Підкарпаторусинська мова (Закарпаття)

«Підкарпаторусинська мова» («русинська мова на Закарпатті») — некодифіковані говірки південно-західного наріччя української мови, які визначаються як окрема від української мова тими закарпатцями, що ідентифікують себе як «русини».

Див. також статті Українська мова, Українська мова на Закарпатті, Русинська мова на Пряшівщині, Українська мова на Пряшівщині.

Історія

Визначення мови Закарпаття як окремої від української безпосередньо пов'язане з окремою самоідентифікацією частини закарпатців (у Івана Попа — «підкарпаторусинський народ»[1]). На початку 90-х р.р. XX ст. на Закарпатті, Пряшівщині та Північно-західній Лемківщині у Польщі народився новий політичний «неорусинський» рух. Він є продовженням довоєнного «угроруського» руху в Угорщині (до 1944 р.) та москвофільського лемківського руху в передвоєнній та міжвоєнній Польщі.

На відміну від попередніх назв писемної мови на Закарпатті — «руської», «руснацької», «русняцької», «угроруської», «карпаторуської мови / бесіди / бешеди / языка» — широко почала використовуватися польська назва «руської мови»: пол. «język rusiński» — «русиньскый язык / язик».

У довоєнні часи «руською мовою» на Закарпатті називалася як літературна українська мова (вживалася з закарпатськими регіоналізмами), так і писемна мова, побудована з елементів церковнослов'янської, літературної російської та місцевих закарпатських говірок (насамперед середньо закарпатських та лемківських) — деякі мовознавці називають її «язичієм». Суттєвою різницею між «руською мовою» («язичієм») довоєнних часів та «русинською мовою» від 1990 р. є те, що лексично в сучасній «русинській мові» значно більше представлено живі розмовні говори.

Оскільки говори Закарпаття (і сусідньої Пряшівщини) дуже сильно відрізняються між собою у лексиці та фонетиці, різні варіанти «русинської мови» так само відрізняються між собою як лексикою, так і орфографією: фактично єдиної кодифікованої «русинської мови» не існує (наприклад, назва Закарпаття у книзі П.-Р. Магочі «Народ нивыдкы» — Пôдкарпатска Русь, у «Общества пудкарпатскых русинув» — Пудкарпатска Русь, у «Подкарпацької риспубликанцької партії» — Подкарпацька Русь, у І. Петровція — Пüдкарпацька Русь). Найчастіше на Закарпатті за основу «русинської мови» береться середньозакарпатський говір південно-західного наріччя української мови (з найбільшою кількістю запозичень з угорської мови — ужанський та березький діалекти, раніше ще й марамороський діалект), який суттєво відрізняється від гуцульського на сході та верховинського (бойківського) наріч на півночі Закарпаття. На Пряшівщині за основу найчастіше беруться словакізовані (фонетично, лексично та граматично) шариський та земплинський діалекти лемківського говору, і «русинська мова» Пряшівщини так само дуже суттєво відрізняється від «русинської мови» Закарпаття.

Приклад підкарпаторусинської мови (русинської мови на Закарпатті)

«Неорусинство» загалом не підтримується на сході Закарпаття в межах поширення гуцульського говору (населення цієї частини області ідентифікує себе як «українців» або «гуцулів», рідною мовою вважає українську).

За переписом 2001 р. русинами на Закарпатті вважають себе бл. 0,8 % українського населення області — 10.100 осіб[3] з 1 млн 254,6 тис. населення області всіх національностей та 1 млн 010,1 тис. українців. Тих осіб, що визначили себе «гуцулами», виявилося вдвічі більше, ніж «русинів». Політичні русинські організації на Закарпатті провадять особливо значну роботу для залучення місцевого населення до «неорусинського» руху та підняття кількості русинів під час наступного перепису населення.

За переписом 2001 р. серед українців Закарпаття 99,2 % рідною мовою вважали українську, 0,5 % — російську. Серед русинів Закарпаття 30,87 % рідною мовою вважали українську, 66,64 % — мову етногрупи, 2,5 % — інші мови[4].

