Ракетна зброя

Керовані ракети мають велику кількість компонентів і систем:

• Націлювання та/або система наведення
• Польотна система
• Ракетний двигун
• Бойова частина

Огляд системи наведення ракети LGM-30G Minuteman ICBM

Ракети можна наводити на ціль різними шляхами. Найбільш загальним методом наведення ракети на ціль є використання випромінення, наприклад інфрачервоного, лазерного або радарного. Випромінення може йти від цілі (наприклад, тепло від двигунів або радарні хвилі від ворожих радарів), ракета може сама випромінювати (наприклад, радаром) або випромінення може вестися спеціальним підрозділом (наприклад, радаром з пускової платформи або піхотним підрозділом з лазерним приладом цілевказівки). Перші два методи відомі як вистрілив-забув тому, що стрільцю не потрібно підтримувати або контролювати ракету після пуску. Іншим методом є використання теленаведення — використання видимого світла або інфрачервоного — для постійного слідкування за ціллю. За зображення може слідкувати оператор-людина який спрямовує ракету на ціль або комп'ютер. Одним з химерних методів наведення ракет на ціль було використання голубів американцями.

У багатьох ракетах використовують два або більше методи з перелічених для більшої точності і збільшення шансів на успішне ураження цілі.

Іншими методом наведення ракети є використання координат цілі і використання систем наведення таких як інерціальна навігація, TERCOM або супутникове наведення. Такі системи наводять ракети за допомогою координат ракети в просторі і відомих координат цілі вираховуючи відстань і напрямок руху між ними. Таку ж задачу може виконувати оператор який бачить ракету і ціль та спрямовує ракету на ціль за допомогою керування по дротах або радіо або за допомогою автоматичної системи яка може одночасно слідкувати за ракетою і ціллю.

Крім того, деякі ракети мають інерціальне наведення, за допомогою якого дістаються до зони розташування цілі, де вони перемикаються на іншу систему наведення і активного пошуку цілі, використовують радарне або інфрачервоне наведення.

Хоча керована ракета і має систему націлювання, систему наведення або обидві, вона потребує польотної системи. Польотна система використовує дані з системи наведення або націлювання для маневрування ракети у повітрі, що допомагає ракеті ухилятися від контрзаходів або слідувати за ціллю яка рухається. Є дві основні системи: векторна тяга (для ракет які рухаються всю фазу наведення) і аеродинамічне маневрування (крила, кілі, тощо).

Твердопаливний ракетний двигун

Ракети рухаються за допомогою двигуна, який є різновидом ракетного або реактивного двигуна. Реактивні снаряди (некеровані ракети)зазвичай мають твердопаливні двигуни які простіші у обслуговуванні і виробництва, крім того деякі великі балістичні ракети мають рідинні ракетні двигуни. Реактивні двигуни зазвичай використовують у крилатих ракетах, загалом це турбореактивні двигуни, через їх відносну простоту і меншу лобову площу. Турбовентиляторний і прямоточний повітряно-реактивний двигуни також можна використовувати у ракетах. Ракети, зазвичай, мають кілька ступеневі двигуни, особливо ті, які запускають з поверхні. Ці ступені можуть бути одного типу або можуть мати поєднання кількох типів двигунів — наприклад, крилаті ракети які запускають з землі мають ракетний прискорювач для запуску і реактивний двигун для польоту.

Деякі ракети можуть мати додатковий стартовий імпульс; наприклад, Фау-1 запускали з катапульти, а ракетами MGM-51 Shillelagh стріляли з танкової гармати (використовували зменшений заряд на відміну від тих які були у снарядах).

Ракети мають одну або кілька вибухових бойових частин, хоча можливе використання і інших типів зброї. Бойова частина ракети містить основну ударну силу ракети (багато ракет мають велику вторинну руйнівну силу через високу кінетичну енергію зброї і незгоріле паливо, яке може перебувати на борту судна). Зазвичай бойова частина складається з вибухових речовин, часто має кумулятивні заряди для точного ураження броньованих цілей. Інші типи бойових частин можуть мати малі бойові елементи, запалювальні елементи, ядерні, хімічні, біологічні або радіологічні заряди або бронебійні оперені підкаліберні снаряди.

