Мінітмен (ракета)
LGM-30 Minuteman — міжконтинентальна балістична ракета військово-повітряних сил США (МБР) що знаходиться на експлуатації у складі ВПС Air Force Global Strike Command. Станом на 2021 рік, версія LGM-30G Minuteman III [a], є єдиною наземною МБР на службі у Сполучених Штатах.
Розробка Minuteman розпочалася у середині 1950-х років після ґрунтовних досліджень щодо твердопаливних ракетних двигунів. Така ракета з невеликим обслуговуванням могла бути у готовності протягом тривалого часу, а відтак, запускатися за командою. Задля порівняння, наявні на той час конструкції ракет США з використанням рідкого палива вимагали тривалого процесу заправки безпосередньо перед запуском, що залишало їх відкритими для можливого раптового нападу. Ця здатність до негайного запуску (готовності) дала ракеті власну назву від ополченців (minuteman) Революційної війни. Minuteman було розроблено так, щоби вона була готовою до запуску з миті повідомлення.
Вступ
Minuteman стали до ладу 1962 року як зброя на яку, передусім, було покладено стримувальне завдання — загроза контратакою радянським містам у разі нападу СРСР на США. Однак, із розвитком Polaris, військово-морських сил США, які мали таке ж завдання, ВПС стали удосконалювати Minuteman, на зброю з набагато більшою точністю та з явним наміром забезпечити їм здатність атакувати захищені військові об'єкти, у тому числі, радянські ракетні бункери. Minuteman-II почали службу 1965 року з цілою низкою поліпшень, задля підвищення їх точності і живучості щодо системи протиракетної оборони (ПРО) яку на той час, як відомо, розробляла радянська держава. Minuteman-III надійшли 1970 року та мали можливість використовувати три менші боєголовки замість однієї великої, що дуже ускладнило можливість атакування їх системою протиракетної оборони яка, щоби бути ефективною, повинна була-б вразити усі три широко рознесені боєголовки. Minuteman-III було оснащено першою багатоцільовою самонавідною бойовою частиною (MIRV). Кожна така ракета може нести до трьох ядерних боєголовок які мають потужність у межах від 300 до 500 кілотонн.
З найбільшої кількості в 1000 ракет у 1970-і роки, нинішні ВПС США мають 450 штук Minuteman-III у ракетних бункерах навколо: AFB Malmstrom, Монтана; Minot AFB, Північна Дакота; та F.E. Warren AFB, Вайомінг. До лютого 2018 року, цю кількість буде скорочено до 400 озброєних ракет з 50-ма неозброєними ракетами у запасі та чотирма нерозгорнутими випробувальними пусковими установками відповідно до нового договору СНО. Військово-повітряні сили планують тримати ракету у дії, принаймні, до 2030 року. Це одна зі складових ядерної тріади США — дві інші частини тріади це балістичні ракети Trident, які запускаються з підводних човнів (БРПЧ) та ядерна зброя, носіями якої, є далекі стратегічні бомбардувальники.
Історія
Едвард Голл і тверде пальне
Minuteman зобов'язані своїм існуванням, головним чином, зусиллям тодішнього полковника ВПС США Едварда Голла. 1956 року, Голла було призначено відповідальним за підрозділ твердого пального у дивізіоні генерала Шрівера, який спочатку було сформовано для керівництва розробкою МБР Атлас і Титан. Тверде пальне вже широко використовувалося у ракетах, але лише для застосування на коротких відстанях. Начальство Голла, цікавилося ракетами середньої та малої дальності з твердим пальним, особливо задля використання у Європі, де швидка відповідь, була перевагою для системи, на яку могли напасти радянські літаки. Але Голл був переконаний, що ця технологія, може бути використана для справжньої МБР з дальністю 10 200 кілометрів (5 500 морських миль, 6300 миль).
Щоби досягти потрібної енергії, Голл почав фінансувати дослідження на Boeing і Thiokol, щодо використання пального на основі перхлорату амонію. Він пристосував концепцію, розроблену у Великій Британії, де тверде пальне, являло собою великі циліндри зі зіркоподібним отвором, що йшов уздовж внутрішньої осі. Це сприяло пальному горіти, усією довжиною циліндра, а не просто з кінця, як у більш ранніх конструкціях. Збільшення швидкості горіння, означало збільшення тяги. Це також, дозволило теплу поширюватися на весь двигун, а не лише на край (завдяки горінню зсередини, воно не доходило до стінок фюзеляжу ракети поки пальне не закінчувало горіти). Як порівняння, більш давні системи твердого пального згоряли, насамперед, від одного кінця до іншого, а це означало, що будь-якої миті, окремій невеликій частині корпусу, доводилося витримувати надзвичайні навантаження та температури.
