Дублювання українською

Дублювання російською мовою у СРСР розпочалося у 1935 році, але в цей період ще не відбувалося дублювання українською мовою, а українські працівники не брали участі у дублюванні, не зважаючи на появу у кінопресі України у 1936 року гіпотетичних згадок про можливу економічну доцільність україномовного дубляжу іноземних стрічок навіть для маленького ринку України з його 25-50 кіноекранами. Зокрема, у статті в Радянському кіно під заголовком До проблеми дубляжу Є. Солєв у березні 1936 року висловлює гіпотетичне припущення, що якщо знизити десь вдвічі ціну дублювання з поточних 120 тис. карбованців за фільм, до ~50 тис. карбованців за фільм, то дубляж може бути економічно вигідним не лише для російськомовного дубляжу (який автор вказує має десь ринок у 250 фільмокопій), а й для україномовного дубляжу менших територій, як от України з її 25-50 фільмокопіями.[2] На жаль далі журнальних припущень тези Солєва не пішли — в той час як з 1930-60-х роках в Москві масово створюються російськомовні дубляжі іноземних стрічок, в УРСР дублювання українською іноземних стрічок у цей період так і не розпочалося.

Слід зазначити важливу термінологічну особливість кіновиробництва Радянської України: насправді дублювання українською для окремих фільмів вироблених російською на кіностудіях України (Київській, Одеські та Ялтинській) відбувалося вже з початку запровадження «ери звукового кіно» у 1930-х роках, але керманичі українських радянських кіноструктур завжди називали такий дубляж «озвученням» чи «тонуванням», не зважаючи на те що часто абсолютно інші актори озвучували російських акторів що брали участь у фільмах виробництва УРСР. Прикладом україномовного дубляжу того часу є наприклад україномовний дубляж фільму Українфільм Одеса Раз улітку (1936), який за повідомленням тогочасної преси «вироблявся в українському та російському варіантах».[3] Однак, наразі окрім Раз улітку відомо лише про кілька інших російськомовних фільмів вироблених кіностудіями УРСР чи інших республік СРСР у 1930-х роках й також дубльованих українською мовою як от наприклад Виборзька сторона (1938).

Кінодублювання українською в УРСР стало більш поширеним лише на початку 60-х років коли перші україномовні дубляжі кіностудій не-УРСР з'явилися на Кіностудії Довженка.[4] Слід зазначити, що й далі «іноземні» стрічки з країн не-СРСР дублювалися виключно російською мовою в Москві — в УРСР на Кіностудії Довженка парткерівництво дозволяло дублювати українською лише окремі іншомовні фільми з інших республік СРСР та окремі російськомовні фільми виробництва кіностудій УРСР. Аби поінформувати українську громадськість про україномовні фільми, для, переважно, сільських кінотеатрах у той період у УРСР видавалися республіканський україномовний щомісячник «Нові фільми», де писалося які фільми виходять в прокат українською, однак вже для міських кінотеатрів УРСР використовували вже краще оформлене Всесоюзне російськомовне видання «Новые фильмы». Загалом переважна кількість художніх фільмів, які вироблялися в Радянський Україні у цей період були зняті російською з залученням російських акторів у головних ролях, й вони лише згодом отримували дубляж українською у пост-продакшині, але й то лише деякі.[5] Серед художніх фільмів виробництва кіностудій Грузії, Росії та України, у цей період були дубльовані українською такі фільми як Тарас Шевченко (1951), Іван Франко (1956), Таємниця двох океанів (1957), Таємниця Дімки Кармія (1960), Григорій Сковорода (1960), Людина без пашпорту (1965), Державний злочинець (1965), Акваланги на дні (1965), Невловимі месники (1966), Республіка ШКІД (1966), Вій (1967), Циган (1967), Ця тверда земля (1967), Помилка Оноре де Бальзака (1968), Експеримент доктора Абста (1968), Щит і меч (1968), Білі хмари (1968), Чортова дюжина (1970), Родина Коцюбинських (1970), Один з нас (1970), Жодного дня без пригод (1971), Іду до тебе… (1971), Відвага (1973), Ні пуху, ні пера (1973), Докер (1973), Абітурієнтка (1973), Йду своїм курсом (1974), Прощавайте, фараони! (1974), Там, вдалині за рікою (1975), Канал (1975), Анна і командор (1975), Важка вода (1979), «Мерседес» втікає від погоні (1980), Останній гейм (1981), Військово-польовий роман (1983), У привидів у полоні (1984), Вир (1984), Легенда про безсмертя (1985), Женихи (1985), Вклонись до землі (1985), Все перемагає любов (1987), Руда фея (1987), Кішка, яка гуляла, як сама собі знала (1988), Дама з папугою (1989), Морський вовк (1990), Ніагара (1990) та Танго смерті (1991).

