Поживанов Михайло Олександрович

• Батько Олександр Михайлович (1934–2003) — доктор технічних наук, заслужений винахідник РРФСР, Лауреат премії України в галузі науки і техніки (1990)[6]. Перший голова Державного комітету України з металургійної промисловості[7].
• Мати Алла Миколаївна (1937–2011). Дружина Тетяна Анатоліївна (1963). Сини Олександр (1987), Валерій (1989), Сергій (1996).

Протягом 1991—1994 рр. — директор малого приватного підприємства «Азовтехна» (Маріуполь)[8].

1994 року Поживанова вперше обрано народним депутатом України, а також міським головою Маріуполя та головою міської ради (займав посади до 1998 року)[9]. Тоді ж він очолив футбольний клуб «Металург»[10].

Ставши мером, Михайло Поживанов домігся перегляду нормативів міського бюджету, який наступного 1995 року було перевиконано на 54 %. В місті, в одному із перших в Україні, було повністю ліквідовано заборгованість по зарплатам і пенсіям[11].

За сприяння міського голови Поживанова, було збудовано станцію переливання крові, дитячу поліклініку Приморського району, новий колектор. Було проведено капітальний ремонт комунальних мереж, запроваджено систему моніторингу викидів отруйних речовин у повітря[12], відновлено Галерею Куїнджі (нині — Художній музей імені Куїнджі)[13]. Міська рада передала працівникам редакції та друкарні 50 % комунального майна, що стало безпрецедентним рішенням для держави[14].

В 1996 та 1997 роках Поживанова було номіновано на звання «Людина року» в номінації «Міський голова»[15][16].

1998 року Михайло Поживанов, за грантової підтримки, заснував ГО «Фонд муніципальних реформ „Магдебурзьке право“»[3].

1999 року працював у виборчому штабі Олександра Омельченка на виборах Київського міського голови. Після перемоги останнього, з серпня, розпочав роботу в Київській міській державній адміністрації. Спочатку на посаді в. о. заступника голови, потім — заступника керівника секретаріату[9].

У 2000 Поживанов очолив Головне управління зовнішньоекономічних зв'язків та інвестицій КМДА, створене за його ініціативи[17], у 2002 став заступником міського голови О. Омельченка[10]. У цей період було оновлено програмні документи КМДА із залучення інвестицій, розроблено концепцію системи муніципальних гарантій для захисту прав інвесторів[18][19].

Михайло Поживанов організовував і брав участь у Road Show у різних країнах світу (у тому числі в таких містах: Нью-Йорк, Лондон, Бостон, Відень, Мюнхен, Франкфурт-на-Майні, Цюрих). Через продаж єврооблігацій Київ залучив 150 млн (2003) та 200 млн (2004) доларів позики[20][21].

Відповідаючи за інвестиційний сектор КМДА, Поживанов очолював команду, яка захищала інтереси України в судовій справі за позовом «Дженерейшн Юкрейн» на суму 9 млрд доларів. Справа розглядалася у Вашингтоні, де її було виграно. За це Михайло Поживанов отримав Подяку від Кабінету Міністрів України[19][22].

Додатковий напрямок зовнішньоекономічної діяльності — стимуляція в'їзного туризму, особливо ділового, конгресового та виставкового. З цією метою заступник міського голови Михайло Поживанов із українським туристичним бізнесом запровадив участь єдиним стендом у міжнародних туристичних заходах, зокрема на Міжнародній туристичній біржі в Лондоні «WTM — 2004»[23].

За час роботи Михайла Поживанова у Головному управлінні зовнішньоекономічних зв'язків та інвестицій КМДА, тільки прямі зарубіжні інвестиції в господарство міста зросли у понад 2 рази[19].

У перші дні Помаранчевої революції Михайло Поживанов — заступник міського голови Києва та керівник управління житлово-комунального господарства міста (з вересня 2004 року[17]) — налагодив цілодобове прибирання Майдану Незалежності комунальними службами, щодня кожен район столиці присилав по 30 двірників[24].

