Повстання Верлана

Правобережна Україна була ядром найбільш ранніх українських повстань проти польського панування у XVI—XVII століттях, однак на початок XVIII ст. вона пережила ряд драматичних метаморфоз. Після кількох хвиль переселення жителів до Гетьманщини та Слобожанщини, а також нового розселення на Правобережжі селян із Галичини та Волині, на початок XVIII ст. тут склалась ситуація, що нагадувала ту, яка існувала на початку визвольного руху в XVI столітті. Суттєвою відмінністю була лише значно менша кількість населення та існування Гетьманщини — козацької держави на Лівобережжі, що знаходилась під протекцією Російської імперії.

Внаслідок повстання Палія та дипломатично-військових заходів Івана Мазепи у 1704-1712 роках Правобережжя перебувало під управлінням адміністрації Гетьманщини[3]. Проте згодом, російський уряд за умовами Прутського миру передав Правобережжя знову до складу Речі Посполитої.

Після цього, польська адміністрація зробила спробу відновити на цих територіях кріпацтво і католицизм. Побоюючись лояльності місцевого, переважно православного, населення до Гетьманщини та Російської імперії, влада Речі Посполитої розробила програму релігійно-національного приниження та дискримінації українського населення, як православного так і греко-католицького віровизнань, з метою його ополячення[4].

Це стало причиною відновлення збройного опору мешканців Правобережжя, спочатку стихійного і спорадичного, а потім більш організованого, котре, згодом, отримало загальну назву Гайдамаччини.

У вересні 1733 року, після смерті польського короля Августа ІІ, внаслідок суперечок серед учасників Сейму, було короновано Станіслава Лещинського — якого підтримувала одна частина магнатів, інша частина обрала Августа III. Станіслав вважався кандидатурою роду Потоцьких та Франції, а Август Росії та Австрії. Внаслідок втручання російських військ Август був введений до Варшави і коронований. Таким чином у країні виявилось два королі, кожен з яких спирався на свою частину дворян. Це привело до загального хаосу і розбалансування і так кволих інститутів влади Речі Посполитої. Присутність російських військ на території Польщі особливо ясно підтверджувала її політичну залежність і неспроможність державних інституцій нормально функціонувати. Крім того російська агітація за Августа III давала можливість гайдамацьким загонам «легально» поборювати прихильників Станіслава — Потоцьких, яким належали великі маєтності на Правобережжі.

Шаргород — столиця Верлана, гравюра XIX ст.

Руїни фортеці у Бродах

Підготовча стадія повстання не з'ясована у повній мірі. В історичних документах засвідчено його урочистий початок, коли сотник Верлан, що раніше служив у надвірній міліції князів Любомирських у Шаргороді оголосив себе наказним полковником і оприлюднив маніфест повстання:

«Прийшов наш час, громадяни, що живете в шляхетських, королівських, чи церковних маєтках: час визволення з шляхетського ярма і звільнення від тягарів, які накинули на вас ваші пани. Бог зглянувся з високого неба на вашу недолю. На ваші сльози й терпіння, вислухав ваших молитов, послав вам захисників, що помстять ваші кривди. Ставайте на допомогу тим, що взялись захищати вас і ваші права. Настала пора зажадати від ворогів розплати за ваші кривди, биття, муки, нечуване здирство, що їх ви зазнавали від них досі. Посилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за якими треба йти зі зброєю, яку хто має. Залишайте хати, жінок, ваших коханих дітей, а не пожалієте того, бо скоро вже переконаєтесь, що Бог призначив для вас перемогу і станете всі вільними людьми, як знищите те гадюче плем'я ваших панів, що досі ссуть вашу кров. Ми вже й давніше закликали вас, але ви не вірили в успіх; тепер можете повірити, коли ваші брати почали успішне звільнення з неволі і з цього ярма на Україні і Поділлі. Кличте Бога на рятунок і єднайтеся з нами, щоб помогти»[5].

За свідченнями В. Антоновича, у своїх закликах Верлан опирався на циркуляр російського полковника Полянського, який закликав озброєних людей на Правобережжі, в першу чергу міліціонерів, виступити проти Станіслава Лещинського та його соратників. У разі успіху, створені повстанцями козацькі структури будуть збережені та приєднані до Російської імперії, де на той час ще зберігалась відносна автономія Гетьманщини та дотримувались вольності Запоріжжя. Перед населенням Правобережжя була відкрита перспектива об'єднання із іншими частинами українського народу, що жили у більш благополучних умовах. Селяни в такому випадку звільнились від кріпацтва, якого в той час не було на Лівобережній Україні. З іншого боку, дослідник П. Мірчук зауважує, що не існує жодного документального доказу взаємодії Верлана і Полянського, а такого роду інформація є результатом поширення польського пропагандистського прийому, спрямованого на дискредитацію повстання[6].

Згідно свідчень В. Антоновича, Верлан, перебуваючи у Шаргороді, скликав до себе підрозділи надвірної міліції з інших міст та почав вербувати місцевих селян. Таким чином місто стало епіцентром повстання. Почала формуватись армія, котра була поділена Верланом на чини і звання (сотників, ротмістрів, поручників тощо), сотники та десятники обирались самими повстанцями, серед яких були, раніше розрізнені, гайдамацькі загони, запорожці і навіть представники шляхти. У військо увійшли козацькі ватажки Писаренко, Степан Скорич, Михайло Флоринський, Савва Чалий, запорожці Грива, Темко, Моторний. Під їхнім командуванням були сформовані полки чисельність коло 1000 осіб кожен.

На першому етапі армія Верлана зайняла територію Поділля, точніше тодішнє Брацлавське воєводство, де було знищено коло 90 польських феодалів та їх військових відділів. Далі, загони повстанців перейшли на Київщину і західну частину Поділля. На третьому етапі, влітку 1734 року полк Верлана вирушив на Волинь і в битві під Кременцем здобув перемогу над польським військом, яке вийшло йому на зустріч. Просуваючись на Захід гайдамаки зайняли Броди і східну частину Галичини (до Львова)[7] та південно-східну частину Волині (до Дубна). Під контролем повстанців опинилась територія розтягнута на відстань коло 650 кілометрів. На всіх зайнятих районах скасовувалось кріпацтво, панщина, впроваджувались козацькі демократичні інститути, селяни наділялись частковими виборними правами.

Головним наслідком постання Верлана стала організація, до того розрізнених загонів повстанців та противників феодально-кріпосницької адміністрації Речі Посполитої, в організовану гайдамацьку армію. Хоча повстання не досягнуло своєї мети, створені Верланом структури і відчуття широкої солідарності стали важливим досвідом, що дозволив гайдамакам вести перманентну війну із польською владою впродовж усіх 1740-х та 1750-х років, в очікування нового шансу на велике повстання. Такого який випав наприкінці 1760-х років, коли під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти почалось наймасштабніше гайдамацьке повстання під назвою Коліївщина.

1886 року вийшло історичне оповідання Францішека Равіти «На порубіжжі» (пол. Na Kresach) про повстання Верлана[12].

• Коліївщина