Історія Румунії

Трипільська культура на території Румунії

Сліди найдавніших людей на території Румунії датуються епохою палеоліту. У другій половині 3 тис. до н. е. відбулося вторгнення індоєвропейських пастуших племен із Північного Причорномор'я і Центральної Європи. Внаслідок асиміляції ними автохтонів в епоху бронзи утворилася фракійська етнічна спільнота, до якої належали племена гетів і даків. Перші з них заселили береги нижньої частини Дунаю, другі — Трансільванію (Семигород), а також частину Молдови та Волощини. На розвиток гето-дакійських племен мали вплив грецькі міста-держави Істрія, Каллатія, Томи, засновані на чорноморському узбережжі (Добруджа) у 7-6 ст. до н.е. У 6 ст. до Р. Х. на територію Румунії з Північного Причорномор'я просуваються скіфи, а на початку 3 ст. до Р. Х. у Трансільванії осіли кельти (згодом, як і скіфи, асимільовані місцевим фракійським населенням).

У VIII столітті до н.е. на територію Румунії зі сходу вторглися кіммерійці, згодом у Добруджі жили скіфи, тому ця територія отримала у греків ім'я Малої Скіфії. У той же час на чорноморському узбережжі заснували свої колонії — Каллатіс, Істрію, Томи, Ахіллею — давні греки.

На основній же території нинішньої Румунії в античності жили фракійські племена даків і гетів, що мали напівпервіснообщинний суспільно-економічний лад. Беребіста (70 — 44 до н.е.) Зумів об'єднати землі даків, його побоювалися римляни, і Юлій Цезар напередодні загибелі планував похід на Дакію. Однак Беребіста загинув в результаті змови, а його держава розпалася на 4 частини, які увійшли в сферу впливу Риму.

Нове об'єднання і посилення Дакії сталося під час правління Децебала (86-106 н. е.). Децебал спробував організувати сильне царство зі столицею в Сармізегетусе і вів три війни з Римом (86-88, 101—102, 105—106 рр. н.е.). Перша, з імператором Доміціаном виявилася відносно успішної, друга закінчилася поразкою даків від імператора Траяна, і третя, також з Траяном — повним завоюванням Дакії римлянами, захопленням Сармізегетуси і самогубством Децебала. На території Дакії була організована римська провінція «Дакія». Центром останньої стало місто Ульпія Траяна, при Адріані отримав також назву Сармізегетуса, але побудований за 50 км від старого центру. З інших міст римської Дакії виділялася Напока (нині Клуж).

Дакія залишалася римською провінцією аж до 271 року, коли імператор Авреліан, не маючи можливості захищати її від натиску готів і сарматів, залишив її, евакуювавши населення міст за Дунай.

Битва при Посаді (1330)

На поч. 6 ст. на лівому березі Дунаю розселилися слов'янські племена (анти, склавіни), які проживали тут спільно з місцевим романізованим гето-фракійським населенням і пізніше були асимільовані. Внаслідок цього в 10 ст. утворилася східнороманська етнічна спільнота волохів — предків румунів і молдован. У 9-10 ст. на більшу частину сучасної території Румунії поширювалася влада Першого, а в 12-13 ст. частково і Другого Болгарського царства. У 11-12 ст. Трансільванія перейшла під владу Угорського королівства. З 9 ст. Молдову заселяли східнослов'янські племена тиверців, а згодом уличів, які заснували тут міста Пересічень, Тегинь, Білгород. З 10 ст. територія Молдови входила до складу Київської Русі, а в 12-13 ст. — Галицько-Волинської держави. Молдову перетинали торговельні шляхи, що йшли з Галичини до Чорного моря. На Дунаї галицькі купці заснували місто Малий Галич (Галац). У пониззя Дунаю з Галицько-Волинської держави переселялися втікачі-смерди й представники інших верств населення — т. зв. берладники. Ними на півдні Молдови було утворено Берладське князівство з містами Берладь, Текуч і Малий Галич.