2005 року Михайло Поживанов — знову депутат Верховної Ради України. Також обирався в 2006 та 2007 роках. 29 грудня 2007 його було призначено головою Держкомрезерву. 25 травня 2008 Поживанов здав парламентський мандат у зв'язку із сумісництвом ним посад у законодавчій і виконавчій гілках влади[9].

Протягом грудня 2008 — березня 2010 року був заступником міністра економіки Богдана Данилишина[25].

У 2010—2014 рр. працював у девелоперській компанії «EYEMAXX Real Estate AG» (Австрія) від посади менеджера проекту до керівника офісу. Керував чеським, словацьким та угорським філіалами компанії[26][27].

1994 року Михайла Поживанова було обрано до Верховної Ради II скликання від Маріупольсько-Жовтневого виборчого округу № 135. На момент обрання він був безпартійним[28].

З часом Поживанов долучився до Ліберальної партії, став членом Політради та виконкому[29]. У парламенті входив до фракції «Соціально-ринковий вибір», в якій зібралися ліберали[30]. Працював у Комітеті з питань економічної політики та управління народним господарством[31].

З 1995 до 1998 був членом Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при Президентові України[32][33].

Михайло Поживанов стояв у витоках партії «Реформи і порядок», яка виникла в жовтні 1997 року[34]. Став 4-м у партійному списку на парламентських виборах 1998 року. Також балотувався як мажоритарник по виборчим округам № 56 (Маріуполь)[35] і № 58 (Слов'янськ), та на посаду міського голови Маріуполя, але ніде не пройшов. Парламентські та місцеві вибори в місті відбулися з численними порушеннями чинного законодавства, про що було визнано в липні 2002 року відповідним рішенням Печерського суду столиці. Однак це відбулося вже після закінчення каденції міського голови та парламенту[9].

Ймовірною причиною поразки Поживанова на виборах, зокрема, вважався його конфлікт з президентом Леонідом Кучмою та головою Донецької облдержадміністрації Віктором Януковичем. Обласна влада тиснула на міського голову Маріуполя, щоб підприємства міста уклали контракти на дорожчий газ. Поживанов наважився відповісти й у грудні 1997 року на виїзному засіданні уряду він публічно заявив про судимості Віктора Януковича[36]. А за кілька днів, на засіданні Ради з місцевого самоуправління, вступив у суперечку з Кучмою, звинувативши останнього у неналежній співпраці з представниками місцевого самоврядування[37].

У січні 2002 року, будучи членом Партії «Реформи і порядок», Михайло Поживанов потрапив до виборчого списку Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» (№ 87). Однак він не пройшов до парламенту, оскільки на виборах 31 березня блок отримав 70 мандатів за списками[38].

Згодом низка депутатів склала свої мандати для роботи в органах виконавчої влади і, таким чином, 5 квітня 2005 року Михайло Поживанов став народним депутатом України IV скликання за списком «Нашої України». Працював заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції, а також був членом Тимчасової слідчої комісії, яка розслідувала можливий факт незаконного фінансування виборчої кампанії Ющенка з боку Бориса Березовського[39].

25 травня 2006 року Поживанова, на той час — члена Народного Руху України, обрано до парламенту (V скликання) за списками «Нашої України» (№ 74). У парламенті працював секретарем Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, брав участь у роботі груп з міжпарламентських зв'язків з низкою держав тощо[40].

Того року «Наша Україна» висунула Михайла Поживанова на посаду міського голови Донецька, але він не пішов на вибори[9].

24 березня 2007 року на з'їзді НРУ було призупинено членство Поживанова, який перед з'їздом шукав у керівників обласних осередків підтримки для своєї кандидатури на пост лідера партії. Це призвело до протистояння з поточним головою — Борисом Тарасюком. На думку Михайла Поживанова, тодішній голова «задовольняє свої амбіції, переймаючись лише власним піаром». Син засновника Руху — Тарас Чорновіл — припустив, що такий поворот став можливим через «персональну несумісність і взаємну неприязність» між Тарасюком і Поживановим[41].

