Заснування Молдовського князівства

Молдовське князівство розвинулося на землях між Карпатами і річкою Дністер, де приблизно з 900 року панували кочові тюркські народи: печеніги, огузи і половці. Приблизно з 1150 року над частиною цієї території почали поширювати свою владу сусідні Галицьке князівство і Угорське королівство, а в 1240-х землями на схід від Карпат оволоділо монгольське, а потім тюркське ханство Золота Орда. Монголи сприяли розвитку міжнародної торгівлі і проклали важливий торговельний шлях уздовж Дністра. Обіг там угорських і чеських монет показує, що на початку XIV сторіччя існували також тісні економічні зв'язки між сточищем Молдови і Центральною Європою.

На додачу до панівного тюркського населення середньовічні літописи і писемні джерела згадують інші народи, які жили між Карпатами та Дністром, в тому числі уличів і тиверців у ІХ столітті та бродників і аланів у ХІІІ сторіччі. Присутність волохів на цій території добре задокументована з 1160-х років. Їхні місцеві державні утвори вперше згадуються у ХІІІ столітті: 1241 року монголи розгромили Кара-Улаг (Чорні волохи), а наприкінці 1270 волохи вдерлися в Галич.

Округлий камінь G134 з ХІ століття з викарбуваними хрестом і рунами зі згадкою про «блакумен» (Blakumen), яких багато істориків ототожнюють з волохами (кладовище Шонгем, Готланд, Швеція)

Молдова (землі між Східними Карпатами та Дністром) виділилась в окрему область у XIV сторіччі.[2] Протягом попереднього тисячоліття область зазнавала навал кочових народів,[3] з подальшим мирним періодом близько 750 за часів Хозарського каганату, який привів до росту населення області.[4] Нова матеріальна культура — Плисковсько-Преславська — поширилася на землі вздовж нижнього Подунав'я (як у сучасній Болгарії, так і Румунії), а також на території на схід від Карпат.[5] Після приходу у 830-х мадяр у понтійські степи на північ від Чорного моря місцеві жителі в ІХ столітті зміцнили свої поселення уздовж Дністра частоколами і глибокими ровами.[6][7] Уличі, тиверці[8] Waladj,[9] та Blaghā[10] — це етнічні групи, пов'язані з волохами або румунами Карпатського регіону.[10]

Віктор Спіней писав, що рунічний камінь, встановлений близько 1050 року, містить найранішу згадку про румунів на схід від Карпат.[11] Він оповідає, що «блакумен» (Blakumen) у нез'ясованому місці вбили варязького купця.[11]

Їхні суперники мадяри перейшли з понтійських степів у Карпатський басейн після того, як їх наприкінці ІХ століття розбили печеніги у союзі з болгарами.[12][13] Печеніги оволоділи цією територією, але більшість поселень Плисковсько-Преславської культури збереглися.[14] Укріплення були зруйновані тільки в Х або на початку ХІ століття.[15] Нові поселення з'являлися вздовж нижньої течії Прута.[15] Похоронні обряди місцевих жителів докорінно змінилися: на зміну поховання в землю прийшла кремація, тому приблизно після 1000 року неможливо виявити поховальний інвентар.[15]

За словами перського історика Рашида-ад-Діна Хамадані, монгольське військо під час монгольської навали 1241 року «просувалося шляхом Кара-Улаг, перетинаючи гори... і перемагаючи народ Улаг».[16][17][18] Його оповідь свідчить, що «Кара-Улаг» або Чорні волохи, жили у Східних або Південних Карпатах.[17][18] Папський посланець до Великого хана монголів Джованні ді Плано Карпіні познайомився у 1247 році з «князем Олаха», який «саме вирушав зі»[19] своїм почтом до монголів.[20] Віктор Спіней, Влад Джорджеску та інші історики визначають князя як волоського правителя, бо його ім'я схоже на угорську назву волоха (oláh),[21][20] але це слово може також бути варіантом імені Олег.[22] Францисканець Віллем Рубрук, який у 1250-х відвідав двір великого хана, зазначив Blac[23] або Vlachs серед народів, які платили данину монголам, але територія волохів невизначена.[22][20] Рубрук описував «Блакію» (Blakia) як «територію Ассана»[24] на південь від Нижнього Дунаю, цим самим показуючи, що він її ототожнює з північними районами Другого Болгарського царства.[25]