Керування МБР ґрунтується не лише на напрямку руху ракети, а й на точній миті вимкнення тяги. Занадто багато тяги, і боєголовка перелітає ціль, мало розгону — не долітає до мішені. Горіння твердих тіл, зазвичай, дуже важко передбачити, з погляду на час та швидкий поштовх у мить спалаху, що робить їх сумнівними задля точності, потрібної для влучання у ціль. Спочатку це здавалося непереборною перешкодою, але у підсумку, було вирішено майже природним чином. Усередині сопла ракети було додано низку отворів, які відчинялися шляхом підриву сформованих зарядів, коли система наведення вимагала вимкнення двигуна. Зниження тиску було настільки різким, що полум'я викидалося назовні й залишкове пальне, яке горіло, гаснуло.
Першим, хто використав ці розробки, були не ВПС, а ВМС. Їх було залучено до спільної програми з армією США щодо розроблення рідкопаливної ракети Юпітер, але вони завжди з осторогою ставилися до цієї системи оскільки відчували, що рідке пальне занадто небезпечне для використання на облавку кораблів, та надто, підводних човнів. Швидкий успіх програми розробки твердого пального у поєднанні з обіцянкою Едварда Теллера щодо легших ядерних боєголовок під час проєкту «Нобска», змусив флот відмовитися від Юпітера та почати розробку власної твердопаливної ракети.
Система наведення ракет
У попередніх ракетах далекої дії, використовувалися рідкі види пального, які могли бути завантажені лише перед стрільбою. Процес завантаження, у типових проєктах, вимагав від 30 до 60 хвилин. Але, на той час, це не вважалося проблемою, оскільки треба було приблизно стільки ж часу, щоби розгорнути інерційну систему наведення, установити початкове положення та запрограмувати у цільових координатах. Minuteman, з самого початку було розроблено, щоби бути запущеними за лічені хвилини. Хоча тверде пальне усувало потребу заправки, затримки у запуску, щодо вирівнювання системи керування, залишалися. Задля швидкого запуску, система наведення, повинна постійно працювати і вирівнюватися, що є серйозною проблемою для механічних приладів, особливо гіроскопів, які використовують кулькові підшипники.
Було обрано експериментальний проєкт Autonetics, з використанням повітряних (пневматичних) підшипників, який, як вони стверджували, безперервно тривав з 1952 по 1957 рік. Autonetics, дозволив побудувати власну вальницю, у вигляді кулі котра могла обертатися у двох напрямках. У звичайних рішеннях використовувався вал з підшипниками на обох краях, що давало можливість його обертання лише навколо однієї осі. Це означало, що для інерційної платформи тепер були потрібні лише два гіроскопи замість звичайних, трьох.
Останній великий крок полягав у тому, щоби використовувати цифровий комп'ютер загального призначення замість аналогових, або спеціально розроблених цифрових комп'ютерів. У попередніх проєктах, зазвичай, використовувалися два комп'ютера для однієї мети: один керував автопілотом, який тримав запущену ракету, запрограмованим курсом, а другий порівнював інформацію від інерційної платформи з цільовими координатами та посилав будь-які, потрібні виправлення автопілоту. Щоби зменшити загальну кількість деталей, почав використовуватися один швидший комп'ютер який виконував окремі процедури для цих завдань.
Оскільки комп'ютер керування був-би неактивним коли ракета знаходилася у бункері, комп'ютер загального призначення також, використовувався задля запуску програми, яка контролювала різні давачі та випробувальне обладнання. У більш давніх конструкціях, це оброблялося зовнішніми системами, які вимагали кілометрів додаткової проводки та багатьох роз'ємів. Для зберігання декількох програм, комп'ютер D-17B, було побудовано у формі драм-машини, але замість барабана використовувався жорсткий диск.
Створення комп'ютера з потрібною продуктивністю, розміром і вагою, зажадало використання транзисторів, які на той час, були дуже дорогими і не дуже надійними. Попередні спроби використовувати транзисторні комп'ютери для керування, BINAC і системи на SM-64 Navaho, зазнали невдачі і були залишені. Військово-повітряні сили і Autonetics витратили мільйони на
програму для підвищення надійності транзисторів і компонентів у 100 разів, що привело до специфікації Minuteman, з високим ступенем готовності. Методики, розроблені у ході цієї програми, були однаково корисні для поліпшення будови усіх транзисторів і значно зменшили кількість їх відмов, ліній виробництва транзисторів загалом. Це поліпшило продуктивність, що уможливило значне зниження собівартості продукції та мало величезні корисні, побічні впливи на електронну промисловість.
