Марлен Дітріх

Марле́н Ді́тріх (нім. Marlene Dietrich, [maɐˈleːnə ˈdiːtʁɪç]; 27 грудня 1901(19011227), Берлін 6 травня 1992, Париж)[3] німецька акторка та співачка.

Марлен Дітріх
нім. Marlene Dietrich
Фото 1950 року
Фото 1950 року
Ім'я при народженні Марі Магдален Дітріх
Народилася 27 грудня 1901(1901-12-27)
Шенеберг, Німеччина
Померла 6 травня 1992(1992-05-06) (90 років)
Париж
 Франція
  • ниркова недостатність
  • Поховання Штубенраухштрассеd[1]
    Громадянство  Німецька імперія
     Веймарська республіка
     Німеччина
     США[2]
    Діяльність кіноакторка, співачка, автобіографістка, естрадний артист, скрипалька, акторка театру, акторка, музикантка, телеакторка
    Alma mater ГІмназія Ґьотеd, Веймарська вища школа музики і Академія драматичного мистецтва Ернста Бушаd
    Заклад Управління стратегічних служб
    Роки діяльності 1919—1984
    Чоловік Рудольф Зібер (1897—1976)
    Діти Марія Ріва (нар. 13 грудня 1924)
    Батьки Лїс Еріх Отто Дітріхd
    Вільґельміна Елізабет Джозефіна Фельсінґd
    IMDb nm0000017
    Автограф
    Нагороди та премії

    орден Почесного легіону

    Почесний громадянин Берлінаd (16 травня 2002)

    100 найвизначніших зірок американського кіно за 100 років за версією AFI

    German Film Awards/honorary awardd (1980)

    CFDA Lifetime Achievement Awardd (1986)

    зірка на голлівудській Алеї слави


     Марлен Дітріх у Вікісховищі
     Висловлювання у Вікіцитатах

    Дітріх залишалася популярною протягом всієї своєї довгої кар'єри, постійно відкриваючи себе заново. В 1920-х роках в Берліні, вона виступала на сцені й грала в німому кіно. Роль Лоли-Лоли в «Блакитному ангелі», режисера Йозефа фон Штернберга, принесла їй міжнародну популярність і контракт з Paramount Pictures у США. Голлівудські фільми, такі як «Шанхайський експрес» та «Бажання» популяризували її чарівність, зміцнили її славу і зробили її однією з найбільш високооплачуваних акторок того часу. В 1937 році[4] Дітріх отримала американське громадянство. Під час Другої світової війни вона активно працювала у ролі фронтової естрадної акторки. Хоча в післявоєнний час вона іноді знімалася в окремих фільмах, більшу частину 1950–1970-их років Дітріх подорожує по світу, виступаючи у різних шоу.

    У 1999 році Американський інститут кіномистецтва в «Серії 100 найвеличніших зірок кіно за 100 років» відвів Дітріх дев'яте місце.

    Дитинство

    Марія Магдалена Дітріх народилася в Шенеберзі1920 року — район Берліна), Німеччина. Вона була молодшою з двох дочок (сестра Елізабет народилася роком раніше) Луї Еріха Отто Дітріха та Вільгельміни Елізабет Жозефіни Дітріх (уроджена Фельзинг), які побралися у грудні 1898 року. Батько Дітріх був офіцером поліції, мати походила з заможної берлінської родини, що володіла фірмою з виробництва годинників. Її батько помер в 1911 році[5]. Його друг Едуард фон Лош, перший лейтенант гренадерів, упадав біля Вільгельміни та врешті-решт одружився з нею 1916 року, але незабаром помер у результаті травм, отриманих у ході Першої світової війни[6].

    Фон Лош ніколи офіційно не усиновлював дітей Дітріх, тому фон Лош ніколи не було їхнім прізвищем, як це іноді стверджують[джерело?]. У родинному колі вона отримала прізвисько «Лейнех». Приблизно у 11-річному віці Марія Магдалена скоротила два свої імені до незвичного імені «Марлен».

    З 1907 по 1917[7] Дітріх відвідувала школу для дівчат Аугусти Вікторії. У підлітковому віці цікавилася театром і поезією, навчалася грати на скрипці[8]. Її мрії стати скрипачкою перервала травма зап'ястка[9], однак в 1922 році вона отримала свою першу роботу, влаштувавшись скрипачкою у гурт акомпаніаторів німих фільмів у Берліні, звідки її звільнили через чотири тижні[10].