Археологічні знахідки (гончарні печі для виготовлення керамічних виробів і печі для виплавляння залізної руди) вказують на міста, які були важливими економічними осереддями Золотої Орди.[26] У Старому Орхеї (рум. Orheiul Vechi) було також розкопано руїни мечеті і лазні.[27] Місцеві жителі використовували високоякісну кераміку (амфороподібні посудини, гладущики, кухлі, глечики та горщики), подібні до знайдених в інших частинах Золотої Орди.[28] Монголи підтримували міжнародну торгівлю, що привело до утворення «монгольської дороги» з Кракова понад Дністром.[29] У цій самій області було розкопано майже 5 000 монгольських монет з першої половини XIV сторіччя.[30][31] У гирлі Дністра розвинулося у важливий торговельний центр місто Білгород-Дністровський.[32] Його заснували генуезькі купці наприкінці ХІІІ століття.[32]

Зразки зброї та збруї з ХІІІ і XIV сторіччя, знайдені разом зі сільськогосподарськими знаряддями в комунах Ватра-Молдовіцей, Кошна і Козенешть, показують існування між Карпатами і верхів'ям Серета або місцевих еліт, або озброєних селянських груп.[33][34] На тій самій території протягом першої половини XIV сторіччя були в обігу угорські і чеські монети.[31] Місцеві жителі використовували кераміку нижчої якості, ніж та, що використовувалася в землях, якими безпосередньо правили монголи.[28]

Частина Молдавського князівства входила до складу Королівства Русі. 1334 р. в грамоті Короля Русі Юрія II згадується «вірний вельможа» Олександр Молдаович, що в той час урядував в Русо-Влахії.

Найраніша сучасна писемна згадка про румунів у Мараморощині міститься в королівській грамоті 1326 року.[35] У цьому році угорський король Карл I наділив «землею Зурдуки» (Zurduky) (нині Стримтура в Румунії) в «окрузі Марамуреш» волоського боярина Станіслава.[36] Згідно з молдовсько-руським літописом, який зберігся в руському літописному зводі, завершеному в 1505 році, угорський король Владислав відрядив послів запросити «старороманів і румунів» боротися проти монголів, а потім нагородив «старороманів» землями у Мараморощині.[37][38] Історики Йонел Киндя і Думітру Цейку ототожнюють цю подію з битвою при озері Од у 1280 (Hód), де в літописі половецькі противники замінено на татар.[39] Історики Павел Параска і Шербан Папакостя вгадують у «королі Владиславі» Ласла IV, який правив з 1270 по 1290 роки.[40]

З розпадом Золотої Орди після смерті Узбек-хана 1341 року[41][42] і Польща, і Угорщина почали в 1340-х розширюватися у бік степової зони.[43] Вже в 1340 році Казимир III вдерся в Королівство Русі.[44] Дві хроніки XIV століття стверджують, що король Людовик I відправив графа секеїв Лакфі керувати військом секейських воїнів у боротьбі проти монголів, які були вчинили набіги в Трансильванію.[45][46] 2 лютого 1345 Лакфі і його військо завдали нищівної поразки великій монгольській армії.[45][46] 1346 року секеї знову вторглися на «землю татар».[45] Як свідчать обидві хроніки, монголи після своїх поразок відступили аж до Дністра.[45][46] Археологічні дослідження показують, що наприкінці 1340-х у Бая, Сіреті, П'ятра-Нямц і Тиргу-Тротуш було зведено городища.[47]