Капустинці (Яготинський район)

Капу́стинці — село в Яготинському районі Київської області, розташоване за 15 км на південь від Яготина.

село Капустинці
Герб Капустинців Прапор Капустинців
Країна  Україна
Область Київська область
Район/міськрада Яготинський район
Рада Капустинська сільська рада
Основні дані
Засноване до 1650
Населення 914 осіб
Площа 60 км²
Густота населення 152,330 осіб/км²
Поштовий індекс 07754
Географічні дані
Географічні координати 50°04′22″ пн. ш. 31°52′38″ сх. д.
Водойми річка Супій
Місцева влада
Адреса ради Капустинці, вул.Миру,18
Карта
Капустинці
Капустинці
Мапа

 Капустинці у Вікісховищі

Історія

Поблизу села знайдене поселення давніх людей (Добраничівська стоянка).

Село розташоване на землях Степу (Дикого Поля, Дешт-і-Кипчак). Ці землі віками служили дорогою, якою переселялися різноманітні племена і народи, де йшли війни і торгівля, боротьба за владу в регіоні. В свій час ці землі належали до держав скіфів, сарматів, хозарів і нарешті слов'ян-русів (Київської Держави), коли на цих землях почалася життєдіяльність, яка знайшла відображення в історичних джерелах.

В часи Руського князівства ці землі належали до Переяславського князівства, князівства пограничного зі Степом, через яке йшла торгівля зі Сходом, з хозарами, булгарами і більш далекими землями, у тому числі Кавказом, Аравією і Китаєм. З іншого боку, з боку Степу в цих краях розташовувалися стойбища і зимівники степовиків-половців (кипчаків). Тут було те пограниччя давньої Русі, де новий, християнський світ перетинався зі старим язичницьким і де формувались спільноти християн-степовиків, які за своїм способом життя по суті були прямими предками і попередниками козаків-українців Подніпров'я пізніших часів.

Протягом багатьох століть тут поряд жили кочівники і землероби — скіфи, сармати, русичі, печеніги, половці, козаки, татари. Враховуючи погодні умови цієї частини Великого Степу, холодних і сніжних зим на цих землях повністю кочовий спосіб життя, такий як у степах Середньої Азії, Казахстану і Монголії був неможливий, для худоби потрібна була зимівка у стійлах, заготовка кормів (сіна) на зиму тощо. Тому перші поселення нового часу в цих краях з'являлись саме у вигляді хуторів-зимівників і у печенігів і у половців і пізніше у козаків. Спосіб життя, який вело місцеве населення протягом останніх 1000 років, був мало придатний для будівництва і збереження історичних і архітектурних пам'яток у такій великій кількості як ми це бачимо у Західній Європі. Тому історію цього краю неможливо побачити чи помацати, про неї можна тільки розповідати. Відсутність історичних пам'яток зовсім не означає, що історія цього краю бідніша за історію Західної чи Центральної Європи. Місцеві жителі безсумнівно є нащадками стародавнього напівкочового населення краю — різних племен (груп людей), які жили чи проходили через ці землі.

В часи Татарщини, падіння Руського князівства під ударами Орди хана Батия у 13 ст. частина місцевих степовиків, у тому числі степовиків-християн підтримало Орду, беручи участь у пограбуванні Києва, у подальшому організовуючи ординські формування в цьому куточку Степу. Їх нащадки, разом з корінними русинами наступне століття продовжували жити в регіоні і на момент розгрому Орди і переходу цих земель під владу Литви і Польщі. В подальшому на базі цієї спільноти християн-степовиків у регіоні почали формуватись общини християн самоназви «козак», які поповнюючись біглими русинами, литвинами і поляками стали основою спільноти козаків Подніпров'я 15-17 ст., щоб згодом у 17-19 ст. об'єднавшись з русинами у єдину і нероздільну спільноту скласти основу сучасного українського народу.

Власне село Капустинці як і навколишні землі стали заселятись у 17-18 сторіччях, коли ці землі входили до складу Яготинської сотні Переяславського полку Гетьманщини (Держави Війська Запорізького, Малоросії).

Києво-Руська Держава 10-13 ст.