Але вже наприкінці 1960-х, після посилення політики інтернаціоналізації, почався поступовий перехід на створення фільмів на кіностудіях УРСР лише російською мовою, без додаткової версії з україномовним дубляжем, а російськомовні стрічки з інших республік СРСР перестали дублювати українською. Політика СРСР так званої інтернаціоналізації, мала на меті прискорити процес денаціоналізації народів СРСР та створити новий російськомовний «радянський народ». В українському контексті, інтернаціоналізація означала відтіснення культури та мови української нації на другий план та підвищення російської культури та мови на перший. Відповідно технологія виготовлення та допуску в кінопрокат УРСР кінострічок була зорієнтована на те, щоб в кінотеатрах панувала російська, а не українська мова. Одним з найефективнішим механізмом русифікації у тих часах було те що у той період створювати дубльовану українською версію українським кіностудіям (Київська кіностудія Довженка, Одеська кіностудія та Ялтинська кіностудія) дозволялося лише після того, як фільм вже кілька місяців демонструвався російською мовою.[6] Ще одним дієвим механізмом русифікації у тих часах було те, що всі фільми виготовлені в СРСР не допускався до прокату, поки їх не приймала московська комісія, отже, фільми, які були відзняті українською мовою, для комісії доводилося дублювати російською мовою. Українські режисери, які поспішали випустити свої стрічки в прокат, надавали перевагу виготовленню фільмів одразу російською мовою і як наслідок цього з двох десятків фільмів, які щорічно ставилися на Київській кіностудії Довженка, тільки два-три виготовлялися українською мовою, а на Одеській та Ялтинській кіностудіях взагалі не зняли жодного повнометражного україномовного в оригіналі фільму. У наслідок вищезгаданих причин, як економічних, так і технологічних та організаційних, кінострічки у міських та сільських кінотеатрах України виходили переважно російською мовою. Загалом, в УРСР політика інтернаціоналізації була надзвичайно успішною, не в останню чергу завдяки поширенню російськомовного дубляжу фільмів в українському кінопрокаті та теле-показах.[6][7]

В наслідок більше 70-років потужної політики русифікації України за часів СРСР, до 1991 року, коли Україна відновила незалежність, український кінематограф практично вмер і виробництво фільмів українською мовою на Ялтинській, Одеській та Київській кіностудіях припинилося, натомість на цих студіях переважно знімали російськомовні радянські фільми для всесоюзного вжитку. Перед початком розпаду СРСР українська мова практично повністю була витіснена з українського кінопрокату: наприкінці 80-х репертуар кінотеатрів в УРСР був на 99 % російськомовним, навіть стрічки вироблені на українських кіностудіях до яких існував україномовний дубляж демонструвалися переважно в російськомовному варіанті.[8] Так у 1989 році в кінопрокаті УРСР було показано 280 нових фільмів, з них лише один демонструвався українською мовою.[9] Відомий режисер Микола Мащенко назвав цей період останніх брєжнєвських років застою «нещадною інквізицією», результатом якої стала повна деукраїнізація кіномистецтва.[10] Як наслідок русифікаторської політики Радянського Союзу, станом на 1980 рік, за даними газети «Культура і життя», діючий фільмофонд України становив 2967 фільмів, з них дубльованих (або тих, що мали оригінальне україномовне озвучення) українською мовою — 235, основна маса з яких була старіші стрічки.[11] За даними видання «Історична правда» з 378 фільмів, що вийшли на екран з кіностудії Довженка за радянський період 1930—1991 років, цілком україномовних зняли лише 22 (десь 6 %).[12] За словами кіноісторика Лариси Брюховецької, Кіностудія імені Олександра Довженка доклала значних зусиль до поширення русифікації в Україні, зокрема заборонивши створення українського дубляжу до більшості стрічок власного виробництва. Одним з найвідоміших прикладів такої заборони та відмови кіностудії створити україномовний дубляж був фільм «У бій ідуть лише «старі»». Згідно з листом виконувача обов'язків директора кіностудії ім. О. Довженка Гліба Шандибіна Голові Держкіно УРСР Василю Большаку від 24 вересня 1973 року, Шандибін просив дозволу не створювати український дубляж фільму, хоча за існуючим тоді правилом фільми, зняті в союзній республіці, повинні були мати дві повноцінні мовні версії — російською та мовою республіки. У своїй аргументації чому це слід зробити, Шандибін мотивував це тим що «всі персонажі спілкуються російською мовою, мовою, яка є звичною, загальнозрозумілою та узаконеною мовою нашої Радянської Армії. (…) Дубляж фільму українською в даному випадку просто неможливий, оскільки дубляж зруйнував би драматургію; і найголовніше — зникне дуже важлива для фільму тема інтернаціоналізації. Просимо вашого дозволу здати фільм тою мовою, якою він знімався без дублювання українською мовою».[13]

