Південнокитайське море

На півночі Тайванською протокою (180 км на півночі) поєднується із Східно-Китайським морем, на заході Малаккською протокою (30 км у найвужчому місті) поєднується із Андаманським морем, на півдні протоками Карімата і Геласа поєднується з Яванським морем, на сході протоками Міндоро і Балабак поєднується з морем Сулу, протокою Баші і Лусон на північному сході поєднується з Тихим океаном[2].

Приморські країни (з півночі за годинниковою стрілкою): КНР, Китайська Республіка (Тайвань), Філіппіни, Малайзія, Бруней, Індонезія, Сингапур, Таїланд, Кампучія, В'єтнам.

Акваторія моря	Острови моря (англ.)

Узбережжя порізане слабко, берега переважно низькі[3].

Затоки мілководні (до 50-70 м): Бакбо, Сіамська[2][4].

Острови: найбільший острів Хайнань, також острови Лабуан, Батан, Бінтам, Сінгапур, багато архіпелагів невеличких коралових островів: Наньшацюньдао (Спратлі), Сішацюньдао (Парасельські), Бунгуран (Натуна), Анамбас, Дуншацюньдао (Пратас)[2]. Поблизу узбережжя острови являють собою затоплене продовження материкових гір, острови східної частини моря — коралові.

Узбережжя Центрального В'єтнаму	Бухта Халонг у затоці Бакбо	Узбережжя Палавану	Мис Маобіту, Тайвань	Узбережжя Сараваку

Для Південно-Китайського моря характерні активна тектонічна діяльність, часті підводні землетруси, підводні вулканічні виверження[5]. Середня глибина 1024 м[1].

У рельєфі дна Південно-Китайського моря можна виділити 3 зони[4]:

• Континентальний шельф. Більше половини площі моря. Найбільш розвинений в північній і південно-західній частині моря. Глибини Зондського шельфу 30-80 м, поблизу края до 150[1].
• Континентальний схил і підводні схили островів. Східчастої структури, до глибин 3000-3600 м.
• Підводна западина. Північно-східна частина моря з глибинами більше 4000 м (найбільша 5560 м, 5245 м[5])[1].

Південна частина моря має досить складний рельєф дна, багато островів, безліч рифів і мілин, вона відділяється від глибокої північної частини крутим уступом (1500 м)[4]. Ґрунти на великих глибинах — мул, на мілководдях — піщанистий мул, місцями камінь, галька[3].

У надрах шельфу Південно-Китайського моря прогнозовано зберігається 3,1 млрд нафти, що є предметом суперечки приморських країн[6].

Рельєф дна моря	Рельєф дна північної частини моря	Мілина коралового рифу

Північні й центральні частини моря лежать у субекваторіальному, а південна — в екваторіальному кліматичному поясі[7]. Влітку переважають екваторіальні повітряні маси, взимку — тропічні. Загалом циркуляція мусонного типу, узимку переважає північно-східний мусон, влітку — південний й південно-західний, менший за тривалістю й силою[3][5]. Швидкість вітру під час зимового мусону сягає 16—18 м/с на півночі, 12—14 м/с у центральній акваторії, 13—15 м/с на півдні[4]. Сезонні амплітуди температури повітря незначні. Середня температура лютого від +15 °C на півночі, до +25 °C на півдні, середня температура серпня від +27 °C до +28 °C[5]. Влітку й восени над морем часто проходять тайфуни, що йдуть із західної частини Тихого океану, інколи утворюються й над самим морем (влітку північніше за 15° пн. ш, восени — південніше)[3][4]. Час проходження тайфуну над морем — 5-12 діб[4]. Атмосферні опади — 2000—2500 мм на рік[5]. На півдні увесь рік панують екваторіальні повітряні маси. Клімат жаркий і вологий зі слабкими нестійкими вітрами. Сезонні амплітуди температури повітря часто менші за добові. Зволоження надмірне, часті зливи й грози[8].

Кліматограма Гонконгу (північ моря)	Кліматограма Куала-Тренгану (південь моря)	Хмарність над морем у грудні	Хмарність над морем поблизу островів Натуна	Тайфун над Гонконгом

У море впадають річки: Меконг, Менам, Хонгха (Червона), Сіцзян, Капуас, Раджанг[2]. Площа водозбірного басейну Меконгу становить 1 млн км², у гирлі велика дельта з протоками завширшки 2-20 км, під час повені річка виносить у море багато мулу (250 тонн/км³)[4].

