Дірсеу

Дірсеу (праворуч) разом із Вальтером Шахнером під час виступів за «Авелліно».

Народився Дірсеу в Куритибі у 1952 році. Розпочав заняття футболом із 10 років. Його батько працював робітником на взуттєвій фабриці, і також грав у футбол на аматорському рівні на позиції захисника та постійно підтримував сина у заняттях футболом, аж до допомоги в організації турнірів з футболу серед дитячих команд. Мати Дірсеу була власницею бару в Куритибі, і він тривалий час допомагав їй у роботі.[9][11] Дірсеу розпочав виступи за юнацьку команду «Корітіби» із 1965 року. У 1968 році молодого футболіста запросили до першої команди, і клуб тривалий час не виплачував йому зарплатню. На виправдання клубу про відсутність грошей юний футболіст відповідав, що він вважає за честь грати за команду з рідного міста.[9][11] У 1970 році призивався на військову службу[9], наступного року повернувся до «Коритиби». Дебютував Дірсеу в команді у товариському матчі проти болгарського клубу ЦСКА з Софії[12], а перший свій м'яч забив у ворота «Атлетіку Паранаенсе» 6 лютого 1972 року на 39 хвилині гри чемпіонату штату Парана з футболу.[13] Дірсеу зі своєю рідною командою двічі поспіль (у 1971 і 1972 роках) вигравав чемпіонат штату Парана, взявши участь у 57 матчах чемпіонату.

У 1973 році здібного півзахисника помітили у клубі «Ботафогу» з Ріо-де-Жанейро, у якому на той час грав також відомий у минулому футболіст збірної Бразилії Жаїрзіньйо. Із ним Дірсеу часто ділив кімнату на базі команди, а досвідченіший Жаїрзіньйо в значному ступені навчав молодшого колегу навичкам гри.[9][11]

У 1976 році Дірсеу отримав запрошення від одного із найсильніших клубів Ріо цього часу — «Флуміненсе». У цьому клубі на той час грала ціла компанія відомих бразильських футболістів — Роберто Рівеліно, Едіньйо, Карлос Альберто.[9][12] У цій компанії Дірсеу уперше виграв Лігу Каріока вже у перший рік перебування у «Флуміненсе». У 1977 році футболіст стає гравцем клубу «Васко да Гама», у якому також підібрався сильний склад гравців — Роберто Динаміт, Орландо Песанья та інші сильні гравці. У цій команді Дірсеу також став переможцем Ліги Каріока в перший же рік перебування в команді. У 1978 році, після чемпіонату світу, «Васко-да-Гама» за 600 тисяч доларів поступається правами на Дірсеу мексиканському клубу «Америка». Проте у одному із найсильніших мексиканських клубів бразилець не зумів здобути нових титулів, і за рік покинув Мексику.[9][12]

1979 року уклав контракт з клубом «Атлетіко».[12] Перший рік у складі іспанського клубу зіграв 24 матчі, у яких відзначився 5 забитими м'ячами. У другому сезоні відзначився 9 забитими м'ячами у 28 зіграних матчах, а іспанський клуб став третім призером Прімери. У третьому сезоні в Іспанії не зумів зіграти на повну силу у зв'язку із операцією на мигдаликах та розтягненням м'язів[9], хоча й у цьому сезоні відзначився 4 забитими м'ячами у 32 матчах чемпіонату, але клуб цього разу зайняв лише 8 місце у першості.