У 11-12 ст. Румунія зазнала набігів кочових племен — печенігів, половців, а в 13 ст. — монголо-татарської навали. Молдова і частково Валахія опинилися під золотоординським пануванням. У 12-13 ст. волохи розселилися у Східному Прикарпатті, поступово асимілюючи корінне давньослов'янське населення та руських поселенців з Галицької землі. Пізніше волохи розселились і в південних районах Галичини: у 15 ст. колонізували західні схили Карпат. Після припинення монголо-татарської навали виникають два румунські князівства — Валахія (бл. 1324) і Молдова (1359). До складу останнього ввійшла і Буковина, населена переважно українцями. На чолі обох держав стояли господарі (воєводи). Влада господарів значною мірою залежала від великих землевласників — бояр, що займали всі вищі посади у князівствах. За престол в обох державах точилася постійна боротьба. У Молдовському князівстві у ній брали участь і українські претенденти. Так, деякий час (1373-74, 1400-01) Молдовою правив князь Юрій Коріатович. Валахія змушена була стати васалом Угорщини, а Молдова у 1387—1497 визнавала васальну залежність від польського короля. Молдовські загони в складі польсько-литовсько-українського війська брали участь у Грюнвальдській битві 1410.

З 14 ст. румунські землі зазнали експансії Османської імперії. З 1411 Волоське князівство мало сплачувати Порті данину. У другій половині 15 ст. проти турецької влади виступив молдовський господар Стефан III Великий, але, зазнавши поразки, змушений платити данину. Протягом 16 ст. Дунайські князівства потрапляють у залежність від Туреччини, хоч і зберегли юридичну автономію в системі Османської імперії. Після перемоги при Мохачі (1526) і розпаду Угорського королівства Туреччина в 1541 встановила сюзеренітет над Трансільванським князівством.

Битва при Обертині 22 серпня 1531 між молдавським та польським військами. Польська хроніка (1564)

З 15 ст. посилюються економічні зв'язки Молдови з Галичиною. Молдовські купці підтримувала тісні торговельні відносини з галицькими містами, особливо зі Львовом. Молдовські селяни, втікаючи від тяжкого феодального гніту, часто переселялись у Галичину і Буковину. На поч. 1490 років молдовські селяни взяли участь у народному повстанні під проводом Мухи. У 1514 в Трансільванії розгорнулося селянське повстання під проводом Д. Дожі, яке підтримало населення Закарпаття.

З середини 16 ст. у Молдову здійснюють походи запорозькі козаки, які з одного боку, допомагали молдованам в їхній боротьбі проти турецького гніту, а з іншого — не раз втручались у внутрішню боротьбу за владу в князівстві. У 1563 відбувся похід у Молдову українських козаків на чолі з гетьманом Дмитром Вишневецьким.

В останні десятиліття 16 ст. у Молдовському князівстві розгорнулася національно-визвольна боротьба проти турецького панування. У 1574 її очолив господар Іван Вода Лютий, який закликав на допомогу запорозьких козаків на чолі з Іваном Свирговським. Молдовсько-козацьке військо здобуло ряд перемог і зайняло міста Бухарест, Тягині (Бендери) і Білгород. Проте внаслідок чвар у молдовському таборі та через зраду коменданта Хотинської фортеці Ієремії Чарнавіча молдовсько-козацькі частини були розбиті в бою біля Кагульського озера (9-14 червня 1574).

Військове співробітництво молдован із запорозькими козаками у боротьбі проти турецьких загарбників тривало і в наступні десятиліття. Найбільшого розмаху антиосманський рух набрав у 1577 під проводом козацького отамана Івана Підкови. Останньому вдалося на деякий час навіть зайняти молдовський престол, однак його загони зазнали поразки від військ султана Мурада III. У 1578 якийсь Олександр на чолі загону козаків з'явився у Молдові, зайняв її столицю Ясси, проте незабаром був розбитий турками. У 1583 козаки вчинили напад на турецькі гарнізони у Молдові, поруйнувавши фортецю у Бендерах. У 1594 і 1595 походи у Молдовське князівство здійснили козацькі загони під проводом С.Наливайка і Г. Лободи.