Використання комп'ютера загального призначення, мало довгострокові наслідки для програми Minuteman та ядерної позиції США, взагалі. З Minuteman, можна легко змінити націлювання, через завантаження нових даних про траєкторію на жорсткий диск комп'ютера, що може бути виконано за кілька годин. Раніше призначені для користувача, дротові комп'ютери ICBM, могли забезпечити атаку лише однієї цілі, і точну інформацію про потрібну траєкторію, було жорстко закодовано безпосередньо у логіку системи.
Minuteman-III (LGM-30G)
Програма LGM-30G Minuteman-III почалася 1966 року та передбачала кілька поліпшень, порівняно з попередніми версіями. Ракети було вперше розгорнуто 1970 року. Більшість модифікацій, пов'язано із кінцевою стадією, та подальшою системою (RS). Остаточну (третю) версію, було удосконалено за допомогою нового двигуна з упорскуванням рідини, що забезпечує більш точний контроль, ніж попередня система з чотирма соплами. Покращення з продуктивності, що втілено у Minuteman-III, це, насамперед: підвищена гнучкість у розгортанні боєголовок (RV) і допоміжних засобів, поліпшення живучості після ядерної атаки, та збільшене корисне навантаження. Ракета зберігає нерухому інерційну систему наведення.
Minuteman, розміщені в підземних шахтах для ракет. Бункери, з'єднано з підземними командними пунктами (LCC), групами по десять одиниць. Ними цілодобово опікуються два офіцери, яким доводиться виконувати вхідну команду на вогонь, одночасним поворотом двох ключів запалювання. Окрім того, команда "вогонь" повинна також, подаватися з сусідньої командної зони. Minuteman-III постійно утримується у стані T-30sec - це означає, що вони можуть покинути бункер за 30 секунд після дійсної команди пуску. Окремі бункери, мають мінімальну відстань близько 10 км один від одного. Існує також, можливість запускати ці ракети екіпажем, з облавку літака Boeing E-4 (National Airborne Operations Center) — повітряного командного пункту. Цю систему призначено для забезпечення того, щоби ракети, також, можна було запускати, якщо шахтна установка втратила контакт з керівним бункером. Вчергове, це було випробувано 2012 року, на авіабазі Vandenberg.
Випробування, 16 червня 2010 року, було 200-м польотом Minuteman III, з часу першого запуску 1968 року. Випробувальний політ цієї ракети, 27 липня 2011 року з інертною головною частиною з авіабази Vandenberg, був невдалим. Ракету було підірвано повітряно-десантним управлінням по тому, як стався збій. Причина помилки поки не розголошується. Один з останніх відомих випробувальних польотів Minuteman III, відбувся увечері 25 лютого 2016 року. Ціллю ракети, яка не мала боєголовки, був атол Кваджалейн, що знаходиться на відстані 8000 кілометрів у південній частині Тихого океану.
Третього травня 2017 року, ВПС США провели одне з останніх успішних випробувань Minuteman-III. Міжконтинентальну балістичну ракету було запущено з авіабази Ванденберг (Каліфорнія). Ракета летіла пустою і подолала відстань у 6,7 тисяч кілометрів, перш ніж упасти на полігон у районі Маршаллових островів Тихого океану.
2007 року, почалася деактивація 50-и з 500-т розгорнутих ракет, на авіабазі Мальмстром. Станом на 1 вересня 2012 року, США повідомили про наступні показники розгортання свого флоту Minuteman III, відповідно до нового контракту START:
- 449 активних бункерів з 449 ракетами (150 AFB, 150 Minot AFB, 149 Warren AFB)
- 57 неактивних пускових установок
- 263 не розміщені ракети
США передбачають подальший розвиток LGM-30H Minuteman-IV, однак цей план має бути представлений не раніше 2030 року.
Зокрема, ракети Minuteman I і II, все ще використовуються у деякій зміненій формі, як мішені задля удосконалення протиракетної оборони у США або як супутникові носії.
Наявні ракети Minuteman-III було дуже вдосконалено за роки експлуатації, і лише за останнє десятиліття, на осучаснення 450 ракет, було витрачено понад 7 мільярдів доларів.