«Неорусинство» (відродження окремої від української самосвідомості населення Пряшівщини, польської Лемківщини та Закарпаття) почався одночасно у кількох країнах у 1990 р. Неорусинські організації в Україні, Польщі, Словаччині та Югославії були засновані одночасно. На першому «Світовому конгресі русинів» у Меджилабірці, який пройшов 23–24 березня 1991 року, було створено «Світова рада русинів»[5][6][7], до якої увійшли:

  • «Общество пудкарпатскых русинув» — Україна, 17 лютого 1990 р.
  • «Русинська оброда» — Словаччина, березень 1990 р.
  • «Стоваришыня Лемків» — Польща, квітень 1990 р.
  • «Об'єднання приятелів Підкарпатської Русі» (чеськ. «Společnost přátel Podkarpatské Rusi») — Чехія, жовтень 1990 р.
  • «Руска Матка» — Югославія (Сербія — Хорватія), грудень 1990 р.
  • «Русинська організація Угорщини» (угор. «Magyarorszagi Ruszinok Szervezete»), березень 1991 р.

Ідеологія «неорусинізму» на Закарпатті представлена програмою «Подкарпацької риспубликанцької партії»[8]:

«1. Образовати низависнину, нийтральну Риспублику Подкарпацьку Русь по типови Швийцариї […]
2. Дустати повну политичинську и икономичиську низависимность […]
10. Обы наш русиницький народ бов признаний руноправным народом сирид другых народув […]»

«1. Утворити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатську Русь за типом Швейцарії […]
2. Домогтися повної політичної та економічної незалежності […]
10. Щоб наш русинський народ було визнано рівноправним народом серед інших народів […]»

Менш радикальні організації займаються культурною просвітницькою роботою. Нині у Закарпатській області легально діють 15 русинських національно-культурних товариств.

Початок «неорусинського» руху на Закарпатті пов'язаний, серед іншого, з діяльністю КПУ, що на початку 90-х р.р. протистояла національно-демократичним силам (у листопаді 2005 р. народні депутати від КПУ І. Мигович, Г. Крючков, М. Шульга готували законопроект «Про русинів України»).

7 березня 2007 р. Закарпатська обласна рада (зокрема фракції «Нашої України» та «Партії Регіонів» — 71 депутат з 79 присутніх, усього 90 мандатів) проголосувала за визнання національності «русин» (за внесення позиції «русин» до переліку національностей області).

«1. Визнати на території Закарпатської області національність «русин».
2. Звернутися до Верховної Ради України з клопотанням про визнання національності «русин» на законодавчому рівні».

Рішення Закарпатської обласної ради «Про визнання національності русин» від 7 березня 2007 р.

22 березня 2007 року сесія Рахівської районної ради (територія, де проживають гуцули) виступила категорично проти рішення Закарпатської обласної ради, що визнала національність «русин». В її спеціальному рішенні зазначено:

«[…] з метою недопущення спекуляцій на українських етнонімах визнати, що автохтонне населення Рахівського району належить до гуцульського субетносу і є складовою частиною українського етносу (нації)».

Лідерами «неорусинського» руху на Закарпатті є настоятель кафедрального Хрестовоздвиженського собору Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в Ужгороді протоієрей Дмитро Сидор, який є главою Сойму підкарпатських русинів та депутат Закарпатської облради від партії «Наша Україна» глава Народної ради русинів Закарпаття Євгеній Жупан. Серед відомих активістів «неорусинства» на Закарпатті називають письменників Володимира Фединишинця, Івана Петровція, Василія Сочку та політичних діячів Михайла Томчанія, Петра Годьмаша та Василя Заяця.

Останнім часом серед «неорусинських» активістів було декілька скандалів, зокрема наприкінці 2007 р. один з активістів-радикалів закарпатських русинів, сепараратист Іван Петровцій обізвав П.-Р. Маґочі «заокеанським брехачем і злодієм» — на його думку книга Маґочі «Народ нивыдкы», видана 2006 р. в Ужгороді кількома мовами, служить «роз'єднанню русинів» світу.