Об'єднання трьох князівств Михаєм Хоробрим

У 1600 боротьбу проти турецького панування очолив волоський господар Міхай Хоробрий (1593—1601), у війську якого було і 7 тис. українських козаків. М. Хороброму вдалося на короткий строк об'єднати Валахію, Молдову і Трансільванію в єдине князівство.

Територія Молдови стала ареною Хотинської війни 1620-21 між Польщею та Туреччиною, на початку якої польська армія зазнала поразки у Цецорській битві 1620 р. У ході воєнних дій українське козацьке військо, що налічувало понад 40 тис. вояків, під проводом гетьмана П. Сагайдачного разом із польськими загонами розбило турків і татар у Хотинській битві 1621.

У середині 17 ст. з метою забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов для протистояння впливу Речі Посполитої та Туреччини придунайські країни — Валахія, Трансільванія і особливо Молдова намагалися налагодити тісні дипломатичні та воєнно-політичні відносини з Гетьманщиною. У серпні 1648 князь Трансільванії (Семигороддя) Юрій II Ракоці через Ю. Немирича встановив союзницькі відносини з гетьманом Б. Хмельницьким і заручився його підтримкою в боротьбі за польський престол після смерті короля Владислава IV Вази.

У вересні 1650 молдовський господар Василь Лупул уклав із Б. Хмельницьким союзницьку угоду і видав заміж за сина гетьмана Т. Хмельницького свою дочку Розанду. У квітні 1653 козацьке військо під командуванням Т. Хмельницького допомогло В. Лупулу тимчасово повернути молдовський престол, який за підтримки Речі Посполитої, Валахії та Трансільванії захопив ставленик боярської опозиції С. Георгіцу.

У 1654 молдовський господар С. Георгіцу (повернув собі престол наприкінці 1653 р.) намагався встановити добросусідські відносини із Б. Хмельницьким та І. Виговським і отримати від Гетьманщини військову допомогу у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. Після кількох років напруження в українсько-трансільванських відносинах у 1656 р. підписано військово-політичний договір між Б. Хмельницьким і князем Юрієм II Ракоці. У 1657 під час походу трансільванських військ на Польщу їхніми союзниками у цій кампанії був 20-тисячний український корпус на чолі з полковником А. Ждановичем. Спертися на допомогу запорозьких козаків у боротьбі з Османською імперією намагалися волоський господар Міхня III (1658-59), молдовський господар Костянтин Щерба та претендент на молдовський трон, колишній господар Штефан Петричейку.

Протягом століть Молдову (меншою мірою Валахію) пов'язували з Україною не лише військові, дипломатичні, торговельні, але і культурні та церковні відносини. Тому причиною — спільне минуле обох народів: русинів-українців та молдован — спочатку у межах Київської, потім Галицько-Волинської держав, спільні релігійно-культурні традиції.

Офіційною мовою у Молдові була церковнослов'янська (в українській редакції). У 16-17 ст. молдовські господарі стали фундаторами багатьох церков в Україні (зокрема, Успенської та Параскеви-П'ятниці у Львові). Син молдовського господаря Симеона Могили — Петро Могила, став видатним українським церковно-політичним і культурним діячем, Київським митрополитом. П. Могила взяв активну участь у створенні в Молдові та Валахії навчальних закладів на зразок Києво-Могилянської колегії, сприяв заснуванню у цих князівствах друкарень. У 1697 р. у Валахії було видано граматику М. Смотрицького, яка послужила зразком і для першої румунської граматики. Після поразки під Полтавою на території Молдовського князівства деякий час перебували гетьман України І. Мазепа (помер поблизу Бендер) та його наступник П. Орлик.

У 18 ст. розгорнулася боротьба за Трансільванію між Османською імперією та імперією Габсбургів, яка в 1690 завоювала трансільванські землі. Габсбурзьке володарювання не поліпшило становище православних волохів у цьому краї. У 1784 у Волощині відбулося селянське повстання під проводом Хорії, Клошки і Крішана. З початку 18 ст. посилився інтерес до Дунайських князівств з боку Московського царства. Молдовський господар Дмитро Кантемир уклав з царем Петром І союзний договір, і молдовські війська воювали на боці Московської держави проти турків під час Прутського походу 1711. Похід закінчився поразкою московських військ, що ще більше посилило політичну залежність Дунайських князівств від Османської імперії. Порта стала призначати господарями своїх безпосередніх ставлеників — представників багатих грецьких родин, що жили у Стамбулі (так званих «фанаріотів»).

