Масові вбивства комуністичних режимів

За словами Бенджаміна Валентіно, наявні дані свідчать про те, що в Болгарії, починаючи з 1944 р., в ході колективізації у сільському господарстві і політичних репресій могло бути вбито від 50 000 до 100 000 осіб, хоча для того, щоб робити остаточний висновок документів недостатньо.[3] Діню Шарланов у своїй книжці «Історія комунізму в Болгарії» відзначає, що за комуністичного режиму з 1944 по 1989 рік було вбито близько 31 000 осіб.[4][5]

Після повторного вступу Червоної Армії на територію Польщі в 1944 році трапилися масові вбивства і депортації вояків Армії Крайової, які брали участь спільно з СРСР у визволенні Вільнюса (операція «Гостра Брама») і Львова (операція «Буря»).

Найбільшим задокументованим злочинством, скоєним НКВС на території сучасної Польщі за активної співучасті МГБ і Польської Народної Армії, була Августівська облава.

Більшість жертв комуністичних злочинів у післявоєнну добу складали колишні вояки Армії Крайової та бійці самостійницького підпілля, які піднялися на збройну боротьбу проти нового загарбника. Після придушення антикомуністичного підпілля у період після 1947 року більшість жертв було засуджено в результаті так званих судових убивств. Це були солдати того підпілля, що боролося за незалежність, вояки Армії Крайової та опозиційні діячі. На початку 50-х років жертвами судових убивств стали також дійсні офіцери Війська Польського з довоєнним стажем. Завершення доби сталінізму в Польщі увінчалося різаниною робітників у Познані в червні 1956 року.

На думку Валентіно, в Східній Німеччині, починаючи з 1945 р., у ході політичних репресій із боку Радянського Союзу могло бути вбито від 80 000 до 100 000 осіб.[3]

За словами Валентіно, в Румунії з 1945 року в рамках колективізації сільського господарства і політичних репресій могло бути вбито від 60 000 до 300 000 осіб.[3]

За словами Рудольфа Руммеля, примусова праця, страти і концентраційні табори вилилися у понад мільйон смертей з 1948 по 1987 рік у Корейській Народно-Демократичній Республіці;[6] інші приписують 400 000 смертей самим тільки концтаборам.[7] За оцінками П'єра Рігуло, було 100 000 страт, 1,5 млн смертей, спричинених концтаборами і рабською працею, 500 000 смертей від голоду і 1,3 млн загиблих у Корейській війні.[8] Оцінки на основі найостаннішого північнокорейського перепису показують, що від 240 000 до 420 000 осіб загинули в результаті голоду 1990-х років і що на додачу до цього у Північній Кореї було від 600 000 до 850 000 випадків смерті з 1993 по 2008 рік.[9] Голод, який забрав аж один мільйон життів, було охарактеризовано як результат економічної політики уряду Північної Кореї[10] та як навмисний «терор голодом».[11] У 2009 році Стівен Роузфільд заявив, що Червоний Голокост «як і раніше зберігається у Північній Кореї», оскільки Кім Чен Ір «відмовляється обходитися без масових убивств».[12]

На початку 1950-х років комуністичний уряд у Північному В'єтнамі приступив до втілення в життя програми земельної реформи, яка, на думку Стівена Роузфільда, була «націлена на винищення класових ворогів».[13] Жертви обирали довільним чином, дотримуючись плану в чотири-п'ять відсотків.[14] Катування застосовувалися в широкому масштабі, настільки, що до 1954 року Хо Ши Мін стривожився і заборонив їх.[14] За оцінками, приблизно від 50 000[14] до 172 000[13] людей загинуло в кампаніях проти багатих землеробів і землевласників. Оцінки Роузфільда виражаються в набагато більших цифрах, які коливаються від 200 000 до 900 000, куди включено і страти без суду і слідства членів В'єтнамської національної партії.[13]

«Amnesty International» вважає, що під час Червоного терору 1977 і 1978 років у цілому було вбито півмільйона осіб.[15][16][17] Упродовж терору групи людей зганяли в церкви, які потім підпалювали, а жінок солдати піддавали систематичним зґвалтуванням.[18] «Фонд порятунку дітей» доповідав, що жертвами червоного терору стали не тільки дорослі, а й 1 000 чи більше дітей, переважно у віці від одинадцяти до тринадцяти років, чиї трупи були залишені на вулицях Аддіс-Абеби.[15] Сам Менгісту Хайле Маріам нібито вбивав своїх політичних супротивників голими руками.[19]

Музей терору у Будапешті.

У період короткочасної Угорської Радянської Республіки в 1919 році місцеві ленінці чинили злочини проти політичних опонентів. Після Другої світової війни комуністичне Управління державної безпеки утримувало концтабори і є відповідальним за масові вбивства.

Незважаючи на те, що Демократична Республіка Афганістан часто розглядається як приклад комуністичного геноциду, вона, за словами Франка Веймана і Атсуші Таго, становить проміжний випадок.[20] Перед радянським вторгненням Народно-демократична партія Афганістану стратила від 10 до 27 тисяч осіб, здебільшого в тюрмі Пул-е-Чархі.[21][22][23] Після вторгнення в 1979 році Радянський Союз встановив маріонетковий уряд Бабрака Кармаля, але він так і не оформився як комуністичний режим і перебував у безперервному стані війни. До 1987 року близько 80 % території країни постійно не контролювали ні про-комуністичний уряд (за підтримки радянських військ), ні озброєна опозиція. Для того, щоб порушити баланс на свою користь, СРСР використав тактику, яка являла собою поєднання політики «випаленої землі» і «міграційного геноциду»: систематично спалюючи посіви і знищуючи села у бунтівних провінціях, а також бомбардуючи у відповідь на ворожі дії цілі села, запідозрені у приховуванні або підтримуванні учасників опору, радянські інтервенти намагалися змусити місцеве населення перейти на підконтрольну їм територію, тим самим позбавляючи збройну опозицію підтримки місцевих жителів.[24] На час виведення радянських військ (у 1988 році) було вбито від 1 до 1,5 млн осіб, переважно мирних афганців, а третина населення Афганістану стала переміщеними особами.[25] М. Хасан Какар доводив, що «афганців можна віднести до останніх жертв геноциду з боку наддержави».[26] Було розкопано масові поховання страчених в'язнів, що датуються радянським періодом.[27]

За словами Джея Ульфельдера і Бенджаміна Валентіно, у дослідженні щодо оцінки ризиків спонсорованого державою масового вбивства, де масове вбивство визначається як «дії урядовців[, що] обернулись умисною смертю принаймні 1000 некомбатантів із розрізненої групи у період безперервного насильства», кубинський уряд Фіделя Кастро знищив від 5000 до 8335 службовців, не причетних до безпосередніх воєнних дій, у рамках кампанії політичних репресій у 1959—1970 рр.[28]