Циркуляція вод Південно-Китайського моря зумовлена дією мусонів, взимку має циклонічний характер, а влітку — антициклонічний[1]. У західній частині моря влітку південні морські течії, взимку — північні (середня швидкість 1 км/год); в східній частині моря морські течії непостійні, невеликої потужності[5]. Характерним для морської циркуляції є надходження вод Північно-пасатної морської течії Тихого океану взимку через Тайванську і протоку Баші, а влітку через південну протоку Карімата. Водообмін моря з іншими акваторіями океану значно ускладнений глибинами проток: Тайванська — найбільша глибина 70 м, Карімата і Геласа — до 40 м, Малаккський — до 30 м[4]. Основний водообмін відбувається через глибоку западину (2500 м) протоки Баші між Тайванем і Лусоном у північній, найглибшій частині моря (глибинні води Півдненно-Китайського моря і Філіппінського — гомогенні); через глибокі протоки Міндоро (450 м) і Балабак водообмін із морем Сулу незначний[4]. Фізико-географічне положення моря зумовлює утворення 3-х взаємопов'язаних типів циркуляції морських вод:

• поверхнева мусонна течія, найбільш виражена в західній частині моря;
• горизонтальна, під час північно-східного мусону в східній частині моря протитечія йде на північ;
• вертикальна, під час мусонів[4].

Припливи у морі складного характеру, добові й мішані, у Тайванській протоці півдобові, висотою до 5,9 м,[5]. На узбережжі Північного В'єтнаму висота припливів 3-4,5 м; Центрального — 1,2-1,6 м; Південного — 2-4 м[4]. Швидкості припливних течій 10-150 см/с, в залежності від конфігурації узбережжя й рельєфу дна. У річкових системах припливні хвилі переміщуються зі швидкістю 15-25 км/год на відстані до 180 км у Хонгха, до 400 км у Меконзі[4].

Найбільша протяжність моря збігається із напрямком мусонів, що спричинює взимку велике хвилювання в північній частині акваторії (хвилі завишки 7 м, завширшки 170 м), повторюваність 5-бального хвилювання складає 30 %; влітку хвилювання знижується, 5-бальне хвилювання у 15 % (60 % зиб)[4]. Висота хвиль при вітрах в затоці Бакбо складає 3-4 м (до 8 м під час тайфунів), Сіамська затока більш мілководна й захищена, але й тут хвилі можуть сягати 5 м висоти[4].

Сезонні коливання рівня морської води збігаються із мусонною циркуляцією: максимальний рівень на західному узбережжі в жовтні-березні, на східному — серпень-вересень[4]. Вітрові нагони найбільші на західному мілководному узбережжі, південно-східні мусонні вітри до якого підходять прямовисно. Особливо небезпечні вітрові нагони води від тайфунів, що збігаються у часі з припливами (2,5 м на узбережжі В'єтнаму, до 6 м — Південний Китай)[4]. При виході на суходіл тайфуни можуть підтоплювати рисові поля солоною морською водою (в дельті Меконгу на відстань 100 км), зона найбільшого нагону води знаходиться за 3-18 км праворуч від центру циклону[4].

Водозбірний басейн Меконгу	Водозбірний басейн Сіцзяну	Дельта Меконгу супутниковий знімок	Рисові чеки дельти Меконгу

Середня температура морської води на поверхні на півночі в лютому +20 °C, в серпні +28 °C; на півдні в лютому +27 °C, в серпні +29 °C; в Сіамській затоці й на півдні цілий рік вода не охолоджується нижче +28 °C[5]. Сезонні коливання температури найбільші в Тайваньській протоці — 14 °C, найменший в Сіамській затоці — 4 °C[4]. Глибше 200 м термохалінні характеристики слабко реагують на коливання зовнішніх умов. Глибше 2000 м температура води (+2,3 °C) і солоність (34,63 ‰) практично не коливаються протягом року[5]. Взимку термоклин (шар завтовшки 70-90 м, градієнт 26→12 °C) залягає на глибинах 70-80 м (150 м поблизу берегів), влітку, через згінні процеси південних течій, термоклин (шар завтовшки 120—140 м, градієнт 29→12 °C) підіймається до глибин 30-40 м[4].