У 1982 році Діррсеу вирішив змінити клуб. Він мав пропозиції від кількох італійських команд, включно з Ромою, де вже виступав його співвітчизник і партнер по збірній Фалькао, але у зв'язку із закриттям трансферного вікна зумів укласти контракт із скромнішою «Вероною».[9] Хоча тренер веронців Освальдо Баньйолі не дуже бажав приходу Дірсеу в клуб[10][14][15][16], але прихід бразильця значно пожвавив закупівлю сезонних абонементів на матчі клубу.[16][17] Хоча з приходом до лав «Верони» Дірсеу гра команди значно посилилась, клуб зайняв 4 місце у чемпіонаті[18] та кваліфікувався до Кубку УЄФА, а у фіналі кубку лише в додатковий час у повторній грі поступилась «Ювентусу»[19], головний тренер команди не бачив місця в основному складі для Дірсеу. Футболіст отримує запрошення від клубу з півдня Італії — «Наполі», із яким підписує контракт на три роки загальною сумою 450 тисяч доларів[20], а «Верона» отримує 375 мільйонів лір компенсації за перехід гравця.[21] У неаполітанському клубі Дірсеу зіграв за сезон 30 матчів у Серії А, візначився 5 забитими м'ячами та допоміг клубу уникнути вильоту в нижчий дивізіон.[9][10] Але керівництво клубу вирішило посилити склад команди зірковими аргентинцями Дієго Марадоною та Даніелем Бертоні, що змусило Дірсеу покинути «Наполі», оскільки за тогочасними правилами у клубах серії А не могло бути більше 2 іноземних гравців. Клуб вимушений був виплатити Дірсеу компенсацію в розмірі 500 мільйонів лір (близько 462 тисяч доларів США).[10][22] Дірсеу вирішує продовжити свою кар'єру в іншому клубі серії А — «Асколі».[23] Але в цій команді Дірсеу виступав також лише протягом одного сезону, і вимушений був покинути команду після конфлікту з президентом клубу Костантіно Роцці.[10] «Асколі» вибув до серії В, а Дірсеу відбув до Північної Італії, де підписав контракт із клубом із Ломбардії «Комо»[24], та був тепло зустрінутий фанатами клубу.[25] У новій команді Дірсеу не відразу зумів налагодити стосунки з партнерами[10][25], але новий тренер команди Ріно Маркезі довіряв бразильцю[26], і це принесло свої плоди — 30 січня 1986 року «Комо» переграє іменитий «Ювентус» із рахунком 1:0.[27] Проте після закінчення сезону Дірсеу стає гравцем іншої команди серії А — «Авелліно». У цій команді бразильський півзахисник також грав лише протягом одного року, і, згідно точки зору частини журналістів, це був найкращий рік його виступів у Італії.[10] Після тривалих виступів за кордоном у кінці 1987 року повертається у свій колишній клуб «Васко да Гама», яким керував відомий тренер Себастьян Лазароні. Із клубом Дірсеу утретє виграє Лігу Каріока, а після виграшу чемпіонату штату нетривалий час грає у команді другого дивізіону США (ASL) «Маямі Шаркс», яким керував його старий друг Карлос Альберто Торрес.[28]

у 1989 році Дірсеу вирішує повернутись грати до Європи. Але цього разу він підписав угоду з напіваматорською командою з четвертого італійського дивізіону «Еболітана» з міста Еболі. Причиною цього було близьке знайомство із президентом клубу.[9] Із приходом Дірсеу та його колишнього партнера по «Флуміненсе» Рубена Галаксе значно зросла популярність місцевої команди, вболівальники якої мріяли про вихід у серію С, хоча навіть досвід Дірсеу не допоміг команді вийти до третього дивізіону.[12] У 1991 році Дірсеу переходить до складу іншого нижчолігового італійського клубу — «Беневенто» з однойменного міста.[12][28], а 25 вересня 1991 року організовує свій прощальний матч у Неаполі.[29] За рік Дірсеу покинув «Беневенто», і грав у італійських футзальних клубах «Болонья» та «Джампаолі» з Анкони[12], проте без особливого успіху.[2] Пізніше, у 1993 році, Дірсеу повертається у великий футбол, граючи в турецькому клубі «Анкараспор».