Відповідно, станом на початок 80-х років, в Радянській Україні більшість іншомовних ігрових фільмів дублювалися російською мовою на Кіностудії імені Олександра Довженка, а більшість анімаційних фільмів, теж російською, — на студії «Київнаукфільм». Пізніше, наприкінці 1980-х, на базі Кіностудії імені Олександра Довженка була створена студія «Хлопавка» (студія «Синхрон») і вже на початку 1990-х років ця студія «Хлопавка» дублювала російською мовою такі хітові іноземні фільми як «Злиття двох місяців», «Дика орхідея», «Всенічна спека», «Термінатор», «Скинь маму з поїзда», «Немає виходу» тощо й згодом надавала цей дубляж російським кінодистриб'юторам, які зробили успішний прокат цих стрічок з російськомовним дубляжем у багатьох країнах Росії/СНД.

За словами мовознавця та кінокритика Юрія Шевчука, причиною, чому до 2006 дублювання українською практично не відбувалося, було те, що Україна в той період лишалася культурною колонією Російської імперії. Через відсутність українського дубляжу в українських кінотеатрах, станом на 2006 рік в Україні фактично не існувало власної системи кінопрокату, тобто власного суверенного кіноринку, й відповідно до 2006 року Україну можна було вважати всього лише частиною російського ринку кінопрокату[1]. Як влучно описав ситуацію з домінацією росдубляжу в Україні у 2008 році кореспондент впливового видання Variety, «основні кіностудії [Голлівуду] ще й досі вважають цю територію [України] як підконтрольну Москві».[14]

На початку 90-х кінопрокатний показ американських фільмів в Україні був заборонений і відповідно взагалі ніякі фільми не йшли в кінотеатрах України і фактично кінопрокату як явища у Україні не було взагалі, ні з російським дубляжем, ні з українським. Це було викликано тим, що у зв'язку з піратством з 1989 до 1995 року діяло ембарго на кінопрокат американських фільмів на всій пострадянській території (включно з Росією), оскільки американські кіно-очільники сказали «доки не буде закону, який боровся б з піратством, вони не даватимуть фільмів ані до України, ані до Росії».[15] Ембарго було накладено через Джека Валенті, котрий був головою American Motion Pictures Association (AMPA).[15] У 90-х Богдан Батрух, майбутній засновник B&H був одним з тих хто працював для АМРА в Україні, зокрема як їх консультант по авторських правах в Україні; саме пан Батрух був одним з ключових людей які зуміли зняти ембарго для України і відновити кінопрокат у 1995 році, пролобіювавши прийняття Верховною Радою України Закону про авторські права (прийнятого ВР 1994 року; набрав чинності 1995 року).[15]

На початку 1990-х поодинокі україномовні інтелектуали публічно висловлювалися про потребу впровадження україномовного дубляжу іноземних фільмів хоча-б для телебачення, але практичних наслідків це не мало.[16][17] Відповідно у період з середини 1990-х та по 2006 рік фільми в українському кінопрокаті, як і за часів колоніального перебування України у складі СРСР, продовжували виходити з дубляжем російською мовою, зробленим в Росії. У 1990-х та на початку 2000-х дублювання фільмів українською не робив жоден вітчизняний прокатник.[18] Та не зважаючи на відсутність українського дубляжу в українському кінопрокаті, в цей період все ж з'явилося декілька дубляжів українською мовою. Зокрема, не зважаючи на загальну думку, що у цей період не з'явилося жодного українського дубляжу,[12] Кіностудії Довженка таки продублювала українською декілька фільмів. Зокрема наприкінці 1980-их/на початку 1990-х років принаймні декілька іноземних фільмів були дубльовані українською на Кіностудії Довженка, наприклад україномовний дубляж отримали такі художні фільми як Роман з каменем (англ. «Romancing the Stone», 1984), Політ навігатора (англ. «Flight of the Navigator», 1986), Несусвітні шахраї (англ. «Dirty Rotten Scoundrels», 1988), Одружена з мафією (англ. «Married to the Mob», 1988), Зона висадки (анл. «Drop Zone», 1994), Патруль часу (англ. «Timecop», 1994) тощо.[19] Окрім україномовних дубляжів художніх фільмів тоді ж з'явилося кілька дубляжів телесеріалів, наприклад україномовний дубляж отримали такі телесеріали як «Донна Бейжа» (порт. «Dona Beija», 1986; укрдубляж на замовлення телеканалу УТ-1)[20] тощо. Згодом, у 1992 році, на студії Хлопавка (рос. Хлопушка) яка також базувалася на виробничих потужностях Кіностудії Довженка було продубльовано українською фільм «Непристойна пропозиція» (англ. «Indecent Proposal», 1993) для показу на одному з українських фестивалів української діаспори Америки.[21]