На основі рішення з'їзду блоку «Наша Україна», 7 червня 2007 року Поживанов склав мандат народного депутата разом із 28-ма колегами[42]. Його було обрано на тогорічних позачергових виборах від Блоку Юлії Тимошенко у статусі безпартійного (VI скликання). Працював у Комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, низці груп з міжпарламентських зв'язків[43].

Восени 2007 року Поживанов провів громадську акцію «За свідомий вибір киян», розмістивши в столиці білборди та сітілайти, де виступив за проведення виборів міського голови Києва в два тури та за створення закону про референдум, що надає містянам право звільняти мера[44]. Існувало припущення, що це частина передвиборчої програми Поживанова, але він не пішов на ці вибори.

29 грудня 2007 року Михайла Поживанова було призначено головою Держрезерву. У зв'язку з цим у травні 2008 року він достроково склав мандат народного депутата. А 17 грудня 2008 року його було звільнено з Держрезерву та призначено заступником міністра економіки в уряді Юлії Тимошенко[4].

У березні 2010 року Михайла Поживанова було звільнено з посади заступника міністра економіки, у зв'язку з відставкою уряду Юлії Тимошенко[4].

У червні він лікувався в австрійській клініці Рудольфінерхаус, де познайомився з керівником девелоперської компанії «EYEMAXX AG», який запропонував роботу. Підготувавши необхідні документи, 6 вересня 2010 року Поживанов отримав дозвіл на роботу й проживання в Австрії та підписав контракт на 5 років[45].

31 січня 2011 року СБУ порушила кримінальну справу щодо Поживанова та оголосила розшук. Слідчі інкримінували колишньому голові Держрезерву розкрадання 35 млн грн[46].

Це стало однією зі складових політичних переслідувань за президенства Януковича, що проявилося в порушенні кримінальних справ проти членів уряду Тимошенко (2010—2013).

Поживанов повідомив листом генерального прокурора та голову СБУ про контакти для зв'язку. Однак до 2014 року офіційної взаємодії з слідчими не було[47].

Також Михайло Олександрович висловив здивування з приводу звинувачень на його адресу, зазначаючи, що посаду він обіймав недовго (менше року), під час передачі справ його діяльність перевіряли КРУ та Рахункова палата України і не висловили жодних зауважень. Після нього змінилося ще двоє голів і, озвучені слідством, прямі звинувачення стосуються часу їхнього керівництва[26].

На думку Поживанова, слідча справа була помстою «донецьких» за його діяльність на посаді міського голови Маріуполя. Журналістка Соня Кошкіна 24 лютого 2011 року висловила альтернативну версію. Вона вважала, що в діях влади прослідковувалося звичайне рейдерство: заволодіти нерухомістю Поживанова, доки власник перебуває закордоном і не зможе відреагувати[48].

2012 року слідство призупинили, що збіглося з часом відставки голови СБУ Валерія Хорошковського. Офіційна причина: невідоме місцезнаходження Михайла Поживанова. Хоча силовикам і медійному простору було відомо про координати політика та його готовність свідчити[49].

27 січня 2014 року, у розпал Революції гідності, було закрито кримінальне провадження щодо Поживанова. Згодом до Відня приїхав слідчий, якому Поживанов давав свідчення протягом 6 годин. Звинувачення було остаточно знято, а справу закрито як незаконно порушену. 20 березня 2014 року Михайло Олександрович повідомив журналістам про своє повернення до України[19][50].

2014 року взяв участь у відкритих конкурсах на посаду заступника міністра у Мінрегіонбуді та Мінекології. Обидві конкурсні комісії схвалили кандидатуру Поживанова. Але міністр Мінрегіонбуду відмовився рекомендувати кандидата на затвердження. Від роботи у Мінекології Михайло Поживанов відмовився сам, дізнавшись про непрозорі домовленості[27].

2017 року Михайло Поживанов став членом Аграрної партії України. 17 грудня 2017 року на ХIII з'їзді партії його було обрано до Президії Політичної ради[51][52]. У 2019 році вийшов із Аграрної партії України.

Кандидат у народні депутати від партії «Сила і честь» на парламентських виборах 2019 року, № 11 у списку[53].

Наразі безпартійний.