Останнім професійним клубом Дірсеу став «Атлетіко Юкатан», який грав у другому мексиканському дивізіоні, у якому вже досвідчений бразилець дебютував у січні 1995 року[30], де і закінчив свою футбольну кар'єру прощальним матчем на стадіоні «Халіско» у Гвадалахарі у присутності 50 тисяч глядачів.[28]

Після закінчення футбольної кар'єри Дірсеу вирішив повернутись до Бразилії. За тиждень після приїзду на батьківщину, 15 вересня 1995 року, повертаючись із тренувальної гри у футбол разом із своїм італійським другом Паскуале Саціо, на власному автомобілі потрапив у аварію в районі Ріо-де-Жанейро Барра-да-Тіжука. Під час аварії відбулось лобове зіткнення автомобіля Дірсеу з іншою машиною, яка значно перевищила швидкість. Після зіткнення автомобілів Дірсеу та його італійський друг загинули на місці аварії.[9][10][28]

У 1972 році головний тренер олімпійської збірної Бразилії Маріо Загалло запросив Дірсеу до команди, яка готувалась до Олімпіади, що проходила у Західній Німеччині.[10][31] Але бразильська збірна виступила на турнірі невдало — двічі програла збірним Ірану (0:1) і Данії (2:3) та зіграла внічию (2:2) з угорською збірною, та посіла останнє, четверте місце в групі, припинивши боротьбу за олімпійське «золото».[32] На цьому турнірі Дірсеу двічі відзначився забитими м'ячами — у ворота данської та угорської збірних. Усього, з урахуванням товариських матчів, Дірсеу зіграв за олімпійську збірну 12 матчів, у яких тричі відзначився забитими м'ячами.[31]

1973 року Маріо Загалло, який очолив і національну збірну, вперше запросив Дірсеу до головної команди країни. Перший матч у складі національної збірної Дірсеу зіграв 13 червня 1973 року у Відні проти збірної Австрії. У 1974 році головний тренер включив Дірсеу до складу команди на чемпіонат світу 1974 року. На цьому турнірі Дірсеу зіграв у 4 матчах, у яких забитими м'ячами йому не вдалось відзначитись.[33] Команда Бразилії вийшла до другого групового турніру, але після поразки від збірної Нідерландів вимушена була продовжити боротьбу лише за третє місце на турнірі, але й у матчі за «бронзу» поступилась збірній Польщі 0:1.[10][31]

У 1978 році новий головний тренер національної збірної Клаудіо Коутіньйо запросив Дірсеу до збірної, що готувалась до участі в чемпіонаті світу в сусідній Аргентині.[11] Дірсеу розглядався Коутіньйо як основний гравець середини поля. Дірсеу зіграв майже усі контрольні матчі збірної перед першістю світу. під час самого чемпіонату він практично постійно знаходився на полі, лише у матчі зі збірною Швеції вийшовши на заміну на 81 хвилині матчу.[34] У 7 проведених на турнірі матчах Дірсеу відзначився 3 забитими м'ячами. Хоча збірна Бразилії стала єдиною командою на тогорічному чемпіонаті світу, яка не програла жодного матчу, внаслідок формули розіграшу турніру вона зайняла лише третє місце, поступившись у другому груповому турнірі майбутнім переможцям — аргентинцям — лише по різниці забитих і пропущених м'ячів, та обігравши у матчі за третє місце італійців 2:1. Головний тренер збірної Кутіньйо оголосив бразильців «моральними чемпіонами світу»[31], хоча для футболістів це було й невеликою втіхою. Для самого Дірсеу втіхою стало вручення йому Бронзового м'яча чемпіонату світу, як третього футболіста турніру, після Маріо Кемпеса і Паоло Россі.[31][35][36] У цьому ж році Дірсеу був визнаний третім футболістом Південної Америки після Кемпеса та аргентинського воротаря Убальдо Фільйоля.[37]