У період між 1995 та 2006 роком в Україні, після скасування ембарго для України на кінопрокат Американських фільмів 1995, починає діяти український кінопрокатний ринок. Увесь кінопрокат у цей період йде з дубляжем російською мовою. До наших днів збереглося дуже мало інформації про цей період: для цих 11 років немає точних даних щодо статистики зборів, кількості фільмів та повного переліку тодішніх кінодистриб'юторських компаній на українському кінопрокатному ринку. Відомо що на ринку у той час домінували російські дистриб'юторські компанії, котрі керували політикою та репертуарним планом своїх українських підрозділів. Також відомо, що у цей час працювала велика кількість дистриб'юторів, але всі вони, окрім компанії Богдана Батруха B&H, купляли кінопрокатні права на фільми у своїх материнських компаній з Росії. Зокрема у цей період працювали наступні дистриб'ютори: Авангард Фільм, 1+1 Сінема (керівник Роман Мартиненко), Фабрика Кіно, Люксор Україна (керівник Ігор Ігнатьєв), Інтер-Фільм Україна (керівник Олег Ґоловашкін), JRC film Україна (керівник Володимир Артеменко), Сінергія / Kinomania (керівник Олександр Ткаченко), Централ Партнершип Україна (керівник Олег Ґоловашкін), B&H (керівник Богдан Батрух), Геміні Україна (керівник Андрій Дяченко), Аврора фільм (керівник Роман Мартиненко) Артхаус Трафік (керівник Денис Іванов), та Каскад Україна (керівник Тамара Яловська). Якщо не враховувати чотирьох найбільших українських дистриб'юторів (B&H, Геміні Україна, Kinomania та Аврора фільм) практично всі вищезгадані прокатники збанкрутували і зникли через декілька років після впровадження обов'язкового дубляжу в 2006 році. Єдиним виняткам, тобто компанією, що продовжила існувати після 2006 року, стала компанія Артхаус Трафік, яка й досі активна на українському кінопрокатному ринку, однак в останні роки сума річних касових зборів цієї компаній менші від 0,1% частки всього кінопрокатного ринку України.

На початку січня 2006 року, за сприяння тодішнього віце-прем'єр-міністра України з гуманітарних питань В'ячеслава Кириленка (Уряд Юрія Єханурова),[22][23][24][25] кабмін видав постанову № 20 про «Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів» від 16 січня 2006 про обов'язкове дублювання та субтитрування всіх іноземних фільмів українською мовою.[26][27][28] Згідно з цим рішенням україномовний дубляж мали вводити поступово: з 1 вересня 2006 року фільмів з українським дубляжем мало бути не менше 20 %, з 1 січня 2007 року — не менше 50 %, а з 1 липня 2007-го — не менше 70 %.[29] Це рішенню підтримали українські кінопрокатники, які напряму працювали з голлівудськими мейджорами, оскільки мейджор самостійно оплачує вартість україномовного дубляжу[30][31][32][33] (у той час займали ~70% кінопрокатного ринку),[34][35] але бурхливо опротестували підрозділи російських прокатних компаній які опосередковано купляли права на показ іноземних кінострічок в Україні у російських компаній (у той час займали ~30% кінопрокатного ринку).[36][31][37][38][39] Проти впровадження українського дублювання також виступило МЗС Росії та один з головних ідеологів путінського режиму в уряді Росії Владислав Сурков.[40][41] Окрім цього, категорично проти впровадження українського дублювання виступив тогочасний віце-прем'єр України з гуманітарних питань від Партії регіонів Дмитро Табачник, який заявив, що дублювання фільмів українською є фінансово необґрунтованим.[42] Крім того в українських ЗМІ були повідомлення, що якісь ентузіасти від імені Партії регіонів писали листи голлівудським знаменитостям з проханням повернути російський дубляж іноземних фільмів в Україну,[43] Український режисер Олесь Санін описав це тоді як «протест суто російських посередників дистриб'юторів на території України. Звісно, вони не хочуть виконувати закон, тому що розглядають Україну як свій власний ринок! Це так звана система „РосУкркіно“.».[44]