Землі, на яких розташоване село входили до складу удільного Переяславського князівства зі столицею у городі Переяславі

Царство Ординське, Військово-Ординська Держава 13-14 ст.

Про цей період відомо не дуже багато. Відомо, що Подніпров'я близько 50-200 років в тій чи іншій мірі залежало від Військово-Ординської Держави Чингізидів зі столицею на Поволжі, а потім і в Криму. Певна частина мешканців регіону, руських козаків-християн добровільно або примусово призивалася і несла військову службу у складі військово-ординських структур Великого Степу і центральної Євразії, згадки про присутність руських воїнів з Подніпров'я знаходимо навіть у Китаї, де у певний час стояла ординська, русько-християнська залога на чолі з руським князем.

В Києві розташовувався ординська залога, недалеко від Переяслава була переправа, контрольована ординцями. Все Лівобережжя було підконтрольне ординським намісникам, люди мусили служити в Орді як прості ординські козаків. Після битви під Синіми Водами ординське ярмо суттєво ослабло, а потім і зникло. Хоч кримсько-ординські набіги все одно не давали можливості для повноцінного мирного розвитку краю.

Велике Князівство Литовське, 14-16 ст.

У складі Великого Князівства Литовського розвивається переважно Правобережжя і укріплені городи-фортеці типу Києва, Черкас і Переяслава. Степи Лівобережжя формально належать до князівських вотчин, але фактично на них господарюють так звані уходники — рибалки, мисливці, вояки і грабіжники, а часом навіть і хлібороби. Землі села в цей час як і більша частина земель Переяславщини і Полтавщини входила до вотчини князів Глинських, нащадків ординського воєводи Мамая, розбитого Дмитрієм Донським, які осіли у степах Лівобережжя визнавши опіку князів Литви, а також їх родичів Островських і Вишневецьких. Воїни, що служили в Орді та при дворах князів формують окрему групу населення краю, з якої народжується місцеве українське, подніпровське козацтво.

Річ Посполита, 16-17 ст.

Формально належачи до Речі Посполитої землі краю фактично потрапляють до земель підконтрольних Війську Його Королівської Милості Запорозькому. Це дає змогу краю розвиватись значно успішніше ніж раніше. Поряд із Військом Запорозьким контроль над краєм належить великим польським магнатам, що мали маєтності у цих краях, у першу чергу князям Вишневецьким, зокрема горезвісному душогубу Яремі.

Доба козаччини 17-18ст.

Ми маємо небагато відомостей про історію цього краю до періоду Хмельниччини. З Рум'янцівського опису 18 ст. дізнаємось, що початковими поселенцями були вихідці з правобережного Кальника. Проте з того ж перепису видно, що згодом населення було більш ніж на половину розбавлене жителями Ніжинського полку.

Село вказане на Спеціальній карті України Боплана за 1648 рік.

В минулому село Капустинці — козацьке село, входило до складу Яготинської сотні Переяславського полку, на нього кріпосне право не розповсюджувалося.

В січні 1680 року місцеві церковний ктитор Карпо Мащенко та панотець Василій церкви св. архистратига Михаїла придбали у Києві за сім кіп грошей «Тріодь пістну» київського друку 1648 року, про що залишили відповідний запис на її сторінках — «Во имя Отца и Сына и Святаго духа аминь. Мы громада Посполье Капустинская отминилисмо сию книгу глаголемую Триодь постную сиричь Трипеснец за готовую суму литовской личбы коп сем в Киеве, посилаючи своего ктитора а именно Карца (?) Мащенка з отцем Василием на тот час будучи священником Капустинцах при храме святого архистратига Христова Михаила: в року 1680 генваря 9 го числа: а хто бы мел отдалити от того храму архистратига Михаила любо свецкого стану, люб з духовного станови, буди проклят и суд мети пред нелицемерным Судиею. аминь». Нині книга зберігається в Москві у ГІМ, у колекції Щапова (ГИМ, Щап. № 156).

У 1690-х роках було у власності полковника Івана Яковича Лисенка, полковника чернігівського і переяславського[1].

З 1779 року у селі Михайлівська церква[2]

Інкорпорація до Російської імперії кн. 18 — поч. 20 ст.