У другій половині 18 ст. пожвавилася торгівля князівств з українськими землями. Після зруйнування російським урядом Запорозької Січі 1775 р. частина козаків переселилась у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ. Протягом другої половини 18-19 ст. Дунайські князівства стали об'єктом суперництва Росії, Австрії та Туреччини, ареною російсько-турецьких воєн. Зокрема, воєнні дії Росії й Австрії проти Туреччини 1774 призвели до захоплення Австрією Буковини (за винятком Хотинського повіту). За Ясським мирним договором 1791 лівобережні райони Молдови приєднала до себе Росія, кордон князівства пройшов по Дністру. За Бухарестським мирним договором 1812 до Росії відійшли українські землі між Прутом, Дністром і гирлом Дунаю (у тому числі і Хотинський повіт), які до того входили до складу Молдовського князівства.

1821 року у Валахії розгорнувся антиосманський національно-визвольний і антифеодальний рух під керівництвом Тудора Владимиреску, підтриманий грецьким загоном, який очолював видатний діяч національно-визвольного руху Греції Дмитро Іпсіланті. Повстанці здобули ряд перемог над турецькими військами, але сили були нерівні. Провідники повстання розраховували на підтримку «єдиновірної» Росії, проте імператор Олександр І відмовив у допомозі. Це викликало замішання серед повстанців і чвари між обома керівниками, внаслідок яких Владимиреску було вбито. Повстання зазнало поразки, однак воно призвело до ліквідації влади господарів-фанаріотів у Дунайських князівствах.

Після російсько-турецької війни 1828—1829 рр. й укладення Адріанопольського миру 1829 права князівств розширилися. Російська імперія встановила свій фактичний протекторат над Молдовою та Валахією, хоча й зберігалася їх васальна залежність від Порти. Революційні події 1848 в Європі охопили обидва князівства, а також Трансільванію. Набрав розмаху селянський рух. У Молдові революційні виступи були придушені російськими військами, у Валахії — турецькими та російськими, у Трансільванії — австрійськими частинами. Значний вплив на долю Дунайських князівств справила Кримська війна 1853-56 рр. і Паризький конгрес 1856. Росія змушена була повернути Молдові три повіти на півдні Бессарабії. Над Молдовою і Валахією було встановлено колективний протекторат великих 7 держав, хоча васальна залежність від Порти продовжувала зберігатися. Паризька конвенція 1858 надала князівствам автономію.

У середині 19 ст. у князівствах розгорнувся рух за об'єднання Валахії та Молдови в одну державу. У 1859 обидва князівства фактично об'єдналися під владою князя Олександра Кузи, що поклало початок возз'єднанню румунських земель. У січні 1862 р. Національні збори обох князівств проголосили створення єдиної держави — Румунського князівства. У 1864 р. було ухвалено закон про аграрну реформу, який ліквідував кріпацтво і наділив селян землею. У грудні 1866 р. стався державний переворот, О. Кузу було повалено, і владу у свої руки взяла так звана потворна коаліція. Новим князем став один із німецьких принців Карл Гогенцоллерн-Зігмарінген, який одержав ім'я Кароля І. У 1866 р. було ухвалено конституцію Румунії.

У російсько-турецькій війні 1877-78 Румунія фактично брала участь на боці Росії. 9(21) травня 1877 парламент проголосив повну незалежність Румунії. Згідно із рішеннями Берлінського конгресу 1878 Румунія одержала міжнародне визнання як самостійна держава. Щоправда, Росія знову зайняла південні райони Бессарабії, зате до складу Румунії ввійшла Північна Добруджа з Констанцою, що досі належали Туреччині. У 1881 Румунія була проголошена королівством. Протягом останньої чверті 19 ст. при владі поперемінно перебували, так звані, історичні партії — консервативна і ліберальна.