    Рання кар'єра

    В Німеччині 1933 року

    1921 року Дітріх невдало пройшла прослуховування в академії драми театрального режисера та антрепренера Макса Рейнгардта, проте незабаром вона почала працювати в його театрі хористкою й грати невеликі ролі в драмах, не привертаючи спочатку до себе особливої уваги.

    Дітріх вперше з'явилася на екрані в епізодичній ролі у фільмі «Такими є чоловіки» (нім. So sind die Männer). Того ж року на знімальному майданчику фільму «Трагедія кохання» (нім. Tragödie der Liebe) вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Рудольфом Зібером. Дітріх і Зібер одружилися 17 травня 1924 року. Їхня єдина дитина, дочка Марія Елізабет Зібер, відома згодом як акторка Марія Ріва, народилася 13 грудня 1924 року.

    Протягом 20-х років Дітріх продовжувала працювати на сцені та в кіно, як у Берліні, так і у Відні. На театральних підмостках вона грала різнопланові ролі у таких п'єсах як «Скриня Пандори» Франка Ведекінда, «Приборкання норовливої» та «Сон у літню ніч» Вільяма Шекспіра, а також «Назад до Мафусаїла» та «Нерівний шлюб» Джорджа Бернарда Шоу. Вона також брала участь у таких мюзиклах і ревю як Broadway, Es Liegt in der Luft та Zwei Krawatten.

    До кінця 20-х років Дітріх також отримує значні ролі у кінофільмах, у тому числі «Кафе Електрик» (нім. Café Electric, 1927), «Цілую вашу руку, мадам» (нім. Ich küsse Ihre Hand, Madame, 1928) та «Корабель загублених» (нім. Das Schiff der verlorenen Menschen, 1929).

    У 1929 році Дітріх отримала роль Лоли-Лоли, шансонетки, що спричиняє до морального падіння шанованого вчителя, у фільмі «Блакитний ангел» виробництва кіностудії UFA. Режисер фільму Джозеф фон Штернберг згодом отримав славу «першовідкривача» Дітріх. Фільм також примітний тим, що в ньому вперше прозвучала пісня «Знову закохуюсь» (англ. Falling in Love Again), що стала візитівкою Дітріх.

    Зірка кіно

    Уривок з фільму «Марокко» (1930)

    Завдяки міжнародному успіху «Блакитного ангела» та за сприяння фон Штернберга, який на той час вже влаштувався в Голлівуді, Дітріх переїздить до США, маючи контракт з Paramount Pictures. Студія прагнула вивести Дітріх на кінематографічний ринок, як німецьку відповідь на шведську сенсацію «MGM» Грету Гарбо. Перший американський фільм «Марокко» режисера фон Штернберга, приніс Дітріх єдину номінацію на Оскара.

    В історію кінематографа Дітріх увійшла як зірка серії фільмів режисера фон Штернберга, знятих на студії Paramount між 1930 та 1935: «Марокко», «Збезчещена» (англ. Dishonored), «Шанхайський експрес», «Білява Венера» (англ. Blonde Venus), «Кривава імператриця» та «Диявол — це жінка» (англ. The Devil is a Woman). У Голлівуді фон Штернберг плідно працював над створенням для Дітріх образу ефектної фатальної жінки. Він стимулював її до зменшення ваги, інтенсивно тренував її як акторку. Вона, своєю чергою, довіряла йому і готова була виконувати його іноді деспотичні вказівки, що деякою мірою викликало спротив деяких інших виконавців[11].

    Анна Мей Вонг та Марлен Дітріх у фільмі Шанхайський експрес (1932)

    Важливою частиною загального ефекту було виняткове вміння фон Штернберга використовувати гру світла та тіні під час фільмування, в тому числі освітлення через вуаль або ґратчасті жалюзі (як, наприклад, в «Шанхайському експресі»), що у поєднанні з пильною увагою до всіх аспектів сценографії та костюмів, робить цю серію фільмів однією з найбільш візуально витончених в історії кіно[12]. Критики досі ведуть палкі дебати, яка частина заслуги в цьому належить фон Штернбергу, а яка — Дітріх. Однак більшість критиків сходяться на тому, що після того, як фон Штернберг пішов з Paramount, і вони припинили працювати разом, таких висот не досягав більше жоден з них[13].