Із запровадженням на Лівобережній Україні поділу на намісництва територія Переяславського полку була поділена між повітами Київського намісництва, причому 8 з 18 його сотень були розформовані між різними повітами. Указом від 9 липня 1783 р. Переяславський полк був реорганізований у регулярний кінний карабінерний полк російської армії. Переяславське козацтво ще деякий час продовжувало існувати як стан, проте вже не становило окремої автономної військової одиниці.

Капустинська волость мала 1743 двори, 1085 мешканців 4 земських та дві церковноприходські школи та діючу православну церкву.

Починаючи з часів утворення Київського намісництва на основі колишніх вільних козацьких земель Війська Запорізького і Переяславського полку, хутір Капустинці належав поміщикам, у тому числі графу С. П. Румянцеву (1775—1839 рр.), власнику помістя в Ташані, одного з учасників розробки і видання указу про вільних хліборобів.

1859—1917

Після 1859 року село в документах стало називатися козацьким, приписаним до Пирятинського повіту Полтавської губернії, з православною церквою, де учителем був сам дяк. До революції в селі існувала двухкласна церковно-приходська школа, вчителем у якій була дочка дяка.

Революція 1917—1923 років

Восени 1918 року П. Куліш створив партизанський загін на Переяславщині у селах Пологи-Вергуни та Пологи-Яненки у кількості 70 чоловік. Помічником командира було обрано О. Рубана. Загін виступав під жовто-блакитним прапором Української Народної Республіки. Розташувався він у лісі між селами Безбородьки та Рецюківщина. Ще в Чопилках до нього приєднався загін ковалівців. 20 листопада загін вже нараховував 170 бійців і передислокувався в Рецюківщину до спорожнілого маєтку князя [Кочубей[|Кочубея]]. Сюди, у Рецюківщину, прибув із ЗолотоношаЗолотоноші більшовик В. Гайдамака. Перслідуючи власні цілі, В.Гайдамака відразу ж заявив, що потрібно провести нараду командного складу загону — йому потрібно було усунути П.Куліша від командування. Не подобався йому і синьо-жовтий прапор, під яким формувався загін. З цього питання розгорілася суперечка. Але В. Гайдамака зумів переконати присутніх. Його підтримали Т. Бицюра із села Пологи-Яненки, М. Терещенко з Демок, О. Рубан та Н. Гресь. П. Куліша було усунено від командування об'єднаним загоном, який до того ж радив не нападати на німців у Безпальчому. Командиром загону було обрано О. Рубана, а комісаром — В.Гайдамаку. Заміна командування потягла за собою заміну прапора. Загін виступив під червоним.

У цей час у селі Безпальчому розташувався на відпочинок підрозділ німецького війська у кількості 400 чоловік. Інший підрозділ перепочивав у Жорнокльовах. У цілому це був окупаційний піхотний 82 полк, який відходив до Німеччини. Там відбувалася своя революція, кайзера було усунуто від влади, скасовано деякі міжнародні договори, у тому числі й з УНР про допомогу у боротьбі з московсько-більшовицькою навалою. 9 грудня 1918 року партизанський загін при підтримці селян-безпальчівців оточив з трьох боків село і вступив у бій з окупантами. Побоїще було надто гарячим і нерівним, внаслідок чого загинув 31 партизан та 11 було поранено, у тому числі й командира загону О.Рубана. Після відступу німецьких окупантів партизанський загін, значно поповнений селянами навколишніх сіл, було переформовано і поділено на шість сотень. Перша, друга та третя стояли у Драбові, четверта — у Золотоноші, п'ята, якою командував М.Терещенко, спочатку дислокувалась у Демках та Капустинцях, шоста розташувалась у Мойсівці, у будинку В. Вольховського, де діяла телефонна станція, а отже, був зв'язок з усіма іншими сотнями, що розташовувались теж у телефонізованих поміщицьких маєтках. У середині грудня 1918 року п'ята сотня М. Терещенка виступила на Переяслав і зайняла його. У цей час за завданням командування П.Куліш у Шрамківці сформував сьому сотню. До неї увійшли робітники і селяни Шрамківки, Мойсівки, Степанівки, Каївки. П.Рудик, якого було призначено сотником, повів свій підрозділ до Переяслава, де замінив п'яту сотню М.Терещенка, яку було направлено на станцію Гребінка. Директорія, відновлюючи владу УНР, теж направила свої війська до Переяслава, тут у січні 1919 року сотня П.Рудика вступила в бій з військом УНР, у якому загинули сотник П. І. Рудик з Каївки та прапорщик А. Г. Капустянський з Ковалівки. Останній, будучи командиром загону при коменданті м. Переяслава, перейшов з гетьманської варти до партизанського загону. Все ще знаходячись під впливом більшовиків, партизани району вели бої з військами Директорії УНР на станціях Гребінка та Яготин.