У дискурсі сучасного «неорусинського» руху замовчується ототожнення мови закарпатців з українською мовою до XIX ст., розвиток української самоідентифікації закарпатців на початку XX ст. (задовго до приходу Червоної армії), проголошення Карпатської України[9] Часто відзначається, що у 1925 р. Комінтерн проголосив усіх «русинів» (не лише закарпатських) українцями незалежно від того, якою була їхня самоназва, але замовчується рішення «Чеської академії наук і мистецтв», яка у своїй постанові № 62756/19 від 20 грудня 1919 р. зазначала: «Оскільки місцеве руське наріччя в Карпатській Русі, про котре говорить Генеральний статут, є незаперечно наріччям малоруським, треба писемною мовою тамтешнього населення визнати мову малоруську, тобто українську»[10] (Закарпаття у міжвоєнний час входило до складу Чехо-Словаччини).

Іноді, як у Івана Попа в «Енциклопедії Підкарпатської Русі», говориться що належність говірок закарпатців до української мови нічого не значить, оскільки теза «мова = народ» є помилковою[1].

Русинська мова на Закарпатті, на відміну від лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині та бачвансько-русинської мови у Воєводині, не є кодифікованою. Невдала спроба кодифікації на основі південно-марамороських говорів (мови «Нягівських повчань» або «Нягівської постілли») та творів мадярона Антонія Годинки була здійснена у 1999 р. І. Керчою, С. Поповичем, М. Алмашієм і В. Молнаром (у Мукачевому та Москві видано книгу «Материньскый язык: писемниця русиньского языка».)[11].

У 2002 р. в Ужгороді М. Алмашієм, Д. Попом та Д. Сидором було видано «Русинсько–українсько–руськый словарь», у 2004 р. в Ужгороді М. Алмашієм було видано книгу «Живое слово: читанка для русинської недільної школы», граматику М. Алмашія та М. Молнара «Слово за словом: практична граматика русинського языка для недільної народної школы», а у 2005 р. вийшла друком книга «Наша отцюзнина: історія карпатськых русинÿв» П.-Р. Магочі.

Як вже зазначалося, переважна більшість українців області рідною мовою визнає українську.

Діалекти Закарпаття

Найзахідніша частина Закарпаття зайнята лемківським говором, центральна — середньозакарпатським (верховинський діалект відносять як до бойківського говору, так і до середньозакарпатського), східна частина — гуцульським говором.

Український мовознавець Й. Дзендзелівський (у 1958-1960 р.р. та 1981 р.) визначив 4 групи діалектів середньозакарпатського говору: марамороський (між Рікою та Шопуркою), боржавський (між Рікою та Латорицею), верховинський (південносхідна частина Великоберезнянського і Воловецького районів та південнозахідна частина Міжгірського району), який на північ від Карпат пов'язаний із сусідніми бойківськими, а на заході з лемківськима діалектами, і ужанський діалект (між Латорицею та Ужем), який містить лемківські та бойківські елементи.

Риси підкарпатськорусинської мови

Іван Поп в «Енциклопедії Підкарпатської Русі»[1] таким чином визначає риси некодифікованої «підкарпаторусинської» мови (тобто, фактично, розмовних діалектів, які побутують на території Закарпаття — насамперед ужанського, березького та марамороського; ті фонетичні, лексичні та граматичні особливості, що їх викладено нижче насправді стосуються різних діалектів у різній мірі, лише частина з цих явищ притаманна кожному з говорів чи діалектів):

Риси підкарпатськорусинської мови за «Енциклопедією Підкарпатської Русі» І. Попа

У фонетиці:

  • повноголосся -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: борода, корова, середа, болото.
  • початкові ро-, ло-: робота, локуть — «лікоть».
  • наявність фонеми [ɯ] ([ɨ] може бути тільки ненаголошеним алофоном), на письмі ы: быти — «бути» / бити — «бити».
  • [u] замість [i] у закритих складах: кунь — «кінь», вуз — «віз», вусям — «вісім».
  • [y] (або [ü]) у бережанських діалектах: кüнь — «кінь», вüл — «віл», вüсім — «вісім».
  • палаталізація губних, іноді повне зникнення на початку слова: сятый — «святий», язати — «в'язати».
  • збереження м'якого [rʲ] у кінці слова: типирь — «тепер», косарь — «косар».
  • дейотація (втрата [j]): знаву — «знаю», купуву — «купую».