Солоність морської води змінюється від 31,0—33,0 ‰ влітку до 31,5—34,0 ‰ взимку[5]. На розподіл солоності в акваторії моря впливають мусонна циркуляція, атмосферні опади й річковий стік в західній і південній частині. Взимку солоний язик із Тайванської протоки спускається на південь західним узбережжям, а на сході протитечія зменшує солоність вод; влітку антициклональна циркуляція відносить далеко на північ прісні води Меконгу. Галоклин у морі формується нижніми субтропічними водними масами із максимумом солоності, що формуються в зоні пасатів; глибина 175 м у відкритому морі, 150 м поблизу узбереж[4]. У районі протоки Баші солоність океанічних вод дорівнює 34,9 ‰, температура — 23 °C, вміст кисню — 4,5 мл/л[4]. Глибинні води досить однорідні за структурою й подібні до вод Філіппінського моря, солоність на глибинах 2000 м складає 34,5…34,68 ‰, місткість кисню — 2,5 мл/л[4].

У водах Південно-Китайського моря мешкає 900 видів риб, 60 % — види тропіків Тихого й Індійського океанів, 30 % — теплолюбні риби помірних широт. Південно-Китайське море багате на рибні ресурси (приблизно 20 видів):

• пелагічні види — тунець (Thunnus), південний оселедець (Sprattus fuegensis), сардини (Sardina), скумбрія (Scomber), летючі риби (Exocoetidae), акули, пеламіда (Sarda sarda);
• придонні види — орбань (Argyrosomus regius), морський вугор (Conger), рифовий окунь (Lutianidae), морський карась (Diplodus), пильчак (Serranus), ставрида (Trachurus);
• донні види — саурида (Saurida), барабуля (Mullus), камбала (Pleuronectidae), морський сом (Pangasius krempfi)[4][5].

У морі окрім риби ведеться вилов морських черепах (Chelonioidea), устриць і трепангів[1].

Риби коралових рифів островів Спратлі	Мушля тридакни	Летюча риба	Зелена черепаха	Сушені трепанги

Згідно «Межі океанів і морів», 3-є видання (1953) Міжнародної гідрографічної організації межі моря визначені:[9]

На півдні. Східна та південна межі Сінгапурської та Малаккської проток [лінія, що з'єднує Танджун-Даток, південно-східна точка Джохора (1°22′ пн. ш. 104°17′ сх. д.) через риф Орсборо до Пуло-Коко, північно-східного краю острова Бінтан (1°13′ пн. ш. 104°35′ сх. д.). Північно-східним узбережжям Суматри на захід до Танджан-Кедабу (1°06′ пн. ш. 102°58′ сх. д.) далі східним узбережжя Суматри до мису Луципара (3°14′ пд. ш. 106°05′ сх. д.) звідти до Танджун-Нанки, південно-західного краю острова Банка, через цей острів до Танджун-Берикату, східної точки(2°34′ пд. ш. 106°51′ сх. д.), до Танджун-Джемангу (2°36′ пд. ш. 107°37′ сх. д.) у Біллітоні, вздовж північного узбережжя цього острова до Танджун-Боероенг-Манді (2°46′ пд. ш. 108°16′ сх. д.), звідти лінія до Танджун-Самбар (3°00′ пд. ш. 110°19′ сх. д.), південно-західного краю Борнео.

На сході. Від Танджун-Самбар через західне узбережжя Борнео до Танджун-Сампанманджіо, північної точки, звідси лінія до західної точки острову Балабак і Секамських рифів, до західної точки острова Банкалан і до мису Булілуян, південно-західної точки острова Палаван, через цей острів до мису Кабулі, його північної точки, звідти до північно-західної точки острова Бусуанга і мису Калавіте на острові Міндоро, до північно-західної точки острова Любанг і до мису Фуего (14 ° 08'N) на острові Лусон, через цей острів до мису Енганьо, північно-східної точки Лусона, по лінії, що з'єднує цей мис зі східною точкою острова Балінтанг (20 ° N) та до східної точки острова Й'Амі (21°05'N) звідти до Гарана-Бі, південної точки Тайваню (Формоза), через цей острів до Сантіо (25°N), його північно-східного мису.

На півночі. Від Фукі-Каку, північна точка Формози до Кіушан-Дао (острів Терноу), до південної точки Хайтан-Дао (25 ° 25'N) і звідти на захід, паралельно 25 ° 24 'N до узбережжям Фуцзянь.

На заході. Суходолом, на півдні обмежена Сіамською затокою та східним узбережжям Малайського півострова.