Таким чином можна говорити про поступовий і далеко не простий процес встановлення народовладдя в Українській Республіці 1917—1923 рр. і зокрема в селах округи.

З 1921 по 1923 рр. в селі вчителювала Олена Констянтинівна Прохорович — вчила дітей бідноти.

1925—1933

Більша частина населення на цей час вже визначилася з основним військово-політичним вектором і зайнялася мирною працею, розбудовою Української Держави (УСРР) у складі Сполучених Радянських Держав (СРСР). Дослідниками цей період зазвичай класифікується як НЕП (Нова Економічна Політика).

В цілому в селі в той час як і по всій Україні було чимало людей, особливо молоді, які визначали себе як безпартійних коммуністів, тобто прихильників радянської влади, влади рад, подібних до давніх козацьких, але які до коммуністичних партій, у тому числі партії більшовиків не мали відношення, маючи власне, незалежне бачення радянської влади. Тому встановлення будь-яких форм централізованої влади в 1917—1927 рр. в тому числі тих прихильниками яких були коммуністи-більшовики, відбуволася з великими труднощами, призводячи в деяких випадках до насилля і конфліктів між жителями села. Як приклад можна навести випадок 1920-х років, коли серед білого дня селянин Шевченко у Капустинцях застрелив міліціонера Осавуленка.

Загалом село як і основна частина центральної Євразії на початку 1920-х років потрапило в перманентну соціальну кризу, про що свідчить в тому числі Іван Козуб у своїх спогадах. Громадянська війна, зубожіння населення, розкол сільського миру на прихильників різних політичних і військових сил, постійні кримінально-політичні розборки в регіоні між різними загонами-бандами та їх отаманами, вбивства, грабунки. В цих умовах, після закінчення громадянської війни комуністи-більшовики висувають гасло сильної центральної влади під їхнім началом і значна частина населення в тому числі молоді від безвиході їх підтримує.

Починає сяк-так налагоджуватись освіта, медицина, робота органів правопорядку, зв'язки з містом. Молодь отримує змогу служити в армії чи їхати навчатися або мирно працювати хоч і в умовах бідності. Але насильницька централізація влади продовжується, що проявляється після 1929 року в згортанні НЕПу, на початку 1930-х в голодоморі і численних репрессіях, напівпримусовій коллективізації. Хоч в цей період теж можна виділити певні позитивні моменти — початок розвитку на базі колгоспів сучасної суспільної інфраструктури — школи, лікарні, забезпечення сіл електрикою, телефонним і радіозв'язком, події які за їх значенням можна порівняти з інтернетизацією України початку XXI ст.

1933—1941

Село дуже постраждало під час Голодомору. З різних джелел встановлено 284 імені загиблих. Ховали жертв Голодомору, за спогадами очевидців, на сільських кладовищах. Восени 1993 року в центрі села Капустинці встановлено пам’ятник жертвам Голодомору. Ініціатором встановлення був голова КСП «Дружба» В. А. Платовський[3].

З початком німецько-радянської війни почався призов значної кількості жителів села до лав Червоної Армії (Бублики, Кулінські та ін.).

1941—1947

Окупація. Життя під час окупації. Співпраця з німцями. Партизанський рух. Визволення. Загиблі на фронтах. Перемога і повернення покалічених червоних козаків додому. Початок повоєнної відбудови села.