У лексиці:

  • спільна східнослов'янська лексика: палець, уроджай.
  • діалектизми, притаманні як південно-західному наріччю української мови, так і місцеві регіоналізми: вергти / веречи — «кинути», имити — «спіймати», копаниця — «конюшина», красний — «гарний», кымак — «вулик», лазиво — «сходи», днись — «сьогодні», ногавиці — «штани», позирати — «дивитися», студеный — «холодний», студня — «криниця», суголля — «кут», сырохман — «бідняк, сірома, підліток», туньый — «дешевий»,
  • запозичення з угорської мови: вадь (від угор. vagy) — «або», алдомаш (від угор. áldomás) — «могорич», бизовно (від угор. bizony) — «дійсно», валовшный (від угор. való) — «підходящий», вариш (від угор. város) — «місто», гордўв / гордів (від угор. hordó) — «діжка», керт (від угор. kert) — «сад, город», тенгериця (від угор. tengeri) — «кукурудза».
  • запозичення зі словацької мови (особливо з діалектів), деякі з цих слів можливо запозичені з польської: гев (від словац. hev) — «сюди», годинка (від словац. hodzinka) — «годинник», гу / ґу (від словац. gu) — «до», дас (від словац. das) — «десь», дуркати (від словац. durkať) — «стукати», жеби (від словац. žeby) — «щоб», завушниця (від словац. záušnica) — «сережка», кедь (від словац. keď) — «якщо», коцур (від словац. kocúr) — «кіт», кристакрижом (від словац. krážom) — «навпростець», нараз (від словац. naraz) — «відразу», худобный (від словац. chudobný) — «бідний», шваблик (від словац. švabľik) — «сірник».
  • запозичення з румунської мови: копыля (від рум. copil) — «позашлюбна дитина, байстрюк».
  • запозичення з німецької мови: штримфля (від нім. Strimfel) — «панчоха», плафон (від нім. Plafon) — «стеля». «біґлязь» (від нім. Bügelleisen) — «праска».
  • запозичення з сербської мови: мерша (від серб. мрша) — «мертв'як», свада (від серб. свађа) — «сварка», квичати (від серб. квечати) — «верещати».

У граматиці:

  • спільна східнослов'янська граматична структура.
  • як у західнослов'янських мовах, енклітики (ненаголошені слова, що примикають у мовленні до попереднього, яке несе наголос, і утворюють з ними єдине акцентуаційне ціле — фонетичне слово): я ся научу — «я навчуся», любыв бы'м го відїти — «я хотів би його бачити», най ня не мерегує — «нехай мене не дратує»,
  • особливі закінчення у дієслів:
    • 1 особа однини теперішнього часу: знаву — «знаю», купуву — «купую»,
    • 3 особа множини теперішнього часу: знавуть — «знають», купувуть — «купують»,
    • 1 особа множини теперішнього часу: знаєме — «знаємо», купуєме — «купуємо».
    • деякі дієслівні форми як-от: плюг — «плів», вюг — «вів», мюг — «мів, підмітав»,
    • архаїчні дієслівні форми на кшталт я бы быв учинив тото — «я б те зробив».
  • частка «най» на місці літературного «нехай» у 3 особі імперативу: най ся ладыть до воська — «нехай готується до служби у війську»
  • закінчення іменників жіночого роду в орудному відмінку: руков — «рукою», головов — «головою»,
  • утворення компаративних форм прикметників, іноді з чергуванням: шырокий / шырїй, шыря, шырє — «широкий / ширший, ширша, ширше», молодый / моложый, моложа, моложе — «молодий / молодший, молодша, молодше».
  • продуктивні давні закінчення множини -та: курята — «курчата», гусята — «гусенята», молодята.