У 1982 році новий тренер збірної Бразилії Теле Сантана знову запросив Дірсеу до складу команди на чемпіонату світу в Іспанії. Проте цього разу Дірсеу вже не був основним гравцем команди, і зіграв на чемпіонаті лише перший тайм матчу зі збірною СРСР, після чого був замінений на Пауло Ізідоро.[31][38] На цьому чемпіонаті збірна Бразилії вибула з подальшої боротьби після другого групового турніру, поступившись у видовищному матчі збірній Італії 2:3 після хет-трику Паоло Россі. Причиною цієї поразки багато оглядачів називали те, що у Бразилії збірну вже заздалегідь назвали переможцями першості, що негативно вплинуло на гравців. Сам Дірсеу також поділяв цю думку.[9]

у 1986 році Теле Сантана, який знову очолив бразильську збірну, запросив Дірсеу до складу збірної, що готувалсь до чемпіонату світу 1986 року[31], який був перенесений з Колумбії до Мексики. Проте 15 травня 1986 року Дірсеу на тренуванні збірної отримав травму[1][39], та був замінений на молодого Едівальдо.[1] Це пошкодження в результаті завадило футболістові стати другим після Пеле бразильцем, який зіграв на чотирьох чемпіонатах світу поспіль.[1][10] Після цього Дірсеу більше не викликався до складу збірної. Усього у національній збірній Дірсеу зіграв у 30 офіційних матчах, у яких відзначився 7 забитими м'ячами, а з урахуванням неофіційних матчів він зіграв у головній бразильській збірній 44 матчі, у яких забив 7 м'ячів.

У сім'ї Дірсеу, крім самого футболіста, були ще брат і дві сестри. Дірсеу одружився у 1977 році, його дружину звали Ванія. Його старший син, як і сам футболіст, носив ім'я Жозе Дірсеу.[9] У футболіста було троє синів, а у момент загибелі його дружина була на сьомому місяці вагітності.[10][28]

У 2001 році новозбудований стадіон у місті Еболі в Італії, на якому грає команда «Еболітана», а команда із вищих італійських дивізіонів «Салернітана» використовує як свою тренувальну базу, отримав ім'я «Стадіо Комунале Дірсеу Хосе Гімарайнш» на честь Дірсеу. Це ім'я вибрали вболівальники місцевого клубу в пам'ять про Дірсеу, який тривалий час жив у Еболі, і який вважається найсильнішим футболістом місцевої команди за весь час її існування.[12][28]

У червні 1989 року Дірсеу відвідав Київ, де взяв участь у прощальному матчі Олега Блохіна, у якому грав у складі збірної світу та на 56 хвилині матчу відзначився забитим м'ячем у ворота збірної СРСР, ворота якої захищав Станіслав Черчесов.[40]

• Переможець Ліги Паранаенсе: (2):

«Корітіба»: 1971, 1972

• Переможець Ліги Каріока (3):

«Флуміненсе»: 1976

«Васко да Гама»: 1977, 1988

• 3 місце на чемпіонаті світу: (1):

1978

• Володар «Бронзового м'яча» третього гравця чемпіонату світу 1978 року
• Третє місце в опитуванні Футболіст року в Південній Америці: 1978

Зовнішні відеофайли
	СССР-Звезды Мира 3-3 (1989). Прощальный матч Олега Блохина. 28 июня 1989 року. на YouTube // ArmeniA Hay. 1 листопада 2011 року.
	Dirceu - 20 goals in Serie A (Verona, Napoli, Ascoli, Como, Avellino 1982-1987) на YouTube // FZisback4football. 26 січня 2014 року.
	Jugada y gol de Dirceu en un At Madrid-Sevilla. Liga 79-80 на YouTube // Siempre atlético. 20 жовтня 2010 року.
	Golazo de Dirceu на YouTube // footballmas. 12 листопада 2011 року.

• Статистика виступів у змаганнях під егідою ФІФА. (англ.)
• Статистика виступів на сайті national-football-teams.com (англ.)
• Профіль футболіста на sambafoot (англ.)
• Профіль футболіста на mediotiempo.com (ісп.)
• Профіль футболіста на mamvs.narod (англ.), (рос.)
• Профіль футболіста на сайті footballplayers.ru (рос.)