1950—1970

Повоєнна відбудова зруйнованого господарства країни. Соціалістичне і колгоспне будівництво. Прокладка доріг, під час якої було зокрема осквернено і знищено частину старого сільського козацько-християнського кладовища, на якому були поховані предки жителів села з 17-18 ст. Сільська молодь їде до великих міст Української Республіки і Радянського Союзу з метою навчання і у пошуках кращої долі. Лише досить невелика частина з них повернеться до рідного краю.

Землеуправлінське підпорядкування

Село Капустинці у різні часи входило до складу різних землеуправлінських одиниць:

  • 1922—1923 рр. до Капустинської волості Пирятинського повіту Полтавської губернії
  • 1923—1926 рр. до Золотоніського округу Ковалівського району
  • 1926—1931 рр. до Прилуцького округу Бирлівського району
  • 1931—1935 рр. до Драбівського району Прилуцького округу
  • 04.1935 — 06.1935 до Драбівського району Київської обл.
  • 1935—1940 рр. до Бирлівського району Харківської обл.
  • 1940—1954 рр. до Ковалівського району Полтавської обл.
  • 1954—1959 рр. до Шрамківського району Черкаської обл.
  • з 1959 р. до Яготинського району Київської області
село Капустинці на карті Боплана 1650 року, за звичаєм тих часів південь знаходиться вгорі карти, червоним показано межі сучасних областей України

Громада села

Видатні люди, що народились, вчились, проживали і працювали чи мають відношення до громади села:

  • Бирюкович Петро Вікторович (1909—1988)[4] — відомий психіатр, вчений і викладач, автор підручників;
  • Асауленко Яків Порфирович (1901—1980) — революціонер, червоний козак-партизан, учасник боротьби за народовладдя 1919—1925 рр. у складі 7-ї дивізії РСЧА, учасник боїв з загонами Шкуро, Денікіна і Ромашки на Київщині, учасник боїв на Польському фронті, учасник розкуркулення і колективізації 1930х;
  • Бублик Іван Павлович (1918—1996) — підполковник, заступник начальника контррозвідки СМЕРШ 61-ї Армії 1-го Білоруського фронту;
  • Бублик Кузьма Павлович (1901—1925) — один з перших комсомольців Полтавської губернії, секретар КСМУ, журналіст, профспілковий діяч, слухач школи червоних старшин;
  • Бублик Семен Павлович — український вчений у сфері сільгоспнаук, учасник штурму Берліна;
  • Бублик Яків Павлович (1905—1999) — випускник КНУ ім. Т. Г. Шевченка, вчитель, відмінник освіти УРСР;
  • Васенко Григорій Демидович — уродженець села Нехайки з приписних козаків, батрак, гвардієць Російської імперії, революціонер, учасник боротьби за правду, свободу і народовладдя під синьожовтими і червоними прапорами, становлення і розбудови Української Республіки у 1917—1930х рр., один з членів Капустинського волвиконкому, переконаний більшовик, учасник боротьби з антирадянським повстанським рухом і бандитизмом у Пирятинському повіті, дід українського лікаря і військового генерала Володимира Васильовича Паська;
  • Добровольський Борис Семенович (1889—1938) — український революціонер, соціал-демократ, один з організаторів загону самооборони Вільного козацтва у селі в 1917—1918 рр, учасник боротьби за народовладдя під синьожовтими і червоними прапорами 1917—1920х, розстріляний під час сталінських репресій;
  • Довгий Антон Андрійович (1903—2004) — український старожил, вчитель, житель села Шрамківка, знайомий краєзнавця Володимира Павловича Щерби протягом 60 років (!), про життєвий шлях і спогади якого 9 липня 2003 року у газеті «Драбівщина» вийшла його стаття «Стежина довжиною в сто років»;
  • Кайданник Василь Михайлович (1935) — підполковник СРСР у відставці, згодом генерал-майор, кадровий військовий, почесний громадянин села Капустинці;
  • Козярин Іван Петрович — професор, доктор медичних наук
  • Козуб Іван Гнатович[5] — один з організаторів сільського вільнокозацького загону самооборони у 1917—1918 рр., , учасник боротьби за народовладдя під синьожовтими і червоними прапорами, перший голова Бориспільського райвиконкому, автор книги спогадів «Доба і доля»;
  • Козуб Сергій Гнатович (1897—1938)[6][7],[8] — український дослідник і літературознавець, дослідник творчості Михайла Коцюбинського, страчений на Колимі у 1938 році;
  • Красножон Григорій Павлович (05.09.1933-10.03.2014) — ветеринарний лікар з багаторічним стажем, почесний громадянин села Капустинці, далекий родич революціонера Добровольського Бориса Семеновича (1889—1938);
  • Кулинський Олексій Іванович (30.03.1924-29.04.1997) — вчений агроном, головний агроном колгоспу «Дружба»
  • Онищенко Григорій Потапович — колишній заступник Голови Ради Міністрів УРСР, член ЦК КП України, нагороджений двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного прапора та медалями Радянського Союзу. Саме він посприяв тому, щоб с. Капустинці були передані до складу Київської області (оскільки вони дійсно ближче до Києва, а не до Черкас чи Полтави). Очевидно, що ця подія має важливе значення для розвитку с. Капустинці.
  • Перешивко Федір Федорович (1910—1998) — краєзнавець, директор школи, один з ініціаторів створення краєзнавчого музею села;
  • Степаненко Іван Ничипорович — нащадок і родич жителів села по матері, уродженець села Нехайки, український червоний козак-льотчик, воїн РСЧА, учасник Великої Вітчизняної Війни з німецьким націонал-соціалізмом і гітлерівським єврофашизмом, Двічі Герой Радянського Союзу;
  • Хмельницький Григорій Олександрович — академік Української Академії Аграрних Наук, доктор ветеринарних наук, професор, почесний громадянин села Капустинці[9].
  • Чаленко Феодосій Кузьмович — відомий український журналіст, редактор, публіцист і вихователь підростаючого покоління журналістів на Черкащині;
  • Шелих Микола Романович — кандидат історичних наук, дипломат