У І Балканській війні 1912 Румунія зберегла нейтралітет, проте вступила у II Балканську війну на боці Сербії та Греції проти Болгарії. За Бухарестським мирним договором 1913 Болгарія передала до складу Румунії Південну Добруджу.

У Першу світову війну 1914-18 рр. Румунія вступила у серпні 1916 на боці Антанти. Однак уже у листопаді три чверті території країни (у тому числі Бухарест) були окуповані австро-німецькими військами. У грудні 1916-січні 1917 лінія фронту встановилася по р. Серет. У січні-березні 1918 Румунія зайняла Бессарабію. Прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до румунського уряду з нотою протесту щодо включення до Румунії земель, які були заселені переважно українцями (Північна Бессарабія і землі між гирлами Дунаю та Дністра).

Після поразки Німеччини й розпаду Австро-Угорщини румунські війська, незважаючи на проголошення входження Буковини до складу єдиної Української держави та масові протести місцевого населення, 12 листопада 1918 окупували буковинські землі разом із Чернівцями. У січні 1919 на території захоплених Румунією Хотинського і Сороцького повітів вибухнуло народне повстання проти окупантів (див. Хотинське повстання 1919). Повстанці створили керівний орган — Хотинську Директорію — і за короткий час сформували повстанську армію (близько ЗО тис. чол.). Директорія УНР допомогла повстанцям зброєю та військовим спорядженням, проте критичне становище на українсько-більшовицькому фронті не дозволило уряду УНР надати військову допомогу Хотинській Директорії. У кінці січня 1919 румунське командування, підтягнувши значні сили, придушило повстання. Близько 4 тис. повстанців разом із 50 тис. біженців під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити за річку Дністер на Поділля.

Захопивши Бессарабію та Буковину, румунські війська у грудні 1918 вступили до Трансільванії, яка була також приєднана до Румунії. 1919 року румунські підрозділи брали участь у ліквідації комуністичного режиму в Угорщині.

Відповідно до Сен-Жерменського,Тріанонського та Нейського мирних договорів, за Румунією були закріплені Трансільванія, Банат, Південна Добруджа і Буковина. Паризький протокол, підписаний державами Антанти, визнав приналежність Бессарабії до Румунії. У результаті цих набутків територія Румунії збільшилася більш ніж удвічі, а населення — мало не втричі. Румунія стала багатонаціональною державою. Зокрема, з 18 млн жителів 1,2 млн становили українці. Однак в економічному відношенні вона залишалася переважно аграрною, досить відсталою країною.

Зміни території Румунії в XX столітті

Українське населення не хотіло миритися з окупаційним режимом Бухареста, його соціальною і національною політикою. У вересні 1924 нове велике народне повстання охопило Ізмаїльський і Аккерманський повіти на півдні Бессарабії (Татарбунарське повстання 1924), яке жорстоко придушила румунська регулярна армія.

На загарбаних землях Буковини і Бессарабії румунські власті встановили жорстокий окупаційний режим. Бухарест форсовано проводив на цих українських землях політику примусової румунізації місцевого населення. Вже до 1927 було ліквідовано українське шкільництво, закрито культурно-просвітницькі заклади, періодичні видання, заборонялося вживати українську мову. Зазнавала переслідувань й українська церква.

У 1921-22 в Румунії ухвалено закони про аграрну реформу, згідно з якими частина поміщицьких земель за викуп передавалася селянам. У 1923 прийнято ліберальну конституцію, яка запроваджувала загальне виборче право (для чоловіків) і проголошувала демократичні свободи. У 1938 король Кароль II здійснив державний переворот. Встановивши свою диктатуру, він запровадив антидемократичну конституцію, яка значно звужувала права і свободи громадян, та розпустив парламент.

Румунія в період 1940—1944 років

Після поч. Другої світової війни зовнішньополітичне становище Румунії набагато ускладнилось. На ультимативну вимогу СРСР румунський уряд змушений повернути до складу УРСР Бессарабію і Північну Буковину. За другим Віденським арбітражем до Угорщини відійшла Північна Трансільванія, а в серпні 1940 Болгарії передано Південну Добруджу.