    Уривок з фільму «Закордонний роман» (1948)

    Без фон Штернберга до Дітріх, поряд з іншими акторами, такими як Фред Астер, Джоан Кроуфорд, Мей Вест, Долорес дель Ріо, Кетрін Гепберн, приклеївся ярлик «отрута для касових зборів» («box office poison»). Це сталося після фільму «Лицар без обладунків» (англ. Knight Without Armour) 1937 року. Однак у 1939 році її зірка знову засяяла, коли вона зіграла Френчі — дівчину з ковбойського салуна у веселому вестерні «Дестрі знову у сідлі» (англ. Destry Rides Again). У фільмі також вперше прозвучала ще одна популярна пісня The Boys in the Back Room («Хлопці в задній кімнаті»). Вона грала подібну роль у 1942 році разом з Джоном Вейном у фільмі «Негідники» (англ. The Spoilers).

    Хоча Дітріх ніколи повністю не відновила свою колишню славу на екрані, вона продовжувала зніматися в кіно, в тому числі у таких видатних режисерів як Біллі Вайлдер, Фріц Ланг, Альфред Гічкок та Орсон Веллс, та в таких успішних фільмах як «Закордонний роман» (англ. A Foreign Affair), «Свідок обвинувачення» (англ. Witness for the Prosecution), «Відбиток зла» (англ. Touch of Evil), «Нюрнберзький процес» (англ. Judgment at Nuremberg) та «Страх перед сценою».

    Друга світова війна

    Дітріх, як відомо, мала тверді політичні переконання і відверто їх висловлювала. В інтерв'ю Дітріх заявляла, що вона отримувала пропозиції від представників Націонал-соціалістичної партії щодо повернення до Німеччини, однак відхилила їх. У 1939 році Дітріх, яка з презирством ставилася до нацизму, прийняла громадянство США[3].

    Дітріх залишає автограф на загіпсованій нозі солдата (Бельгія, 1944).

    У грудні 1941 року США вступили в Другу світову війну, і Дітріх стала однією з перших знаменитостей, які популяризували облігації військової позики. Вона гастролювала по США з січня 1942 по вересень 1943 року (виступивши перед 250 000 солдатами на тихоокеанському узбережжі), і стверджувала, що продала більше облігацій військової позики, ніж будь-яка інша знаменитість[14].

    Під час двох подовжених турів для USO в 1944 і 1945 роках[14], вона виступала для союзних військ на фронтах в Алжирі, Італії, Англії та Франції та вступила до Німеччини разом з генералами Джеймсом М. Гевіном та Джорджем С. Паттоном. Коли її запитали, чому вона зробила це, попри явну небезпеку перебування за декілька кілометрів від німецьких військ, вона відповіла: «Aus Anstand» — «Це був гідний вчинок». Її ревю з майбутнім основоположником телебачення Денні Томасом, включало пісні з її фільмів, номер «читання думок»[14] і виступи на музичній пилці, грати на якій вона навчилася, виступаючи на сценах Берліна в 1920-ті роки.

    У 1944 році Відділ з роботи над бойовим духом Управління стратегічних служб (ОСС) ініціював проєкт «Musac»[15] — музичні пропагандистські передачі, спрямовані на деморалізацію ворожих солдатів. Дітріх, єдиний виконавець, проінформований щодо призначення записів, виконала кілька пісень німецькою мовою для цього проєкту, зокрема «Лілі Марлен» (Lili Marleen), улюблену пісню солдатів по обидві сторони конфлікту[16]. Вільям Джозеф Донован, керівник ОСС, пише Дітріх: «Я особисто висловлюю глибоку подяку за вашу великодушність під час створення для нас цих записів»[17].

    У 1945 році Дітріх була нагороджена Президентською медаллю Свободи США. Вона сказала, що це був її найбільший успіх[15]. Вона також була відзначена орденом Почесного легіону французького уряду, як визнання її досягнень у воєнний час.

    Звукозаписи

    Музична кар'єра Дітріх охоплює понад півстоліття. До того як стати всесвітньою знаменитістю, вона разом з Марго Лайон записала дует «Wenn die Beste Freundin».

    У 1930 році в Берліні Дітріх записала уривки зі свого фільму «Блакитний ангел» англійською та німецькою мовами. Саме в цей час вона вперше записала «Знову закохуюсь» Фрідріха Холаендера.