У словотворенні:

  • продуктивні суфікси -ець, -ник, -арь, -ак: косець — «косар», робутник — «робітник», млинарь — «млинар», заселяк — «переселенець».
  • угорський за походженням суфікс -ош (-аш): беспекаш — «охоронець».
  • збереження архаїчного способу утворення деривативів зі значенням «малий», «не дорослий»: куря — «курча», кача — «каченя», пся — «цуценя», циганча.
  • регулярність архаїчних деривативів з абстрактним значенням на -б(а), -н(я): возба — «возіння», личба — «лічба, рахування», дїлба — «діління», язаня — «в'язання», пасіня — «пасіння, випасання».
  • вживання суфіксу -н(я) для позначення приміщення: мнясарня — «м'ясна крамниця».
  • утворення невизначених займенників за допомогою частки да-: даколи — «деколи», дагде — «десь», даякый — «деякий».

Мовці закарпатських діалектів української мови від XI ст. живуть в умовах білінгвізму: з угорською мовою (від XI ст. до 1918 р. та у період 1939 — 1944 р.р.), з чеською мовою (1919—1939 р.р.), з російською мовою (після 1944 р.).

Іван Поп наголошує, що діалекти Закарпаття можна виділити в окрему від південно-західного наріччя української мови групу, однак численні професійні мовознавці та діалектологи, які опрацьовували лемківський, середньозакарпатський, бойківський та гуцульський говори не виділяють їх в окрему групу, а вважають продовженням прикарпатських говорів. Основний ареал гуцульського та бойківського говорів знаходиться не на Закарпатті.

«Нягівські повчання»

Початком вживання підкарпаторусинської мови у літературі діячі «неорусинського» руху вважають «Нягівські повчання на Євангелія» («Нягівська постила») — повчальний кальвіністський церковний твір середини 50-х р.р. XVI ст., у якому пояснювався текст Євангелія. В українському історичному мовознавстві цей твір вважають однією з перших пам'яток української розмовної мови, написаний марамороським діалектом середньозакарпатського говору.

Особливості мови «Нягівських повчань», серед. 50-х р.р. XVI ст
  • Звук [u] на місці етимологічного [o], тобто там, де у сучасній літературній українській мові стоїть [i]: букъ — «бік», булше — «більше», гурше — «гірше», думъ — «дім».
  • Звук [u] на місці етимологічного [e], тобто там, де у сучасній літературній українській мові стоїть [i]: у своюй — «у своїй», у нюм — «у нім».
  • Наявність звуку [u] на місці літературного [i] не є рисою, притаманною лише середньозакарпатським говорам. Звук [u] на місці звуку [u2] з'явився в українській мові у Закарпатті в XVI ст., на схід від Карпат в усіх діалектах — у XVII ст. Цей звук (в «Оксфордському Гептаглоті» 1667 р. грум — «грім», гурко — «гірко», лужко — «ліжко», рувно — «рівно») згодом перейшов у звук [y] (або [ü]), а потім у більшості діалектів і в сучасній літературній мові в [i] ([u2] → [u] → [ü] → [i]). Вперше поява звуку [i] на місці [u]/[ü] зафіксована на мапах Боплана (Perehinka, Borimlja — зараз «Буромля») у 1653 р. та у полтавських актах у 1665 р. (розбий — «розбій», до того говорили розбуй; котрѣй — «котрій», до того говорили котруй). На Закарпатті та в інших українських діалектах цей перехід [u] → [ü] → [i] відбувся не всюди, [u] або [ü] залишилося досьогодні (це залишкові зони, не пов'язані між собою):
    • звук [u] — на Підляшші, Берестейщині, Надсянні, у межиріччі Шопурки та Ріки, у межиріччі Латориці та Ціроки,
    • звук [ü] — у поодиноких селах на Лемківщині, Підляшші, Берестейщині, у центральній частині Закарпаття між Рікою та Латорицею.
  • Чернування [o] / [u] та [e] / [u], так само, як у сучасній літературній мові чергуються [o] / [i] та [e] / [i].
  • М'яке [t͡sʲ]: пяниця — «п'яниця», загодованець, королиця — «королева», лиця.
  • Повноголосся: голова, голодъ, голосъ, городъ, дерево, дорого, золото.
  • Перехід [l] у [w]: довгъ, довгый, довжны.
  • Поряд з абстрактними іменниками, утвореними за церковнослов'янською моделлю (изогнаніє, имѣніє, искунчаніє), уживаються українські на -ня, -тя (переважна більшість): измаганя — «змагання», исповнѣня — «сповнення», истисканя — «стискання», крещеня — «хрещення», проклятя — «прокляття».
  • Дієслова з основою на [ɦ], [k] послідовно приймають в інфінітиві суфікс -чи: измочи, изогнечи, изречи, испомочи, истечи, печи.
  • У морфології:
    • у першій особі множини іменників теперішньо-майбутнього часу виступає флексія -ме: береме — «беремо», лишаєме — «лишаємо», чиниме — «чинимо», не можеме — «не можемо».
    • у чоловічому роді однини дієслів минулого часу кінцевий суфікс -л- регулярно переходить у -в-: натокмивъ, лишивъ, заказавъ, хоч інколи може зберігатися й традиційне -лъ (любилъ, миловалъ, ходилъ).
    • у майбутньому синтетичному часі флексія -му, -меш часто виступає в препозиції: кулько мете што просити у о[т]ца моего у мое имя, дасть ся вамъ, а кто меть пити, што я ему дамь воды, будеть у нюмъ кырниця.
    • замість узвичаєної українською мовою частки нехай, за допомогою якої утворюється третя особа однини й множини наказового способу, в «Нягівських повчаннях» уживається її варіант нагай: нагай не лестить ся никто на васъ, коли чинить милостиню, нагай не знаєть лѣвая твоя, што чинить правая твоя.
  • У лексиці:
    • більшість спільноукраїнських слів і церковнослов'янізмів.
    • регіоналізми вершинокъ — «кінець», винниця — «виноград», вогень (огень) — «вогонь», выдку — «звідти», дѣтвакъ — «дитина», казда — «господар, ґазда», калный — «брудний», кмѣть — «селянин».
    • запозичення з угорської мови: будушловати (від угор. bujdosik) — «блудити», бѣзоншакъ (від угор. bizonyság) — «свідок», варошь (від угор. város) — «місто», келтованя (від угор. költ) «витрати».
    • запозичення з румунської мови: дуката (від рум. bucată, що означає «шматок») — «м'ясо», варе (від рум. oare) — «справді».