22 грудня 2006 року Міністерство культури і туризму України в особі її тодішнього очільника Юрія Богуцького з одного боку та більшість кінопрокатних компаній України з іншого,[~ 1] провели круглий стіл за підсумками якого підписали «Меморандум Про Співпрацю».[45][46][47][48][49] З боку дистриб'юторів документ підписали Богдан Батрух (B&H), Андрій Дяченко («Геміні фільм»), Денис Іванов («Артхауз-трафік»), Роман Мартиненко («Аврора»), Олександр Ткаченко (Сінергія/Кіноманія), від кінодемонстраторів — Людмила Горделадзе (директор кінотеатру «Жовтень»).[50] Відповідно до меморандуму, українські кінопрокатники пообіцяли до 31 грудня 2007 року збільшити частку україномовних фільмокопій для прокату до 50 % для недитячих фільмів та до 100 % для дитячих.[51] Також, згідно з Меморандумом, власники прав на домашнє відео (DVD, Blu-Ray) теж пообіцяли записувати звукові доріжки з українським дублюванням на 100 відсотків своєї продукції.[49]

Згодом, Конституційний Суд України (КСУ) своїм рішення у справі про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону України «Про кінематографію» (справа про розповсюдження іноземних фільмів) № 13-рп від 20.12.2007 не тільки підтвердив, що всі іноземні фільми мають бути дубльовані, озвучені чи субтитровані державною мовою, а ще й вказав, що ця вимога стосується також усіх фільмокопій, які розповсюджуються в Україні.[52][53]

Під впливом рішення Конституційного Суду України та з посиланням на нього тогочасний міністр культури й туризму Василь Вовкун 18 січня 2008 року видав наказ Міністерства культури України (МКУ) № 1 «Про дублювання або озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів»,[54] який забороняв видавати державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільму, якщо фільм не дубльований, озвучений або субтитрований державною мовою на фільмокопії мови оригіналу.[55][56] Тоді ж, тогочасна очільниця Держкіно Ганна Чміль повідомила, що Держкіно буде повністю виконувати рішення КСУ та постанови МКУ, що стосуються регулювання видачі прокатних посвідчень на кінопрокат в Україні, та починаючи з січня 2008 року 100 % фільмів, які демонструються в кінотеатрах України мають бути дубльовані, озвучені або субтитровані українською мовою на оригінальну мову озвучення кінострічки.[57]

Згодом, у відповідь на рішення Конституційного Суду України, 30 січня 2008 року тодішній Президент України Віктор Ющенко написав листа до тодішньої Прем'єр–міністерки України Юлії Тимошенко з вимогою аби уряд «забезпечив безумовне виконання рішення КС щодо розповсюдження іноземних фільмів, створення належних умов для організації дублювання, озвучення та субтитрування фільмів державною мовою».[58] Наприкінці лютого 2008 року також відбулася нарада з питань кінопрокату на якій був присутній тодішній Президент України Віктор Ющенко, два заступники глави секретаріату Президента України Юрій Богуцький та Андрій Кислинський та представники кінобізнесу, зокрема власники 3-ьох найбільших українських кінодистриб'юторів: Олександр Ткаченко («Кіноманія/Синергія»), Андрій Дяченко («Геміні фільм») та Богдан Батрух (B&H).[59][60] За підсумком цієї наради Віктор Ющенко запропонував Мінкульту та Держкіно разом із представниками провідних дистриб'юторських компаній до 4 березня 2008 року розробити компромісний варіант впровадження україномовного дубляжу, який би передбачав виконання рішення Конституційного Суду України про обов'язковість дублювання іноземних фільмів українською та водночас враховував інтереси мешканців русифікованих східного та південного регіонів України.[60][61]

Рішення Конституційного суду, що зобов'язувало всі іншомовні фільми дублювати або озвучувати українською перед розповсюдженням в Україні, викликало збурення частини кінопрокатників та власників телеканалів.[62] Так у відповідь на рішення Конституційного Суду України, частина кінодистриб'юторів та мереж кінотеатрів, котрі або належали росіянам та були філіями російських фірм або викупляли права на кінопрокат не напряму у голівудьских мейджорів, а опосередковано у росіян, виступили проти рішення КСУ та постанови МКУ.[63][64] Серед тогочасних власників компаній-дистриб'юторів та мереж кінотеатрів які написали відритого листа проти рішення Конституційний Суд України (КСУ) впровадити 100% український дубляж іншомовних фільмів були, зокрема, тогочасний керівник та співвласник кіномережі "Мультиплекс" Антон Пугач який написав відкритий лист-звернення «Дрібниці стилю від першої особи»[65] (Андрій Костюк, активіст громадської ініціативи «Кіно-переклад», оприлюднив лист-відповідь на лист Пугача під назвою "Вершини цинізму від Антона Пугача"[66]), тогочасний керівник та співвласник Кіноманія/Сінерґія/Каскад Україна Олександр Ткаченко який написав відкритий лист-звернення "«Кіно» та «німці»"[67][68] (Богдан Батрух, власник B&H, оприлюднив лист-відповідь на лист Ткаченка під назвою «Кіно і росіяни»[69]) тощо.