    1933 року в паризькій сесії запису для Polydor вона випустила декілька класичних треків, в тому числі «Allein in Einer Grossen Stadt» Франца Ваксмана. У 1939 році на Decca Records Дітріх записала The Boys in the Back Room («Хлопці в задній кімнаті») з кінофільму «Дестрі знову у сідлі». У 1945 році вона записала власну версію «Лілі Марлен».

    1950 року платівка «Marlene Dietrich Overseas», з американськими піснями епохи Другої світової війни перекладеними німецькою мовою, стала хітом. Вона також записала кілька дуетів з Розмарі Клуні.

    Кадр з фільму «Нюрнберзький процес» (1961)

    У 1960-х Дітріх записала багато синглів і декілька альбомів, в основному в супроводі оркестру на чолі з Бертом Бакараком. 1972 року в Новому лондонському театрі Дітріх записала на плівку концерт «An Evening With Marlene Dietrich» — також відомий як «I Wish You Love»: концерт був перевиданий із включенням додаткових матеріалів у вигляді 75 хвилинного DVD у 2003 році[18].

    Останнім її записом, зробленим нею на паризькій квартирі у 1987 році, є пролог до пісень «Wenn ich mir was wuenschen duerfte» та «Illusions» німецького рок-співака Удо Лінденберга, виконаний англійською та німецькою мовами.

    Відповідаючи на запитання Максиміліана Шелла в його документальному фільмі «Марлен» (Marlene, 1984), які з її власних записів є найулюбленішими, Дітріх сказала, що, на її думку, найкраще їй вдався альбом «Marlene singt Berlin-Berlin» (1964), в якому вона виконує старі берлінські шлягери.

    Театр та кабаре

    Карикатура Ганса Георга Фанмюлера, на якій зображено Дітріх під час виступу в кабаре в 1954 році.

    Від початку 1950-х до середини 1970-х років Дітріх працювала майже виключно як високооплачувана артистка кабаре, виступаючи у великих театрах великих міст у всьому світі.

    У 1953 році Дітріх запропонували значну на той час суму — 30 000 американських доларів на тиждень за її появу в готелі Sahara, що на Лас-Вегас-Стріп. Шоу було коротке і складалось лише з декількох пісень. Її відверті костюми, створені дизайнером Жаном-Луї, набули широкого розголосу і привертали велику увагу публіки. Ця пропозиція була настільки успішною, що вона отримала запрошення виступити наступного року в лондонському «Кафе де Парі». Це стало початком нового етапу в кар'єрі Дітріх.

    Після того, як Дітріх в середині 1950-х років почала співпрацювати з аранжувальником Бертом Бакараком, її шоу стали розвиватися від простого виступу в нічному клубі до амбітніших шоу «однієї жінки» з великою кількістю нових матеріалів. У її репертуарі були пісні з власних фільмів, а також популярні пісні того часу. Аранжування Бакарака допомогли приховати обмежений діапазон голосу Дітріх — вона була контральто — і дозволило їй виконувати пісні з максимальним драматизмом.

    У 1960 році Дітріх повернулася до Німеччини з концертним туром, який викликав неоднозначну реакцію. Багатьом німцям здавалося, що своїми діями під час Другої світової війни вона зрадила батьківщину. Під час виступу в берлінському театрі Титанія Паласт, глядачі протестували, скандуючи: «Marlene Go Home!» («Марлен, забирайся додому!»). З іншого боку, Дітріх була тепло прийнята іншою частиною німців, зокрема мером Західного Берліна Віллі Брандтом. Тур був тріумфальним з художньої точки зору, однак фінансово він провалився. Приблизно в той же час вона також здійснила тур по Ізраїлю, де була добре прийнята. Під час ізраїльського турне вона заспівала декілька пісень німецькою мовою, в тому числі німецьку версію антивоєнного гімну «Where Have All the Flowers Gone» Піта Сігера, тим самим прорвавши неофіційне табу щодо використання німецької мови в Ізраїлі.

    Дітріх разом Бакараком в ролі диригента двічі з'явилася на Единбурзькому фестивалі в 1964 і 1965 році, а також двічі (1967 і 1968) виступала на Бродвеї, отримавши спеціальну премію «Тоні» за виконання. Її костюми (сукні, що підкреслювали контури її тіла, покриті тисячами кристалів, а також пухове пальто), білизна та ретельне освітлення сцени допомогли зберегти гламурний образ Дітріх і в літньому віці.

