Польовий Василь Петрович

1954 року Василь Польовий вступив до Єлецького (колишнє Орловське) художнього училища, де тоді викладали Берта Геллер (школа Ашбе, Мюнхен) і Віктор Сорокін (школа Сергія Герасимова). Після закриття училища за так званий формалізм усіх студентів розподілили по різних навчальних закладах, Василь потрапив у Ленінградське таврійське училище, а невдовзі вступив до Леніградського вищого художньо-промислового училища імени В. Мухіної на відділення інтер'єру. У ті часи його приятелями і знайомими були художники Олександр Харитонов, Дмитро Краснопевцев, Дмитро Плавінський, Михайло Шем'якін, Едуард Зеленін, Тетяна Кернер, Сергій Васильєв, Анатолій Звєрев, театральний художник Олег Целков, художник і поет Олег Григор'єв, письменник Сергій Довлатов.

Закінчивши ЛВХПУ ім. Мухіної, Василь Польовий перебрався в Москву — тодішній притулок вільнолюбних неформальних митців. Там познайомився з художницею Юлією Подоговою й одружився з нею. Подружжя почало разом працювати в КДОМ (Комбінаті декоративно-оформлювального мистецтва). Саме там Василь відчув усю непробивність радянської системи. Художникові належало виконувати тільки готові зразки героя, пейзажу, портрету. Соціалістичний реалізм заводив мистецтво в глухий кут.

На той час до Москви приїхав Сікейрос, огледівся, все зрозумів, назвав радянську художню школу «дрібнобуржуазним салоном у дусі 80-х років XIX століття» і запросив до себе учнів — учитися справжнього революційного мистецтва.

Василь Польовий у 1950-ті.

Підпільне художнє життя Москви сімдесятих років було насичене: домашні виставки, цікава інформація, нові знайомства. Боротьба інтелігенції давала свої плоди — влада була змушена попускати узи. Частина робіт Василя Польового потрапила за рубіж. Українець із Чехословаччини Арсен Погрібний, автор знаменитого альбому «Наївне мистецтво», влаштував у Братиславі виставку не визнаних у СРСР художників, у тому числі й Польового. Згодом цю виставку побачили в Італії, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Франції й інших країнах. Після придушення революції в Чехословаччині 1968 р. сліди цієї виставки загублено. Окремі Василеві картини таємно вивозилися пізніше й потрапляли на виставки в Ізраїлі, Італії, Угорщині, Румунії та багатьох інших країнах. Його твори зберігаються в музеях і приватних колекціях у Франції, Німеччині й Росії.

Улітку 1965 року приїхавши в Україну, Василь надихнувся атмосферою батьківщини. Результатом став цикл картин на українські теми, написаних темперою на полотні. 1967 р. ці картини стали основою виставки в Москві. 3a ними ж митця прийняли до Спілки художників СРСР.

Влітку 1972 року художник разом із дружиною та донькою Ганною переїхав до Львова, де познайомився з одним, що залишився в живих, бойчукістом — Охрімом Кравченком, з художниками Володимиром Патиком, Валерієм Шаленком, Михайлом Штейнбергом, Анатолієм Семагіним, Зиновієм Бобриком, Володимиром Пінігіним, видатними графіками Іваном Остафійчуком і Леопольдом Левицьким, визначними майстрами паризької школи фовізму Романом і Маргаритою Сельськими. Таке спілкування трохи компенсувало те, що загалом не було волі у творчості. Василь Польовий відмовився взяти участь у львівських виставках на задані теми — «Село», «Антирелігійна пропаганда» тощо.

За чотири перші роки життя у Львові він встиг виконати кілька монументальних робіт: стінний розпис «Дружба народів» у молдавському місті Рибниці; удвох із дружиною — мозаїку на тему моря в басейні табору «Юність» у Симферополі, а також кілька мозаїк на автопавільйонах Львівщини. Вів далі свої пошуки секретів енкаустики і згодом став успішно застосовувати цю технологію у творчості.

У 1976 р. Василь Польовий, прийнявши хрещення, почав відвідувати нелегальну тоді церкву баптистів-п'ятдесятників, і «за поширення євангелістської пропаганди» його виключили із Спілки художників СРСР. Відтак у художньому комбінаті подружжю Польових взагалі перестали давати роботу. Наступні 10 років Василь робив розписи церков під Львовом, писав ікони на замовлення, радо брався й за некваліфіковану випадкову працю — наприклад, корчувати пеньки. Василя Польового не приймали ні на які роботи і не давали художніх об'єктів у Спілці, він був у «чорному списку» КДБ. Кожне відвідування церкви загрожувало арештом, родина голодувала, і в грудні 1989 року довелось еміґрувати. Не дозволено вивезти картини, навіть свої власні. Частину Василь Польовий роздарував, розпродав музеям, а решту купили приватні колекціонери.

У травні 1990 р. він із сім'єю прибув у США, а у вересні 1994-го остаточно поселився в Ґринвіллі (Південна Кароліна). Довелося спершу фарбувати дахи, потім працювати прибиральником у шпиталі, але з часом усе налагодилося. Відбулося п'ять персональних виставок Василя Польового в Атланті, виставка в художньому музеї міста Ґринвілл та кілька виставок в Гендерсонвіллі й Ашвіллі (Північна Кароліна). Його картини розходяться у США і країнах Європи.