Деякі українські кінопідприємці навіть вирішили бойкотувати вимогу КСУ демонструвати фільми в українських кінотеатрах з українським дубляжем та організували кіно-страйк.[70][65][66][71] Спочатку ці компанії, на чолі зі співвласником та гендиректором кіномережі «Мультиплекс» Антоном Пугачем, написали серію відкритих листів керівництву України з вимогою скасувати український дубляж, зокрема 25 січня 2008 року та 23 лютого 2008 року.[72][73][74][75][76] Після публікації цих відкритих листів, відповідні компанії розпочали загальний локаут, що полягав у відмові демонструвати фільми з українським дубляжем у кінотеатрах.[77][78][79] У відповідь на лист Пугача та Ко до керівництва держави, власник кінопрокатника B&H Богдан Батрух теж написав відкритого листа керівництву України де надав підтвердження брехливості фактів викладених у попередніх листах, де стверджувалось що буцімто після впровадження закону про дубляж українською відбулося падіння виторгу українських кіно-компаній на більш як 30%; У своєму листі Батрух навпаки надав докази збільшення відвідуваності кінотеатрів та відповідно й прибутковості українських кіно-компаній після впровадження українського дубляжу.[80][81][82]

Згідно з даними українських кіно-експертів, у 2006 вже після початку дії нової постанови КМУ, лише десь 20 % кіно-сеансів[83][84] та десь ~22 % фільмів (46 з 202)[85][86] кінопрокату вийшли з українським дубляжем або українськими субтитрами. Зокрема, у 2006 році з топ-20 найкасовіших фільмів продубльовано українською було лише 7: «Пірати карибського моря: Скриня мерця», «Казино Рояль», «Парфумер: Історія одного вбивці», «Диявол носить Prada», «Сезон полювання», «Ераґон», та «Тачки».[87] Більш поширеним український дубляж в кінопрокаті став лише через рік, у 2007 році, а по-справжньому масово він з'явився в українських кінотеатрах лише у 2008 році.

Аби заохотити перехід на український дубляж кінокомпанії України, Мінкульт України запропонував звільнити дубльовані українською стрічки в кінопрокаті від ПДВ.[88] Зокрема, у 2010 році у Податковий кодекс України було додано два перехідних положення: 1) про тимчасове звільнення від ПДВ до 1 січня 2016 року кінопрокат національних фільмів, тиражування іноземних фільмів дубльованих українською та дублювання фільмів українською[89] (яке згодом оновлений Податковий кодекс спочатку продовжив до 1 січня 2017 року[90] а потім до 1 січня 2018 року[91]) та 2) про тимчасове звільнення від ПДВ до 1 січня 2016 року кінопрокат іноземних фільмів дубльованих українською.[92][93] Згодом, 7 Листопад 2017 року ВРУ схвалила закон № 3239-д, який вніс зміни до Митного кодексу України та Податкового кодексу України та звільнив до 2023 року від сплати ПДВ операції з постачання робіт та послуг з виробництва та тиражування українських фільмів та іноземних фільмів, дубльованих, озвучених українською мовою на території України, а також постачання робіт та послуг з дублювання, озвучення українською мовою іноземних фільмів на території України.[94][95]

Переважна більшість звичайних відвідувачів кінотеатрів в усіх регіонах України, як Заходу та Центру, так і Сходу та Півдня, продовжили ходити на кіно дубльоване українською без проблем.[96] Під час опитування проведеного фірмою First Movies International у грудні 2007 року на замовлення Sony та Disney, лише 11% найбільш русофільськи налаштованих українців висловилися проти дублювання фільмів українською мовою.[97] У лютому 2008, згідно з даними соцопитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, усього 3% жителів України зазначили, що дублювання фільмів українською мовою заважає їм відвідувати кінотеатри.[98]