    У листопаді 1972 року в Лондоні було відзнято телеверсію шоу Дітріх, поставленого на Бродвеї. Воно обійшлося їй у 250 000 доларів США, однак результат її не задовольнив. Це шоу під назвою «I Wish You Love», було показано у Великій Британії на BBC 1 січня 1973 року і в США на CBS 13 січня 1973 року. Надалі у VHS і DVD-релізах шоу було перейменовано на «An Evening With Marlene Dietrich».

    Останні роки життя

    Кар'єра в шоу-бізнесі для Дітріх практично завершилася 29 вересня 1975 року, коли під час виступу на Сіднейській сцені в Австралії вона зламала ногу. Її чоловік, Рудольф Зібер, помер від раку 24 червня 1976 року.

    Надгробок Дітріх у Берліні. Напис на плити говорить: «Hier steh ich an den Marken meiner Tage» (Ось стою я перед віхою свого життя), що є перефразованою цитатою з сонету Прощання з життям (нім. Abschied vom Leben) Теодора Кернера.

    Останній раз у кіно Дітріх з'явилась в епізодичній ролі у фільмі Просто жиголо (Schöner Gigolo, armer Gigolo 1979) з Девідом Боуї у головній ролі.

    Маючи залежність від алкоголю та знеболювальних, Дітріх усамітнилася у своїй квартирі № 12 на авеню Монтень у Парижі. Останні 11 років свого життя вона провела здебільшого в ліжку, дозволяючи лише небагатьом родичам та прислузі входити до квартири. Однак, протягом цього часу вона писала багато листів та розмовляла телефоном. У 1979 році була опублікована її автобіографія, Nehmt nur mein Leben.

    У 1982 році Дітріх згодилася взяти участь у створенні документального фільму про своє життя «Марлен» (Marlene, 1984), але відмовилася від зйомок. Режисерові фільму, Максиміліану Шеллу, було дозволено записувати лише голос. Він використовував своє інтерв'ю з нею як основу для фільму, скомпонувавши кліпи, в яких вона брала участь протягом своєї кар'єри. Фільм отримав декілька призів європейського кіно, а також номінацію на Оскар за найкращий документальний фільм 1984 року. Ньюсвік назвав його «унікальним, можливо найбільш захопливим та бентежливим документальним фільмом про велику зірку кіно»[19].

    Одним з небагатьох людей, котрих пускали до її паризької квартири, був біограф Девід Брет, з яким вона тісно потоваришувала. Брет, як вважають, був останньою людиною не з сімейного кола, з якою Дітріх спілкувалась, за два дні до своєї смерті: «Я подзвонила, щоб сказати, що я люблю тебе, і тепер я можу померти». Вона підтримувала постійний контакт зі своєю дочкою, яка регулярно приїздила до Парижа провідати її.

    В інтерв'ю німецькому журналу «Der Spiegel» у листопаді 2005 року дочка та онук стверджували, що Дітріх протягом цих років залишалася політично активною[20]. Вона весь час підтримувала контакти зі світовими лідерами через телефон, в тому числі з Рональдом Рейганом та Михайлом Горбачовим, отримуючи при цьому щомісячні рахунки від телефонної компанії більш ніж на 3 000 доларів США. У 1989 році BBC Radio передало її заклик врятувати від закриття студію Бабельсберг, а у 1990 році телебачення озвучило її телефонне звернення з нагоди падіння Берлінської стіни.

    Померла Дітріх 6 травня 1992 року в 90-річному віці в Парижі від ниркової недостатності. Поминальна служба відбулася в церкві Сен-Мадлен у Парижі перед 3500 присутніми, а також при великому скупченні шанувальників навколо церкви. Її тіло, вкрите французьким прапором, перевезли до Берліна, де вона була похована на кладовищі Städtischer Friedhof III, розташованому в районі Фріденау, біля могили її матері та неподалік від дому, де вона народилася.

    Особисте життя

    На відміну від своєї професійної популярності, яка ретельно вибудовувалася і підтримувалася, особисте життя Дітріх перебувало поза полем зору громадськості.