Однак у доопрацьованому виданні «Межі океанів і морів», 4-е видання (1986), Міжнародна гідрографічна організація офіційно визнала море Натуна. Таким чином, південна межа Південно-Китайського моря прямує від Бангка на островах Белітунг до островів Натуна.[10]

Карта Птолемея показує, що древньогрецькі моряки плавали до Бенгальської та Сіамської заток, а також Південнокитайського моря

Територіальні претензії приморських держав

Море з доісторичних часів було обжите людством, годувало й поєднувало східно-азійські народи. Довгий час Південно-Китайське море слугувало перехрестям китайської й індійської цивілізацій, що принесли сюди засади державності, індуїзм, буддизм, а пізніше, з арабами сюди прийшов іслам.

Першими європейцями, що з'явились тут в 1521 році були іспанці навколосвітньої експедиції Фернана Магеллана. Вже в 1553 році португальці отримали право на якірну стоянку і морську торгівлю у півострова Макао, подолавши китайську імператорську заборону XIV сторіччя на торгівлю з іноземцями[6]. З часом Макао перетворився на португальську колонію.

У 1589 році на карті світу фламандського картографа Абрахама Ортелія (1527—1598) з'являється деталізована карта моря[6]. У 1806 році тут на шлюпах «Нева» і «Надія» побували Іван Федорович Крузенштерн (1770—1846) і Юрій Федорович Лисянський (1773—1837), учасники першої російської навколосвітньої подорожі[6].

У 1840—1842 і 1856—1860 роках море стало ареною Другої опіумної війни Франції і Британії проти Китаю, у результаті яких останній відійшов півострів Цзюлун з Гонконгом[6].

У 1939 році острова Південно-Китайського моря були окуповані японцями, створені військові комунікації, станції стеження, попереднього виявлення об'єктів і оповіщення, порт для гідролітаків, база підводних човнів, злітно-посадкова смуга. Проте вже 1945 року були вибиті звідти союзними військами[6].

За часів воєнного конфлікту тут розквітло піратство під проводом Вонга Кунгкіта, справу якого після смерті продовжила його дружина, легендарна мадам Вонг (1920-?)[6]. Під час В'єтнамської війни море було важливою військовою ареною.

Претенденти на території в Південнокитайському морі: В'єтнам, КНР, Філіппіни, Малайзія, Тайвань, Бруней.

Попри те, що усі приморські країни, за виключенням КНР і Китайської Республіки, на початок XXI століття входять до військово-економічного альянсу АСЕАН, море залишається ареною суперництва за його ресурси.

Південно-Китайське море перетинає багато транспортних шляхів, що поєднують порти Східної і Південно-Східної Азії з портами Австралії, Індії, Африки[5]. З прадавніх часів народи моря займались виловом риби (у північній частині за допомогою бакланів) й інших дарів моря, збиранням перлів (тепер здебільшого вирощують штучно на фермах). У 1934 році тут була виловлена найбільша перлина в світі (6 кг, 14 х 24 см) у вигляді голови в тюрбані, через що названа «Головою Аллаха» й продана за 42 млн американських доларів[6]. На узбережжі моря, використовуючи кліматичні, морські й природні ресурси у поєднанні з дешевою робочою силою, масово розвивається туризм. Задля збереження біорізноманіття моря й рекреаційно-просвітницьких цілей збудовані національні морські парки My-Ko-Анг-Тхонг (Таїланд) і Сіміладжау (Малайзія)[6].

Порти

Найважливіші морські порти: Гонконг, Гуанчжоу, Шаньтоу, Бехай, Юйлінь, Хайкоу, Чжаньцзян, Аоминь (Китайська Народна Республіка), Гаосюн (Тайвань), Маніла (Філіппіни), Хошимін, Дананг і Хайфон (В'єтнам), Банґкок (Таїланд), Кота-Кінабалу, Кучінг, (Малайзія), Бандар-Сері-Бегаван (Бруней), Понтіанак (Індонезія), Сінгапур[2].

Порт Сингапуру	Порт Хошиміну	Північна гавань порту Маніли	Порт Гонконгу	Порт Кота-Кінабалу

Екологічні умови моря в останні десятиліття XX століття значно погіршилися у зв'язку із забрудненням акваторії нафтовою плівкою, через збільшення транспортних потоків, початком нафтовидобування на шельфі. Нафтові грудочки поширені в поверхневому шарі води навіть у відкритій частині моря[4].

• Острови Спратлі

• (англ.) The South China Sea Project — картографічний проект Google Earth's присвячений морю (запис у блозі).
• (англ.) South China Sea Virtual Library — віртуальна бібліотека матеріалів про море.