Текст «Нягівських повчань» є виразно українським, з численними діалектизмами з південномарамороського діалекту середньозакарпатського говору південно-західного наріччя української мови.

Приклад тексту «Нягівських повчань на Євангеліє»

Примітки
  1. Енциклопедія Підкарпатської Русі Архівовано 22 травня 2011 у Wayback Machine.. Іван Поп. (рос.)
  2. Сайт І. Петровція, одного з активістів «неорусинського» руху (сепаратистський напрямок) на Закарпатті. (русин.)
  3. Про кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року Архівовано 30 квітня 2009 у Wayback Machine..
  4. Русинське питання від Олександра Духновича до Віктора Балоги Архівовано 22 травня 2011 у Wayback Machine.. (укр.)
  5. В. АлмашійПерший світовий конгрес русинів у Меджилабірцях 23–24 березня 1991 року та його передумови. Науковий вісник Ужгородського університету: Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. — Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 2010. — Вип. 15. — С. 125—134.
  6. Мало знана річниця Стоваришыня Лемків… «ЛЕМ.FM»
  7. Роман Кабачій. Останній із… лемків? «Тиждень», 4 серпня 2013
  8. Політичне русинство в Україні. Май Панчук. (укр.)
  9. Натомість наголошується на тому, що церковна (архімандрит Кабалюк — нині канонізований як святий карпаторуський-русинський) і світська делегація у листопаді 1944 р. відвідала Москву, де залишила вищому керівництву Радянського Союзу лист-меморандум про приєднання Закарпаття до СРСР як окремої Карпаторуської Республіки, а не частини УРСР.
  10. 11. Могорита М. Боротьба закарпатських українців за рідну мову у XX столітті // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам'яті Івана Панькевича (23-24 жовтня 1992 р.). — Ужгород, 1992. — стор.259-262.
  11. «Енциклопедія Підкарпатської Русі» Архівовано 22 травня 2011 у Wayback Machine.. Іван Поп, стор. 429. (рос.)
  12. «Нягівські повчання» Закарпатські говіркові риси в мовній тканині неканонічного євангельського тексту XVI ст. (укр.)

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.