    Вона була одружена лише раз, з Рудольфом Зібером, який пізніше на студії Paramount Pictures у Франції став помічником режисера відповідальним за дубляж. Єдина дитина Дітріх, Марія Елізабет Зібер, народилася в Берліні 13 грудня 1924 року. Згодом вона стала акторкою, відомою як Марія Ріва, і працювала в основному на телебаченні. Коли Марія в 1948 році народила сина, Дітріх була названа «найгламурнішою бабусею у світі». Після смерті Дітріх у 1992 році Ріва опублікувала біографію своєї матері, під назвою «Марлен Дітріх».

    Майно

    Оскільки американські організації не виявили жодного інтересу до майна Дітріх, 24 жовтня 1993 більшу його частину було продано німецькому Музею кіно та телебачення Stiftung Deutsche Kinemathek, де воно стало основою виставки Берлінського кіномузею. Колекція має у своєму складі: понад 3 000 текстильних виробів, виготовлених з 1920-их по 1990-ті роки, зокрема костюми з фільмів та сценічні костюми, а також понад тисячу предметів з особистого гардеробу Дітріх, 15 000 фотографій Сесіла Бітона, Хорста П. Хорста, Джорджа Харрела, лорда Сноудона та Едварда Стайхена; 300 000 сторінок документів, зокрема листування з Бертом Бакараком, Юлом Бріннером, Морісом Шевальє, Ноелом Кауардом, Жаном Габеном, Ернестом Хемінгуеєм, Карлом Лагерфельдом, Ненсі та Рональдом Рейганами, Еріхом Марія Ремарком, Джозефом фон Штернбергом, Орсоном Уеллсом та Біллі Вайлдером, а також інші предмети, такі як постери й звукозаписи[21].

    Речі з квартири Дітріх у Манхеттені, а також інші особисті речі, такі як ювелірні вироби та предмети одягу, були продані 1 листопада 1997 року на відкритому аукціоні Сотбіс (Лос-Анджелес)[22]. Сама квартира, що знаходиться за адресою Парк-авеню 993, була продана в 1998 році за 615 000 доларів[23].

    Фільмографія

    • 1922: So sind die Manner (Der kleine Napoleon)
    • 1922: Tragodie der Liebe
    • 1923: Der Mensch am Wege
    • 1923: Der Sprung ins Leben
    • 1925: Eine Dubarry von heute
    • 1926: / (нім. Manon Lescaut)
    • 1926: Der Juxbaron
    • 1926: Der Tanzer meiner Frau
    • 1926: Kopf hoch, Charly!
    • 1926: Madame wunscht keine Kinder
    • 1927: Prinzessin Olala
    • 1927: Sein gro?ter Bluff
    • 1927: Cafe Elektric
    • 1928: Ich kusse Ihre Hand, Madame
    • 1929: Das Schiff der verlorenen Menschen
    • 1929: Die Frau, nach der man sich sehnt
    • 1930: Gefahren der Brautzeit
    • 1930: Der blaue Engel
    • 1930: «Марокко» / (англ. Morocco)
    • 1931: x27 (Dishonored)
    • 1932: Shanghai Express
    • 1932: Blonde Venus
    • 1933: Das hohe Lied (Song of Songs)
    • 1934: Кривава імператриця / The Scarlett Empress
    • 1935: Die spanische Tanzerin (The Devil is а Woman)
    • 1936: Der Garten Allahs (The Garden of Allah)
    • 1936: Sehnsucht, Perlen zum Gluck (Desire)
    • 1937: Engel (Angel)
    • 1937: Tatjana
    • 1937: Knight without armour
    • 1939: Der groe Bluff (Destry rides again)
    • 1940: Сім грішників / The Seven Sinners
    • 1941: Вогонь Нового Орлеана / The Flame of New Orleans
    • 1941: Herzen in Flammen (Manpower)
    • 1942: Die Freibeuterin (The Spoilers)
    • 1942: Pittsburgh
    • 1942: The Lady is willing
    • 1944: Follow the Boys
    • 1944: Kismet
    • 1946: Martin Roumagnac
    • 1947: Золоті сережки / Golden Earrings
    • 1948: Eine auswartige Affare (A Foreign Affair)
    • 1949: Jigsaw
    • 1950: Die rote Lola (Stage Fright)
    • 1951: Die Reise ins Ungewisse (No Highway in the Sky)
    • 1952: Engel der Gejagten (Rancho Notorious)
    • 1956: «Навколо світу за 80 днів» / (англ. Around the World in 80 Days)
    • 1957: Die Monte Carlo Story
    • 1957: «Свідок обвинувачення» / (англ. Witness for the Prosecution)
    • 1958: Im Zeichen des Bosen (Touch of Evil)
    • 1961: Das Urteil von Nurnberg (Judgement at Nuremberg)
    • 1962: The Black Fox, The True Story Of Adolf Hitler
    • 1964: Zusammen in Paris (Paris when it Sizzles)
    • 1972: I wish you Love
    • 1978: Schoner Gigolo, armer Gigolo
    • 1984: Marlene

