатюк, Р. Коломієць, Р. Степаненко, В. Опанасенко, Є. Золотова, В. Грипич, Ф. Верещагін, В. Магар, С. Данченко та інші. У час, коли багато українських театральних діячів змушені були шукати прихистку від тиску та цензури в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, Сергій Данченко залишився в Україні.

Львівський період творчості режисера тривав десять років: два роки режисером-постановником і головним режисером в Театрі юного глядача імені Горького і вісім — у академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької (очолював театр у 1970–1978 роки). У цей час Данченко поставив вистави «Перший день свободи» Л. Кручковського (1965), «В дорозі» В. Розова (1966), «Маклена Граса» М. Куліша (1967), «Місто на світанку» О. Арбузова (1968), «Камінний господар» Лесі Українки, «Моє слово» В. Стефаника (1971), «Річард ІІІ» В. Шекспіра (1974), «Украдене щастя» І. Франка (1976). Член КПРС з 1970 року.

1978 року переїхав до Києва, де розпочав викладацьку діяльність в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (згодом став професором, завідував кафедрою акторської майстерності та режисури драми) і працював головним режисером — директором Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Я. Франка.

Поставив низку яскравих вистав, які змінили обличчя театру й відновили його колишню славу: «Украдене щастя» І. Франка (1979), «Дядя Ваня» А. Чехова (1980), «Візит старої дами» Ф. Дюрренмата (1983), «Енеїда» І. Котляревського (1986), «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Санаторійна зона» за М. Хвильовим (1990), «Патетична соната» М. Куліша (1993), «Крихітка Цахес» Е. Гофмана (1995), «Приборкання норовливої» та «Король Лір» В. Шекспіра (1996—1997), «За двома зайцями» М. Старицького (2000).

З 1980 року керував дворічним стажуванням режисерів при Академічному драматичному театрі імені І.Франка.

З 1996 року — академік-засновник Академії мистецтв України.

Був одним з фундаторів Українського фонду культури[2].

Завдяки своїм постановкам за межами України він вивів сучасний український театр на європейську сцену. Серед таких вистав — «Марія» А.Салинського (демонструвався в м. Враца, Болгарія), «Візит старої дами» Ф.Дюрренматта (в Театрі імені Ю.Словацького, Польща), «Камінний господар» Лесі Українки (в театрі імені Янки Купали, Білорусь), «Вишневий сад» А.Чехова (у МХАТ ім. М.Горького, Росія), «Украдене щастя» І.Франка (в театрі імені О.Духновича, Словаччина), «Приборкання норовливої» В.Шекспіра та «Вишневий сад» А.Чехова (в Польському Театрі, Польща).

Могила Сергія Данченка

Помер 20 серпня 2001 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Після смерті режисера його місце на посаді художнього керівника театру ім. Франка зайняв його учень — народний артист України Богдан Ступка.

Театральні постановки
Український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
  • 1979 — «Украдене щастя» Івана Франка
  • 1980 — «Дядя Ваня» Антона Чехова
  • 1983, 1989 — «Візит старої дами» Фрідріха Дюрренматта
  • 1986 — «Енеїда» Івана Котляревського
  • 1988 — «Камінний господар» Лесі Українки
  • 1989 — «Тев'є-Тевель» за п'єсою Григорія Горіна[6]
  • 1990 — «Санаторійної зона» Миколи Хвильового
  • 1991 — «Біла ворона» Юрія Рибчинського та Геннадія Татарченка
  • 1992 — «Зимовий вечір» Михайла Старицького
  • 1993 — «Патетична соната» Миколи Куліша
  • 1994 — «Росмерсгольм» Генріка Ібсена
  • 1995 — «Крихітка Цахес» Ернста Гофмана
  • 1996 — «Приборкання норовливої» Вільяма Шекспіра
  • 1996 — «Мерлін» Т. Дорста та У. Еллера
  • 1998 — «Король Лір» Вільяма Шекспіра
  • 1998 — «Бал злодіїв» Жана Ануя
  • 1999 — «Кохання в стилі бароко» Ярослава Стельмаха
  • 2000 — «Пігмаліон» Бернарда Шоу
  • 2000 — «За двома зайцями» Михайла Старицького
Інші театри

Нагороди та визнання

Книги про Сергія Данченка
  • Олена Коваленко. Сергій Данченко. Бесіди про театр. (Записано Оленою Коваленко). — 1999. — 1000 прим.[7]
  • Володимир Мельниченко. Театральний тандем: (феномен Данченка-Ступки). — Львів : «Академічний Експрес», 2000. — 192 іл. с. — ISBN 966-7094-20-0.[8]
  • Ростислав Коломієць. Сергій Данченко: Портрет режисера в інтер'єрі часу. — Київ, 2001.

Примітки
  1. Жив і творив задля мистецького дива. І для людей… // Народна правда
  2. Доповідь Бориса Олійника на урочистостях з нагоди 20-ліття Українського фонду культури borys-oliynik.info
  3. Театральні постановки за Василем Стефаником у Базі знань портала «Театральна риболовля»
  4. Святослав МАКСИМЧУК (11 травня 2021). «Моє слово» Василеві Стефаникові та халвовий гавкіт (ua). «Високий Замок». Процитовано 2021-8-22.
  5. Богдан Ступка та Юрій Брилинський. Спомини після вистави, 2012 рік
  6. Тетяна ПОЛІЩУК (23 грудня 2008). «Мудрець. Сьогодні в 350-й раз Богдан Ступка зіграє свою зоряну роль Тев'є-молочника» (ua). Г-та «День» №234. Процитовано 2021-8-23.
  7. Тетяна ПОЛІЩУК (19 серпня 2020). Коли сторінки… заговорили «Бесіди про театр» — так називається відеострічка про видатного режисера Сергія Данченка, яку записали франківці під час карантину (ua). «День». Процитовано 2020-8-20.
  8. Культура України. Електронна бібліотека. Театральний тандем

Джерела та література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.