Після спроб проросійських політиків скасувати український дубляж, українські митці, зокрема музиканти, провели у 2008 році акції на підтримку україномовного дубляжу.[99] У 2010 році ряд членів уряду від Партії регіонів заявляли про необхідність скасування українського дубляжу через його нібито низьку якість та через те що український дубляж нібито призвів до падіння бокс-офісу в Україні. Зокрема тодішній віце-прем'єр з гуманітарних питань від Партії Регіонів Володимир Семиноженко заявив що "коли чує український дубляж - його охоплює жах", а міністр освіти від Партії Регіонів Дмитро Табачник стверджував у 2007/2008 та згодом знову 2010 що український прокат перестав бути прибутковим після впровадження україномовного дубляжу.[100][101][102] У відповідь на заяви регіоналів, ряд українських бізнесменів та політиків, зокрема керівник дистриб'ютора B&H Богдан Батрух та політик В'ячеслав Кириленко, неодноразово заявляли, що слова регіоналів Табачника та його однодумців - брехня.[103][104][105]

Після впровадження українського дубляжу в кінопрокат України заявлялося, що це посприяє розвиткові власного українського кіновиробництва. Але деякі кінознавці висловилися скептично щодо ймовірності позитивного поштовху в розвитку українського кіновиробництва завдяки українському дубляжу в кінопрокаті.[106][107]

Наприкінці січня 2006 «Асоціація сприяння розвитку кінематографа в Україні» (АСРКвУ) звернулася із позовом до суду аби домоглася скасування урядової постанови № 20 від 16 січня 2006 року, яка зобов'язувала кінопрокатників дублювати фільми українською мовою.[108][109][110] Позов було подано від імені «Товариства сліпих Дніпропетровської області».[111] Суд першої інстанції АСРКвУ програла і 22 червня 2006 року Господарський суд міста Києва на четвертому судовому засідання визнав вимоги позову нечинними.[112]

Згодом, АСРКвУ подала апеляцію та виграла її 16 жовтня 2006 року коли Київський апеляційний суд скасував постанову Кабміну № 20 від 16 січня 2006 року про обов'язкове дублювання частини фільмів українською мовою.[113][114][115][116][117][118] Після перемоги у Київському апеляційному суді, на початку жовтня 2006 АСРКвУ, в особі їхнього президента Михайла Соколова, направила відкритого листа[119][25][120][121][122] до віце-прем'єр-міністра України В'ячеслава Кириленка пояснюючи причини необхідності скасування урядової постанови № 20 від 16 січня 2006 року, яка зобов'язувала кінопрокатників дублювати фільму українською мовою. Лист підписали зокрема Денис Іванов (керівник дистриб'ютора Артхаус Трафік), Андрій Різоль (генеральний продюсер форумів «Кінофорум України» та «Кіноринок Молодість»), Дмитро Колєсников (віце-президент Асоціації продюсерів України, Кінотур), Михайло Соколов (президент «Асоціації Сприяння розвитку кінематографа в Україні») та Ігор Ігнатьєв (керівник дистриб'ютора Люксор Україна).[123]

Через два роки, Генеральна прокуратура України внесла касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2006 року, якою було визнано нечинним та скасовано п.1 постанови Кабінету міністрів України від 16 січня 2006 року № 20 про «Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів». Вищим адміністративним судом України 10 липня 2008 року скаргу прокуратури задоволено, незаконну постанову суду апеляційної інстанції скасовано та зобов'язано суб'єктів кінематографічної діяльності для отримання прокатного посвідчення всі іноземні фільми дублювати (озвучувати, субтитрувати) українською мовою.[55]

Після приходу до влади регіоналів у 2010 році, представники Партії регіонів виступили за негайне скасування попереднього наказу Міністерства культури про обов'язкове дублювання іноземних фільмів українською мовою.[124] Згодом, у квітні 2010 року тогочасний Міністр освіти та науки Дмитро Табачник заявив, що після введення обов'язкового озвучення художніх фільмів українською мовою кількість відвідувачів кінотеатрів суттєво впала. Зокрема, Табачник в інтерв'ю російській радіостанції «Эхо Москвы» заявив, що навіть у Львові «кількість відвідування у кінотеатрах […] впала мало не на третину».[125][126] В Українських ЗМІ тоді, у 2010, повідомляли що депутати-регіонали Дмитро Табачник, разом з Вадимом Колесніченком, Іриною Бережною, Олексієм Костусєвим та Володимиром Семиноженком, лобіюють інтереси російських дистриб'юторів що прагнуть повернути російський дубляж в Україні.[127]

Зусилля Табачника та Ко. були частково успішними і згодом тогочасний Міністр культури та туризму України Михайло Кулиняк повідомив громадськість що у червні 2010 року кабмін скасував постанову КМУ «Про дублювання або озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів» від 18 січня 2008 року.[128][129] На зміну старій постанові була прийнята нова постанова від 21 червня 2010 року № 551 «Про внесення змін до Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів», яка дозволяє дублювати фільми будь-якою мовою, але сам процес дублювання повинен відбуватися в Україні й якщо фільм дубльовано не українською мовою то іншомовний дубляж обов'язково має супроводжуватися українськими субтитрами.[130] Відповідно, згідно з новою постановою фільми, дубльовані за межами України або фільми, дубльовані іншою мовою без українських субтитрів, на український ринок не допускаються, за винятком фестивального та арт-хаусного кіно у кількості не більше 10 фільмокопій.