Ракети без бойової частини зазвичай використовують для тестування і тренування.

Запуск радянської балістичної ракети 15А18М (Р-36М2 «Воєвода»)

Після прискорення балістична ракета летить за балістичною траєкторією. Наведення майже не потрібно через не великі відхилення.

Загалом балістичні ракети використовують для нанесення наземних ударів. Зазвичай їх пов'язують з ядерною зброєю, деякі ракети озброєні звичайними БЧ знаходяться на службі, наприклад MGM-140 ATACMS. ФАУ-2 продемонстрували, що балістична ракета може доставити бойовий заряд до цілі без можливості перехоплення, а використання ядерної зброї доводить, що вона може завдавати важких ударів. Точність цих систем була низькою, але повоєнні розробки покращили концепцію інерціальної навігації до такого рівня, що системи можна було використовувати у міжконтинентальних балістичних ракетах які можуть долати тисячі кілометрів. Сьогодні балістичні ракети представляють собою єдині стратегічні сили стримування у більшості арміях світу; проте, деякі балістичні ракети адаптовані для виконання звичайних задач, наприклад, російська ракета Іскандер або китайська DF-21D використовуються як протикорабельні балістичні ракети. Зазвичай балістичні ракети запускають з наземних мобільних пускових установок, ракетних шахт, кораблів або підводних човнів, також теоретично можливо запускати ракети і з повітря як, наприклад, скасована ракета GAM-87 Skybolt.

Найшвидшою балістичною ракетою яка стоїть на озброєнні є російська ракета РТ-2ПМ2 «Тополь-М» (7320 м/с).[2]

Американська крилата ракета Томагавк

Індійська надзвукова крилата ракетаIndian Supersonic cruise missile БраМос.

Фау-1 успішно перехоплювали під час Другої світової, але це не призвело до зникнення концепції крилатих ракет. Після війни, США розташували невелику кількість малих ядерних крилатих ракет у Німеччині, але їх вважали обмежено корисними. Продовження дослідження версій зі збільшеною дальністю і швидкістю призвели до появи американської SM-64 Navaho та радянських конкурентів, Буря та Буран. Проте, вони застаріли з появою МБР і жодну з них не використовували. Ракети з короткою дальністю дії використовували як точні ударні системи, такі як американська Томагавк, радянська Х-55, німецька KEPD-150/350 TAURUS. Крилата ракета БраМос, яка є спільною розробкою Індії і Росії, є унікальною у класі, тому що вона є надзвуковою і рухається швидше ніж інші крилаті ракети, які є дозвуковими.

Крилаті ракети зазвичай використовують у наземних операціях, але також їх можна використовувати як протикорабельну зброю. Їх запускають з повітря, моря або з підводних човнів, також існують і наземні пускові установки.

Французька ракета Exocet у польоті

Іншим головним напрямком у розробці ракет у Німеччині було створення протикорабельних ракет (наприклад, Fritz X і Henschel Hs 293), які були призначені для запобігання спроб вторгнення через канал. Проте, британці мали змогу впливати на їхні системи радіонаведення, ракети керовані по дротам не були готові до Дня Д. Після війни розвиток протикорабельних ракет йшов повільно і став основним видом зброї у 1960-х з появою реактивних ракет з низькою висотою польоту які сталі відомі як «sea-skimmers». Вони набули поширення після Фолклендської війни, коли Аргентина за допомогою ракети Exocet потопила есмінець британського флоту.

Також існують протичовнові ракети; такі ракети зазвичай доставляють на місце розташування субмарини іншої збройної системи, наприклад торпед або глибинні бомби, яка починає діяти у підводному положенні.

Солдати армії США стріляють з FGM-148 Javelin

Наприкінці Другої світової війни, в арміях широко використовували некеровані ракети з кумулятивними бойовими частинами як основну протитанкову зброю (детально Panzerfaust, Базука). Проте, вони мали обмежену дальність у 100 м або близько того, тому німці шукали шляхи для збільшення дальності використовуючи ракети які керуються по дротах, наприклад, X-7. Після війни, вона стала основною конструкцією для класу у 1950-ті і у 1960-ті, вона стала основною протитанковою системою. У 1973 під час війни Судного дня між Ізраїлем та Єгиптом, переносна ПТКР 9M14 Малютка проявила себе потужною зброєю проти ізраїльських танків. Хоча було випробувані інші системи керування, керування по дротам виявилося самою надійною системою. Протитанкові ракети можна пускати з літальних апаратів, машин або піхота з рук.