    Інше

    Фільми, де сюжет пов'язаний з Дітріх

    Див. також

    • 1010 Марлен — астероїд, названий на честь акторки.
    • Wenn die Soldaten — пісня, що виконувалася Марлен Дітріх.

    Примітки

    1. https://www.berlin.de/senuvk/umwelt/stadtgruen/friedhoefe_begraebnisstaetten/downloads/eg-liste.pdf
    2. Marlene Dietrich Returns To Become Citizen of U. S. / D. BaquetManhattan, NYC: The New York Times Company, A. G. Sulzberger, 1938. — P. 5. — ISSN 0362-4331; 1553-8095; 1542-667X
    3. Flint, Peter B. (7 травня 1992). Marlene Dietrich, 90, Symbol of Glamour, Dies. The New York Times.
    4. http://www.marlene.com/bio.html Архівовано 28 вересня 2011 у Wayback Machine.. N.B. Цю дату в подальшому слід уточнити. Деякі джерела наводять 1939 рік.
    5. N.B. Цю дату в подальшому слід уточнити. Деякі джерела наводять 1907 рік.
    6. Born as Maria Magdalena, not Marie Magdalene, as per Dietrich's biography by her daughter, Maria Riva entitled Marlene Dietrich, ISBN 0-394-58692-1
    7. Bach 1992, ст. 20.
    8. Bach 1992, ст. 32.
    9. Bach 1992, ст. 39.
    10. Bach 1992, ст. 42.
    11. Див. наприклад, David Thomson, A Biographical Dictionary of the Cinema. London, Secker and Warburg, 1975, сторінка 587: «He was not an easy man to be directed by. Many actors — notably [Emil] Jannings and William Powell — reacted violently to him. Dietrich adored him, and trusted him…»
    12. Див., наприклад, David Thomson, A Biographical Dictionary of the Cinema. London, Secker and Warburg, 1975, статтю щодо Дітріх: «With him [von Sternberg] Dietrich made seven masterpieces [i.e., Blue Angel in Germany and the six in Hollywood], films that are still breathtakingly modern, which have no superior for their sense of artificiality suffused with emotion and which visually combine decadence and austerity, tenderness and cruelty, gaiety and despair.»
    13. Див., наприклад, David Thomson, A Biographical Dictionary of the Cinema. London, Secker and Warburg, 1975, статті по Дітріх та фон Штернбергу
    14. Sudendorf, Werner. «Thanks Soldier» Архівовано 25 вересня 2011 у Wayback Machine., marlenedietrich.org, 2000. Отримано 2010-02-20.
    15. CIA.gov (23 жовтня 2008). A Look Back ... Marlene Dietrich: Singing For A Cause. Процитовано 6 лютого 2011.
    16. McIntosh, Elizabeth P. (1998). Sisterhood of spies: the women of the OSS , p. 58. Dell., London. ISBN 0-440-23466-2.
    17. McIntosh, Elizabeth P. (1998). Sisterhood of spies: the women of the OSS , p. 59. Dell., London. ISBN 0-440-23466-2.
    18. I Wish You Love Production Schedule. Marlene Dietrich Collection Berlin. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 11 жовтня 2008.
    19. Marlene. Kino International. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 13 жовтня 2010.
    20. Der Himmel war grün, wenn sie es sagte, Der Spiegel, 13 November 2005. (нім.)
    21. Marlene Dietrich: Berlin. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 18 травня 2007.
    22. Dietrich fans scramble to pick up actress's treasures. BBC News. 2 листопада 1997. Процитовано 18 травня 2007.
    23. Swanson, Carl (5 квітня 1998). Recent Transactions in the Real Estate Market. The New York Observer.
    24. Фільм «Віола» на YouTube

    Література

    Посилання

    This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.