Згідно з постановою КМУ № 168 (від 1 лютого 2012 року) було вилучено підпункт б) пункту 10[~ 2] «Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів». Вилучивши зі згаданого Положення норму, яка вимагала обов'язкового дублювання або озвучення фільму на території України, КМУ позбавила дистриб'юторів стимулу здійснювати прокат іноземних фільмів в Україні українською мовою.[131][132][133]

5 квітня 2012 року податкова міліція вилучила обладнання найбільшої української студії дубляжу «Ле Дуаєн» (Le Doyen Studio), яка в той час дублювала близько 60 % стрічок в Україні. Офіційною причиною стала, начебто, несплата податку на додану вартість компанією B&H у обсязі більш як 10 млн гривень. Однак у діях податківців українські інтелектуали вбачили незаконне блокування роботи найбільшої студії україномовного дубляжу проросійськими політиками Партії Регіонів Вадимом Колєстніченко, Іриною Бережною, Дмитром Табачником, Олексієм Костусєвим, Володимиром Семиноженком, Оленою Бондаренко тощо, які ще з самого початку запроваждження українського дубляжу лобіювали інтереси російських дистриб'юторів, що прагнули повернути російський дубляж в Україну та одночасно скасувати український дубляж для українського кінопрокату.[127][134][135] Крім того, у організації рейду ДПСУ на Le Doyen також звинуватили бізнесменів-конкурентів B&H з орбіти впливу Партії регіонів, котрі активно виступали за обмеження україномовного дубляжу на користь російського та протягом багатьох років займалися лобіювання скасування норми закону про український дубляж, для ослаблення позицій B&H; зокрема, як можливого ініціатора рейдерства на Le Doyen називали Антона Пугача - засновника, власника та керівника мережі кінотеатрів Multiplex, до управління якої зокрема нібито була причетна сама Ірина Бережна.[136][137][138]

Рейд на студію Le Doyen мав широкий суспільний резонанс й у квітні 2012 року українські інтелектуали влаштували ряд мітингів під Кабінетом Міністрів проти наступу влади на український дубляж.[139][140][141][142] 12 квітня 2012 року податкова повернула майно студії і вона відновила свою роботу.[143]

Через чотири роки, восени 2016, стало відомо, що компанія B&H Film Distribution (власник Le Doyen Studio) урешті-решт таки виграла позов проти Державної податкової служби України (ДПСУ) у Верховному суді України. Відповідно, вище згаданий суд постановив, що ДПСУ діяла незаконно а всі протиправні стягнення податкової мають бути повернуті у повному обсязі.[144]

З часом для дублювання фільмів в Україні стали з'являтися студії найвищого рівня. Першою свою філію в Києві відкрила петербурзька студія «Невафільм». Згодом дублювати фільми почали як великі студії звукозапису, такі як AdiozProduction, Postmodern Postproduction, Tretyakoff Production, так і невеличкі студії як наприклад Lemma, Pteroduction Sound, CineType, Kyiv Postproduction, AAASOUND та інші. Паралельно з дубляжем винятково для кінотеатральних стрічок, розвиток отримали також студії багатоголосого закадрового перекладу, такі як Так Треба Продакшн, Студія дубляжу каналу 1+1, що працює на базі студії імені Довженка[147] та інші. На цій та інших студіях звукозапису та дубляжу вперше в Україні було зроблено повноцінні дубляжі деяких серіалів (наприклад на замовлення телеканалу 1+1 було створено україномовний дубляж серіалів Теорія брехні (англ. "Lie to me"), Секс та Каліфорнія (англ. "Californication")) тощо. На початку ж 2009 року відкрилася студія Le Doyen Studio, що стала першою українською студією дубляжу, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier»[148]. Другою студією, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier» стала студія Postmodern Postproduction (входить в FILM.UA Group) яка отримала відповідний сертифікат у жовтні 2012 року.[149][150]

Наприкінці 2000-х / на початку 2010-х років почали з'являтися й аматорські студії дубляжу та озвучення. До них належать «Омікрон», UkrDub, FanVoxUA та інші.[151] Після закриття Омікрону у 2017 році, на ринку фандаб студій з'явилося декілька нових гравців, зокрема НеЗупиняйПродакшн, DniproFilm тощо.