В селі працював вчителем Масло Михайло Кирилович — український вчитель, поет, член Національної спілки письменників України.

В с. Капустинці встановлено три пам'ятники, всі пам'ятники поіменні:

— загиблим у громадянську війну (16 чоловік);

— загиблим під час голодомору 1932—1934 рр. (1120 чоловіків, жінок, дітей);

— загиблим у другу світову (145 чоловік);

Особистості

Кам'яні молотки — символ стоянки первісних людей, яка знайдена коло села, колоски — символ хліборобської праці капустинців, зелене тло щита — натякає на зелений лист капусти, яка дала назву селу. Корогва складена поєднанням колосків та срібного андріївського хреста, символу християнських чеснот жителів села.

Назва населених пунктів Капустинці

Назва Капустинці ймовірно означає поселення капустинців (капустянців) — прибічників, вояків отамана (князя) з роду Капуст — стародавнього роду, гілки Рюриковичів, який згадується в літописах XV—XVI ст.

Зображення
  • Капустинці на карті Боплана, 1650 рік
  • Мапа Київського намісництва 1792 року
  • Житель села, трудовий козак М.В.Чаленко (1902-1921)
  • Уродженець села В.П.Бублик, бравий червоний козак, Тамбов, 17.04.1936
  • Уродженець села, український вчений С.П.Бублик
  • Подяка бойовому козаку С.П.Бублику за взяття Берліна
  • Житель села, учитель, відмінник освіти Я.П.Бублик
  • Центр села Капустинці з висоти

Див. також

Примітки
  1. http://histua.com/ru/kozacka-elita-getmanshini/kozacka-starshina-v-umovax-suspilno-politichnoi-stabilizacii-getmanshini-1676
  2. Зведений каталог метричних книг, клірових відомостей та сповідних розписів (українська). Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України).
  3. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні: Київська область. — «Буква», 2008. - с. 1142
  4. http://www.psychiatry.ua/books/history/paper29.htm
  5. http://www.borinfo.com.ua/boryspil-products-news-2013-11-400-1/?page=menu_left.235.10
  6. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=7985
  7. http://histpol.pl.ua/ru/kniga-pamyati/kniga-pamyati-repressirovannykh?id=3841
  8. http://chtyvo.org.ua/authors/Kozub_Ivan/Doba_i_dolia/
  9. http://en.naas.gov.ua/academi/1/48/

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.