У вересні 1940 на зміну королівській диктатурі у Румунії до влади прийшла орієнтована на Німеччину диктатура фашистського типу. Після проголошення королем сина Кароля II Міхая і влада в країні фактично перейшла до рук генерала Іона Антонеску. В жовтні за погодженням з бухарестським урядом до Румунії були введені німецькі війська. У листопаді 1938 Румунія приєдналась до Країн Осі. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 режим Антонеску взяв участь у військових діях проти СРСР. За домовленістю з керівництвом Райху повернули Бессарабію й Північну Буковину, а також передали управління над українськими землями між Дністром і Південним Бугом, які були включені до складу Румунії як окремі провінції під назвами губернаторство Бессарабія, губернаторство Буковина та Трансністрія відповідно. На Буковині і в Бессарабії у 1943—44 вела боротьбу проти загарбників Буковинська Українська Самооборонна Армія, діяли підпілля ОУН, радянські партизанські загони та підпільні групи. Навесні 1944 радянська армія вступила на територію Румунії 23.8. 1944 в Бухаресті відбувся антидиктаторський переворот, підготовлений королівським двором, антинімецьки налаштованою верхівкою армії та кількома антифашистськими партіями, включаючи Компартію (КПР). 24.8.1944 Румунія оголосила війну фашистській Німеччині. Новий румунський уряд підписав 12.9.1944 з державами антигітлерівської коаліції угоду про перемир'я, згідно з якою СРСР повернув собі Бессарабію і Північну Буковину, однак Румунії поверталась Північна Трансільванія.

Після звільнення території Румунії від гітлерівців фактична влада в країні опинилася в руках Союзної контрольної комісії, створеної для нагляду за виконанням Румунією умов перемир'я. СКК, яку очолювали радянські представники та радянські військові, надали всіляку підтримку Компартії, поступово просуваючи її до влади. Під їхнім тиском у березні 1945 король змушений призначити новий уряд, в якому комуністи та їхні прихильники посіли головні пости. Навесні 1945 проведено земельну реформу: експропрійовано великі землеволодіння й поділено їх між сільськогосподарськими робітниками та малоземельними селянами.

Ніколае Чаушеску

У листопаді 1946 відбулися сфальсифіковані комуністами парламентські вибори, на яких перемогу здобули Компартія та її союзники. У 1947 підписано мирний договір з Румунією, згідно з яким контингент радянських військ залишався в Румунії до 1958. У сприятливих для себе умовах комуністичний режим посилив політичні переслідування, опозиційні партії були розпущені, окремих їх керівників засуджено до тривалих термінів ув'язнення. У кінці грудня 1947 короля Міхая І примусили зректися престолу й емігрувати, а Румунію проголошено «народною республікою». У 1948 в країні було остаточно встановлено залежний від СРСР тоталітарний комуністичний режим. Вся повнота влади в країні зосередилась у руках Компартії (в 1948-65 -Румунська робітнича партія) та її лідера Георге Георгіу-Дежа і було проголошено курс на «соціалістичне будівництво». У 1948 прийнято першу, а вже в 1952 — другу конституцію Румунської Народної Республіки. Приватну власність експропрійовано, практично всю економіку одержавлено. У 1949 розпочато проведення примусової колективізації сільського господарства, завершене на зламі 1950-60-х років. У країні шаленів політичний терор, який став причиною загибелі бл. 700 тис. чоловік.

У 1965 керівником партії й держави став Ніколае Чаушеску, який спрямував усі зусилля на «вдосконалення» політичної системи тоталітарної держави й зміцнення своєї особистої влади. У 1965 прийнято нову конституцію, в якій зафіксовано роль Компартії як «керівної сили суспільства». Держава стала називатися Соціалістична Республіка Румунія, було встановлено пост президента СРР, який теж посів Чаушеску. Економічний розвиток Румунії у 1950-70-х роках відзначався високими темпами, однак на зламі 1970-80-х років у народному господарстві виникли серйозні труднощі. Становище народу погіршувалось, це викликало дедалі більшу соціальну напруженість.