Запуск ракети ASM-135 ASAT у 1985

У 1950-ті та 1960-ті радянські конструктори розпочали роботи по створенню протисупутникової зброї, під назвою Винищувач супутників, що буквально означає «перехоплювач супутників» або «руйнівник супутників». Процес розробки тривав 20 років, було прийнято рішення про скасування тестів винищувача супутників. Це сталося коли Сполучені Штати розпочали тестування власних систем. Оборонна система Блискучі Камінці представлена у 1980-ті роки використовували кінетичну енергію ударів без використання вибухівки. Протисупутникова зброя може бути запущена з літального апарата або наземної системи, в залежності від конструкції. На даний час було зроблено лише кілька тестів.

Запуск ракети MIM-104 Patriot

На 1944 ВПС США та Великої Британії посилали на територію окупованої Європи великі флотилії бомбардувальників, збільшуючи тиск на денні і нічні винищувальні сили Люфтваффе. Німці шукали успішні наземні зенітні ракетні системи. Розроблялося кілька систем, але жодна не була прийнята на озброєння до кінця війни. ВМС США також проводили дослідження зенітних ракет для боротьби з камікадзе. На 1950 системи на базі цих ранніх досліджень почали прийматися на озброєння, в тому числі армійські MIM-3 Nike Ajax і флотські «3T's» (Talos, Terrier, Tartar), за ними з'явилися радянські С-25 та С-75 і французькі та британські систем. Зенітна зброя може встановлюватися на всі можливі пускові платформи, починаючи з великих, самохідних або корабельних платформ до переносних.

Ізраїльська ракета Arrow

Більшість ракет С-300, С-400, індійська Advanced Air Defence і MIM-104 Patriot використовують для боротьби з ракетами малого радіуса дії і несуть вибухові бойові частини.

Проте, проти ракет з високою швидкістю, використовують снаряди без вибухівки; для руйнування цілі потрібен удар.

Літак F-22 Raptor стріляє ракетою AIM-120 AMRAAM

Радянський реактивний снаряд РС-82 було успішно випробувано у боях на Халкин-Голі у 1939.

Досвід Німеччини у Другій світовій війні показав, що зруйнувати великий літак важко і вони докладали зусилля до розвитку систем класу повітря—повітря. Їхні реактивні літаки Messerschmitt Me 262 несли ракети R4M, а інші типи «бомбардувальника-винищувача» мали некеровані ракети. У повоєнний період, R4M послужила прототипом для різних ракет такого класу, які використовували всі перехоплювачі протягом 1940-х і 1950-х. Без системи наведення такі ракети можна було точно навести лише на близькій дистанції для влучання у ціль. ВМС США і Повітряні сили США почали використовувати керовані ракети на початку 1950-х, найбільш відомими ракетами стали флотська AIM-9 Sidewinder і авіаційна AIM-4 Falcon. Ці системи продовжили вдосконалюватися і сучасна повітряна війна складається з нанесення ракетних ударів. Під час Фолклендської війни, менш потужні британські літаки Harrier могли боротися з швидшими аргентинськими супротивниками завдяки ракетам AIM-9L які надали США на початку конфлікту. Новітні конструкції з тепловою ГСН можуть захоплювати ціль під будь-яким кутом, не лише позаду, де тепловий профіль від двигунів найбільший. Інші типи використовують радарне наведення (за допомогою бортового радара або радара літального апарата). Ракети повітря-повітря мають також різний розмір, від вертолітних ракет самооборони з дальністю у кілька кілометрів до ракет великої дальності для перехоплення літальних апаратів, наприклад, радянська ракета Р-37.

1. В українській мові зазвичай для керованих і некерованих ракет використовують одне і те ж позначення — ракета. У той час як у англійській мові для позначення керованих ракет використовують слово «missile», а для некерованих — «rocket».