Початок революційних подій у державах Східної Європи, Відомих як оксамитові революції, прискорили падіння комуністичного ладу і в Румунії 15.12.1989 у м. Тімішоара, що на заході Румунії, відбулися багатотисячні антиурядові демонстрації, які жорстоко розігнали поліція та підрозділи служби безпеки. Внаслідок сутичок між учасниками акцій протесту і силами безпеки сотні демонстрантів загинули. Через деякий час хвиля протестів проти існуючого режиму охопила всю країну. Після запеклих боїв між повсталим народом, на бік якого стали армійські підрозділи, і загонами політичної поліції 22.12.1989 революція перемогла. Комуністичного диктатора Н. Чаушеску було заарештовано і за вироком військового трибуналу розстріляно. Влада в країні перейшла до сформованого під час повстання Фронту Національного Порятунку (ФНП). Йон Ілієску, який очолив ФНП, був проголошений тимчасовим президентом країни. Компартія розпалась і перестала існувати, а ФНП оформився як лівоцентристська партія соціал-демократичної орієнтації.

У травні 1990 відбулися вільні вибори до нового, двопалатного парламенту та вибори президента країни. Главою держави обрано І. Ілієску, за якого проголосувало 85 % виборців. ФНП, лідером якого був І. Ілієску, здобув у новому парламенті 233 місця, що становило 66,3 % від загальної кількості депутатських місць. У листопаді 1991 парламент країни прийняв нову конституцію, яка проголосила Р. правовою, демократичною і соціальною державою. У вересні 1992 відбулися нові парламентські вибори, які суттєво не змінили розстановки політичних сил.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики Румунії після відновлення демократичного ладу стало прагнення увійти до європейських економічних та військово-політичних структур — Європейського Союзу і НАТО. Близькі відносини встановилися з Республікою Молдова. Після визнання Румунії незалежності України між обома державами встановлено дипломатичні відносини. Протягом 1991-96 Україною та Р. було підписано ряд міждержавних та міжурядових угод. Обидві держави брали активну участь у процесі мирного врегулювання збройного конфлікту у Придністров'ї. З 1993 парламентарії України та Р. плідно співпрацюють у Парламентській Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої входять представники країн Чорноморського басейну. Разом з тим в українсько-румунських взаємовідносинах існували певні суперечності щодо територіальних питань, які перешкоджали укладенню великомасштабного політичного договору між обома країнами. Румунська сторона наполягала на включенні до преамбули договору осуду сторонами пакту Молотова-Ріббентропа, заперечувала положення радянсько-румунського договору 1961, який встановлював між обома державами кордон по дельті Дунаю з включенням до території СРСР, а, отже, України острів Зміїний. Румунський уряд ставив під сумнів приналежність Північної Буковини та частини колишньої Бессарабії до України. Українська ж сторона зазначала, що однією з подібних проблем може бути й ставлення сторін до окупації Румунією частини українських земель в 1918 та до секретного договору між Антонеску і Гітлером щодо поділу України під час Другої світової війни.

Враховуючи зацікавленість Румунії до вступу в європейські структури (а однією з обов'язкових умов приєднання до них є відсутність у країн-кандидатів будь-яких територіальних та ін, претензій до якихось держав), румунська сторона в остаточному підсумку зняла свої застереження щодо України. Це уможливило підписання в червні 1997 у Констанці президентами України і Румунії Л. Кучмою та Е. Константинеску Договору про дружбу, добросусідство та партнерство між обома державами. У ньому підтверджено існуючу лінію державного кордону та проголошено принципи його недоторканності в майбутньому. У договорі засуджено «акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів».

Після виборів 1996 президентом став Еміль Константінеску, а у 2004 — Траян Бесеску.

Румунія вступила до НАТО у 2004. 1 січня 2007 вона увійшла до ЄС.

• Список замків Румунії
• Партія українських працюючих Румунії
• Піхотна зброя Румунії (1878—1948)

• Ілюстрована хронологія(англ.)

• В. І. Головченко. Радянсько-румунський протокол про уточнення проходження лінії державного кордону 1948 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• В. І. Головченко. Радянсько-румунські договори 1949 і 1961 про режим державного кордону // Українська дипломатична енциклопедія

• Кетрін Вердері. Чим був соціалізм і що йде за ним? (1996)